219 Зоря галицька.—1830.—№ 17.

^т Головацький Я. Ф. Три вступительнії пре-подаванія о руській словесності.— Львів, 1849.— С. 13.

впродовж перших чотирьох десятиліть XIX ст. Специфіку процесу він вбачає, зо­крема, у тому, що, вирісши на народній основі, нова українська література обми­нула характерну для російської і поль­ської літератур боротьбу між класициз­мом і романтизмом.

«Мала Русь,— твердить Я. Головаць­кий,— не потребувала участвувати в ній, бо єї Котляревський вже рішив за народ­ною і сам дорогу показав». Спостережен­ня, звичайно, цікаве й слушне (раніше його робив і Вагилевич), але швидше ін­туїтивне, ніж логічно виведене з аналізу конкретних літературних фактів.

Етапи й характер процесу формування народності в українській літературі Голо-вацькому уявляються так: «Котляревський виобразив цілий свій нарід, цілий бит єго описав... Все тоє позістане завсігди в сво­їй красі, в своїй світості, бо є народне... Як Котляревський в гумористиці народній незрівняний, так Квітка недосягнутий в ніжних образах, малюючи серце правдиво руське». Далі відзначаються .заслуги М. Костомарова, А. Метлинського, Л. Бо-ровиковського, Є. Гребінки «в ліричеській, епічеській, бо навіть в драматическій пое­зії. Старанє їх всіх було виказати всена­родним малоруським духом, малоруським словом, щоб відзначити єго від книжного російського, виявити самодостатини. Для того часом впадали в другу крайність простонародного невмістного висловлен­ня» ²²¹.

Тут варті уваги принаймні два момен­ти. По-перше, за тодішньою традицією, що складалася в російській і українській на­уковій практиці, одвічними характерними рисами українського народу оголошува­лись гумор і чутливість, ніжне серце. Вва­жалося, що, відбивши ці риси в своїх творах, написаних народною мовою, Кот­ляревський і Квітка-Основ'яненко тим са­мим втілили у літературі ідею народності. По-друге, навіть цим авторитетним класи­кам Головацький вже починає закидати надмірне наслідування живої мови наро­ду. Згодом він піде ще далі — аж до за­перечення народної мови як основи мови літературної. Тільки цим, очевидно, мож­на пояснити той з першого погляду не­зрозумілий факт, що в лекціях жодним

^В1 Там же.— С. 26.

105

словом не згадано Шевченка, про якого вже чимало знали в Галичині. Адже у Шевченка «простонародне невмістне ви-словлення» стало вже, з погляду Голо-вацького, не «другою крайністю», а по­слідовно витриманою нормою!

Про Шевченка сам Головацький вже не раз згадував і у статтях, і у приватних листах, а от говорити про «крамольного» поета з університетської кафедри, даро­ваної цісарською адміністрацією, очевид­но, не наважився. З цієї ж причини він змінив свої оцінки джерел та особливос­тей галицького літературного відроджен­ня. Тепер він вже не говорить про нади-хаю.чий вплив братів з Росії, більше то­го — наголошує, що саме «роздільно від України, без всякого сообщенія і нерозу­міння, під іншими вліяніями зачалася розвивати народова словесність руська на нашій землі галицькій». Воістину, це вже «друга крайність», тим більше, що оте «інше вліяніє» — не що інше, як цісарські милості, якими було виказане «признане народності руської і потребу образовання язика руського» і навіть «покладено по­чаток тому народному почуттю», яке сво­го часу відбилось у «Русалці Дністровій», а згодом у нових досягненнях галицької

рутенії...²²²

Характер і причини такої метаморфози Головацького, що відбивала типову пове­дінку угодовської галицької інтелігенції, дуже точно визначали згодом О. Котля­ревський і Франко. Загубивши свої укра­їнські симпатії, Головацький, на думку Франка, все далі відходив від позицій «Руської трійці» і все менше робив для здійснення її культурної програми.

Подальша еволюція мовних принципів Головацького відбилась у його статтях у журналі «москвофільської» орієнтації «Семейная библиотека» С. Шеховича. Го­ловацький пробував навіть доводити, ніби російська літературна мова... ближча до мови галичан, ніж до розмовної мови ро­сіян, а тому її беззастережно слід сприй­няти як власну літературну й галицьким письменникам! Подібними тенденціями була пройнята й багата літературними фактами велика історико-літературна роз­відка Головацького «Начало і действова-ниє Ставропигийського братства во Льво-

Там же.— С. 27.

ве по отношению историко-литературному» (1860).

У кінці 40-х рр. Головацький продовжу­вав брати участь у тодішніх українських часописах, зокрема журналі І. Гушалеви-ча «Пчола». По суті, його стаття «Іван Котляревський» — наслідок тривалих до­слідницьких студій — була найцікавішим літературно-критичним матеріалом у цьо­му журналі. Подавши короткий життєпис Котляревського, автор робить спробу ана­лізу його творів, з'ясовує історію їх по­ширення та значення для України і Гали­чини.

Характеризуючи «посмішність» «Енеї-ди», її «невинуждену сатиру, грающу не-вишуканою веселістю і остротами приро­дженого остроумія», Головацький новизну твору вбачає передусім у тому, що Котля­ревський «ніколи не погрішив проти прав­ди» і що «народність одбивається в його поезії, як в зеркалі». Саме тому твір до­ступний на Україні всім — «од письменно­го селянина до багатого пана»²²³. Отже, народність твору зводиться тут переваж­но до точного відтворення природи, життя і вдачі народу засобами народної, всім зрозумілої мови.

У такому ж плані аналізуються п'єси Котляревського, очевидно, зі слів самого видавця — І. Срезневського. Подаються цікаві відомості про перші постановки місцевих переробок п'єс у Коломиї, Льво­ві, Перемишлі й Чернівцях.

Вперше у тодішній пресі була згадана й процитована (а в наступних номерах надрукована повністю) «Пісня на Новий год князю Куракіну». Як зізнавався Го­ловацький, рукопис твору потрапив до нього без зазначення автора, а тому він сам висловив здогад про належність його перу Котляревського. На думку Головаць­кого, поява творів Котляревського була дошкульним ударом по віджилих канонах лжекласицизму, адже він першим в укра­їнській літературі відкрив найважливіше джерело творчості — реальне життя наро­ду — і викликав любов читачів до живої народної мови. Серед тих, хто пішов слі­дом за Котляревським, Головацький на­зиває Квітку-Основ'яненка, «володіющого народним гумором», і Гулака-Артемов-ського «с :"юго незвичайною мелодією ма-

²²³ Пчола.— 1849.— № 3.

неопублікованю

106

лоруського язика», а далі — А. Могилу (Метлинського) «с глубоким поетическим чувством», І. Галку (М. Костомарова) «с искреннею любов'ю к Украине», Є. Гре­бінку «с живим і бистрим розсказом».

Як бачимо, оцінка творчості письмен­ників (яка, втім, не входила до намірів автора цієї статті) замінюється місткими характеристичними формулами, які вже ставали традиційними. Та й взагалі стат­тя Головацького багато в чому повторю­вала те, що говорилося про Котляревсько­го в російських та зарубіжних журналах («Москвитянине», «ССМ») С. Стебліним-Камінським/І. Срезневським, В. Пасеком та ін. Іноді на статті цих авторів Голо-вацький посилається.

Тоді була написана і стаття «О житті і сочиненіях Грицька Основ'яненка», яка побачила світ у вигляді передмови до львівського видання повісті «Маруся» (1849). Вже на початку статті Головаць-кий намагається охарактеризувати особ­ливості українського літературного проце­су у зв'язку з явищами європейських, за­хіднослов'янських літератур, а також ви­значити місце у цьому процесі окремих письменників.

Якщо Котляревський виступив у літе­ратурі, «коли ще в сусідніх словесностях ледве було забряскло на народну словес­ність», і своїми «посмішками, жартами повалив дряхлий будинок класицизму», то Квітка-Основ'яненко «поклав нам силь­ну основу храму чисто народної словес­ності». Традиційно говориться про вміння письменника «заглянути в руське серце», змальовувати народний побут, звичаї, про його приклад, за яким пішли й інші укра­їнські письменники, «котрі найкращу бу-дучність нашій словесності предвіщають». Після детально поданої біографії письмен­ника характеризується його творчість, яка посідає «почотне місце в крузі чолнійших словесників руських».

Вперше в галицьких джерелах згадую­ться журнал «Украинский вестник» і гу­мористичні «Письма Фалалея Повинухи-на», які «в свій час мали велике вліяння на круг читателей „Вістника"», звідси й починається огляд творчого шляху пи­сьменника з перерахуванням майже всіх його журнальних публікацій, окремих книг і навіть зі згадкою деяких, тоді ще неопублікованих творів.

До заслуг діяльного й плодовитого пи­сьменника Головацький відносив те, що він був «одним із усерднійших сотрудни-ків найновіших часописів російських», «був у близьких відношеннях і постоянній переписці із ізвістнійшими писателями російськими, заодно шанувавшими в нім і оригінальність таланту, і хісновиту ді­яльність» (Твори, с. 284—290).

Серед письменницьких достоїнств Квіт-ки-Основ'яненка відзначаються глибоке знання життя і любовне зображення рід­ної природи, майстерність «в високім не-піддільнім комізмі і іскустві виставляти на вид смішні дивацтва», вміння захопи­ти читача і збудити його почуття. Гово­рить Головацький і про те, що твори пи­сьменника не завжди і не в усьому задо­вольняють «взискательну критику». Втім, неприхильне ставлення до Квітки-Основ'я-ненка з боку деяких людей, «котрі" могли і повинні були приймати сердечне участіє в успіху його трудів», на думку Головаць­кого, компенсувалося увагою й підтрим­кою читачів — і українських, і «чужих і далеких» (Твори, с. 290).

40-ми рр. XIX ст., по суті, закінчується активна й плідна літературно-критична діяльність Головацького. Оцінки літера­турних явищ наступних десятиліть лише зрідка зустрічаються у його приватних листах. Так, у листі до В. Ґанки від 7 чер­вня 1860 р. Головацький звертає увагу на книгу поезій М. Устияновича з передмо­вою Б. Дідицького як доказ того, ніби' в Галичині «ревность к своєнародному рас-тет, появляются молодне таланти, дух народности ободряется й крепится с^ каж-дьім днем» (Твори, с. 322). Це говорилося про той період, який згодом Франко спра­ведливо називав часом застою і рутин­ності.

З неопублікованих праць Головацького привертають увагу фрагменти розвідки, присвяченої литовській літературі, та стат­ті про Бєлінського. Заслугу великого кри­тика Головацький вбачає у тому, що він «первьій разьяснил общественное значе-ние литературьі» і виховав цілу плея­ду послідовників — Тургенєва, Гончарова та ін., в центрі творчості яких стало зоб­раження народного життя й актуальних суспільних явищ²²⁴.

^г" Петраш О. Останні роки Якова Головаць­кого // Жовтень.— 1980.— № 6.— С. 115.

107

Оцінюючи розвідку Головацького про Котляревського, Франко зазначав, що автор не зумів показати соціальне й гро­мадянське значення Котляревського, оскільки і сам як слід не розумів живих потреб «руського люду».

Очевидно, зауваження Франка стосує­ться не лише Головацького і його назва­них розвідок, а й всього тодішнього літе­ратурного життя Галичини, перших спроб критичних оцінок літературного доробку українських письменників.

Справа була не тільки у відсутності певних літературно-критичних традицій і належного досвіду в цьому жанрі, а й у історично обумовленому невмінні співвід­нести соціальну проблематику, мотиви художнього твору і його художньо-струк­турні, зображувальні засоби.

Повільний розвиток літературного руху в Галичині, численні політичні й цензурні перешкоди на його шляху надовго закон­сервували вузьке розуміння народності лі­тератури як вірності аксесуарам націо­нальної етнографії та народній мові. Під цим кутом зору розглядалися твори укра­їнських письменників, далеко не рівноцін­ні за своїм соціальним звучанням і ху­дожньою силою, а тому й годі було споді­ватися більш-менш точного визначення їхньої ролі в розвитку літератури, в ду­ховному житті народу, а тим більше — у визвольному русі.

Те, що з різних причин було не під силу піонерам галицького літературного відро­дження, здійснили І. Франко та його по­слідовники. Але справі формування літе­ратурно-критичної думки на Україні при­служилися і перші її вияви у найкращих виступах «Руської трійці». Усім своїм творчим досвідом — і позитивним, і нега­тивним — вони наочно проілюстрували незмінну історичну закономірність тісного зв'язку літературної справи з суспільним життям і революційно-визвольним рухом.

108