" Павловский а. Грамматика малороссий-ского наречия.—Спб., 18г8.— с. 107.

15

дини. Виховати правильний смак чи ви­правити смак зіпсований — одне з прак­тичних завдань естетичних курсів -поетики й риторики.

Людина як частка природи (людина взагалі, абстрагована від часових і соці­альних ознак) має здатність адекватно відображати природу за допомогою, по­чуттів і розуму, саме цей акт лежить в основі мистецького «подражаняя при-роде».

Здійснюючи такий акт, поет (поезія) на відміну від вітії (риторики, прози), що сприймає природу такою, якою вона є, «в мислях своих украшает й даже, так сказать, переделнвает ее на свой вкус» ²⁰. Отже, прикметними особливостями поезії ⁴ оголошуються фантазія, домисел, харак­тер і міра яких визначають міру таланту поета.

Загальні естетичні положення розвива­лися й конкретизувалися в більш при­кладних книгах Рижського — «Избранньїе , вопросьі с ответами из российской рито­рики» і «Наука стихотворства».

Для книг Рижського загалом характерні традиційне розуміння постулатів класи­цистичної естетики і певна відірваність від конкретної художньої практики. Але -ін­коли автор робить спроби по-новому ви­тлумачити окремі положення з орієнта­цією не лише на західноєвропейські авто­ритети (Буало, Баттьо, Ешенбурга), а й на вітчизняні, зокрема Ломоносова.,

Так, у своєрідному зведенні законів «изящного подражания» — «Введений в круг словесности» — висловлено чимало цікавих, практично цінних і плідних ду­мок про походження й закономірності функціонування, розвитку й збагачення основи словесного мистецтва — мови. Слі-ДОМ за Ломоносовим Рижський ратує за розвиток національного елемента в мисте­цтві, вважаючи, що «безрассудно прези-рать своє собственное, если оно ни в чем не уступает чужому»²¹.

Саме тому Рижський для ілюстрацій певних положень Буало, Баттьо нерідко використовує літературні зразки з Ломо­носова, Державіна, Хераскова і навіть,.. Петрова, що в принципі суперечило есте-

20 Рижский й. С. Наука стихотворства.— Спб., 1811.—с. 9.

- ^2Т Рижский Й. С. Введение в круг иости.— Харьков, 1806.— С. 38.

тиці Буало, який пародію Скаррона на «Енеїду» Вергілія взагалі поставив поза справжнім мистецтвом.

Рижський не просто включає в коло лі­тературних жанрів 'епічну пародію, в якій «стихотворец важньїе зпические лица, на-ходящиеся в - зпической позме, делает смешньїми, -приписнвая им про-стонародние мьісли, чувство-вания, поступки», а й високо оці­нює літературні достоїнства «Вергилиевой ЗнеидьІ, вьівороченной наизнанку г. Оси-повьім»^м.

Якщо ж літературні достоїнства творів цього жанру вимірювати рівнем комічного зниження високої епіки й наближення до народного життя, думок, почувань і вчин­ків, то, звичайно, ще вищої оцінки заслу­говувала б «Енеїда» Котляревського. Важко припустити, що видана більш як за десять років перед згаданою книгою Рнжського «Енеїда» Котляревського — до­сить вже популярна на Україні — була невідомою ректорові Харківського універ­ситету. Крім того, є достатньо підстав ду­мати, що й Котляревському були відомі праці популярного харківського вченого. Так могли зустрінутись і взаємно обумо­витись думки визначного естетика про шляхи демократизації літератури і худож­ня практика письменника, який своєю творчістю цей процес утверджував.

Ще в більшій мірі ідеї,Рижського могли впливати на теоретичну думку в Харків­ському університеті і навколо нього та на літературну практику ранніх харківських журналів.

Праці Рижського були основою тих кур­сів з естетики, які після смерті вченого читали в Харківському університеті його наступники й учні — І. Срезневський, М. Паки де Совіньї, Є. Філомафітський, В. Джунковський, А. Могилевський, А. Гевліч, М. Архангельський та ін. Вплив Рижського відчувається й на виданих то­ді ж у Харківському університеті таких учбових посібниках, як «Риторика» А. Мо-гилевського (1817), «Опьіт краткой рито­рики» І. Срезневського (1822), працях з естетики («Об изящньїх художествах у греков й их влиянии на нравственность» В. Джунковського (1819) та ін.), опублікованих у харківських журналах.

16

Однією з практично цінних ідей у ро­ботах Рижського та його послідовників була думка про високу місію мистецтва, його роль у моральному й естетичному вихованні людини, піднесенні морального духу, загартуванні характеру й волі, об­лагороджуванні почуттів.

Цілком закономірно, що в умовах даль­шого розвитку національної самосвідомос­ті народу, національної культури й літе­ратури естетичні погляди харківських вче­них дедалі більше еволюціонували від ме­тафізичної класицистичної нормативності до тіснішого зв'язку з живим літературно-мистецьким процесом.

Так, один із учнів Рижського А. Гевліч у дисертації «Об изящном» (1818) та статтях, опублікованих у періодиці, праг­нув враховувати національну своєрідність художніх творів, зокрема російських і українських народних пісень. Палким пропагандистом вітчизняної літератури ви­ступав І. Срезневський, який не просто «понимал необходимость русской ориги-нальности» і слідом за своїм учителем посилався на Ломоносова, Державіна, а й популяризував такі нові явища російської літератури, як творчість М. Карамзіна, І. Крилова і романтика В. Жуковського.

Саме в цій атмосфері народжувався ін­терес до минулого, історії українського народу, до особливостей його побуту, зви­чаїв, народної творчості — всього того, що стало потім базою розвитку й української літератури.

Активно пропаговані одним із найавто­ритетніших професорів Харківського уні­верситету, деканом словесного факультету Г. П. Успенським любов до вітчизняної історії (оскільки «напоминание о их (предков) делах й доблестях великих му-жей, тем более одноплеменннх нам явля-ется живьім училищем славн й чести»²³), нетрадиційна й смілива для свого часу думка про те, що вивчення вітчизняної історії повинно включати й історію всіх народів та народностей Росії, стали своє­рідною програмою журналів «Украинский

вестник» і «Украинский журнал».

Виступам, що стосувались різних проб­лем вітчизняної (у тому числі україн­ської) культури, спочатку передували пе­рекладні чи оригінальні загальнотеорет-ич-