214 Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.-ч. 1.—с. 156.

ської, як сухі, худощаві літописи»,— твер­дить Головацький, майже буквально по­вторюючи сказане з цього приводу М. Го­голем, М. Максимовичем, І. Срезневським. «Поет письменний може собі знайти у книгах основу для піснетворення, но на­родна поезія не має ні жодної підстави, лише очевидячне досвідчення»; «коли не­ма діянь народних, не творять пісень», «які діяння, такі пісні» (Твори, с. 292— 306) — так варіює Головацький вічні істи­ни, проголошувані по-своєму Шіллером і Гейне, Пушкіним і Шевченком.

При кожній нагоді Головацький під­креслює величезні потенційні зображу­вальні можливості української мови, го­ворить про потребу вдосконалення і зба­гачення літературної мови саме за раху­нок надбань живої розмовної мови та мови, зафіксованої у фольклорі.

«Кажеш, приятелю, що простим язиком нашим не можна (творити), лиш о до­машніх щоденних річах бесідовати, що руський народний язик зовсім неспособ-ний до вираженя вищих понятій,— запи­тує Головацький уявного читача у прина­гідній замітці до «Псалмів Русланівих».—• От тобі показав живим приміром Шашке-вич, як можна взнестися високо, як можна своїм нарічєм без чужої примішки і най­вищії понятія о бозі гладко виговорити — та ще як сильно, як мудро, як положи-тельно, основно. Не язик народний винен, але ти сам, бо... не знаєш єго, не вмієш по-руськи. Шашкевич не рік, не два ви­учував і розбирав народну бесіду — тепер видиш, як ему гнеться всюди під лад»²¹⁵.

Ширше й глибше про літературні заслу­ги Шашкевича Головацький говорить у спеціальній статті «Память Маркіяну Рус-лану Шашкевичу», вміщеній у другому випуску того ж альманаху. Розповідаючи сумну історію життя й діяльності свого друга, Головацький розкриває історичні умови, в яких починався літературний рух на Галичині, досліджує його джерела- й особливості. Він знову підкреслює, що «живим прикладом, який переконав о можності народної руської словесності» в Галичині, була східноукраїнська літера­тура.

У складних і несприятливих умовах на­роджувалась і жила «Русалка Дністро-

Там же.— С. 63—64.

103

вая». «Замість помочі та підохочування найшлися посмівки та недовольність, та й ворогування,— згадує Головацький.— Були їакі, котрі радо єю вітали, але не в тім строю, одному за се, другому за тоє невподоба; одному в сім, другому в тім недогода. Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною і бісом на неї дивилися... Зарозумілість, односто­ронність, невіжество від ровесників і не-ровесників не раз доїдали му (Шашкеви-чу) до живого». Але він, переконаний у своїй правоті, навіть за таких умов «не опустив... жодної пригоди, де би ся дало щось зробити для свого язика, коли би можна піднести дух народний, де би мож­на хоть дорогу показати або провести ко-лібающихся». Саме за це й складає Голо­вацький щиру подяку своєму другові «від всіх добрих русинів» — «за щире родолю-биве серце, за вплив і науку єго, за то, що сам дорогу праву знайшов і другим пока­зав, і що твердо устояв напротів супро­тивних хвиль», за те, що «загадав велику гадку: утворити чисто народну словесність южноруську, і сесій гадці вірен остав до кінця». Підкреслення несхибної вірності інтересам рідного народу, власним прин­ципам і патріотичній справі мало особ­ливе значення в часи загальної розгубле­ності й розчарувань, а то й ренегатства.

Головацький пробував охарактеризува­ти особливості поетичної мови Шашкеви-ча, джерела її емоційної сили. «Думки Маркіянові,— писав він,— повні глибокого чувства, пливуть із-під самого серця глад­ким, звучним, чистим руським язиком, рідко в них свобідная, безжурная мисль, найчастіше глибока сердечна туга, жаль та скарга на недолю аж серце розриває­ться» ²¹⁶.

Свої спостереження Головацький ілю­стрував зразками поезій Шашкевича. Тут же він вмістив широкий бібліографіч­ний матеріал, що орієнтував на дальші дослідницькі студії. Отже, стаття Голо-вацького усіма своїми компонентами бу­ла одним із перших зразків широкої і ґрунтовної літературно-критичної, ба й наукової розвідки про творчість письмен­ника.

Можливо, саме у такому плані готував

Головацький для третього випуску альма­наху і наступні розвідки, присвячені твор­чості Котляревського і Квітки-Основ'янен-ка, але урядові й цензурні утиски в гро-зовий 1848 рік зірвали подальший вихід «Вінка».

Підготовлені матеріали періодично ви­користовувались Головацьким у виступах та лекціях. Так, на літературний досвід перших класиків нової української літе­ратури посилався він у промові на львів­ському «З'їзді учених руських» (1848), доводячи, що всі частини українського народу повинні мати спільну літературну мову, яка вже засвідчила свої невичерпні багатства. Вона може бути «природною, чистою, повноголосою, мужесько сильною, виразистою... в устах статного господаря, або козака молодця, та й під пером Кот­ляревського... і других, а лягкою, сердеч­но-ніжною, пещеною в бесіді материнсь­кій, дівочій співанці, або під пером сердечного Основ'яненка». Саме у знач­них традиціях вітчизняної усної й писем­ної словесності вбачає Головацький запо­руку дальшого розвитку української лі­тератури, бо «чим дальше корінь сягає, тим буйніше било росте, тим більше дере­во, тим ширше і краще розростаються га­луззя» ²¹⁷.

Щоб переконливіше довести самобут­ність української мови, «красного... наріч­чя», в сім'ї слов'янських мов, Головаць­кий посилається на авторитетні свідчення Бандтке, Міцкевича, Коубека, Даля. Мав підстави М. Возняк назвати пристрасну промову Головацького «науковим гімном

« п« о

в честь народної мови» .

Втім, уже в цей час Головацький став виявляти і певну непослідовність, схиляю­чись до думки, що поряд з мовою народ­ною, зафіксованою у піснях та творах Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'-яненка, Шашкевича, треба вживати спіль­ну для всіх «мову святої Русі» — церков­нослов'янську. Виходячи з цих позицій, згодом він виступив проти фонетичних принципів унормування літературної мови і дорікав тим, «котрі підслухують просто-

^!1° Вінок русинам на 1847.—Ч. 2.— С. 47—66.

обжинки.— Відень,

²¹⁷ Головацкий Я. Ф. Исторический очерк оснований Галицко-Русской Матиці і справозда-нє первого собору учених руських.— Львов, 1850.— С. 47.

²¹⁸ Возняк М. Просвітні змагання галицьких українців в XIX в.—Львів, 1912.—С. 36.

104

людина в своїм ріднім селі і на тім лепят утлу будову граматики свого родимого заткутка». Хоча виступ проти засмічення літературної мови діалектизмами був, звичайно, доречним, але у Головацького це був лише черговий крок від прогресив­ної орієнтації Шашкевича на живу мову основної частини українського народу. Змінюючи свої мовні принципи, Головаць-кий згодом під час публікації доповіді змінив навіть її підсумкове закінчення і радив орієнтуватися на старослов'янську мову, бо «не на утлім дереві самого прос­тонародного язика побудуємо храм народ­ного просвіщення»²¹⁹. Отже, у створенні потворного галицького «язичія», як ніби­то «універсальної» мови науки і літерату­ри, є і його «заслуга».

Широкий план огляду історії українсь­кої літератури накреслив Головацький в університетських лекціях, опублікованих під назвою «Три вступительнії преподава-нія о руській словесності».

Прийнявши за теоретичну основу своєї розвідки положення С. Шевирьова про одвічний, «божественний» характер народ­ності («Народи яко особи (лиця) минаю­ться, зникають, яко ідея безсмертні... В народнім об'являється чоловічеськое, в чоловічеськім божественнеє»²²⁰), Голо­вацький під цим кутом зору аналізує лі­тературний процес, простежує формуван­ня і рух у ньому ідеї народності.

Огляд розпочинається характеристикою української народної творчості — героїч­них дум, побутових пісень, їх змістових і жанрових особливостей. Автор підкреслює життєву основу дум, вважає, що й для лі­тературних пам'яток типу «Слова о полку Ігоревім» джерелом служили «дух часу, віровання народні, спосіб народного зоб­раження в поезії».

Якщо у перші два періоди, за визначен­ням Головацького (перший — з IX до по­ловини XIV, другий — з половини XIV до кінця XVIII ст.), ідея народності лише підспудно визрівала, то з початком тре­тього періоду у новій оригінальній і са­мобутній літературі, започаткованій Кот­ляревським, вона починає виявлятися де­далі виразніше, сформувавшись остаточно