1.2 Стратегія подолання соціально-економічних диспропорцій у регіональному розвитку

До ключових завдань державної регіональної політики України належить зменшення регіональних економічних та соціальних диспропорцій. Поглиблення дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку суттєво ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональної кризи, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави. Відбувається територіальний перерозподіл економічного потенціалу, його зосередження в кількох найпотужніших регіонах. За результатами 2002 р., у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та м. Києві) було зосереджено 48,5% основних засобів країни, 65,4% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал.

Глибока регіональна диференціація за всіма економічними і соціальними показниками була характерною для України ще за часів перебування нашої держави у складі СРСР. За роки незалежності її рівень не лише не зменшився, а й відчутно зріс. Зокрема, за узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку – показником обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу – різниця між максимальним і мінімальним його значенням зросла з 2,7 раза у 1996 р. до 5,9 раза у 2001 р. У 2003 р. різниця між максимальним та мінімальним значенням обсягу виробництва промислової продукції у розрахунку на одну особу у порівняних цінах становила 8,5 раза проти 15,3 раза у 1997 р., інвестицій в основний капітал на одну особу – 8,1 раза у 2002 р. проти 4,2 раза у 1997 р., надходжень до бюджетів усіх рівнів на одну особу – 12,5 раза у 2003 р. проти 7,7 у 1998 р.

Глибокою є диференціація основних соціальних параметрів. Варіація за рівнем безробіття за методологією МОП у січні-вересні 2003 р. становила від 5,1% (м. Київ та Одеська область) до 13,6–14,3% (Сумська та Рівненська області). Продовжує зберігатися значна диференціація (у 2,5 раза) заробітної плати у 2003 р. Найвищою була середньомісячна заробітна плата у м. Києві, Донецькій, Запорізькій та Дніпропетровській областях (від 760,8 грн. до 526,1 грн.). Низьким залишається розмір середньої заробітної плати у Тернопільській, Волинській, Хмельницькій, Вінницькій, Житомирській та Чернігівській областях (від 304,2 грн. до 342,3 грн.).

Державна політика щодо підтримки депресивних територій недостатня. Вона повинна носити більш системний характер та бути більш ефективною з точки зору досягнення кінцевих результатів, тобто подолання депресивності територій. Дуже важливим є законодавче врегулювання проблеми стимулювання розвитку регіонів, ухвалення Верховною Радою України відповідного Закону. Заходами державного стимулювання розвитку депресивних територій мають стати:

вироблення офіційних критеріїв надання територіям статусу депресивної та інструментарію державної політики щодо цих територій;

цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури депресивних регіонів;

надання державної підтримки, зокрема фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню інфраструктури розвитку підприємництва;

спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здійснення інших найважливіших заходів;

сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансування програм перекваліфікації трудових ресурсів, розвиток соціально-культурної сфери, поліпшення охорони довкілля;

встановлення обґрунтованого співвідношення між частками інвестиційних ресурсів, які спрямовуються на стимулювання динамічного зростання регіонів і на зменшення регіональних відмінностей;

визначення гранично допустимого рівня міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації, запровадження відповідного моніторингу на державному і регіональному рівнях;

запровадження механізму інвестиційного стимулювання розвитку депресивних територій;

забезпечення правового вирішення питання щодо управління спільною власністю територіальних громад, що дозволить активізувати розвиток місцевого ринку цінних паперів, ефективно вирішувати місцеві питання розвитку ринку комунальних позик і комунального кредиту, сприяти фінансовому забезпеченню територій у цілому та розвитку комунальної й спільної власності територіальних громад;

запровадження принципу додатковості, коли державні ресурси щодо вирішення регіональних проблем розвитку розглядаються як додаткові до ресурсів, що акумулюються регіоном самостійно;

встановлення правової відповідальності як Уряду, так і місцевих органів влади за виконання взятих ними зобов’язань щодо регіонального розвитку.