Сучасні концепції історичного поступу людства
Осягнути процес історичного розвитку людства надто складно. Адже таке пізнання передбачає з’ясування цілої низки питань:
початку, спрямованості, сенсу і кінця історії;
співвідношення універсального (загального) і локального (одиничного);
конкретно-історичного й архетичного;
центру та периферії;
класичних та некласичних соціокультурних форм;
типового й унікального у світовій історії тощо.
Над пізнанням цих та інших проблем історичного поступу людства мислителі працювали з давніх часів, вибудовуючи свій підхід до філософії історії. Уже в античній історіографії внутрішньо містяться певні уявлення про минуле і майбутнє людства, проте вони ще не склалися в закінчену систему поглядів. Античному мисленню була чужою думка про спрямованість історичних змін, тому вона не змогла піднятися вище від прагматичної історії.
У стародавньому суспільстві сформувалося три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський (вихідна лінія суспільного розвитку); регресистський (нисхідна лінія суспільного розвитку); циклічний (вічне повернення до одного і того ж суспільного стану).
Усі ці напрями у певній мірі залишились і не втратили свого значення донині. Хоча є й протилежні до них концепції, про що мова буде йти нижче.
Середньовічне християнство (Августин) бачило в історії передусім технологічну проблему. Головною рушійною силою історії для нього було позаісторичне світобачення боже. Люди – лише актори драми, автором якої є бог. Філософія історії – лише залежна частина теології. Окремі елементи світської філософії історії складаються в епоху Відродження, а також у Бодена (французький мислитель), англійських матеріалістів ХVІІ ст. та особливо у Д. Віко (італійський філософ). Джамбатіста Віко (1660-1744 рр.) вважав, що початковими всезагальними історіями були міфології, створені стародавніми народами. Але міфологічна історія дуже специфічна, їй бракує руху, час тут стоїть. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге суб’єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ у цілому, а й окрема особа. Видатний філософ запропонував метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядав динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.ін.) бачилося лише у зв’язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме “дух народу”, що формувався під впливом природного середовища.
У вирішенні проблеми структуризації світової історії, періодизації етапів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто відходив від принципу історизму (в контексті регіоналізму) і скочувався на позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або “золотого віку” (яка започаткована ще Платоном), переважала у багатьох його представників.
Філософія історії ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. у висвітленні закономірностей суспільного розвитку ззовні орієнтувалися на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск’є, Г. Гердер та ін.) або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К. А. Гельвецій, Ж.-Ж. Русо).
Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т. Бокля, при всій його багатоманітності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювалися, передусім, відмінністю природного середовища їхнього проживання. Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об’єктивного ідеалізму (І. Кант, Ф. Шеллінг, Г. Гегель).
Філософи намагалися сформулювати мету, рушійні сили і смисл історичного процесу. Проте вони виводили закони історичного розвитку із абстрактного філософського мислення. Врешті-решт історія виступала як метафізична проблема, як сфера вияву трансцендентної закономірності або долі. Сила, що керує історією, може називатися по-різному: абсолютний дух у Гегеля, розум, природний закон і т. ін. Але у всіх випадках ця сила залишається позаісторичною; вона виявляється в історії, але не створюється в ній.
На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, яка у свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності Завдяки цьому уможливлюється з’ясування автентичного змісту основних категорій (“суспільно-економічна формація” і “цивілізація”) кожного з даних двох підходів та інтервали їх продуктивного використання.
Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсальному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.
Вперше термін “суспільна формація” вжив К. Маркс у грудні 1851 р. у своїй праці “Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта”. Ф. Енгельс уперше вживає це поняття в 1868 р. у контексті першого тому “Капіталу”.
Основні значення формації у Маркса такі:
1) історично визначена сукупність виробничих і суспільних відносин;
2) економічна структура суспільства взагалі;
3) ступінь історичного розвитку суспільства: первинний – докласове суспільство; вторинний – класове; третинний – безкласове суспільство;
4) історичний тип суспільства;
5) різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).
У Леніна основні значення формації виокремлюються дещо інакше:
1) суспільно-економічна формація як визначення сукупності виробничих відносин;
2) суспільна формація як історично визначена сукупність суспільних відносин;
3) суспільно-економічна формація як “жива”, скелет її – система виробництва.
Пізніше, у часи сталінізму, формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонізм – намагання втиснути всесвітньо-історичний процес у горезвісну “п’ятичленку” формацій13.
Нелінійний підхід в осмисленні історичного розвитку репрезентує цивілізаційний підхід.
Класичними представниками цивілізаційного напрямку в світовій філософії історії є М. Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі.
Заслуга М.Я.Данилевського полягає в тому, що саме він, по суті, вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій євроцентризму як становлення і розвиток однієї і єдиної західноєвропейської цивілізації на противагу всім іншим, “доцивілізованим” народам, а як проблему множинності цивілізацій.
У своїй основній праці “Росія і Європа” мислитель розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями. Отже, за М. Я. Данилевським, цивілізація – це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та чи інша локальна культура до вселюдської. Культурно-історичними типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими у хронологічному порядку, він визнає: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) асиро-вавілоно-фінікійський, халдейський або стародавньосемітичний, 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний або аравійський, 10) германо-романський або європейський 14.
О. Шпенглер застосовує подібний підхід до аналізу процесу розвитку суспільства, але тлумачить цивілізацію, на відміну від М. Я. Данилевського не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих культур у Шпенглера і Данилевського різні. За Шпенглером, їх вісім. До них належать: китайська, вавилонська, єгипетська, антична (вона ж – аполонівська або греко-римська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська. Залишилися, з його погляду, нерозвинутими перська, хетська та кечуа. Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур: індійської, античної, арабської та західноєвропейської15.
А. Тойнбі налічує в історії понад 30 цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті двадцять одну, зводячи, зрештою, їх чисельність до тринадцяти. З них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська)16.
Розуміння цивілізації також підлягає принципу монадності. Суть його полягає в тому, що будь-яка жива істота не є чимось одиничним, а постає як певна множинність. Для цивілізаційного підходу основний інтерес становить не ранжування цивілізацій за принципом від нижчого до вищого, а розгляд їх як рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів історичного існування людей. Тому цивілізаційний підхід, на відміну від формаційного, постає у вигляді індивідуалізуючого, формує неповторного й унікального індивіда історичного процесу. Історичний же процес, відповідно, – як спільнота таких індивідів, своєрідність яких зумовлює багатство форм і виявів розвитку людства. Нелінійність розвитку суспільства на сучасному етапі вивчає синергетика. Її представники І. Пригожин, Р. Ешбі, Г. Хакен покладають в основу суспільного розвитку ідею самоорганізації.
1 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 356.
2 Там само. – С. 363-364.
3 Там само. – С. 493-498.
4 Там само. – С. 443-444.
5 Синегрегитке – 30 лет. Интервью с профессором Г. Хакеном // Вопросы философии. – 200. – №3. – С. 53-61.
6 Гегель Г. Философия права / Ред. и сост. Д. И. Керимов, В. С. Нерсесянц. Авт. вступ. ст. и примеч. В. С. Нерсесянц. – М., 1990. – С. 80.
7 Бердяев Н. А. Смысл истории. – М.: Правда, 1990. – C. 161.
8 Філософія: Навчальний посібник / За редакцією І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 431.
9 Там само. – С. 433-434.
10 Бабосов Е. М., Русецкая В. И. Социальная группа // Социологический словарь / Отв. ред. Г. П. Давидюк. – М.: Университетское, 1991. – С. 221.
11 Васянович Г. П. Морально-правова відповідальність педагога (теоретико-методологічний аспект): Монографія. – Львів, 1997. – С. 107.
12 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 435-436.
13 Там само. – С. 415.
14 Данилевський Н. Я. Россия и Европа. – М., 1991. – С. 85-125, 471-480.
15 Шпенглер О. Закат Европы. – М.: 1993. – Т. 1. – С. 131-165, 262-266.
16 Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. – К.: 1995. – Т. 1. – 426 с.