Суперечність суспільного прогресу

Суспільство перебуває у постійному розвитку. Цей розвиток зумовлений як матеріальним, так і духовним виробництвом.

Спосіб матеріального виробництва включає дві сторони:

1) продуктивні сили (діяльність самої людини, знаряддя праці, предмети праці, умови праці).

2) виробничі відносини (виробничо-технічні відносини; відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва; відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту).

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва.

Зв’язок продуктивних сил та виробничих відносин підпорядкований закону їх відповідності: продуктивні сили визначають виробничі відносини. Виробничі відносини або сприяють розвитку продуктивних сил, коли між ними існує відповідність, або гальмують, коли виробничі відносини відстають від продуктивних сил. В останньому випадку між продуктивними силами і виробничими відносинами зріє конфлікт, який означає, що в суспільстві утворилась економічна потреба в оновленні виробничих відносин. Конфлікт між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами становить економічну основу соціальної революції. Розв’язання цього конфлікту відкриває дорогу розвитку нового способу виробництва. Така в загальному вигляді діалектика продуктивних сил і виробничих відносин.

Суспільство, таким чином, може розвиватися в напрямі прогресу і регресу.

Прогрес – це розвиток складних систем, для якого характерний перехід від нижчих, менш досконалих форм до більш високих і досконалих.

Прогрес пов’язаний із рівнем організації системи. Зростання рівня організації системи передбачає таку диференціацію й інтеграцію елементів та зв’язків системи, яка удосконалює ступінь її цілісності, її пристосування до середовища, функціональну ефективність, структурну, функціональну, генетичну “пластичність” і забезпечує високий потенціал послідовного розвитку.

Суспільний прогрес – це поступовий розвиток людського суспільства від нижчих ступенів і форм до вищих. Поняття прогресу виникло на грунті соціальної філософії як ідея про закономірне удосконалення людини і суспільства. Ідея прогресу передбачає: по-перше, усвідомлення самого факту зміни і розвитку людського суспільства; по-друге, визнання цінності людського життя; по-третє, розгляд історії як внутрішньо притаманного процесу; по-четверте, визнання закономірності суспільного розвитку.

Це важливо підкреслити через те, що в різні епохи філософи по-різному тлумачили розвиток суспільного прогресу. Наприклад, античні мислителі вважали, що історія розвитку суспільства – це простий і звичайний потік подій, за якими стоїть щось неземне. Історія передусім розглядається як регресивний процес, як рух від “золотого віку” до занепаду (Гесіод, Сенека) або як циклічний круговорот (Платон, Арістотель, Полібій). В епоху середньовіччя суспільний розвиток пов’язується з божим промислом, ідеєю провіденціалізму. У Новий час домінує думка про те, що розвиток суспільства можливий лише в майбутньому (Спіноза, Декарт). Такі мислителі, як Віко, Руссо вказували на суперечливий розвиток суспільства, а Гердер висміював його лінійний розвиток. Гегель вбачав у розвитку суспільства рух від нижчого до вищого як те, що містить у собі внутрішню суперечність.

Ніцше заперечував прогресивний поступ у розвитку суспільства. Г. Сковорода, І. Франко, Д. Чижевський взаємопов’язували розвиток суспільства з духовними силами людини.

Майже всі філософи доходили висновку про те, що суспільний прогрес носить суперечливий характер. Навіть якщо в першому наближенні проаналізувати розвиток особистості й розвиток техніки, то ми побачимо вірність сказаного. З одного боку, розвиток техніки значно збільшує творчі можливості людини, а з другого – робить небезпечним існування людського роду. У чому ж тоді полягає сутність, критерій суспільного прогресу?

Вищим і загальним об’єктивним критерієм суспільного прогресу є розвиток продуктивних сил, передусім самої людини. Отже, ті суспільні відносини можна назвати прогресивними, які в певний історичний період відкривають і забезпечують найбільший простір для реалізації сутнісних сил особистості, вияв її свободи.

Зрозуміло, що взята окремо людина не може бути повністю незалежною від природи і суспільства. Тому можна сказати, що людина володіє відносною свободою. Але залежність тут така: чим більш вільне, відкрите суспільство, в якому живе людина, тим більш вільна вона сама. Але вільніша не в сенсі: роблю, що хочу, а в сенсі досягнення сутності. “Коли говорять, що свобода полягає взагалі у тому, щоб робити все, що завгодно, то подібне уявлення свідчить про повну відсутність культури думки, в якій немає натяку на розуміння того, що є самі у собі і для себе вільна воля, право, моральність і т. ін.⁶. На цьому наголошує й М. Бердяєв. Філософ пише: яким би не був кінцевий результат історичного процесу, він за своєю сутністю повинен бути процесом сходження до творчості, а творчість неможлива без свободи. За допомогою свободи, культури, творчості всесвітня історія повстане не у перспективі нищівного потоку часу, а в перспективі вічності⁷.