9.3.3. Фактичне усунення суб’єкта електоральної громадської думки внаслідок профанації пропорційної виборчої системи.

1. Для реального просування до стану повного панування в Україні пропорційної виборчої системи законодавці запропонували суспільству, у якості проміжного варіанту, змішану (мажоритарно-пропорційну) виборчу систему, за якою і відбувалися парламентські вибори 1998 та 2002 років. Ця система, до речи, є не менш прийнятною, ніж мажоритарна – вона цілком успішно застосовується, наприклад, у такій демократичній країні як ФРН. Але в Україні, де половина мандатів народних депутатів (=225 мандатів) почала виборюватися за партійними списками, це було зроблено у найгірший для виборця спосіб. Адже замість того, щоб поділити територію України на кілька багатомандатних виборчих округів (як це робить, скажімо, навіть набагато менша за територією і за кількістю виборців Болгарія), було створено єдиний для всієї України багатомандатний загальнодержавний виборчий округ (див.25; стаття 1, частина 2 та 26; стаття 1, частина 3, пункт 1).

При цьому кожній політичній партії або виборчому блоку партій, що були зареєстровані у якості суб’єктів виборчого процесу, виборчий закон дозволяв пропонувати виборцям України (а, точніше, - кожному з виборців) список кандидатів чисельністю до 225 осіб (див.25; стаття 21, частина 1 та 26; стаття 40, частина 2). У всіх куточках України цей список від певної партії (блоку) був однаковий. Виборець не мав права викреслювати у списку партії (блоку), за який він голосував, жодного прізвища, а також на свій розсуд вписувати туди прізвища інших осіб. Не мав він також права здійснювати преференцію щодо осіб у цьому списку. Через все це такий список фактично поставав як повністю закритий для виборця.

Нарешті фактом було й те, що значна більшість виборців, голосуючи за партію (блок), що запропонувала великий список, про більшість кандидатів у цьому списку не мала жодної уяви. Разом з тим виборці були позбавлені реальної (і перш за все – фізичної) можливості зустрітися із більшістю кандидатів з партійних списків, щоб хоч щось взнати про цих людей або хоча б побачити їх до того, як вони стануть „народними обранцями”. І тим не менш, у Законі України „Про вибори народних депутатів України”, прийнятому 18 жовтня 2001 року, можна було прочитати: „Вибори депутатів є прямими. Громадяни України безпосередньо обирають депутатів шляхом голосування за кандидатів (курсив наш – О.Н., В.Ф.) у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку)...”(26; стаття 4). Насправді ж прямих виборів не було, бо за цим законом виборці, у більшості своїй не усвідомлюючи того, голосували не за конкретних кандидатів, а за список кандидатів, що не одне й те ж саме.

Цей висновок підтверджується, зокрема, тим фактом, що для певної політичної партії (виборчого блоку партій), яка здолала прохідний бар’єр (а під час парламентських виборів 1998 та 2002 років він дорівнював 4%), всі фігуранти її виборчого списку, які не отримали депутатських мандатів, перетворювались на, так би мовити, „запасних народних депутатів”. Адже, за виборчим законом, у випадку вибуття із складу членів парламенту будь-якого народного депутата від цієї певної партії (блоку) (наприклад, він ставав міністром або віце-прем’єром) наступний фігурант згаданого списку автоматично перетворювався на діючого народного депутата (див.25; стаття 49, частина 1 та 26; стаття 81, частина 1).

У той же час якщо із складу членів парламенту вибував депутат-„мажоритарник”, мандат від відповідного одномандатного виборчого округу вважався вакантним і міг бути отриманий іншою особою лише через процедуру проведення у даному виборчому окрузі виборів замість вибулого народного депутата (див.25; стаття 40, частина 2) або проміжних виборів (див.26; стаття 83, частина 1). При цьому новообраний народний депутат міг мати зовсім іншу партійну належність, ніж той депутат, який вибув. Однак, на мій погляд, якщо діяти у відповідності із логікою „просування партійних списків”, то спадкоємцем звільненого мандату у одномандатному виборчому окрузі мала б ставати та особа, яка, кандидуючи тут під час чергових виборів, отримала найбільшу кількість голосів після кандидата-переможця. Однак тут ця „логіка” чомусь не застосовувалася.

І ще один нюанс. Якщо виборчий закон декларує принцип прямих виборів, якщо виборці голосують не за виборчий список, а за конкретних людей з цього списку, то лише ті фігуранти виборчого списку, які отримали мандати народних депутатів, можуть вважатися обраними народом. Всі інші фігуранти цього списку мають статус необраних, і вже ніякого відношення до складу парламенту відповідного скликання вони мати не можуть. Бо таким є волевиявлення виборців. Норма ж виборчого закону, якою припускається „просування партійних списків”, є порушенням принципу прямих виборів, є викривленням волевиявлення виборців. Суспільству накидається думка, що виборці обрали не конкретних людей, а місця під партію(блок). І процес заповнювання цих місць обмежується не волею виборців, не конституційним складом парламенту, а „довжиною” списку.

Чи є український варіант „пропорційної частини” змішаної виборчої системи безальтернативним? Звісно, що не є. Набагато демократичнішою є, до прикладу, практика виборів членів парламенту Болгарії (див. 28; с.41-62). Так, 200 членів цього законодавчого органу держави обираються за пропорційною системою у 31-му багатомандатному виборчому окрузі (28; стаття 39, частина 1). Кількість мандатів у кожному з цих округів, в залежності від кількості виборців у окрузі, коливається від 4-х до 13-ти (28; стаття 46, частина 1). При цьому політична партія або коаліція партій, що зареєстровані Центральним виборчим комітетом Болгарії у якості суб’єктів виборчого процесу, можуть пропонувати в кожному з виборчих округів список кандидатів, який не повинний перевищувати подвійну кількість мандатів у цьому окрузі (28; стаття 43, частина 5).Разом з тим для кожного округу це має бути окремий список, у якому прізвища в основному не повторюються у списках для інших виборчих округів (28; стаття 44, частина 1; стаття 110, частина 1).

У такому випадку виборець дійсно відчуває себе повноцінним суб’єктом активного виборчого права (права обирати), вагомим суб’єктом електоральної громадської думки.

Тобто в українського законодавця можливість вдосконалювати як мажоритарну, так і пропорційну „частини” змішаної виборчої системи була.

2. І тим не менш, 25 березня 2004 року Верховна Рада України схвалює редакцію Закону України „Про вибори народних депутатів України”, відповідно до якої парламентські вибори мають відбуватися вже на 100% за пропорційною системою. При цьому до вад, що були притаманні „половинному” варіантові „пропорційки” за умов змішаної виборчої системи, додається та, що тепер кожний суб’єкт виборчого процесу (=партія, блок) може пропонувати виборцеві не 225, а вже 450 кандидатур свого „закрито-жорсткого” виборчого списку (див.27; стаття 57, частина 1). Адже „єдиний загальнодержавний багатомандатний виборчий округ” (на приблизно 37 млн. виборців) зберігається (див.27; стаття 18, частина 1). Залишається також і процедура „просування партійних списків” (див.27; стаття 101, частина 1).

Відтак коло замкнулося: суспільно-політична практика досягнення фактично повної деперсоналізації і „анонімізації” кандидатського корпусу, фактично повного позбавлення масового виборця можливості через свою електоральну громадську думку активно впливати на процес наповнення парламенту особистостями, - ця практика, втілена у імпліцитну довгострокову (=1994 - 2004 роки) законодавчо-виборчу технологію, зреалізувалася.