9.2.3. Громадська думка як чинник обрання та зміщення гетьмана запорізького.

Військо Запорізьке, ця потужна на свій час військова (а також значуща політична та й господарська) структура, мала свою, як би ми сьогодні сказали, еліту – корпус старшин, посади яких були виборними. Старшини з поміж себе (зазвичай – з числа полковників) визначали і пропонували війську кандидатури для обрання (переобрання) на посаду провідника війська - гетьмана.

Відтак відповідні вибори були безпосередніми, прямими. “Вибраний військом старшина титулується “гетьманом” або “старшим”. Гетьман – титул не офіційний: се слово уживається широко в сучасній (тодішній — О.Н) українській і польській суспільності в значінню головного начальника…” (15; с.284).

На особливу увагу при цьому заслуговує те, як січове козацтво поціновує право обирати гетьмана на свій розсуд, тобто незалежно не тільки від польської влади, а й від власної старшини. Отож знову звертаємося до М.С.Грушевського, який пише: “Старший (гетьман – О.Н.) вибирається військом, і сим правом вибирати свого шефа військо дуже дорожить. …На практиці в війську міг розпоряджати тільки такий старший, якого військо хотіло” (15; с.285).. З цього можна зробити той висновок, що козацьке право цілковито самостійно обирати свого гетьмана було “твердіше” за писаний закон. Це один бік справи.

Але цікаво також знати, у який спосіб стверджувалась, які межі мала влада гетьмана, наскільки вона була непохитною. Отож, з іншого боку, за свідченням польського мемуариста Якуба Собеського, на якого посилається М.С.Грушевський, взнаємо, що “найвищу власть над військом має гетьман. Замість яких-небудь відзнак носить він палицю з комишу. Виберають його без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата, і также часто капризом змінної черні позбавляєть ся він уряду. Але доки він на уряді, має власть над життєм і смертю кождого козака” (15; с.293-294).

М.Грушевський подає цікаві спостереження французького інженера-фортифікатора Гійома Боплана (який у першій половині ХVІІ ст. перебував на службі у польського короля) щодо процедури висування та обрання гетьмана запорозьких козаків: “Гетьмана свого вибирають так. Збирають ся старі полковники й старі козаки, що мають між ними повагу і дають голоси на того, кого вважають найбільше здатним до того. Хто дістав більшість голосів, той вибраний” (15;с.301). Таким чином є підстави констатувати, що вибори гетьмана Запорізької Січі були альтернативними, однак саме думка більшості ставала громадською думкою.

“Коли ж вибраний, - читаємо далі, - не приймає уряду добровільно, вмовляючи ся, що він нездібний або не гідний, недосвідний або старий — се не помагає нічого: йому відповідають тільки, що він справді не варт такої честі, і зараз вбивають його на місці як зрадника…” (15; с.301). Оце у такий спосіб громадська думка січьового козацтва здійснювала свою функцію соціального контролю...

Отож можна бачити, що у безпосередній демократії є багато небезпечного. Але разом з тим слід зважати на те, що фактично мова повинна йти про воєнну демократію, бо запорожці майже постійно перебували або в похідних умовах, або в умовах військового табору.

На фоні описаної вище жорстокості дещо несподіваною і навіть незрозумілою постає процедура вшанування обраного гетьмана, а саме: “Як же вибраний козак приймає гетьманський уряд, він дякує раді за зроблену йому честь; хоч він не гідний і не здатний до такого уряду, одначе обіцяє, що буде силкувати ся своїми стараннями і пильністю зробити себе гідним служити їм всім взагалі й кожному зокрема, і житє його готове буде завсіди на услуги його братам (так звуть вони один другого між собою). На сю промову плещуть йому й кричать: vivat, vivat, а потім кожний підходить до нього, в порядку своїх ранг, віддає поклін, а гетьман подає йому руку — як то прийнято у них при здоровканню” (15; с.301).

Однак попри таке більш ніж братерське шанування військом козака, що його обирали гетьманом, козак цей аж ніяк не був убезпечений від злої долі. Кожного, на кого падав жереб бути гетьманом, очікував здебільшого фатальний кінець. Посада гетьмана Січі Запорізької була і почесною, і небезпечною водночас. Давайте уважно вчитаємося в те, що пишє Боплан: “Так вибирають вони вождя — буває се часто в пустім степу. Називають його на своїй мові гетьманом, слухають ся його, власть його необмежена; він може стинати й на палю сажати непослушних. Поступає суворо, але не рішає нічого без воєнної ради, званої у них rads (рада). Але й гетьмана може спіткати біда. Він мусить бути незвичайно обережним на війні, щоб не стало ся якогось нещастя, і в усякій оказії і трудних обставинах має показати себе проворним і пильним, бо як покажеть ся в чимось плохим, вбивають його як зрадника, і зараз вибирають на його місце іньшого, тим же способом як я описав. Отже проводити і командувати у них — уряд тяжкий і при неудачі кінчить ся гірко. За сімнадцять літ, що я прослужив в тих сторонах, всі хто був на сім уряді, скінчили нещасливо” (15; с.302).

Що ж до конкретного механізму зміщення гетьмана, то він описаний іншим іноземцем – вже згадуваним Еріхом Лясотою: “Vetima ratio – гетьман зрікається проводу, то значить ставить питаннє про довірє. Рішенець обявляєть ся криком і киданнєм шапок. Докладнійшого раховання голосів, або констатовання більшості нема – се міркується на око. “Як вибираєть ся гетьман без порядку, не подачею голосів, а самим криком і киданнєм шапок на кандидата, так і позбавляєть ся власти часто капризом черни”, каже пізнійший Собеский. В принципі рішеннє, очевидно, має бути одноголосним, і більшість силкуєть ся прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором. Форм представительства нема. Взагалі своєю примітивністю й хаотичністю військова рада сильно пригадує старе українське віче” (15; с.286-287).

Таким чином, загальна картина безпосередньої козацької демократії постає перед нами як не дуже прийнятна. Бачимо тут (передусім – з боку козацької “черні”) і жорстокість, і примус, і зневагу до думки власної старшини, і “похопність”, і примітивність, і хаотичність і такі інші неприємні і небажані явища. Здається, що насправді маємо справу із виявами збоченої демократії у формі диктатури більшості або, за висловом Платона, - із “тиранією натовпу.” Стародавні греки називали таку форму влади “охлократією” (див.45; с.235-236).

На останок наведу свідчення Боплана про вибори козаками-запорожцями свого походного атамана. Козаки, пише він, “наміряючи ся йти на море, роблять се без дозволу короля, а беруть на се дозвіл у гетьмана (свого). Потім збирають раду і вибирають отамана для начальства в сім поході, і при тім виповняють тіж церемонії, як при виборі гетьмана, але отаман вибираєть ся тільки на час походу” (15; с.298).

Тепер, як і у попередніх випадках, спробуємо узагальнити і систематизувати вищеподану інформацію.

По-перше, бачимо, що висування та обрання певної особи на посаду гетьмана Війська Запорізького здійснювало саме військо, яке убачало у цьому дійстві одну з найважливіших ознак своєї вільності, самоврядування (“народоправства”). Формально обраного військом гетьмана мало затверджувати польське правительство.

По-друге, процедура висування (пропонування) кандидатур на посаду гетьмана здійснювалася не усім військом. Цю функцію військо передовіряло (доручало) виконувати найбільш поважним козакам – “старим полковникам й старим козакам”.

По-третє, як можна зрозуміти з наведених свідчень, після завершення висування (кількох кандидатур) наставала черга голосування. Умова проста: “хто дістав більшість голосів, той вибраний”.

По-четверте, стає зрозумілим також і те, що при висуванні кандидатур на посаду гетьмана ніхто згоди у відповідних осіб не питав, і так само зрозуміло, що дуже небезпечною була й відмова від посади гетьмана у разі обрання.

По-п’яте, хоч процедура виборів здійснювалася “без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата”, однак не можна не відзначити тієї вимоги, що “рішеннє… має бути одноголосним, і більшість силкується прихилити до своїх гадок незгідних з ними, навіть погрозами й терором”.

Нарешті, по-шосте, вибори гетьмана відбувалися, як і “референдуми”, просто неба на території Січі, а нерідко – “в пустім степу”.

Що ж стосується процедури обрання отамана для керівництва у якому-небудь окремому поході (скажімо, морському), то вона була така ж сама, як і при обранні гетьмана. І посада отамана була такою ж небезпечною, як і посада гетьмана.