9.2.4. Обмеження права голосу (висловлювання думки).

А ось подані М.С.Грушевським свідчення польського хроніста Старовольського про деякі обмеження у виборчому праві запорожців: “Раннєю весною, коли сніги починають сходити з степів, кождий охочий до воєнної слави, спорядивши човна і припас, їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вожд набирає військо з сих приходнів: здатних каже писареви вписати в реєстр, а нездатних відправляє до дому, забравши принесені ним припаси. Прийнятих роздає під власть десятників (отаманів): їх вони слухають, доки не змінить ся їх зайнятє або становище. Гетьман вибираєть ся з поміж них (тобто – з поміж повноправних козаків - О.Н.) і зістаєть ся на уряді, поки фортуна служить; як він розумний і знає своє діло, то він до смерти все потверджуєть ся на своїм уряді полковниками, так як полковник сотниками, а сотники отаманами¹. Не беруть в сім участи, так само як і в деяких іншьших нарадах, новики (новобранці) – аж до трох літ; за сей час вони сповняють ролю слуг і коли що наброять, поносять від своїх отаманів тяжкі кари. Таких новиків отаман, окрім девяти старих вояків, має під собою тридцять, а іноді пятдесят, і ними розпоряджаєть ся як їх повний хазяїн, особливо в битвах: коли хто з них утіче з битви, то не сміє вернути ся – скарали б його смертю” (15; с.295).

Отож бачимо, хто на Січі був позбавлений права голосу. Це — новики, або новобранці. Для кожного з них термін згаданого обмеження складав, як ми з’ясували, три роки. Разом з тим щовесни до козацького війська прибувало поповнення, і за свідченням тодішнього хроніста Старовольського, на якого посилається Михайло Грушевський, у Запорізькому війську було “самих козаків не більше 15 тисяч, але з новиками виходить військо сорокатисячне…” (15; с.296). Тобто тимчасово позбавлені права голосу складали 62,5% або біля 2/3 всього козацького війська. Це можна розглядати як певну дискримінацію. Але до цього факту можна підійти і як до своєрідної форми захисту від небажаного впливу на військо тих елементів, які ще в війську не вкорінилися й не стали його органічною складовою. Таким чином, скоріш за все маємо справу з обмежувальним цензом на право голосу за ознакою вкоріненості у війську.

У перекладі на сьогоднішню соціологічну мову можемо констатувати, що суб’єкт громадської думки Війська Запорізького формувався вибірково і складав 1/3 всього загалу.

9.2.5. Узагальнення.

Що ж ми побачили, зробивши короткий екскурс у історію “електоральної громадської думки” запорізького козацтва, спираючись на праці М.С.Грушевського?

Перш за все те, що січове козацтво було майже самодостатнім субетнічним утворенням українського етносу. Воно мало певні звичаєво-традиційні, в тому числі морально-етичні та нормативно-правові засади свого існування. Все це, безумовно, створювало специфіку функціонування інститутів виборності та референдумів козацької доби, особливості вироблення відповідної громадської думки.

Але водночас дуже важливо зазначити, що січове козацтво було носієм таки української ментальності, і як таке воно уособлювало собою бажано-мріяну незалежність, державність всього українства. Що ж до референдумно-виборчих аспектів свого життя, то ними запорожці віддзеркалювали передусім демократичну сутність й демократичний дух українського етносу. І це попри те, що їхня демократія втілювалася у досить жорсткі форми. Адже на війні, у стані якої майже постійно перебували козаки-січовики, інакше й не буває. Отож найвищі обрані посадовці відповідали тут найдорожчим – своїм життям. Відтак їхня доля була підвладна громадській думці загалу.

Звернувшись до, як зараз кажуть, елементів технології козацьких виборів та референдумів, ми пересвідчилися, зокрема, що процедури ініціювання та оголошення цих процесів тут застосовувалися. Досить рельєфно означена й процедура висування кандидатів на виборні посади. Більш за те - ми бачимо тут атрибути, притаманні демократичному виборчому праву. Це, передусім, — висування кількох кандидатур на одну посаду, тобто є підстави говорити про альтернативність козацьких виборів.

Однак значна наближеність козацьких виборів за їхньою формою до старого українського віча робить їх мінімально формалізованими. Через це процедура реєстрації кандидатів, висунутих на відповідальні посади, не здійснюється.

Мало що можна сказати про передвиборну та про передреферендумну агітацію в козаків, але один з її елементів(маю на увазі примус) проглядається чітко, а саме: погроза покидати у воду й утопити тих, які не погоджуються з думкою більшості.

Що ж стосується власне вироблення громадської думки, тобто процедур голосування та підбиття підсумків, то тут, як бачимо, у запорожців багато із звичних для нас атрибутів виборчого і референдумного процесів відсутні: нема приміщень для голосування (цей процес відбувається просто неба — “колом”), нема бюлетенів та скриньок для них, нема виборчих комісій чи комісій з референдуму, відтак нема кому підраховувати голоси та складати відповідні протоколи і т .ін.

Бачимо, що у процесі голосування приймали участь 100% козаків-“виборців”, які приходили на загальну раду. Більш за те – голосування в козаків обов”язково повинно було бути одностайним, тобто всі присутні мали проголосувати “за”. Разом з тим необхідно підкреслити, що голосування тут здійснювалося як пряме, бо була відсутня практика передачі (делегування) свого права голосу комусь іншому.

Нарешті застосовувалося в запорожців й обмеження права голосу (висловлювання думок), причому – до досить значної частини війська.

Насамкінець зазначу, що для нас сьогодні далеко не все може бути прийнятним у інститутах виборності та референдумів козацької доби. Але багато чого можна було б і запозичити. Принаймні для електоральних соціологів, соціологів-дослідників громадської думки тут є достатньо матеріалу для порівнянь і розмірковувань. Адже маємо визнати, що ця сторінка нашого минулого і цей аспект історії нашої громадської думки є на сьогодні, на жаль, майже білими плямами.