2.3.3. Щодо нестійкості громадської думки у часі.

Однак, щоправда, коли я синтезую це „поступальне” визначення, то усвідомлюю відносно недовгу тривалість у часі процесу існування громадської думки щодо „конкретної соціальної проблеми”, зрозуміло – на підставі „спільного інтересу”. Цілком зрозуміло також, що через певний час (і чим тривалішим буде цей час, - тим вірогідніше) оцінне судження громадськості (щодо одного й того ж самого соціального факту або ідеї) може змінитися. Якщо, скажімо, зміняться політичні умови.

Так, наприклад, під час всеукраїнського референдуму 17 березня 1991 року (тобто – за умов ще існуючого Радянського Союзу) більшість українського народу відкинула ідею незалежної України і проголосувала за збереження СРСР. Однак всього через вісім місяців, під час всеукраїнського референдуму 1 грудня цього ж 1991 року (але вже за умов розпаду СРСР і існування суверенної України), 90% українців висловились за незалежність України. Щоправда, й питання в анкеті у березні і у грудні формулювалися по-різному, та й риторика ЗМІ в обох випадках відрізнялася. Проте це – вже окрема тема.

Значної уваги приділяє проблемі нестійкості громадської думки Джон Цаллер (див.57; с.75-77, 106-137 та ін.). Разом з тим він вважає, що „здатність громадської думки до дуже швидких змін жодною мірою не свідчить на користь її незначущості. ...У багатьох випадках думка мас, хоча вона і є у своїй основі силою поверховою, перетворюється на важіль впливу на уряд”(57;с.400). Принагідно зазначу, що, з огляду на його, Цаллера, елітоцентристську концепцію формування громадської думки, на відведення ним значної ролі у цьому формуванні засобам масової інформації, все ж видається сумнівним, що громадська думка у розумінні цього дослідника відповідає тим (переважно інтеракціоністським) критеріям, що їх висувають Ф.Оллпорт та В.Л.Оссовський. Гадаю, що цаллерівська громадська думка скоріш наближається до „еліто-ЗМІ-думки”.

Що ж до застосування критерія тривалості у часі для вирішення проблеми емпіричної фіксації громадської думки, то важливе методологічне значення мають тут ті розрізнення, що їх пропонує соціологу-досліднику Ф.Оллпорт у своїх 10-му та 11-му постулатах (див.41;с.29), а саме:

- з одного боку, дослідник завжди має відрізняти ті думки, що виникають на грунті тривалих диспозицій і є власне громадською думкою, від тих думок, що з’являються внаслідок раптової пропагандистської акції і власне громадською думкою не є;

- з іншого боку, дослідник повинний відрізняти ті тривалі диспозиції поведінки, які є соціальними нормами, а не громадськими думками, від тих актуальних прагнень здійснення або усунення чогось, які є менш тривалими ніж соціальні норми, але за своїм змістом є актуальними громадськими думками.

2.3.4. Щодо незалежності громадської думки.

Одним з виявів незалежної природи дійсно громадської думки, як вже відзначалося, є те, що процес її формування відбувається на підставі дійсного таки, тобто – об’єктивного, а не накинутого елітою, експертами (як це подає Д.Цаллер), спільного інтересу громадськості. Виявом об’єктивно-незалежної природи громадської думки є також така умова її, громадської думки, уможливлення, як наявність достатньої поінформованості суб’єкта про об’єкт.

На незалежність громадської думки від дослідника вказує В.А.Полторак. „Громадська думка..., - підкреслює він, - існує незалежно від того, вивчається вона чи ні, проводяться опитування чи ні, тобто вона існує не тільки у явній, але і у прихованій формах...”(46;с.39). Проте, мабуть, така категоричність є певним перебільшенням, бо існує й інша точка зору, згідно з якою слід визнати можливість випадків, коли громадська думка певною мірою формується також і під впливом деяких сторонніх щодо суб’єкт-об’єктних відносин факторів. І одним з таких факторів є певний вплив дослідника громадської думки. Як вважає Джон Цаллер, „вимірювання громадської думки у процесі обстеження (або якось інакше) складно визначити як геть нейтральну діяльність” (57;с.166). Однак у кінцевому підсумку методологічно важливою є настанова Ф.Оллпорта, викладена ним у його 8-му постулаті, відповідно до якої „дослідник не має створювати штучних ситуацій для маніфестації думки (точніше, її подоби)” (41;с.28). Тут, мабуть, слід визнати, що соціолог-дослідник не завжди в змозі „вилучити” свою суб’єктність, але він не має права виявляти свою суб’єктивність.

Дійсна громадська думка має поставати також як незалежна від діяльності ЗМІ. Так, Джон Цаллер, показуючи критичне ставлення громадян США до претензій ЗМІ на абсолютну монополію у питаннях формування громадської думки, наводить підпис під карикатурою у „Saturday Review”: „Тату, якщо у лісі впало дерево, але там немає журналістів, щоб сповістити про це, чи можливо вважати, що дерево впало?” (57;с.400). Але й тут, наполягаючи на необхідності незалежності громадської думки від ЗМІ, навряд чи доцільно вимагати, щоб ця незалежність була абсолютною.

Необхідність такої поміркованості зумовлюється однією з особливостей самої природи громадської думки. Так, на слушний погляд Б.А.Грушина, „громадська думка не може бути віднесеною виключно або до побутової свідомості, або до теоретичного знання; вона...” (являє) „...собою різні комбінації обох рівнів свідомості”(19;с.35). Тому згадана вище обов’язковість поінформованості суб’єкта громадської думки про її об’єкт має поставати не у вигляді „голих” фактів, а укупі з важливими для інтересів громадськості причинами їх походження, виникнення.

Мабуть, маючи на увазі саме цю обставину, Джон Цаллер пише: „Публіка володіє не фіксованими ставленнями до того, що повинно робитися, а лише набором частково консистентних суджень, і, таким чином, хтось повинний сприяти кристалізації проблем (підкресленнє моє. – О.Н.)” (57;с.167). Така залежність є, зрозуміло, прийнятною.