3. Організаційно-економічний механізм та цілі функціонування мвф.

Міжнародний валютний фонд почав функціонувати у грудні 1945 р., коли міжурядова угода, укладена на конференції в Бреттон-Вудсі, була ратифікована країнами, які мали квоти на 80% загальної суми ресурсів Фонду.

Учасники конференції визначили як першочергове завдання Фонду створення постійно діючого органу для забезпечення консультацій і співробітництва між країнами-членами з міжнародних валютних проблем. Дру­ге завдання розкриває, по суті, кінцеву мету співробітництва у валютній галузі — сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і таким чином підвищувати й підтримувати на високому рівні зайнятість та реальні прибутки населення, розвивати виробничі можливості країн-членів. Крім того, Фонд має створювати умови для інтенсифікації й підвищення ефективності міжнародного обміну через стабілізацію валютних курсів і запобігання конкурентному знеціненню валют, сприяння встановленню багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між країнами-члена­ми,  скасування валютних  обмежень,  надання кредитів для регулювання платіжних балансів, сприяння скороченню тривалості та масштабів дефіцитів платіжних балансів. Тут відо­бражене намагання полегшити виконання країнами-членами міжнародних "правил гри", дати їм змогу під час гострої нестачі іноземної валюти утриматися від введення або посилення обмежень, кон'юнктурних девальвацій тощо.

Для реалізації зазначених завдань учасники Бреттон-Вудської конференції доручили Фонду виконувати такі функції:

1.  Наглядати за виконанням кодексу поведінки, що стосу­ється політики валютних курсів та обмежень щодо платежів за поточними операціями.

2.   Надавати членам Фонду фінансові ресурси, щоб вони мали змогу дотримуватися відповідного кодексу поведінки у той час, коли вони виправляють порушення рівноваги платіж­ного балансу або намагаються уникнути таких порушень. [7, c 247]

3. Фонд має забезпечити форум, на якому члени організації могли б консультуватися один з одним і співробітничати з міжнародних фінансових питань.

Офіційно затверджені такі цілі МВФ:

1. Сприяння міжнародному співробітництву шляхом забезпечення механізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнародних валютних питань;

2. Сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населення, розвитку виробничих можливостей країн-членів;

3. Сприяння стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам, і запобігання конкурентному знеціненню валют;

4. Сприяння створенню багатосторонньої системи платежів та переказів по поточних операціях, і прагнути до ліквідації валютних обмежень;

5. Тимчасово надавати загальні ресурси Фонду державам-членам (при наявності відповідних гарантій), для того, щоб вони могли виправити порушення рівноваги їхніх платіжних балансів, уникаючи заходів, які могли б принести шкоду на національному або міжнародному рівні;

6. Скоротити терміни і масштаби дефіциту платіжних балансів.

Структура Фонду побудована таким чином, щоб забезпечити його ефективне функціону­вання. Вищим органом є Рада керуючих, куди входять пред­ставники всіх країн-членів. Вона збирається 1 раз на рік, обмежується, як правило, загальною дискусією, прийняттям лише таких рішень, які за Статутом не можуть бути передані іншому органу. Керуючими, як правило, є міністри фінан­сів або керівники центральних банків. Як вищий орган Рада визначає політику Фонду, вирішує головні, принципові питан­ня. [3, c 105]

Виконавчим органом Фонду, який керує всіма поточними справами, є Виконавча рада (директорат), до якої входять 24 виконавчих директори. Вибори проводяться 1 раз на два роки.

Система виборів досить складна, вона враховує вагу тих чи інших країн у формуванні ресурсів Фонду.

Ключова роль у структурі Фонду належить директору розпоряднику. Він призначається Виконавчою радою і не може бути ні керуючим, ні виконавчим директором. Директор розпорядник є головою директорату (Виконавчої ради) без права голосу за винятком таких випадків, коли голоси розподіляються порівну. Він є також головною адміністративною особою сек­ретаріату  МВФ.  У його функції входить ведення поточних справ, призначення посадових осіб МВФ - його заступника, секретаря, скарбника, завідуючих відділами, генерального рад­ника юридичного відділу, завідуючого адміністративною служ­бою, завідуючого Європейською штаб-квартирою Фонду (в Па­рижі), співробітників апарату. Від діяльності адміністративного апарату й експертів Фонду багато в чому залежить не тільки функціонування Фонду, а й доля багатьох людей, цілих країн і регіонів. Тому добір кандидатур на зайняття посад у Фонді здійснюється дуже ретельно. 2 тис. співробітників МВФ — це головним чином економісти, статистики, фінансисти, спеціалі­сти з оподаткування, лінгвісти, редактори.

Статут МВФ не передбачає особливих умов для вступу в організацію. Членство в ній відкрито для будь-якої держави, яка здатна і готова виконувати певні обов'язки. Вступаючи в МВФ, країна зобов'язується:

1. Постійно інформувати інші країни про заходи щодо визначення вартості своїх грошей стосовно грошей інших держав;

2. Відмовитися від обмежень на обмін національних грошей на інші валюти;

3. Дотримуватись такої економічної політики, яка призведе до зростання як власного національного багатства, так і багатства всього співтовариства в цілому. [18, c 247]

Ресурси МВФ використовуються у межах певної політики та розроблених механізмів і відповідно до статутної діяльності, що охоплює три основні напрями.

1. Кредитування з метою надання фінансової допомоги окремим країнам, яке здійснюється з різними цілями, у різних формах та нарізних умовах. Зокрема воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Виділення кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. При цьому фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн — членів Фонду (кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів). Надання кредиту Фондом має "обумовлений" характер: від країни, яка звернулася за кредитом, вимагається виконання певної стабілізаційної програми.

Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чотири форми: безпосереднє (прямо пов'язане з квотою кожної країни і здійснюється в межах її резервної і кредитної часток), поетапне (здійснюється в межах граничних кредитних часток тієї чи іншої країни і включає механізми резервних кредитів (stand-by) та розширеного фінансування), пільгове (надання на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим країнам за умов хронічної кризи платіжного балансу) та спеціальне фінансування (використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (резервних) запасів, фінансування зі скорочення і обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій).

2. Регулювання міжнародних валютних відносин з метою узгодження валютної політики країн — членів Фонду. МВФ встановлює певні валютні обмеження: країни — члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валютних курсів.

3. Постійний нагляд за світовою економікою з метою систематизації інформації як у цілому по світовій економіці, так і стосовно окремих країн. На підставі аналізу цієї інформації розробляються середньострокові економічні прогнози, які дають можливість координувати макроекономічну політику країн — членів Фонду. Зокрема МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредитну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі цього аналізу готуються певні рекомендації країні щодо вироблення та коригування економічної, фінансової та валютної політики.

Володіючи значними грошовими ресурсами й відповідною інформацією, МВФ може впливати як на міжнародний, так і на національний економічний та фінансовий розвиток будь-якої країни.

Міжнародний валютний фонд підтримує тісні взаємозв'язки з іншими міжнародними фінансовими інституціями, зокрема з групою Світового банку.

Україна є повноправним членом Міжнародного валютного фонду з 3 вересня 1992 року, до якого вона приєдналася згідно із Законом України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» від 03.06.1992 №2402-XII.

Відповідно до статті XII Статей Угоди МВФ Україна входить до регіональної групи держав-членів на чолі з Королівством Нідерланди. З 1996 р. представник України Якуша Юрій Георгійович обіймає посаду заступника Виконавчого директора від цієї групи.

Представництво України в раді керуючих Міжнародного валютного фонду забезпечується відповідно до Указу Президента України від 19.12.2005 N 1809/2005 згідно з яким керуючим від України - членом Ради керуючих Міжнародного валютного фонду є Голова Національного банку України, а заступником керуючого від України - членом Ради керуючих Міжнародного валютного фонду є Міністр фінансів України.

Україна першою з країн пострадянського простору в 2003 р. приєдналася до спеціального стандарту розповсюдження статистичних даних МВФ згідно з яким керуючим від України - членом Ради керуючих Міжнародного валютного фонду є Голова Національного банку України, а заступником керуючого від України - членом Ради керуючих Міжнародного валютного фонду є Міністр фінансів України.

Україна першою з країн пострадянського простору в 2003 р. приєдналася до спеціального стандарту розповсюдження статистичних даних МВФ

Україна з 1994 року активно співпрацює з МВФ, використовуючи його фінансові і технічні ресурси з метою досягнення макроекономічної стабілізації та створення необхідних передумов для проведення економічних реформ. Таке співробітництво здійснювалось переважно в рамках реалізації 7 спільних програм – STF (системна трансформаційна позика), “Стенд-бай” (стабілізаційна позика), Механізм розширеного фінансування (позика на підтримку розвитку), попереджувальний “Стенд-бай”.