1.1.3. Дж. Берклі: критика матеріалізму.

Дж. Берклі – автор класичної системи суб’єктивізму. Ґрунтуючись на сенсуалістичній теорії пізнання Дж. Локка, він створює ідеалістичну версію сенсуалізму, а своїх запереченнях філософського матеріалізму формулює головні аргументи проти нього. Ідеалізм Берклі нерозривно зв’язаний з релігією, вірою в Бога. Свою філософію він розвивав як захист та обґрунтування віри, як засіб спростування матеріалізму та атеїзм, що панували в епоху Нового часу. Водночас звернення до Бога дало можливість Берклі розв’язати ті проблеми, що виникло в його теорії, а також узгодити своє вчення із здоровим глуздом. Таким чином емпіризм Берклі набуває радше релігійного, ніж наукового змісту.

1.1.4. Д. Юм: вчення про досвід та його структуру, скептицизм.

Серед найвагоміших постатей в історії європейської філософії Нового часу слід відзначити Д. Юма (1711-1776), який завершив лінію британського емпіризму. Вважав за можливе застосувати до людського розуму ті самі методи, що Ньютон застосував до вивчення природи. Юм переконаний, що будь-які речі, перш ніж стати предметом досвіду, мають бути представлені в наших відчуттях. Їхнє сприйняття є основою досвіду. Всі сприйняття Юм поділяє на два види: враження та ідеї. Враження є первинними елементами досвіду – це відчуття, афекти, емоції. Враження виникають незалежно від нашого бажання й волі. Збережені в пам’яті враження переробляються на ідеї.

Своїм філософським вченням Юм сформулював основні принципи новоєвропейського скептицизму. Він передусім твердив, що ми сприймаємо наше тіло і речі зовнішнього світу. Але, таким чином, ми маємо лише сприйняття, а не речі, тому ніякого зовнішнього буття для нас не існує. Жодна людина, каже він, не сумнівається, що будинок, дерево ітд. існують, однак довести це, спираючись на наші зовнішні відчуття ми не можемо. Скептицизм Юма спирається на його емпіризмі. Він випливає з послідовного слідування твердженню, що чуттєві сприйняття є єдино реальними свідченнями про зовнішній світ.

1.2. Французький раціоналізм.

1.2.1. Р. Декарт: принцип сумніву, вчення про метод.

Одним з найвидатніших учених та мислителів Нового часу вважається Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) – родоначальник нової філософії в Франції. Інтелектуальний переворот, зроблений Декартом полягав у тому, що він перетворив самосвідомість на основу філософії. Достеменність усього можливого знання він поставив у залежність від того, що є очевидним для самосвідомості індивідуального суб’єкта.

Пошуки перших начал своєї філософії Декарт починає з вимоги піддати сумніву всі без винятку знання. Ця вимога стає вихідним пунктом його філософії. Проголошуючи принцип радикального сумніву філософ прагне звільнити наукове мислення від різних забобонів. Сумнів Декарта – це лише методичний прийом, а не останнє слово його методології. Із сумніву має починатися усяке мислення. Усе без винятку є сумнівним, проте безсумнівним є факт сумніву, а також факт існування того, хто сумнівається. Сумнів є фактом мислення, а отже – “Я мислю, отже я існую” (cogito ergo sum).

Важливу роль у конструкції картезіанської філософії займає ідея Бога. Бог опосередковує зв’язок мислення з об’єктивною дійсністю. З поняття Бога безпосередньо випливає існування, яке є тотожним самій його сутності.

Значне місце в філософській системі Декарта займає розробка раціоналістичного методу. Декарт був відомим науковцем свого часу. Свій науковий метод розробляв під впливом математики. Філософ вважав, що лише маючи правильний метод, можна вирішувати наукові проблеми. Наука, що прагне побудувати систему достовірного знання має спиратися на виведення, яким є логічна дедукція.