8. Філософія Нового часу:

а) передумови та основні риси філософії Нового часу; В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму. На тлі нових завдань, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

б) основні філософські ідеї Ф.Бекона. Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон. У своїх найбільш відомих працях Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей. Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а є засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “Знання – сила”. Бекон вважав, що обмеженість античної і середньовічної науки полягала в тому, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Тільки за умови опори на досвід людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму. Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки.

7. Філософія епохи Відродження:

а) основні представники та головні ідеї філософії епохи Відродження; Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм. У сфері суспільної свідомості були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, прийняття елементів римського права. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її гуманізм і антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань людини і відстоює її право на насолоду земним життям. Тіло стає джерелом радості і задоволення. Джаноццо Манетті стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його, оголошує саме людину справжнім владикою світу. В пантеїзмі нерідко приховувались тенденції, що розчиняли Бога у природі, а природа порівнювалась з живою істотою. Знімаючи межу між Творцем і його творінням, пантеїсти утверджували “Бога в речах”. Ці ідеї розробляються в натурфілософії Відродження, в першу чергу, такими її видатними представниками як Микола Кузанський та Джордано Бруно. М.Кузанський обґрунтовує пантеїстичний принцип таким висловлюванням: „Буття Бога у світі є не що інше, як буття світу у Бозі”, він відроджує на новому рівні античне уявлення про світ як величезну космічну машину, що не має ніякого центру. На його роздумах згодом базувалось математичне обґрунтування геліоцентричної системи польським математиком та астрономом Миколою Коперніком. Джордано Бруно приходить до висновку про безкінечний космос та нескінченні світи у ньому. З безкінечності Всесвіту Бруно виводить і відповідну нескінченність процесу пізнання, а з цього – принцип „героїчного ентузіазму” як безмежну любов до безмежного. В епоху Відродження починається формування нової науки, що спиралась на досвід та експеримент. Тому можна вважати, що основу наукового прогресу на початку XVII століття складали досягнення доби Ренесансу.б) етичні погляди доби Відродження. В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини. На сцену етичної думки виходить активний вільний і творчий індивід. Піко дела Мірандола в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Центральна ідея Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить Нікколо Макіавеллі. Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер та Жан Кальвін. Лютер виходив з ідеї напередвизначеності, згідно з якою певні люди од самого початку приречені Богом на пекло, вічну смерть, і будь-які їх зусилля змінити власну долю марні. Інші ж люди, навпаки, обрані для вічного життя. Ідея обраності сполучається в протестантизмі з ідеєю покликання – закладеного Богом в людину призначення до певної діяльності: саме успішна реалізація покликання і служить підтвердженням обраності. Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини