1. Досократівський період античної філософії:

а) погляди різних шкіл досократівського періоду на першооснову світу; Історія античної філософії бере свій початок з Мілетської школи, представниками якої були Фалес, Анаксимандр, Анаксімен. Засновником школи був Фалес. Він обґрунтував новий погляд на світ, суть якого в тому, що всю багатоманітність світу можна звести до єдиної загальної першооснови – води; Анаксимандр першоосновою вважав апейрон – щось нескінченне, вічне; Анаксімен – повітря. Геракліт єдиним матеріальним першоелементом світу вважав вогонь як символ загальної стихії, постійного, всюдисущого і разом з тим динамічного першоначала. За Гераклітом, в світі немає нічого сталого, навпаки, світ – це вічний процес становлення та змін. В той же час мінливість світу не означає його хаотичності та безпорядку. Проти Геракліта, виступили представники Елейської школи: Ксенофан, Парменід, Зенон. Вони доводили, що „ніщо не виникає, не знищується і не рухається”, „все є одне, причому без змін”. Основне у вченні елеатів – філософська ідея буття. Згідно Парменіду є істинне, справжнє, єдине, незмінне буття, воно умосяжне, абстрактне. Він , прагнучи довести, що руху не існує, наводить такі аргументи: всюди у світі щось "є", значить, в світі немає пустоти, а якщо так, то ніщо нікуди не може переміщуватись - руху не існує. Із абсолютного заповнювання простору випливає, що світ єдиний, і в ньому немає частин. Небуття не існує тому, що існує лише те, що є мислимим. Отже, мислення та буття одне і те ж. Зенон пояснював, що він доводить зовсім не те, що руху немає, а лише те, що він немислимий. Проблеми, що були поставлені елеатами з приводу сутності буття та його нерухомості, знайшли своєрідне вирішення у філософії атомізму. Перша антиелеатська теза атомістів – це визнання існування небуття, яке розумілось як порожній простір, котрий безмежний та немає форми. Друга - визнання реальної множини - безконечно великого числа малих атомів, із яких складаються речі. Земля, вода, повітря, вогонь представляють собою первинні групи атомів, а їх сполучення створюють цілі світи, яких в безконечному просторі існує безліч. І людина сама, і душа її - це теж є сукупністю атомів. Атомісти ввели в філософію поняття “причина”. Все у світі відбувається згідно з необхідністю, тому й будь-яка випадковість неможлива. На основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі образи речей, котрі впливають на органи відчуття.

б) евдемоністична етика Демокрита. Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. За Демокритом, необхідно доброчесним є мудрий, а неуцтво – джерело пороків. Людина неосвічена і порочна сама прирікає себе на нещастя, оскільки в неї неправильні уявлення і про задоволення, і про щастя, і про мету життя. Прагнення до суєтних і уявних благ — багатства, слави, почестей, влади — позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю. Демокрит першим з античних мислителів звертається до внутрішнього світу людини, відрізняючи мотив від дії. Тільки той, хто діє за переконаннями, істинно моральний. Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом — те, що шкідливо.