Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kopia_filosofiya_EKZ.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
19.09.2019
Размер:
315.39 Кб
Скачать

1. Характеристика світогляду. Світогляд-сук-сть поглядів, принципів, оцінок, які визначають цілісне уявлення людини про світ, її місце в ньому, розуміння та оцінку людиною сенсу свого життя та діяльності. Це сук-сть узагальнених наукових, філос. , соц. -політ. , правових, моральних, релігійних, естетичних орієнтацій, переконань, ідеалів. Структура Св-ду має такі компоненти: ПІЗНАВАЛЬНИЙ (узагальнене знання про світ-картина світу) , ЦІННІСНО-НОРМАТИВНИЙ (цінності-поширені у сусп. -ві уявлення про осн. життєві цілі та способи їх досягнення, ідеали, норми) , ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВИЙ (перетворення знань, цінностей і ідеалів в особисті переконання, вірування, вироблення певної психолог. настанови на готовність діяти) . Крім того виділяються світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень) ;світовідчуття (емоційно-психолог. рівень. ) Мета світогляду:через пояснення світу змусити людину діяти певним чином, мати певні ідеали і цінності. Центральним питанням будь-якого світогляду є взаємовідношення «людина-світ». Осн. світоглядними питаннями є:1) питання щодо сутності світу:як влаштований світ?чи розвивається він за певними законами?2) питання щодо сутності людини та її становища в світі:смертна людина чи безсмертна?чи існують межі людського пізнання?що є істина?3) морально-етичні проблеми:що таке совість, честь, відповідальність, справедливість?що є добро, а що-зло?в чому сенс життя?

2. Історичні типи світогляду. Життя людей у сусп. -ві носить істор. -обумовлений характер. Виходячи з цього, розрізняють 3 типи світогляду:міф, релігія, філософія. Ще за довго до появи філософії люди знаходили відповіді на питання щодо свого буття в міфології та релігії. Історично, першим типом світогляду був міф-духовний регулятор життя родового сусп-ва. Метафорична форма викладу думки, злиття уяви і фантазії з самою реальністю, олюднення природи, колективізм, наявність загального предка-тотема – характерні риси міфолог. світогляду. Релігійний світогляд є також 1з варіантів пошуку смислу світу. Базується на вірі в бога, тобто прийнятті відповідних положень божественного одкровення без доказів. Релігія була покликана навчити людей жити за певними законами. Саме віра, а не знання є основою реліг. світогляду. Після неолітичної революції зникла необхідність в зрівнялівці. Виникла необхідність в руйнуванні родоплемінних відносин. Людина хоче вийти з колективу, хоче бути автономною. Цьому виходу заважала міфологія, яка тримала людину. Тому виник новий тип світогляду-філософія, що обґрунтовує право людини на духовну і економічну автономію. Замість віри новим засобом пізнання став розум, що базується на досвіді. Критичне ставлення до дійсності-осн. риса філософії. Філ-я=любов до мудрості. Це теоретично сформульований світогляд, система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини. Від ін. форм світ-ду Ф. відрізняється способом осмислення світоглядних проблем, тому мова Ф-ії – поняття, категорії. Вона будує свої висновки на логіці, відбиваючи зростаюче бажання людей пояснити світ з допомогою знання, на відміну від міфолог. і релігійного світ-ду, що орієнтуються на надприродні сили та догматичну віру. Ф. -рефлексіний тип світ-ду, що характеризується міркуваннями над власними уявленнями про світ і місце людини в ньому. Ф-фія, перш за все, виникає як засіб раціонального осягнення світу. Міф і релігія зі своїми «універсальними на всі часи»відповідями вже не могли задовольнити зростаючий інтерес людей до пізнання, узагальнити і систематизувати накопичений досвід. Ф-фія завжди оформляється у вигляді теорії, що формулює свою систему категорій і принципів, що носять заг. характер, розповсюджуючись одночасно на природу, сусп. -во, людину і власне мислення. Онтологія-філософське вчення про буття.

3. Філософія як світогляд. Осн. філос. проблеми:1) питання щодо сутності світу:як влаштований світ?чи розвивається він за певними законами?2) питання щодо сутності людини та її становища в світі:смертна людина чи безсмертна?чи існують межі людського пізнання?що є істина?3) морально-етичні проблеми:що таке совість, честь, відповідальність, справедливість?що є добро, а що-зло?в чому сенс життя?На відміну від науки де питання і проблеми знаходять остаточне вирішення в обмежений час, філос. . питання, що стосуються сутності людини, її призначення, вибору духовних цінностей, не піддаються остаточному вирішенню. Вернадський з цього приводу казав, що Ф-фія торкається тих вічних питань людської думки, по відношенню до яких вона не може сказати останнього слова. Осн. питання ф-фії (ОПФ) вперше було сформульоване в марксизмі: «Що первинне:матерія чи свідомість?Чи можна пізнати об’єктивну істину?». Перша сторона ОПФ-онтологічна, що досліджує причину світу. Друга сторона-гносеологічна (про пізнання) . Лише далі постало питання про місце людини в світі. Для марксистів людина була лише похідною від природи. В залежності від того, як філософ відповідає на першу частинуОПФ, вони поділ. на матеріалістів (вваж. , що природа, буття матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух-вторинними) та ідеалістів (протилежне матеріалізму) . Можуть бути ще й дуалісти (визнають2субстанції-матерію і свідомість) та моністи (матеріалісти/ідеалісти) . Ті, хто відповід. позитивно на другу частинуОПФназ. гностиками (до них віднос. всі матеріалісти (об’єкт. істину пізнати можна, але це тривалий процес. Та повністю все пізнати неможливо) та об’єктивні ідеалісти (джерелом об. істини є якийсь надприродний розум) ) . Ті, хто відпов. негативно-агностики (Кант) (суб’єктивні ідеалісти, які вваж. , що весь світ-комплекс наших відчуттів) . Соліпсизм-крайня форма суб. ідеалізму-ствердж. існування лише свідомості та комплексу власних відчуттів;коли зникає свідомість-весь світ теж зникає. Найсуттєвіше питання ф-фії-для чого ми існуємо, що таке істина і хиба, проблеми моралі та етики. До ф-фії віднос. Історія ф-фії, ф-фія історії, соц. ф-фія. Аксіологія-філос. вчення про цінності.

4. Філософія в системі культури (ф-фія та мистецтво) . Ф-фія і М-во мають деякі спільні риси. Нариклад, у ф-фії можна прийняти будь-яку точку зору, мати свою позицію. Це зближує Ф-фію з М-вом. крім того, Ф. і М. носять особистісний і суб’єктивний характер. Завжди на ворах і філософа, і митця лежить відбиток їх особистості. Ф-фії і М-ву притаманний соціокультурний тип прогресу, при якому кожна нова форма розглядається як самоцінна і не підлягає зрівнянню з іншими з точки зору прогресивності. Як і мистецтво, філософія органічно включає в себе нормативно-оціночний момент осмислення дійсності, займається проблемами добра і зла, прекрасного і потворного, щастя та нещастя і ін. Хоч філософія здебільшого і раціональне духовне явище, вона несе в собі і колосальний емоційно-естетичний заряд, який об'єднує її з мистецтвом. Тому філос. . твори, як і твори мистецтва, персоніфіковані, індивідуальні, неповторні. Гегелевська "абсолютна ідея", кантівський "моральний імператив", "суспільне буття" Маркса, "лібідо" Фрейда так же неповторні, як "Иліада" Гомера, "Мадонна" Рафаеля, "Апасіоната" Бетховена і т. п. Але не можна не бачити і істотних відмінностей між ними: в мистецтві естетичні ідеали, почуття, емоції, переживання виражені за допомогою чуттєво сприйнятних – зорових, слухових – художніх образів. Твори мистецтва потрібно дивитися, слухати. Тут дуже важливий ефект співпереживання. У філософії ідеали, почуття і емоції, що їх супроводжують, відлиті у форми точних логічних будов, музику, емоційно-естетичну чарівність яких можна сприйняти тільки при глибокому її осмисленні. Функції: загальнокультурна (Ф-фія здатна інтегрувати весь людський досвід;на осн. Цього Ф-фія формує культурні універсалії - категорії і цінності) ;гуманістична (Ф-фія дає право людині самостійно визначитись у цьому світі. Ф-фія бачить в людині активнодіючого суб’єкта) ;теоретико-пізнавальна (допомагає створ. Понятійно-категоріальний апарат, за допомог. якого ми пізнаємо світ. Ф-фія розвиває теоретичне мислення) . Емпатія-позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу ін. . людей, що ґрунтується на співпереживанні.

5. Філософські погляди Сократа: - людина як основна проблема філософських пошуків, - етичний раціоналізм Сократа

а) Вершина розвитку античної грецької ффії припадає приблизно на час від другої половини V до кінця IV ст. до Р. X. Для цього етапу розвитку античної ффії стає характерним зсунення акцентів в пізнанні світу (людина виділяється з-поміж інших "речей" навколишнього світу) , не тільки змінений самого об'єкту пізнання (головним об'єктом пізнання стає людина) . У період високої класики об'єктом осмислення для ффії стають усі сфери людської життєдіяльності.

Остаточна розробка відношень між людиною як суб' єктом пізнання та світом як об' єктом пізнання належала Сократу (469 - 399 pp. до P. X. ) . Сократ у центр своїх ффських інтересів ставив проблему суб 'єкта - людини.

Коли на переломі V та IV ст. до Р. X. до влади в Афінах прийшла демократична партія, Сократ постав перед судом з обвинуваченням в тому, що він "не шанує богів, яких шанує місто, а уводить нові божества й винен в тому, що розбещує юнацтво. . Обвинуватці підкреслювали й той факт, що він критикував деякі суттєві сторони афінської демократії, зокрема практику виборів державних чиновників шляхом жеребкування. Сократ був визнаний винним й засуджений до смертної кари. Й хоча він міг уникнути судового процесу і навіть мав можливість втекти, він добровільно прийняв винесений вирок й випив келих цикути. Сокра́т не залишив жодного письмового джерела після себе.

По суті, він продовжив справу софістів в утвердженні проблеми людини як головної теми ффії. Основні його погляди: Людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними. Мінливі уявлення нашої душі слід вважати загадкою. Тому вони не можуть бути підставою для життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання слід шукати в собі ("Nosce te ipsum") , оскільки безсмертна душа людини, пройшовши певне коло "космічних перевтілень ", потенційно знає усе. Для того, щоб згадати забуті перевтілення, треба поставити людину в ситуацію суперечності зі самою собою. Це й робив Сократ у своїх бесідах зі сучасниками та називав такий спосіб діалектикою (від гр. "діапегамай " - вести бесіду, сперечатися) .

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: " Scio me nihil scire".

Б) Головною задачею ффії Сократ вважав раціональне обгрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим й принципово неможливим вивчення природи та пояснення природних явищ. Згідно з Сократом, світ є творінням бога "великого й всемогутнього, всюдисущого й такого, який про все піклуюється", а основою, сутністю світу - "духовніш принцип " як в логічному, так й в історичному смислі слова.

У бесідах та дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання суті доброчинності. У зв'язку із тим він ставив "зрозуміле" питання: як може бути людина моральною, якщо вона не знає, що таке доброчинність! В даному випадку пізнання суті доброчинності, пізнання того, що є "моральне ", було для нього передумовою морального життя та досягнення доброчинності. Доброчинності людина отримує шляхом пізнання та самопізнання. Доброчинності, рівно як й моральні норми, й закони, що засновані на них, Сократ вважав вічними та незмінними.

Сократ вважав, що ффія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм.

6. Платон: - вчення Платона про ідеї, - вчення Платона про теорії пізнання

а) Платон (421 - 347 pp. до Р X. ) , кращий учень Сократа, розвинув погляди свого вчителя, найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. . Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у ффії.

Згідно з Платоном, світ, який нас оточує й який ми пізнаємо своїми чуттями, є лише "тінню " й вироблений від світу ідей, тобто матеріальний світ — вторинний. Всі явища та предмети матеріального світу минущі, виникають, гинуть й змінюються (тому не можуть бути дійсно сущими) , ідеї є незмінними, нерухомими та вічними. За ці властивості Платон визнавав їх справжніми, справжнім буттям й зводив у ранг єдиного предмета дійсно істинного пізнання.

Платон пояснював, наприклад, подібність всіх існуючих в матеріальному світі столів наявністю ідеї стола у світі ідей. Всі існуючі столи - лише тінь, відблиск вічної й незмінної ідеї стола. Ідеї, тобто дійсні сутності, існують поза матеріальним світом й не залежать від нього, об'єктивні, матеріальний світ ним лише підпорядкований. В цьому - ядро об'єктивного ідеалізму Платона.

Між світом ідей, як дійсним, реальним буттям, та небуттям (тобто матерією як такою, матерією в собі) існує, за Платоном, уявив буття, похідне буття (тобто світ дійсно реальних, чуттєво сприйманих явищ та речей) , які відокремлюють істинне буття від небуття. Дійсні, реальні речі становить з'єднання ідеї (дійсного буття) із пасивною, безформною "приймаючою" матерією (небуттям) . Світ ідей - це особлива, над чуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. \ Речі - лише тіні ідей. ) Відношення ідеї (буття) та реальних речей (уявного буття) є важливою частиною ффського вчення Платона. Предмети, що чуттєво сприймаються, це тільки подоба, тінь, в яких відображені певні взірці - ідеї.

Багато уваги Платон приділяв, зокрема, питанню "ієрархізації ідей ". Ця ієрархізація складає певну впорядковану систему. Вище за все стоїть, за Платоном, ідея краси і добра. Вона не тільки переважає всі реально існуючі добро й красу тим, що досконала, вічна й незмінна (так, як й інші ідеї) , але й стоїть вище від інших ідей. Пізнання або досягнення цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання та свідченням повноцінності життя.

Б) Ядром його гносеологічних концепцій є теорія спогадів. Душа згадує ідеї, з якими вона зустрічалась й які вона пізнала в той час, коли ще не з'єдналася із тілом, коли вільно існувала у царині ідей. Ці спогади тим сильніше й інтенсивніше, чим більше душі вдається відсторонитися від тілесності. На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення. Безперечною заслугою Платона в історії ффії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування. Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової ффії і особливо на розвиток ідеалістичної ффської думки.

7. Філософські погляди Арістотеля:, - вчення про причини речей, про матерію і форму

А) Ффія Аристотеля є не тільки певним узагальненням, але й логічною переробкою та завершенням всієї попередньої грецької ффії.

Аристотель (384 - 322 pp. до P. X. ) др. -греч. філософ і вчений-енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей. Навчався у Платона, вихователь О. Македонського.

Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. На відміну від Платона, Аристотель проголосив, що ідея та річ ~ те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і означає не єдине, а загальне в різних речах. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість, для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд­ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активною, тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто­тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч­чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного бога.

 Якщо Платон стверджував, що речі, які сприймаються почуття­ми, не можуть бути предметом пізнання, то для Аристотеля світ на­вкруги людини пізнається, вивчається, завдяки чому і досягається пізнання загального.

Б) Підґрунтям всякого буття Аристотель вважав так звану першу матерію. Ця первинна матерія, однак, принципово не визначена жодною категорією, якими ми визначаємо реальні стани сущого. Вона формує "потенційну" передумову існування. Й хоча вона є грунтом усякого буття, її не можна ототожнювати з буттям й навіть не можна рахувати простою складною частиною дійсного буття.

Найпростішою визначеністю цієї першої категорії є, за Аристотелем, 4 елементи: вогонь, повітря, вода й земля. Вони становлять певний проміжний ступінь між першою матерією, яка чуттєво незбагненна, та реально існуючим світом, який сприймається чуттєво. У речах, що сприймаються чуттями (їхнім вивченням займається фізика) , можна розрізнити 2 пари взаємно протилежних властивостей: тепло й холод, вологе й сухе. 4 основні поєднання цих властивостей, за Арістотелем, характеризує 4 основних елементи: вогонь є поєднанням теплого й сухого; повітря теплого й вологого; вода - холодного й вологого; земля - холодного й сухого. Ці 4 елементи - підґрунтя реальних (чуттєво сприйманих) речей. (Пізніше Арістотель увів "п'яту сутність" (quinta essentia) - ефір) В той же час Аристотель припускав й можливість заміни одного елемента іншим. Це стає можливим тому, що всі елементи є конкретною модифікацією тієї ж самої першої матерії. Конкретні речі, що існують (чуттєво сприймаються) , є результатом взаємодії різних комбінацій цих елементів. На відміну від першої матерії, їх, як конкретне буття, можна збагнути та визначити за допомогою основних категорій. Вони є поєднанням матерії (гіле) й образу, форми (ейдос, морфе) . Форма, за Аристотелем, утворює з потенційного буття (першої матерії, чотирьох основних елементів) реальне буття. Дійсне буття - єдність матерії та форми.

Отже, дійсність речей пов'язана із формами, що їх продукує "форма всіх форм ", або світовий розум, який, мислячи себе самого, утворює усі можливі форми. На буття конкретних речей впливає дія чотирьох причин: Матеріальна; Формальна; Дійова (з'єднує форму і матерію) ; Фінальна або цільова. Остання найважливіша, бо вона визначає місце конкретної речі в світі, тобто її сенс та виправданість. Для розуміння та пояснення сущого необхідно пізнати всі види причин. Однак при цьому не можна сказати, що вони мають однакове значення. Поняття формальних причин є більш важливішим, ніж пізнання матеріальних причин такий висновок робив Аристотель, виходячи зі свого вчення про пасивність матерії та активиість форми.

Аристотель дотримувався тої точки зору, що душа властива всім об'єктам, які належать до живої природи, тобто рослинам, тваринам та людині. Аристотель казав, що "одушевлена сутність складається перш за все з душі й тіла; душа за своєю суттю є панівним принципом, тіло-принцип підпорядкований". Душа, за Аристотелем, має три різних рівня: вегетативний - душа рослин (тут мається на увазі певна властивість до життя) ; чуттєвий, що переважає в душах тварин; розумний, що властивий лише людині.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]