6. Філософія Середньовіччя:

Середні віки - це період з V по XV с т. На усій території Євро­пи та Азії, Заходу та Сходу існувала аграрно-ремісницька цивілі­зація, панували феодальні відношення та феодальна культура. Од­нак, в кожному регіоні переважала своя релігія - християнство, іудаїзм, мусульманство, буддизм, що накладало відбиток, в свою чергу, і на філософію. Пануючим світоглядом у середньовічній Європі було християнство, яке синтезувало у собі елементи як філософського, так і міфологічного світобачення.Оснований на дуалізмі природного і надприродного світів релі­гійний світогляд, рішуче відкидає античний релятивізм, якому бракувало постійного критерію для оцінки людських вчинків і ви­суває новий критерій, переносячи його із сфери земного, людсько­го буття в сферу буття надприродного, ідеального. Джерелом істи­ни і краси в епоху середньовіччя стає єдина верховна сутність -Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Останній, як вважалось, не тільки не дас змогу пізнати істину, а навпаки - віддаляє від неї, породжує, в си­лу його (розуму) недосконалості та обмеженості, небажаний реля­тивізм, плюралізм думок, котрий неминуче веде до релятивізму, моральної розбещеності та відмови від.Бога. Дана обставина і ви­значає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцент-ризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мис­лителями цього часу, були насамперед ідеї теологічні, які торка­лись того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо.Посилання на Біблію вважались самим надійним філософсь­ким, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине для чого був по­трібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію - головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності з нею вірно відповідати на "вічні" філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверта­лась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Філосо­фія розумілася як "служниця богослов'я", в чому філософи Ново­го часу, а найчастіше і сучасності, убачали її принижений статус. Однак, середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних рамках. І було б неправильним вважа­ти, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад ін­телектуальної життя можна віднести лише до раннього середньо­віччя (VT -IX ст.), хоча і в той час йшла активна робота по пере­осмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо. А вже в середнє середньовіччя (Х-ХІ ст.) йде активний розвиток філосо­фії, а в зріле (пізнє) середньовіччя (XIJ-XV ст.) можна говорити і про її розквіт.

5. Філософія пізньоантичного періоду:

а) основна спрямованість філософії елліністичного періоду; В епоху еллінізму криза античної цивілізації виявилась достатньо явно. В нестабільному соціальному просторі держава вже не сприймається як надійна опора для моральної позиції індивіда, тому виникає необхідність обґрунтування інших настанов для “правильного життя”, які полягають в тому, що людина рятується шляхом втечі від реалій світу, знаходячи джерело моральних цінностей в самій собі. Головними філософськими школами пізньоантичного періоду виступали епікуреїзм та стоїцизм. Цим школам передувала філософія кініків, основоположниками якої були учень Сократа Антисфен і Діоген. Замислюючись про можливості особистого порятунку, кініки запропонували свою. Вони вважали, що усі плоди цивілізації: держава, приватна власність, шлюб, релігія, розкіш і усі штучні насолоди - не мають сенсу. Якщо людина шукає спасіння в цьому світі, вона повинна шукати його в собі. В цьому й полягає доброчинність. Перші кініки, такі як Діоген, вели настільки помірне і жебрацьке життя, що були уподібнені тваринам. Оскільки світ, на їх думку, у своїй основі переповнений зла, то для того, щоб жити в ньому належним чином, люди повинні відсторонитися від участі в ньому. Спасіння слід шукати в нехтуванні благами цивілізації і у поверненні до простого аскетичного життя. Таким чином, кініки переосмислили призначення філософії, яка, на їхню думку, повинна займатися не відстороненим умоспогляданням вічних істин, а показувати людині шлях до доброчесного життя. Хоча етика кініків носила індивідуалістичний і суб’єктивний характер, але вона ґрунтувалася на силі духу, на неабиякій здатності до незалежного існування. Кініки поставили ряд важливих проблем: про свободу дійсну і уявну, внутрішню і зовнішню, про моральну автономію і відповідальність перед суспільством, про моральній ідеал бідняка.

б) гедоністична етика Епікура. Одним з видатних пізньоантичних мислителів, який розглядав філософію як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від страждань, був Епікур. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Він розробив програму помірного гедонізму. Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Звідси його обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього, ухилення від світу, яке спиралось на його натурфілософські погляди. Індивід залежить від світу у двох планах: безпосередньо – через потреби і бажання, незадоволення яких проявляється у негативних відчуттях, стражданнях; опосередковано – в силу наявності хибних уявлень і страхів. Отже, для досягнення щастя необхідно розумно підходити до задоволення потреб і позбутись страхів і невірних поглядів. В зв’язку з цим він розробив класифікацію людських бажань. Він розділив усі людські бажання на три групи: природні і необхідні; природні, але не необхідні; неприродні і не необхідні. Отже, Епікур пропонує жити з задоволенням, але скромно, щоб не страждати від небажаних наслідків цих задоволень. З іншого боку, Епікур прагне позбавити людей від страху перед богами і смертю. Душа людини, за Епікуром, помирає разом з тілом, тому що вона, як і тіло, складається з атомів. Смерті не слід боятися, тому що, поки ми є – її нема, а коли вона приходить, то нас нема; тобто смерті немає ні для живих, ні для мертвих. Також не слід боятися і богів, які живуть у просторі між світами і насолоджуються блаженством, тому вони не втручаються в хід явищ природи і людські справи, оскільки це порушило б їхнє безтурботне існування. Таким чином, коли людина усвідомить, що ні боги, ні невблаганна необхідність слідувати долі, ні смерть не впливають на її життя, тільки тоді вона буде вільною і зможе повністю віддатись вищій меті – блаженству.