3. Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу.

Вступ. Період Київської Русі - один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов ян (становлення власної давньоруської державності. остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.

Історію Київської Русі умовно можна поділити на три етапи:

I етап. Виникнення і становлення Даньоруської держави (перша половина IX - кінець X ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації. Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над шляхом «із варяг у греки». Формування феодальих виробничих відносин.

II етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець X - середина XI ст.). Завершення процесу об'єднання східнослов 'янських племен навколо Києва.

Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права («Руська правда»).

ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI - середина XIII ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави.

У 1240 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі.

3.1. Концепції походження держави Київська Русь та її назви.

Паросток державності, з якого виросло могутнє дерево Давньоруської держави, не був до нас завезений із-за моря варягами і не пересаджений сусідами-хозарами. Він виріс на місцевому грунті задовго до IX ст. у результаті складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому у «Повісті минулих літ». Воно є одним з найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історіографії. Це пояснюється вузькістю джерельної бази, суперечливістю і неоднозначністю фактичного матеріалу, хибними методологічними підходами, політичною заангажованістю та ідеологічними симпатіями істориків, що неодноразово ставало на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповідь на це питання були здійснені ще середньовічними хроністами, які почали штучно пов'язувати ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи - скіфами, кельтами, сарматами. аланами. У середині ХУІІІ ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г.Байєр та Г.Міллер обгрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М.Ломоносов. Характерно, що майже одразу полеміка потрапила у русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які. абсолютизуючи «варязький фактор», заперечували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», який був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

Слід зазначити, що на початковому етапі цієї багатовікової диску сії в основі поглядів як норманістів. так і антинорманістів лежали хибні методологічні підвалини - виникнення держави розглядалось, по-першс. як кульмінаційний одномоментний акт по-друге, як безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які знаходились в центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: «Звідки походить назва «Русь» ? До якого етносу слід відносити літописних варягів ? Хто були перші руські князі '.'».

У 20-х рр. XX ст. на основі численних історичних, арехо.тогічни.х та мовних джерел науковці світу віддали перевагу «варязькому фактору» становленні державності русів. Однак це не поставило карпку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою. Які ж аргументи висували протидіючі сторони?

Норманісти 1. Русь отримала свою назву від Руотси. як у середині XI сг. фіни називали шведів. 2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911. 994 рр.). мають скандинавське походження - Карл. Інегельд. Фарлоф. Веремуд та ін. 3. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950 р.) наводить як слов'янські, гак і руські назви дніпровських порогів. Характерно, що більшість руських назв мають давньонорманське походження. 4. Ісламські географи та мандрівники ІХ-Хст. Завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

Антинорманісти. І. Назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось. Руса. Роставиця у Центральній Україні. 2. Жодного племені чи народу під назвою руси не було відомо у Скандинавії, і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, включаючи саги. 3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) чітко називає русів слов'янським племенем. 4 Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи переконливо свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького фактора». Як бачимо, кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця. що сприяло поглибленню дискусії. Але чимдалі відчувалась гостра потреба нових підходів та рішень. Пояснення процесу виникнення державності як результату тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт. різнобічно обгрунтовані останнім часом твердження істориків та археологів про те. що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці дедалі частіше об'єктивніше і зваженішс підходять до оцінки ролі «варязького фактора» у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного з західних дослідників Г.Штоктя: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак. запропонував взагалі відмовитись від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия. який заснув Київ у УПІ ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки Розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов'янськ\ самобутність його матеріальної культури. Речі хозарської, так званої салтово-маяцької. культури спостерігаються надзвичайно рідко і становлять лише якусь частину відсотка від загальної кількості знахідок.