Педагогічний, психологічний і фізіологічний рівні шкільної дезадаптації

Одна з найбільш гострих проблем, з якою стикаються сучасні діти, полягає у труднощах, що виникають у процесі пристосування до шкільного середовища, а також у несприятливих наслідках цього, які можуть позначитися на поведінці дитини. Дитина вже з перших періодів свого розвитку відчуває приналежність до різних соціальних середовищ. Перш за все, в нормальних умовах життя вона безпосередньо пов’язана із сім’єю. Однак сучасна дитина дуже рано стикається з необхідністю адаптації й до інших соціальних середовищ окрім сім’ї: до іншої людини, яка піклується про неї, коли мати йде на роботу; до умов дитсадка; вона також поступово знайомиться з іншими дітьми із сусідніх квартир і будинків. Після вступу до школи вона знайомиться з певним класом і водночас – із меншою групою друзів, що може сформуватися в межах класу або поза ним. Усі ці різноманітні соціальні середовища, до яких так рано починає входити дитина, висувають перед нею необхідність адаптації до їхніх особливостей, їх засвоєння. З цього приводу часто виникають конфлікти, різноманітні труднощі, що характеризуються порушенням рівноваги між соціумом та дитиною, внаслідок чого в дитини утворюється дезадаптованість.

Дезадаптованість – стан тимчасового або тривалого утруднення при налагоджуванні зв’язків із новим середовищем.

Поряд із цим визначенням у сучасній психолого-педагогічній літературі використовується інше, що дозволяє розглядати дезадаптованість як тривалу непристосованість до певного соціального середовища, внаслідок чого виникає ряд розладів і порушень поведінки індивіда. Як правило, цей термін застосовується відносно тих дітей, поведінка яких не відповідає принципам і нормам, що встановлені в умовах даної культури й цивілізації.

Соціальна дезадаптованість буває загальною і спеціальною. До загальної дезадаптованості можна віднести такі випадки: коли в дитини внаслідок травмуючих впливів сімейного середовища порушення поведінки виявляються тільки вдома, але в інших середовищах вона пристосовується без відхилень; коли через деякі психопатичні симптоми діти відчувають утруднення у відносинах з іншими людьми. До спеціальної дезадаптованості відносять такі симптоми: раннє включення у групи безпритульних дітей, бродяжництво в компанії таких дітей; тривала відсутність із дому; втеча, повне нехтування шкільними обов’язками; небажання оволодіти професією; ранні спроби здійснення крадіжки; агресивні дії.

Серед факторів, що призводять до соціальної (у тому числі й до шкільної) дезадаптованості з більш або менш важкими відхиленнями, найчастіше переважає сімейне середовище, а також індивідуальні особливості самої дитини. До їх числа належать:

а) відчуженість між членами родини, тривала відсутність матері упродовж значної частини дня;

б) безконтрольне проведення часу дітьми поза сім’єю;

в) важке пристосування таких дітей до вимог школи, внаслідок чого вони легко переходять у категорію „відстаючих”;

г) перенаселеність квартири, де перехрещуються впливи різних вікових категорій на дітей;

д) пошук вільного простору для гри поза домом, що стає причиною виникнення різноманітних конфліктів із дорослими.

З усього сказаного стає очевидним, що для правильного розвитку дитини важливе значення має та підтримка, яку вона повинна знайти у сім’ї. При цьому слід ураховувати, що дана тенденція простежується відносно дітей до досягнення ними 10-річного віку: у віці 10-14 років вирішальне значення надається школі, а понад 15 років – дружбі з товаришами.

Оскільки в тісному зв’язку з соціальною адаптацією виступає адаптація дитини до умов шкільного навчання, її порушення відбувається, на думку Г. Кумаріної, на трьох рівнях – педагогічному, психологічному і фізіологічному.

Педагогічний рівень шкільної дезадаптації виявляється у проблемах навчально-пізнавальної діяльності та оволодінні учнем новою для нього соціальною роллю. Механізм розвитку шкільної дезадаптації при цьому проходить кілька послідовних етапів: спочатку труднощі навчально-пізнавальної діяльності, з якими стикається дитина з перших днів навчання у школі, накладаються одна на одну, дедалі більше поглиблюючи розрив між нею і тим змістом, що має бути засвоєний з одного чи кількох навчальних предметів. Рівень навчальних досягнень поступово знижується, що неодмінно призводить до відмови від навчальної діяльності як такої.

Напружені відносини дитини з учителем і батьками, що неминуче супроводжують проблеми навчальної діяльності, також переростають у бар’єри непорозуміння, систематичні конфлікти. Якщо дозволити ситуації заглиблюватися далі, девіантна поведінка дитини стане неминучою.

Соціологічне опитування школярів виявило, що лише 20% із них почувають себе у школі і вдома комфортно. Понад 60% дітей відзначило в себе стан незадоволення, що є тривожним сигналом зародження несприятливих відносин на ґрунті навчальної діяльності¹.

Якщо проблеми навчальної діяльності і порушення поведінки стають очевидними для дорослих, то навряд чи педагоги замислюються над тими прихованими глибинними змінами, що відбуваються в дитини на психологічному і фізіологічному рівнях. Зазвичай, ці деформації особистості мають латентний характер, але заперечувати вирішальний вплив освітнього закладу на їхній перебіг не варто.

У будь-якому разі дитина не може лишатися байдужою до низької навчальної успішності, що позначається на її стосунках з оточуючими. Ці переживання негативно впливають на формування її характеру, життєвих установок, спрямованість особистості, соціалізацію в цілому.

Адаптаційні порушення психологічного рівня мають свій механізм розвитку. Спочатку в дитини виникає відчуття тривоги, незахищеності, уразливості в ситуаціях, що пов’язані з навчальною діяльністю. На уроках дитина виявляє пасивність, у відповідях відчувається внутрішнє напруження. На перерві не може відшукати собі заняття, надає перевагу дитячій компанії, але в контакт не вступає. В емоційній сфері простежується тривога, збентеження навіть при незначному зауваженні вчителя, що часто закінчується плачем.

Наступний ланцюжок механізму психологічного рівня шкільної дезадаптації є логічним продовженням попереднього. Якщо дитина відчуває свою безпомічність і неможливість засвоєння пропонованого обсягу знань, умінь і навичок, у неї розвивається відторгнення, неприйняття цього змісту, що виступає свого роду захисною реакцією на надмірне перевантаження, непосильні для неї вимоги. Первинне напруження знижується завдяки зміні ставлення до навчальної діяльності, що втрачає для неї свою значущість.

Поступово в дитини розвиваються і закріплюються захисні психологічні реакції: на уроках постійно відволікається, займається сторонніми справами, пояснення вчителя не слухає. Оскільки нереалізована потреба в успіху має бути компенсована, а вибір можливих способів у молодшого школяра ще дуже обмежений, подальша самоактуалізація та самоствердження проходять у протидії зі шкільними нормами, що виявляється в порушеннях дисципліни. мати різну спрямованість – соціальну (участь у гуртках, секціях) чи асоціальну (агресивна поведінка тенденційно знаходить вихід у правопорушеннях і кримінальних злочинах).

¹ Коррекционная педагогика в начальном образовании / Г. Кумарина и др. – М.: Академия, 2001. – 320 с.

Реакції пасивного протесту, як правило, обирають безініціативні діти. На уроках і на перервах вони пасивні, вимоги вчителя виконують формально. У спілкуванні з однокласниками надають перевагу усамітненню, не виявляючи жодного інтересу до колективних розваг. В емоційній сфері переважає депресивний стан, страхи. Внутрішній конфлікт, що виникає між бажаннями і можливостями дитини, шукає собі вихід в отриманні задоволення через споживання психотропних або токсичних речовин, у крайньому випадку – через суїцидний акт.

Беручи до уваги системний підхід у розгляді явищ і процесів педагогічної дійсності, слід зазначити, що людський організм також становить систему, тільки психосоматичну. Уже в самому терміні закладений зв’язок між психічним життям і станом соматичного здоров’я. Тому порушення адаптації дитини до шкільного навчання під впливом дидактогенного та інших чинників призводить не лише до відхилень у психічній сфері, але і спричиняє дестабілізацію її самопочуття на фізіологічному рівні.

Робота адаптивних механізмів дитини характеризується станом напруження, перебудовою організму на новий рівень реагування. Таке напруження може стабілізуватися після відпочинку, канікул або призвести до перенапруження і навіть до зриву нервової регуляції життєдіяльності організму, синдрому дезадаптації. На стадії перенапруження нервові симптоми носять характер захисних механізмів, а не результату зрушень. За наявності астенічних ознак зберігається загальна працездатність, проте відзначаються неадекватні реакції кори головного мозку на додаткові подразники. Нехтування з боку дорослих означеними симптомами призводить до розвитку шкільного неврозу.

У дітей, які тільки-но вступили до школи, вже на першому році навчання спостерігається зростання відхилень у нервово-психічній сфері до 54%, порушення зору до 45%, опорно-рухового апарату до 38%, захворювання органів травлення до 30%. До дев’ятого класу кількість здорових дітей скорочується майже у 4-5 разів. На етапі випуску зі школи лише 10% учнів можуть вважатися здоровими: у 40-50% випускників має місце хронічна патологія, у 45-50% – морфофункціональні відхилення. Слід відзначити, що у переважній більшості випадків хронічні захворювання у дітей виникають саме на ґрунті морфофункціональних відхилень, що мали місце на початку шкільного навчання.

Особливо насторожує динаміка стану здоров’я дітей за останні роки. Тільки за період із 1991 по 1993 рік у школярів до 14-річного віку відзначалося зростання захворювань органів травлення на 15%, ендокринної системи – на 10%, системи кровообігу – на 16%, сечостатевої системи – на 12%, опорно-рухового апарату – на 15%.

Проводячи реабілітаційну роботу, основну причину порушень в адаптації дітей до школи слід шукати у сім’ї та освітньому закладі, тобто тих соціальних інститутах, що визначають основні умови та спосіб життя дитини, а також у відносинах, які необхідно створювати і виховувати в неї до цього оточення. Завжди будуть існувати негативні впливи в оточуючому середовищі, знайдуться „погані товариші”. Дуже складно, а інколи навіть неможливо „очистити” від таких впливів соціальне середовище з усіма його багатогранними проявами. Проте завжди є можливість шляхом тривалого і систематичного виховання виробити в дитини критерії для власної оцінки того, що добре, а що погано, формувати в неї механізми регуляції вольової поведінки, що допоможуть долати труднощі шкільного навчання. Немає ані можливості, ані необхідності у тому, щоб батьки і педагоги постійно захищали її від усіляких негараздів. Акцент слід робити на розвитку в дитини смаку і відчуття позитивного, сили протистояти поганому, потворному. Велику роль у цьому процесі має відігравати сім’я, її взаємодія зі школою, позашкільними закладами, лікувально-профілактичними установами, дитячими громадськими організаціями.