3/Релігійна філософія хх століття

Специфіка релігійної філософії в тому, що вона не стільки філософія, скільки засіб обґрунтування або аргументації прийнятого у певній релігії символу віри. Мета її – витлумачення того символу віри, що вважається абсолютною істиною.

Інша функція релігійної філософії – пристосування теології (релігії) до світових знань та світорозуміння, тобто до науки, етики, мистецтва, політики, права, педагогіки.

Сучасна релігійна філософія не є щось цілісне. Вона прив’язана до світових релігій (буддизм, християнство, мусульманство), а також до різних течій у межах світових релігій. Крім цього деякі релігійні напрямки також розчленовані на ряд церков. Так православне християнство представлене Вірменською, Грузинською, Єрусалимською, Російською, Українською та іншими церквами, а протестантизм представлений різними церквами і сектами (лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм).

Філософія сучасного католицизму – це модернізоване вчення середньовічного схоласта і “ангельского доктора”, Фома Аквінський – офіціальна філософія Ватикану – “Томізм”. Модернізований варіант томізму – неотомізм.

Інші релігійні напрямки ( і православ’я) чимало запозичили із томізму (докази буття бога, співвідношення віри і разуму, теології і науки).

Але філософія Аквінського втратила активність.

З 1879 року започатковується етап неотомізму, який зосередився на нових суспільних обставинах. Веттер , Марітен, Бохенський вважали, що соціально – філософська доктрина Ватикану і марксисько – ленінська філософія досить близькі і співпадають у багатьох пунктах.

Ватикан став виступати проти екологічного забруднення природи, за соціальне партнерство, міжнародний мир, підтримує національно – визвольні рухи, виступи трудящих за соціальну справедливість, підтримує сучасну науку, культуру і мистецтво, переглядає норми релігійної моралі (проблеми сім’ї, становище жінки). Тобто, неотомізм нині досить енергійно прагне вписати в сучасне буття систему «вченого незнання», не поступаючись традиційним засадам католицизму і християнства в цілому.

Виникають певні течії: тейярдизм, персоналізм. Персоналізм вважає христа історичною особою, яка є зразком для борців за свободу. Тому частини католистських священників у Латинській Америці, всупереч вимогам Ватикану, брала участь у збройних боях з неокалоніалізмом, співробітничала з різними революційними рухами під маскою персоналізму.

Мета – виробити стратегію життя людини на передодні ХХІ століття.

Персоналізм (у США – Брайтмен, у франції- Муньє, Лакруа)

Мета Персоналізму – примірити релігію, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі їх світогляду переконання в субстанціональності особистого начала як у людині, так і у бутті взагалі.

Вихідний пункт – людська індивідуальність, яка близька до поняття “я” в клас, суб’єкт, ідеалізму , проте не тотожна йому.

Основну особу, за Муньє, становить концентрована цільність, її абсолютна і суверенна самостійність, яка виявляє себе в безкінечній свободі.

Абсолютна свобода – лише передумова реалізації особи, не мета. Найвища цінність особи - її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. (ірраціональна безпричинність не має пояснення)

Але “я” не ізольоване, зв’язане з іншими “я” (“міжособовий зв’язок” ).

Відкритість осіб до інших – не соціальна, а релігійна.

Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують пересоналісти, має своїм прообразом правічний зв’язок з Богом людини.

Лакруа “Ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини”.

Російська релігійна філософія кінця XIX — початку XX ст.

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX — початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828—1903), М.Ф. Достоєвський (1821—1881), B.C. Cоловйов(1853—1900), М.О. Бердяев (1874—1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а йчасом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя.Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ'ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

Помітною постаттю в російській релігійній філософії був М. Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В. Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст. Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.

Достоєвський був палким прихильником релігії, бо вважав, що вона повністю ґрунтується на моральних мотивах, а нерелігіине раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоєвський розуміє релігію специфічно. Його релігія — це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають "релігійно-філософським Ренесансом". У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я.

Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії — "вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства — подолання егоїзму та ворожості, створення на Землі "царства Божого".

Метою філософії всеєдності, на думку Соловйова, було прагнення підготувати людство до переходу на більш високу стадію еволюції, на вершині якої виникне "Бо-голюбство". Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і який би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством — матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяев. Його філософія —антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об'єктивного світу замінює об'єктивізацією реальності, породженої суб'єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість — категорія релігійної свідомості. Сутність людини — в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-не-будь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює світ, проявляє себе у світі, але не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до бого-людського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ — вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.