1/Постструктуралізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. Заснування постструктуралізму пов'язують з політичною нестабільністю кінця 1960-х, тому у постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Не зважаючи на те, що схожі ідеї раніше висловлювали американські та німецькі філософи, течія була найбільш розповсюджена у Франції. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід.

У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

Саме слово «постструктуралізм» пов' язане з назвою іншої філософської течії – структуралізмом, з якого постструктуралізм виріс і який він долав. Окрім цього терміну пропонувалися й інші — «антиструктуралізм», «неоструктуралізм», «параструктуралізм», «гіперструктуралізм», «ультраструктуралізм», «суперструктуралізм».

Постструктуралісти звинувачували своїх попередників в догматичності. Вони визнавали існування структур, але були упевнені в їх децентралізованості і в тому, що «головне в структурі — те, що виводить за її межі».

[Ред.]Представники

До представників постструктуралізму відносять Е. Морена, Ж. Бодрійяра, Ж. Делеза, Ф. Гваттарі, Ф. Лаку-Лабарта, Ж.-Л. Нансі, С. Кофман, Ж. Дерріда, Р. Барта, Ю. Крістеву, Ж. Лакана, М. Фуко, П. Бурдьє, К Касторіадіса, Е. Сіксу, Р. Жирара, Ф. Джеймсона, Дж. Батлер, К. Акер, Дж. Агамбена, Дж. Ваттімо, Х. Блюменберга, Ш. Муфф, Л. Ірігарай та ін.

[Ред.]Основні поняття

- різома — структура-лабіринт,

- деконструкція — новий тип розуміння,

- текст,

- ідеологія,

- гра слів и логомахія,

- нерозривність того, що означається і того, що означує,

- антигуманізм, перевага масового над індивідуальним.

2ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ПРАКТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У статті досліджено рухомість смислових меж понять "практична філософія", "прикладна філософія",

"прикладна етика" в контексті проблеми визначення предмета практичної філософії. Підкреслено генетичний та

змістовний зв’язок практичної філософії з етикою. Визначено причини смислової та функціональної багатозначності

поняття "практична філософія".

Ключові слова: мораль, теорія, практика, практична філософія, прикладна філософія, прикладна етика,

комунікативна етика

Однією з характерних прикмет сучасного філософського дискурсу є значне поширення уваги до

проблематики практичної філософії. З одного боку, це прояв внутрішньої необхідності сучасної культури,

що породжує новий тип взаємодії філософії та реального життя, з іншого – данина модним віянням,

зумовлена вже суб’єктивним бажанням філософів бути в авангарді сучасної філософської думки. Однак

надто поширене вживання терміна "практична філософія" не завжди є зумовленим логікою контексту,

розмиває смислові межі поняття "практична філософія", унеможливлює чітке визначення її предмета, і

взагалі ставить під сумнів можливість її існування як наукової дисципліни.

Аналіз численних публікацій з цього питання показує, що поняттю "практична філософія" надають

найрізноманітніші смислові значення. Амплітуда його смислового використання поширюється від

дисципліни, що досліджує усі види людської діяльності, до своєрідної "філософської терапії". У першому

випадку об’єкт практичної філософії виявляється необмеженим, оскільки включає в себе майже усі

філософські дисципліни. В іншому випадку межі практичної філософії звужуються до тієї частини

філософії, "котра здійснює безпосередній вплив на життя людей – через філософські тексти та промови,

через живе спілкування філософів з людьми" [1]. Серед численних смислових значень ми знаходимо,

зокрема, розуміння практичної філософії як частини філософії, "що присвячена проблемам людської дії" [9]

(моральна філософія, соціологія, політико-економічна рефлексія). Метою ж практичної філософії

визначаються пошуки тих умов, які дозволять людям досягти щастя.

Відповідно до концепції української благодійної організації "Центр практичної філософії" межі цієї

дисципліни залишаються відкритими "для філософського осмислення соціально конституюючих основ

людської дії", а сама ця дисципліна охоплює політичну і соціальну філософію, філософію права,

метаекологію, "етичну економію" (філософію економіки), філософію мови, філософію техніки тощо. При

цьому етика посідає центральне місце в структурі практичної філософії, перетворюючись на "соціальну

етику" [11].

Зазначена різноманітність тлумачень, безумовно, потребує аналітичної роботи з метою виявлення

внутрішніх смислових зв’язків різних поняттєвих значень "практичної філософії", що само по собі є дуже

важливим моментом у з’ясуванні питання стосовно меж практичної філософії. Це завдання не може бути

вирішеним без виявлення характеру співвідношення понять "практична філософія", "прикладна філософія",

"прикладна етика", "теоретична філософія", що і є метою пропонованої статті.

Отже, поряд з терміном "практична філософія" в науковій літературі вживається також термін

"прикладна філософія". На думку В.С. Пазенка, "прикладна філософія є одним із різновидів практичної

філософії, але не в кантівському розумінні (моральна філософія), а в сенсі її спрямованості на окремі сфери і

види діяльності людини" [8, 189]. "Характерною особливістю сучасної філософської науки є посилення

уваги до проблем повсякденності, осмислення конкретних форм і сфер буття людини – економіки, політики,

техніки, права, освіти, культури, туризму тощо. На відміну від академічної філософії, яка прагне з’ясувати

сутність речей взагалі, прикладна філософія (метафілософія) вивчає конкретні явища реального суспільного

життя, осмислює із смислобуттєвого погляду та ціннісного значення для людини" [там само].

Стосовно економіки, зокрема, В.С. Пазенок зазначає, що "застосування загальноприйнятих у

філософії термінів, які означають структурні розділи філософського знання, – онтологія, гносеологія,

аксіологія тощо, дає змогу використовувати відповідну рубрикацію філософії економіки" [8, 192]. Отже, ми

маємо, відповідно, "економічну онтологію", "економічну гносеологію" та "економічну аксіологію", у

філософії права – "антропологію права" та "юридичну аксіологію", а філософія туризму визначається

автором як своєрідна соціально-філософська онтологія та феноменологія [8, 192 – 226].

Механічне перенесення принципів диференціації філософського знання на теорію окремих галузей

суспільної діяльності призводить до надто спрощеного підходу в розкритті сутності прикладної філософії.

Унаслідок цього підходу в кожній з цих теорій з’явлються свої "онтології", "гносеології", "аксіології" тощо.

На наш погляд, поняття практичної та прикладної філософії не тільки не є тотожними, але й жодну з них не

можна розглядати як частину іншої. Якщо поняття "прикладна філософія" фіксує зосередженість філософії

на дослідженні сутнісних рис окремих видів діяльності в контексті загальнофілософських проблем, то

поняття "практична філософія" сьогодні відбиває тенденцію сучасної культури до поглиблення моральної

змістовності людської діяльності. Виклики індустріальної та постіндустріальної цивілізації примушують людство вирішувати проблеми

свободи, відповідальності, справедливості. Мораль сьогодні повинна виконати свою стримуючу функцію

стосовно прискореного руху виробництва, науки та техніки, що породжує поряд з позитивними й негативні

процеси. Безумовно, свою місію мораль може виконати тільки разом з релігією, правом, політикою.

Підкреслюючи необхідність моралізації сучасної культури, ми не повинні ототожновати питання впливу

моралі на виробництво, науку та техніку, з одного боку, та впливу моралі на політику та право – з іншого.

Мораль, релігія, політика, право – все це різні способи регулювання людських взаємин, що відрізняються

одне від одного характером механізму регулювання. Якщо релігія спирається на силу віри в Бога, право та

політика – на силу закону та держави, то основою моралі є сила совісті. "Неписаний" моральний закон, між

тим, знаходить своє закріплення у певних документах правового, політичного та релігійного характеру. Усі

ці форми культури спрямовані назустріч одне одному, маючи відповідну взаємну підтримку.

Точкою перетину понять практичної та прикладної філософії є питання про моральні аспекти окремих

видів діяльності (мораль і політика, мораль і право, мораль і мистецтво, мораль і наука) тощо. Отже, якщо в

межах прикладної філософії ми говоримо про "філософію політики", то в межах практичної філософії – про

"етику (мораль) політики" і т.д.

Аналізуючи смислову різноманітність поняття "практична філософія", підкреслимо, що більшість

дослідників акцентують увагу саме на її моральному аспекті. Тут не можна не погодитися з українським

дослідником німецької комунікативної етики А.М. Єрмоленком в тому, що "проблематика практичної

філософії перебуває на межі багатьох дисциплін – теорії дії і теорії рішень, лінгвістики і філософії мовлення,

економічної теорії і філософії права, політології і соціології, культурології та екології. Проте практична

філософія об’єднує їх усіх саме морально-етичною проблематикою" [4, 9].

У зв’язку з цим виникає й питання стосовно співвідношення понять "практична філософія" та

"прикладна етика". А.М. Єрмоленко, зокрема, прямо називає практичну філософію прикладною етикою [5,

215]. Ототожнення практичної філософії та прикладної етики може мати своїми наслідками або поглинання

етикою практичної філософії в її міждисциплінарній інтерпретації, або розмивання меж етики та перехід

етичної проблематики в інші галузі суспільствознавства. У будь-якому разі вирішення окресленої вище

проблематики потребує від філософів нового, більш високого дослідницького рівня, що відповідає

синтетичному характеру сучасного наукового знання.

Дещо в іншому сенсі вживають поняття "прикладна етика" А.А. Гусейнов та Р.Г. Апресян, які

вважають, що "прикладна етика – не просто застосування результатів теоретичної етики до практики. Вона,

скоріше, є особливою стадією розвитку і моралі, і етики, будучи знаменням водночас нової, більш глибокої

та конкретної форми їхнього синтезу. У межах прикладної етики теоретичний аналіз, суспільний дискурс та

безпосереднє прийняття морально відповідального рішення зливаються воєдино, стають змістом реальної

відповідно організованої суспільної практики. Це – особлива форма теоретизування; теоретизування, що

безпосередньо уключене в життєвий процес, свого роду теоретизування в термінах життя. І це – особлива

форма прийняття відповідальних рішень, самої людської практики, коли остання піднімається до теоретично

осмисленого рівня" [2, 393]. Російські вчені, таким чином, акцентують увагу не на розширенні меж етики, а

на поглибленні її впливу на життя.

Історично розуміння етики як центральної ланки в структурі практичної філософії, безумовно,

пов’язане з І. Кантом. Саме він чітко розрізнив теоретичну (спекулятивну) та практичну філософію,

підкреслюючи, що "у практичній філософії ... ми не ставимо перед собою завдання з’ясовувати засади

(основи) того, що відбувається, а розглядаємо закони того, що повинне відбуватися..." [7, 267].

Отже, перш за все, теоретична та практична філософія розрізняються своєю метою. За І. Кантом,

теоретична філософія відповідає на запитання "Що я можу знати?", а практична філософія – на запитання

"Що я повинен робити?" Останнє запитання ми сформулюємо дещо інакше з метою уточнення своєї позиції,

а саме: "Чи можу я знати, що я повинен робити?" або в імперативній формі: "Я повинен знати, що я повинен

робити". Реальна ж практика породжує нову проблему: знання того, що я повинен робити, зовсім не

гарантує того, що я буду робити це на практиці.

Зазначена інтерпретація класичних кантівських запитань дозволяє, по-перше, показати, що практична

філософія залишається лише теорією, і, по-друге, об’єднати в межах однієї проблеми знання та діяльність.

Якщо філософія вивчає практичний розум, це не означає, що вона сама отримує статус форми практики.

Межа, суперечність між будь-якою теорією або ідеальною системою норм, з одного боку, та практикою – з

іншого залишається постійною. На практиці реалізується не все те, що існує в теорії або в нормативній

системі, і тому будь-які роздуми про ідеальні стосунки в суспільстві за умови виконання моральних вимог

залишаються лише теорією.

Отже, не потрібно перебільшувати "практичність" "практичної філософії". Але ж для того, щоб

перейти від знання того, "що я повинен робити" до того, щоб "робити таким чином, як я повинен", необхідні

певні політичні та правові умови, розгалужена суспільна система виховання та освіти, нарешті, високий

рівень індивідуальної культури особистості.

Оскільки реальна життєва практика є більш складною, багатоманітною за теорію та ніколи не

відповідає їй на сто відсотків, постійно виникає думка про недовершеність самої теорії. І тоді виникає

бажання сконструювати нову теорію, котра повинна нібито краще, більш ефективно вирішувати практичніпроблеми. Фактично, дійсна причина сучасного "філософсько-практичного буму" – це жагуче бажання

більшої практичної ефективності філософської теорії.

Проблема практичної філософії взагалі є набагато складнішою, ніж проблема суперечності між

теорією та практикою. Предметом моральної філософії є мораль як певний соціальний інститут, як

специфічна форма людської діяльності та свідомості. Мораль сама має внутрішню суперечливість між

ідеальним буттям норм та реальними стосунками між людьми. Виникає питання: яким чином філософія

може здійснювати свій вплив на мораль, щоб зробити її більш ефективною, тобто наблизити моральну

свідомість до реальних людських взаємин? Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб утворити таку

філософську теорію, котра стане теоретичним обґрунтуванням нових моральних норм, які, у свою чергу,

будуть більш ефективно виконувати свою регулятивну функцію в суспільстві.

Складність моралі як соціального інституту була об’єктом детального дослідження ще за радянських

часів (Л.М. Архангельський, А.А. Гусейнов, О.Г. Дробницький, Ю.М. Смолєнцев, А.І. Титаренко та ін.).

Аналіз суперечності між реальною практикою моральнісних взаємин та моральним ідеалом, зовнішньо

вираженим у нормах та принципах, що регулюють ці взаємини, став основою виокремлення в структурі

моралі моральної свідомості та моральної діяльності, а також сприяв формуванню різних позицій стосовно

розмежування понять "мораль" та "моральність" (рос. "нравственность").

Ураховуючи загальну спрямованість радянської ідеології та суспільної думки на зближення теорії та

практики, зовсім не дивним є те, що важливим питанням було й визначення ролі самої етики, її впливу на

моральну свідомість та практику: "У проблемі поєднання етичної теорії з практикою чітко вирізняються два

взаємозв’язаних аспекти: з одного боку, це питання про засоби та форми отримання інформації про реальні

моральнісні процеси, про надходження в теорію "нового життєвого матеріалу", а з іншого – проблема

способів та шляхів впливу етичної теорії на життєву практику" [10, 5].

У межах дискусії навколо практичної філософії відмітимо значну увагу сучасних українських та

російських філософів до німецької комунікативної етики, про що свідчать численні переклади праць К.-О.

Апеля, Ю. Габермаса, М. Ріделя, В. Гьосле та ін. Комунікативна етика, або етика відповідальності, викликає

високу зацікавленість завдяки рішучим намірам її представників визначити найбільш ефективні шляхи

модернізації сучасного індустріального суспільства, можливої лише за умови посилення моральних

чинників. Сама необхідність модернізації зумовлена тими кризовими явищами, що є характерними для

цього суспільства. Орієнтація розвинених індустріальних країн на зміни ціннісних пріоритетів знайшла своє

відбиття, зокрема, у маніфесті німецьких промисловців, політиків, учених (1992 р.): "Підкорення моральних,

культурних та духовних цінностей практичним завданням та професійним результатам, котрі вимірюються

перш за все грошима, є й сьогодні сумною ознакою нашого часу" [6, 5].

Західна соціальна філософія не тільки обґрунтовує переваги сучасного індустріального суспільства,

але й дає зразки нищівної критики недоліків суспільного життя. Тим більш дивним виглядає прагнення

вітчизняних філософів надати комунікативній філософії певну значущість для вирішення внутрішніх

проблем українського суспільства. Механічне перенесення будь-якої теорії (чи то комуністична теорія, чи то

ліберальна теорія або теорія комунікативного суспільства) з материнського ґрунту на інший загрожує її

банальним провалом. При всьому прагненні українців до євроінтеграції не можна ігнорувати унікальність

власного шляху.

Саме на необхідності не зраджувати власній традиції наполягав у своєму зверненні до українського

читача сучасний німецький філософ В. Гьосле: "Визнаючи завдання модернізації і при цьому не сахаючись

глибинного метафізичного осягнення, притаманного домодерним цілісним культурам, можна, мабуть,

утворити ядро того синтезу модерну й домодерну, якого потребує людство, якщо воно воліє витворити таку

єдність умов життя, без якої неможливе мирне співіснування, і якщо воно не хоче геть скотитися до

споживацького гедонізму, за який доводиться платити руйнацією нашого довкілля і баналізацією людського

існування. Жодна з культур так настійливо не застерігала проти цієї останньої загрози, як російська, і,

звісно, українська (безглуздо сперечатися про те, був Микола Гоголь росіянином чи українцем – він

належить до обох культур)" [3, 10].

До цього дуже точного спостереження німецького мислителя слід додати, що традиція боротьби зі

"споживацьким гедонізмом" була сприйнята свого часу українською і російською культурою радянської

доби, а в пострадянський період стала, на жаль, одним з найважливіших об’єктів критики з боку "нових

демократів". Парадокс полягає в тому, що економічна, політична, культурна ситуація в Україні як раз

об’єктивно сприяє формуванню у населення цього самого споживацького гедонізму. Отже, шляхи

вдосконалення суспільного життя виявляються різними для українського та західноєвропейського

суспільства. Україна повертає назад, щоб потім ще раз дійти до моменту боротьби з вадами суспільства,

заснованого на приватній власності. Саме ця парадоксальність та, певною мірою, абсурдність ситуації, яку

політики прикривають розмовами про демократичний вибір, ховається за невизначеністю стратегії і тактики

розвитку України.

Отже, головним чинником, що примушує філософію переосмислити свої позиції, свою власну роль в

суспільстві, є об’єктивна необхідність поліпшення, гармонізації людських взаємин, тяжіння до більш

ефективного впливу моралі на всі галузі суспільного життя. Чи потребує цей процес формування нових

моральних норм, як вважають представники комунікативної етики? На нашу думку, проблема полягає не в

моральних нормах, а в механізмах їх реалізації. Якщо ми проаналізуємо норми комунікативної етики, топобачимо, що це не моральні норми в традиційному розумінні, а правила, що регулюють способи

застосування моральних норм, тобто механізм їхньої дії.

Переосмислення ролі моральної філософії не може вирішити остаточно суперечності морального

характеру, це в принципі неможливо, оскільки сама суть моральної діяльності полягає саме в постійному

вирішенні суперечності між обов’язком та особистими пристрастями, у моральному виборі між добром та

злом. Кожна людина вирішує цю суперечність постійно, що становить напружене моральне життя

особистості. Ця моральна напруга, "праця душі" (В.О. Сухомлинський) є тим, що й робить людину

людиною, тим, що становить ґрунт духовного буття людини.

Таким чином, смислова багатозначність та рухомість поняттєвих меж, притаманних термінам

"практична філософія", "прикладна філософія", "прикладна етика", сформувалися внаслідок, по-перше,

нашарування смислів у процесі взаємодії різних верств філософського знання у вирішенні окремих проблем,

багатобічність яких потребувала узгодження предметних позицій; по-друге, ускладнення взаємин теорії та

практики, що потребувало певної переорієнтації філософії. Взагалі філософія ніколи не мала

безпосереднього впливу на практику реального життя, цей вплив завжди був опосередкований багатьма

світоглядними, ідеологічними, політичними, моральними чинниками. Доля практичної філософії нагадує

шлях формування культурології як наукової дисципліни, нагадує своєю невизначеністю, необмеженістю

об’єкта дослідження. Історично поняття "практична філософія" формувалося на основі відштовхування,

протиставлення теоретичній філософії. Це протиставлення проходило по лінії виокремлення мети

теоретичної та практичної філософії.

Оскільки із самого початку практична філософія являла собою осмислення етичного виміру людської

діяльності, її ототожнювали з моральною філософією. У сучасній культурній ситуації поняття "практична

філософія" означає, на нашу думку, не нову філософську дисципліну, а скоріше новий стан філософії, її

рефлексію стосовно власного місця в сучасному суспільстві, її можливостей впливати на його розвиток.

Практична філософія – це поняття, що відбиває новий етап розвитку філософії, що характеризується

зближенням теорії та практики. Можна сказати, що це нова форма синтезу теорії та практики. Практична

філософія спрямована на осмислення та пошуки оптимальних способів вирішення проблем людських

взаємин у сучасних соціально-економічних умовах.