інформація в галузі робіт зі зберігання, перевезення, знищення хімічної зброї — відомості про стан здоров’я громадян і об’єктів навколишнього середовища в районах розміщення об’єктів зі зберігання хімічної зброї і об’єктів зі знищення хімічної зброї, про заходи щодо забезпечення хімічної, санітарно-гігієнічної, екологічної і пожежної безпеки при проведенні робіт зі зберігання, перевезення і знищення хімічної зброї, а також про заходи з запобігання виникнення надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків при виконанні вказаних робіт, надається за запитами громадян і юридичних осіб, у тому числі суспільних об’єднань.

Інформація, містить відомості про обставини і факти, що являють загрозу життю, здоров’ю громадян, не підлягає засекреченню, не може бути віднесена до таємниці.

2. Інформація з обмеженим доступом — державна та службова таємниця, комерційна та банківська таємниця, професійна таємниця і персональні дані як інститут охорони права недоторканності приватного життя.

3. Інформація, поширення якої завдає шкоди інтересам суспільства, законним інтересам і правам громадян, — порнографія; інформація, що розпалює національну, расову і іншу ворожнечу; пропаганда і заклики до війни, помилкова реклама, реклама з прихованими вставками тощо — так звана “шкідлива”, інформація.

4. Об’єкти інтелектуальної власності (те, що не може бути віднесено до інформації з обмеженим доступом, але охороняється особливим порядком через інститути інтелектуальної власності — авторське право, патентне право, засоби індивідуалізації тощо. Виключення складають ноу-хау, які охороняються в режимі комерційної таємниці).

5. Інша загальнодоступна інформація, серед якої вчені виділяють більше 20 видів відкритої загальнодоступної інформації.

До обмежень і заборон слід віднести наступні переліки:

1. Перелік підстав для обмеження інформаційних прав:

   • захист основ конституційного ладу;

   • захист моральності, здоров’я, права, законних інтересів інших осіб;

   • забезпечення оборони країни і безпеки держави;

   • забезпечення суспільного спокою в цілях запобігання безладдя і боротьби зі злочинністю;

   • запобігання розголошуванню конфіденційної інформації;

   • забезпечення авторитету і безсторонності правосуддя;

   • умови надзвичайного положення, встановлені згідно з законом (на певний період).

2. Перелік випадків прямого обмеження інформаційних прав:

• використання прав в цілях насильної зміни конституційного ладу;

• пропаганда соціальної ненависті, соціальної, расової, національної, релігійної, мовної переваги, насильства і війни;

• порушення права на недоторканність приватного життя (наявну, сімейну таємницю), недоторканність житла, права на пошану і захист честі, достоїнства і репутації, таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфних і інших повідомлень;

• порушення права на державну, службову, професійну, комерційну і банківську таємницю;

• право на відмову від свідчення проти себе самого, свого чоловіка і близьких родичів.

1. Перелік видів інформації з обмеженим доступом:

• державна таємниця;

• службова таємниця;

• комерційна таємниця;

• банківська таємниця;

• професійна таємниця;

• персональні дані.

Основні наочні напрями ЗІ — охорона державної, комерційної, службової, банківської таємниць, персональних даних і інтелектуальної власності.

Державна таємниця — захищені державою відомості в галузі її військової, зовнішньополітичної, економічної, контррозвідувальної, розвідувальної і оперативної розшукової діяльності, поширення яких може завдати збитку безпеці.

Відомості можуть вважатися державною таємницею (можуть бути засекречені), якщо вони відповідають наступним вимогам:

• відповідають переліку відомостей, що становлять державну таємницю, не входять в перелік відомостей, що не підлягають засекреченню, і відповідають законодавству про державну таємницю (принцип законності);

• доцільність засекречення конкретних відомостей встановлена шляхом експертної оцінки вірогідних економічних і інших наслідків, можливості нанесення збитку безпеки, виходячи з балансу життєво важливих інтересів держави, суспільства і особи (принцип обґрунтованості);

• обмеження на поширення цих відомостей і на доступ до них встановлені з моменту їх отримання (розробки) або завчасно (принцип своєчасності);

• компетентні органи і їх посадовці ухвалили відносно конкретних відомостей рішення про віднесення їх до державної таємниці і засекречення і встановили відносно них відповідний режим правової охорони і захисту (принцип обов’язкового захисту).

Комерційна таємниця здавна охоронялася за сприяння держави. Прикладом цього твердження можуть слугувати численні факти обмеження доступу іноземців в країну (в Китаї — для захисту секретів виробництва фарфору), в окремі галузі економіки або на конкретні виробництва. В Росії до комерційної таємниці відносили промислову таємницю, але потім вона була ліквідована як правовий інститут на початку 30-х років ХХ століття і у зв’язку з одержавленням галузей економіки захищалася як державна і службова таємниця. Зараз почався зворотний процес.

Інформація може складати комерційну таємницю, якщо вона відповідає наступним вимогам (критерії правової охорони):

• має дійсну або потенційну комерційну цінність через її невідомість третім особам;

• не підпадає під перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений, і перелік відомостей, віднесених до державної таємниці;

• до неї немає вільного доступу на законній підставі;

• власник інформації вживає заходи до охорони її конфіденційності.

До комерційної таємниці не може бути віднесена інформація, яка:

• міститься в засновницьких документах;

• міститься в документах, що дають право займатися підприємницькою діяльністю (реєстраційні посвідчення ліцензії тощо);

• міститься в річних звітах, бухгалтерських балансах, формах державних статистичних спостережень і інших формах річної бухгалтерської звітності, включаючи аудиторські висновки, а також в інших, пов’язаних з нарахуванням і сплатою податків і інших обов’язкових платежів;

• містить відомості про оплачувану діяльність державних службовців, про заборгованості працедавців по виплаті заробітної платні і іншим виплатам соціального характеру, про чисельність і кадровий склад працюючих;

• міститься в річних звітах фундацій про використання майна;

• підлягає розкриттю емітентом цінних паперів, професійним учасником ринку цінних паперів і власником цінних паперів відповідно до законодавства про цінні папери;

• пов’язана з дотриманням екологічного і антимонопольного законодавства, забезпеченням безпечних умов праці, реалізацією продукції, що заподіяла шкоду здоров’ю населення, іншими порушеннями законодавства, а також містить дані про розміри заподіяних при цьому збитків;

• про діяльність добродійних організацій і інших не комерційних організацій, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю;

• про наявність вільних робочих місць;

• про зберігання, використання або переміщення матеріалів і використання технологій, що являють небезпеку для життя і здоров’я громадян або навколишнього середовища;

• про реалізацію державної програми приватизації і про умови приватизації конкретних об’єктів;

• про розміри майна і вкладені засоби при приватизації;

• про ліквідацію юридичної особи і про порядок і термін подачі заяв або вимог його кредиторами;

• для якої визначені обмеження по встановленню режиму комерційної таємниці відповідно до законів і прийнятих в цілях їх реалізації підзаконних актів.

Основними суб’єктами права на комерційну таємницю є власники комерційної таємниці, їх правонаступники.

Власники комерційної таємниці — фізичні (незалежно від громадянства) і юридичні (комерційні і некомерційні організації) особи, що займаються підприємницькою діяльністю і мають монопольне право на інформацію, що становить для них комерційну таємницю.

При цьому під підприємництвом розуміється “самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, направлена на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій якості у встановленому законом порядку”.

Правонаступники — фізичні і юридичні особи, яким через службове положення, за договором або на іншій законній підставі (у тому числі по спадку) відома інформація, що становить комерційну таємницю іншої особи.

Банківська таємниця — захищені банками і іншими кредитними організаціями відомості про банківські операції по рахунках і операціях на користь клієнтів, рахунках і внесках своїх клієнтів і кореспондентів, а також відомості про клієнтів і кореспондентів, розголошування яких може порушити право останніх на недоторканність приватного життя.

До основних об’єктів банківської таємниці відносяться наступні:

1. Таємниця банківського рахунку — відомості про рахунки клієнтів і кореспондентів і дії з ними в кредитній організації (про розрахункові, поточні, бюджетні, депозитні, валютні, кореспондентські рахунки, про відкриття, закриття, переведення, переоформлення рахунків тощо).

2. Таємниця операцій по банківському рахунку — відомості про ухвалення і зарахування, про виконання його розпоряджень по переліку і видачі відповідних сум з рахунку, а також проведенні інших операцій і операцій по банківському рахунку, передбачених договором банківського рахунку або законом.

3. Таємниця банківського внеску — відомості про всі види внесків клієнта в кредитній організації.

4. Таємниця приватного життя клієнта або кореспондента — відомості, що становлять особисту, сімейну таємницю і охороняються законом як персональні дані цього клієнта або кореспондента.

Професійна таємниця — інформація, що захищається згідно з законом, довірена або стала відомою особі (утримувачу) виключно через виконання ним своїх професійних обов’язків, не пов’язаних з державною або муніципальною службою, поширення якої може завдати збитку правам і законним інтересам іншої особи (довірителя), довірить ці відомості, і не є державною або комерційною таємницею.

Інформація може вважатися професійною таємницею, якщо вона відповідає наступним вимогам (критеріям обороноспроможності права):

• довірена або стала відома особі лише через виконання нею своїх професійних обов’язків;

• особа, якій довірена інформація, не перебуває на державній або муніципальній службі (інакше інформація вважається службовою таємницею);

• заборона на поширення довіреної інформації, яка може завдати збитку правам і законним інтересам довірителя, встановлено законом;

• інформація не відноситься до відомостей, що становлять державну і комерційну таємницю.

Відповідно до цих критеріїв можна виділити наступні об’єкти професійної таємниці:

1. Лікарська таємниця — інформація, що містить:

• результати обстеження особи, що вступає в шлюб;

• відомості про факт звертання по медичну допомогу, про стан здоров’я, діагноз захворювання і інші відомості, отримані при обстеженні і лікуванні громадянина;

• відомості про проведене штучне запліднення і імплантацію ембріона, а також про особу донора;

• відомості про донора і реципієнта при трансплантації органів і (або) тканин людини;

• відомості про наявність психічного розладу, факти звернення по психіатричну допомогу і лікування в установі, що надає таку допомогу, а також інші відомості про стан психічного здоров’я громадянина;

• інші відомості в медичних документах громадянина.

2. Таємниця зв’язку — таємниця листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень.

3. Нотаріальна таємниця — відомості, довірені нотаріусу у зв’язку зі здійсненням нотаріальних дій.

4. Адвокатська таємниця — відомості, повідомлені адвокату громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги.

5. Таємниця усиновлення — відомості про усиновлення дитини, довірені на законній підставі іншим особам, окрім суддів, що винесли рішення про усиновлення, і посадовців, що здійснюють державну реєстрацію цього усиновлення.

6. Таємниця страхування — відомості про страхувальника, застраховану особу і вигодонабувача, стан їх здоров’я, а також про майновий стан цих осіб, отримані страхувальником в результаті своєї професійної діяльності.

7. Таємниця сповіді — відомості, довірені громадянином священнослужителю на сповіді.

8. Службова таємниця, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом або через службову необхідність.

Службова таємниця є видом конфіденційної інформації, і право на службову таємницю виступає самостійним об’єктом права. Для здійснення її правової охорони і захисту необхідний спеціальний закон “Про службову таємницю”.

Інформація може вважатися службовою таємницею, якщо вона відповідає наступним вимогам (критеріям обороноспроможності права):

• віднесена законом до службової інформації про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений згідно з законом або через службову необхідність (власна службова таємниця);

• є обороноспроможною конфіденційною інформацією (“чужою таємницею”) іншої особи (комерційна таємниця, банківська таємниця, таємниця приватного життя, професійна таємниця);

• не є державною таємницею і не підпадає під перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений;

• отримана представником державного органу і органу місцевого самоврядування тільки через виконання обов’язків по службі у випадках і порядку, встановленому законом.

Інформація, що не відповідає цим вимогам, не може вважатися службовою таємницею і не підлягає правовій охороні. В чинному законодавстві наводиться перелік відомостей, які не можуть бути віднесені до службової інформації обмеженого поширення:

• акти законодавства, що встановлюють правовий статус державних органів, організацій, суспільних об’єднань, а також права, свободи і обов’язки громадян, порядок їх реалізації;

• відомості про надзвичайні ситуації, небезпечні природні явища і процеси, екологічна, гідрометеорологічна, гідрогеологічна, демографічна, санітарна епідеміологічна і інша інформація, необхідна для забезпечення безпечного існування населених пунктів, громадян і населення в цілому, а також виробничих об’єктів;

• опис структури органу виконавчої влади, його функцій, напрямів і форм діяльності, а також його адреса;

• порядок розгляду і вирішення заяв, у тому числі юридичних осіб, розглянутих в установленому порядку;

• відомості про виконання бюджету і використання інших державних ресурсів, про стан економіки і потреб населення;

• документи, накопичені у відкритих фундаціях бібліотек і архівів, інформаційних системах організацій, необхідні для реалізації прав, свобод і обов’язків громадян.

Таким чином, до основних об’єктів службової таємниці можна віднести такі види інформації, як:

1. службова інформація про діяльність федеральних державних органів, доступ до якої обмежений законом в цілях захисту державних інтересів: військова таємниця; таємниця слідства (дані попереднього розслідування або слідства); судова таємниця (таємниця наради суддів, зміст дискусій і результатів голосування закритої наради Конституційного суду, матеріали закритого судового засідання, таємниця наради засідателів присяг або через службову необхідність, порядок вироблення й ухвалення рішення, організація внутрішньої роботи тощо);

2. обороноспроможна конфіденційна інформація, що стала місцевою через виконання службових обов’язків посадовцям державних органів і органів місцевого самоврядування: комерційна таємниця, банківська таємниця, професійна таємниця, а також конфіденційна інформація про приватне життя особи.

Особливість правовідносин в цій галузі полягає в тому, що якщо в другому випадку державні органи і їх посадовці зобов’язані забезпечити (гарантувати) збереження “чужої” таємниці, їм по службі, в об’ємі відомостей, переданих її власником, то в першому випадку вони самостійно відповідно до закону визначають об’єм своєї службової таємниці і режим її захисту.

Охорона персональних даних. В Європі для охорони і захисту права на недоторканність приватного життя в умовах автоматизованого опрацювання особистих даних про громадян більше 25 років тому був введений особливий інститут правової охорони особи — інститут захисту персональних даних. Більш ніж в 20 європейських державах прийняті національні закони про персональні дані, у ряді країн введені незалежні уповноважені по захисту персональних даних, у всіх країнах Європейського Союзу з 1993 року створена єдина уніфікована система захисту персональних даних, у тому числі в секторі телекомунікацій.

Закон “Про інформацію” вводить поняття “персональні дані”; відносить персональні дані до конфіденційної інформації і встановлює, що переліки персональних даних повинні бути закріплені законом; вимагає, щоб діяльність недержавних організацій і приватних осіб з опрацювання і надання персональних даних, рівно як і з проектування, виробництва засобів захисту інформації і опрацювання персональних даних, обов’язково ліцензувалася в порядку, встановленому Урядом; декларує, що персональні дані повинні захищатися, а режим захисту відносно персональних даних встановлюється законом. Кодекс про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за порушення порядку збирання, зберігання і поширення інформації про громадян.

Об’єктом правовідносин тут виступає право на персональні дані — інформація (зафіксована на будь-якому матеріальному носії) про конкретну людину, яка ототожнена або може бути ототожнена з ним.

До персональних даних можуть бути віднесені відомості, використання яких без згоди суб’єкта персональних даних може завдати шкоди його честі, гідності, діловій репутації, доброму імені, іншим нематеріальним благам і майновим інтересам:

• біографічні і пізнавальні дані (у тому числі про обставини народження, усиновлення, розлучення);

• особисті характеристики (у тому числі про особисті звички і схильності);

• відомості про сімейний стан (у тому числі про сімейні відносини);

• відомості про майновий, фінансовий стан (окрім випадків, прямо встановлених в законі);

• про стан здоров’я.

Суб’єктами права тут виступають:

• суб’єкти персональних даних — особи, до яких відносяться відповідні дані, і їх спадкоємці;

• утримувачі персональних даних — органи державної влади і органи місцевого самоврядування, юридичні і фізичні особи, що здійснюють на законних підставах збирання, зберігання, передачу, уточнення, блокування, знеособлення, знищення персональних даних (баз персональних даних).

Персональні дані і робота з ними повинні відповідати таким вимогам:

1. Персональні дані повинні бути отримані і опрацьовані законним чином на підставі чинного законодавства.

2. Персональні дані включаються в бази персональних даних на підставі вільної згоди суб’єкта, що виражено в письмовій формі, за винятком випадків, прямо встановлених в законі.

3. Персональні дані повинні накопичуватися для певної і законної мети, не використовуватися в суперечності з цією метою і не бути надмірними по відношенню до них. Не допускається об’єднання баз персональних даних, зібраних утримувачами в різних цілях, для автоматизованого опрацювання інформації.

4. Персональні дані, надаються утримувачем, повинні бути точними і у разі потреби оновлюватися.

5. Персональні дані повинні зберігатися не довше, ніж цього вимагає ціль, для якої вони накопичуються, і підлягати знищенню по досягненні цієї мети або задоволенні потреби.

6. Персональні дані охороняються в режимі конфіденційної інформації, виключає їх випадкове або несанкціоноване руйнування або випадкову їх втрату, а рівно несанкціонований доступ до даних, їх зміну, блокування або передачу.

7. Для осіб, що посідають вищі державні посади, і кандидатів на ці посади може бути встановлений спеціальний правовий режим для їх персональних даних, що забезпечує відвертість тільки суспільно значущих даних.

Охорона інтелектуальної власності. До числа основних об’єктів інтелектуальної власності віднесені:

• твори науки, літератури і мистецтва;

• результати виконавської діяльності артистів, режисерів, диригентів;

• складні результати творчості;

• звукозаписи і записи зображення;

• передача радіо- і телевізійних сигналів;

• винаходи;

• корисні моделі;

• промислові зразки;

• професійні секрети (ноу-хау);

• селекційні досягнення;

• фірмові найменування і комерційні позначення правовласника;

• товарні знаки і знаки обслуговування;

• найменування місць походження товарів;

• інші результати інтелектуальної діяльності і засобу індивідуалізації, на які відповідно до закону можуть визнаватися або закріплюватися виняткові права.

4. Перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений.

Для реалізації права на інформацію в Конституції закладені підстави, по яких доступ до окремих видів інформації не підлягає якому-небудь обмеженню, наприклад закріплено право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, який не може бути обмежений. У разі виникнення загрози життю і здоров’ю людей посадовці зобов’язані інформувати населення про неї під страхом залучення до відповідальності.

У ряді законів, що встановлюють обмеження доступу до інформації, також вводиться перелік відомостей, доступ до яких не може бути обмежений. Так, в Законі “Про державну таємницю” перераховані відомості, що не підлягають засекреченню. В законах про інформацію, інформатизацію і захист інформації приведений перелік документів, доступ до яких заборонено обмежувати. В Законі “Про комерційну таємницю” планується також включити перелік відомостей, які не можна віднести до комерційної таємниці. У законі “Про добродійну діяльність і добродійні організації”, у свою чергу, визначений перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю.

До механізмів доступу до відкритої інформації можна віднести:

• структуризацію відкритої інформації по рівнях доступу — що підлягає обов’язковій публікації в засобах масової інформації, наданню за запитом кожного громадянина, обов’язковому наданню за запитом окремих категорій громадян;

• структуризацію органів державної влади і місцевого самоврядування, чиї посадовці зобов’язані надавати інформацію (приклад — державна система науково-технічної інформації, положення про яку затверджено ухвалою Уряду);

• встановлення обов’язку посадовців на підставі документів надавати за запитами громадян інформацію, доступ до якої не обмежений законом;

• публікацію в загальнодоступних виданнях документованої інформації, що підлягає обов’язковому поширенню, всіх переліків за встановлення обмежень і заборон в інформаційній сфері, переліку органів державної влади і місцевого самоврядування (з вказівкою їх функцій і адрес);

• створення загальнодоступних баз даних в органах державної влади і місцевого самоврядування, у тому числі на загальнодоступних серверах з вказівкою в засобах масової інформації їх адрес і порядку отримання інформації;

• порядок надання інформації, що передбачає терміни, об’єм і форму надання інформації залежно від правового статусу організації, на адресу якої направлений запит;

• встановлення джерел фінансування і покриття витрат, пов’язаних з наданням інформації, — відповідно до норми Цивільного кодексу надання інформації віднесено до зобов’язань про відшкодувальне надання послуг.

Важливе значення для реалізації інформаційних прав громадян на доступ до інформації має Послання Президента РФ Федеральним Зборам РФ від 17 лютого 1998 року, де в цілях забезпечення інформаційної відвертості державної влади цивільному суспільству визначені наступні задачі:

• радикальне оновлення функцій, методів, критеріїв діяльності існуючих інформаційних служб органів виконавчої влади;

• звуження області відомчих таємниць;

• уточнення за допомогою суспільних організацій гарантій надання суспільно значущої офіційної інформації;

• навчання державних службовців практичній роботі в умовах інформаційної відвертості;

• встановлення каналів двостороннього зв’язку державних органів з суспільними організаціями (екологічними, соціальними тощо).

Види доступу до інформації. Доступ до інформації також важливо чітко розмежувати залежно від виду інформації і виду суб’єкта, що реалізує своє право на доступ до інформації. Виходячи з цього, розрізняються наступні види доступу:

1. Обов’язкове доведення.

2. Вільний доступ.

3. Надання інформації за запитом юридичних осіб.

4. Надання інформації за запитом фізичних осіб. Наприклад, доступ до інформації через обов’язкове її доведення (на прикладі законодавчої діяльності) повинен бути забезпечений після ухвалення закону і підписання його Президентом, оскільки закони повинні бути опубліковані і набувають чинність тільки у разі їх обов’язкової публікації.

Разом з цим обов’язковому доведенню підлягає інформація про обставини і факти з загрози суспільній безпеці, здоров’ю і життю громадян, про реквізити організацій, що надають інформацію, про реєстри офіційних документів, які також підлягають обов’язковому доведенню.

Вільний доступ — це ситуація, коли, наприклад, на сервері відповідного суб’єкта органу влади в електронному вигляді виставляється інформація про законопроект. Правомірність на вільний доступ до інформації в даному випадку може реалізуватися через обов’язок держави створити умови, при яких особа, зацікавлена в отриманні інформації, могла отримати до неї доступ за своїм бажанням. В перелік таких умов можуть входити — накопичення інформації і підтримка її в актуальному стані, систематизація інформації тощо в той же час умови вільного доступу, включаючи адресу знаходження інформації, повинні бути широко відомі, і тут застосовано вже правомірність обов’язкового доведення.

Розрізняються чотири основні види відносин, які можуть виникати між суб’єктами за ступенем обмеження доступу:

• осіб (як фізичних, так і юридичних) по відношенню до держави;

• держави по відношенню до осіб (як фізичних, так і юридичних);

• фізичних осіб по відношенню до організацій (юридичних осіб);

• юридичних осіб по відношенню до фізичних осіб. Наприклад, при запиті осіб до органів державної влади і органів місцевого самоврядування обмеження права на доступ до інформації пов’язано тільки з державною та службовою таємницею і персональними даними, тому що комерційної таємниці, банківської таємниці, професійної таємниці в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, за визначенням, бути не може.

Що стосується державних підприємств, які, здавалося б, являють державу, то в даній ситуації вони є комерційними структурами з державним видом власності, в яких може мати місце комерційна таємниця.

При запитах держави по відношенню до фізичних і юридичних осіб (що регламентується нормами Законів “Про державну службу”, “Про військовий обов’язок і військову службу”, “Про оборону”, “Про міліцію” тощо). Як підстави для обмеження права доступу до інформації можуть виступати персональні дані, комерційна таємниця, банківська таємниця і професійна таємниця.

При реалізації права фізичних осіб на доступ до інформації у юридичних осіб як підстави для обмеження права доступу до інформації можуть виступати професійна таємниця, комерційна таємниця, банківська таємниця. При запиті юридичних осіб до фізичних осіб підставою для обмеження права можуть виступати персональні дані.

При реалізації права на доступ до інформації важливо забезпечити, щоб отримувана інформація була достовірною, повною і її автентичність при подальшому використанні не викликала ні у кого сумнів. У зв’язку зі зростаючим об’ємом зберігання і використання інформації, у тому числі обмеженого доступу, в електронному вигляді все частіше застосовується поняття “електронного документа”. В той же час проблема збереження електронних документів від знищення, копіювання, модифікації, підробки вимагає для свого дозволу специфічних засобів і методів захисту (формування корпоративних мереж, технічний захист мереж, криптографічний захист тощо).

Відповідальність за порушення законодавства в інформаційній сфері. За не надання інформації громадянам, Рахунковій палаті, а також за приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людей, в Кримінальному кодексі передбачена відповідальність.

Відповідальність в чинному законодавстві обумовлена у разі неправомірного засекречення, порушення вимог по складу, не публікації відомостей, порушення права громадян на безкоштовне отримання інформації, приховування (не надання) відомостей про обставини, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людей, невчасне надання відомостей, приховування інформації, повідомлення помилкових (недостовірних) відомостей, обмеження права на надання інформації, спотворення відомостей, порушення вільного міжнародного інформаційного обміну.

Захист права на доступ до інформації може здійснюватися:

• у формі, що знаходиться за межами юрисдикції (самозахист своїх прав і законних інтересів)

• в юрисдикційній формі (в адміністративному або в судовому порядку).

В адміністративному порядку — через подачу скарги особою, чиї права порушені, на посадову особу (орган) у вищестоящу інстанцію, спеціальний орган — Судову палату з інформаційних спорів при Президенті.

В судовому порядку — особа може вибрати будь-який спосіб захисту порушених прав через подачу позову (скарги) для розгляду в цивільному, адміністративному або кримінальному судочинстві.

При розгляді позову в цивільному судочинстві потерпілий має право використовувати основні способи захисту цивільних прав, передбачених в Цивільному кодексі, у тому числі вимагати:

• визнання права;

• припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

• визнання недійсним акту державного органу або органу місцевого самоврядування;

• відновлення права;

• відшкодування збитків;

• компенсації морального збитку.

Випадки можливої адміністративної відповідальності при порушенні права на доступ до об’єктивної інформації достатньо численні.

Так, в Кодексі про адміністративні правопорушення передбачається адміністративна відповідальність за наступні порушення:

• порушення права громадян на ознайомлення зі списком виборців;

• виготовлення або поширення анонімних агітаційних матеріалів;

• умисне знищення, пошкодження агітаційних друкарських матеріалів;

• не надання або не публікація звітів про витрачання засобів на підготовку і проведення виборів (референдуму);

• не надання або не публікація відомостей про підсумки голосування або про результати виборів;

• невиконання обов’язків з реєстрації в судових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами;

• виготовлення або експлуатація технічних засобів, не відповідних державним стандартам або нормам на допустимі рівні радіоперешкод;

• не надання відомостей антимонопольному органу;

• не надання інформації для складання списків засідателів присяг;

• невиконання законних вимог прокурора (у тому числі на надання інформації);

• неповідомлення відомостей про громадян, що підлягають або зобов’язаних перебувати на військовому обліку;

• порушення порядку і термінів надання відомостей про неповнолітніх, що потребують передачі на виховання тощо;

• порушення порядку надання обов’язкового екземпляра документів тощо;

• відмова в наданні громадянину інформації;

• зловживання свободою масової інформації;

• перешкода поширенню продукції засобу масової інформації;

• перешкода прийому радіо- і телепрограм;

• порушення правил поширення обов’язкових повідомлень.

Тема 2. Інформаційне суспільство в Україні

1. Поняття «інформаційного суспільства»

Визначення поняття «інформаційного суспільства» є одним з ключових. У 50-70 рр. ХХ ст. стало очевидним, що людство вступає в нову епоху, дорогу до якої проклав бурхливий розвиток техніки і, у першу чергу, комп’ютерів, і НТР у цілому. Проблема існування і буття людини в цілком «технізованому» й «інформатизованому» світі не могла не займати філософів, що викликало до життя концепцію «інформаційного» суспільства. Жоден з філософів, що писали про дану проблему, не сумнівався в радикальному відновленні всього життя людства в рамках цієї нової формації, але більшість з них аналізували проблему односторонньо, будь то з політичної, економічної чи соціальної точки зору. Це породило величезну кількість різноманітних назв і визначень, про які говорить У.Дайзард. Очевидно, що не можна обмежуватися у визначенні чисто економічним аспектом, як це зробив А.Турен, чи соціальними факторами, як це вийшло в Ж.Елюля, оскільки комплексні і багатонапрямлені зміни охоплять практично всі галузі людської життєдіяльності. Таким чином, «інформаційне суспільство» – це цивілізація, в основі розвитку й існування якої лежить особлива нематеріальна субстанція, умовно іменована «інформацією», що володіє властивістю взаємодії як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Остання властивість особливо важливо для розуміння сутності нового суспільства, тому що, з одного боку, інформація формує матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм, телекомунікаційних протоколів тощо, а з іншої, слугує основним засобом міжособистісних взаємин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись в процесі переходу від однієї людини до іншої. У такий спосіб інформація одночасно визначає і соціокультурне життя людини й її матеріальне буття. У цьому і полягає принципова новизна інформаційного суспільства.

Інформатизація суспільства – це новий рівень його розвитку, якого не можна досягти без державної інформаційної політики, заснованої на вивченні інформаційного середовища і соціального замовлення.

При всій різноманітності поглядів на хід історичного розвитку можна простежити ряд загальних характерних рис у всіх авторів:

1. Історія поділяється на три основні глобальні етапи, що умовно можна назвати «сільськогосподарським», «індустріальним» і «постіндустріальним»;

2. Розмежування між етапами проводиться за ознакою виробничих відносин взаємодії людини з природою, що лежать в основі розглянутої формації (відповідно – через знаряддя, через машину чи техніку та через інформацію);

3. Перехід до наступного етапу здійснюється шляхом науково-технічної революції, у ході якої змінюється середовище проживання, що, в свою чергу, тягне трансформації у свідомості людей;

4. Завершальним історичним етапом, що, на думку одних філософів, уже наступив, а, на думку інших, наступить у найближчому майбутньому, є «інформаційне суспільство».

Таким чином, можна помітити, що за своєю суттю концепція розвитку історії у авторів «інформаційного суспільства» набагато ближче до «формаційної» теорії, ніж може здатися на перший погляд. Основна подібність полягає в приматі матеріальної сфери буття над духовною (за винятком Ясперса як філософа техніки), а основне розходження – у періодизації (якщо Маркс поділяв за принципом класів, що сформувалися, але цитовані автори розглядають, як уже говорилося, основу виробничих відносин).

Що ж стосується проблем «інформаційного суспільства», то тут кілька глобальних є причиною дрібніших. Перша з них – принципова невизначеність сутності інформації, як з матеріальної, так і з філософської точки зору. Інша – взаємодія техніки і природи – перша є продовженням другої чи її антиподом. Нарешті, третя – взаємини техніки, інформації і людину – чи належно людина пристосовується до бурхливо зростаючого шквалу інформації та стрімко мінливої техніки чи загальмовує розвиток і шукає інший шлях. В принципі, питання про бюрократично-інформаційну систему і тотальний контроль є похідними від цих трьох.

2. Інформатизація в Україні

Інформатизація суспільства характеризується високим рівнем використання інформації, що кардинально впливає на економічний розвиток і соціокультурні зміни в суспільстві у технічній галузі. Це виражається у широкому впровадженні інформаційних технологій у виробництво, економіку, ділове життя, у систему освіти та побут. В економічній галузі інформація перетворилася в товар, у соціальній – вона стає головним чинником зміни якості життя. У політичному – вільний доступ

Ситуація яка склалась з інформатизацією державних органів у нашій країні, не позбавлена парадоксальності. З одного боку, комп’ютерів у різних офісах досить багато: сьогодні майже не має робочого місця, не обладнаного ним. З другого, використання державними чиновниками нечасто виходить за межі виготовлення документів у Word, використовують мережу Інтернет і електронну пошту. Відтак за ефективністю державного управління наша країна катастрофічне відстає від розвинутих країн, де надзвичайно активно використовуються технології електронного урядування. Сказати, що причина такого відставання – відсутність стратегії розвитку інформаційних технологій у галузі державного управління, було б не зовсім правильно – стратегія у вигляді Національної програми інформатизації існує вже майже п’ять років. Назвати головною проблемою відсутність у державному бюджеті коштів на розвиток інформаційних технологій також складно - наприклад, у 2000 році загальний обсяг фінансування проектів різних відомств становив понад 250 млн. гривень. Проте це фінансування розкидане між бюджетами численних державних установ і спрямовується на не узгоджені між собою проекти – закупівлю техніки, створення локальних баз даних, веб-сайтів тощо. При цьому відомчі проекти, як правило, перебувають поза межами Національної програми інформатизації, отож не потрапляють під дію закону України «Про НПІ» та не узгоджуються з уповноваженим на її координацію органом – Державним комітетом зв’язку й інформатизації. Результат такої ситуації – низька ефективність використання інформаційних технологій у державному управлінні на тлі широкого їх впровадження.

Фінансування НПІ завжди здійснювали за залишковим принципом. Так на 2002 рік на неї виділено 8 мільйонів гривень, на 2003 лише 5,6 мільйонів гривень. Водночас усі органи державної влади разом узяті на власні проекти в галузі інформатизації витрачають сотні мільйонів гривень на рік. Однак при цьому ні про яку єдність стандартів на техніку та програмне забезпечення не йдеться. Отож неможливе і створення в державі єдиного електронного простору, тієї ж таки «Електронної України». А потреба в цьому стає дедалі нагальною – вже сьогодні за ефективністю наші органи влади катастрофічно відстають від розвинутих країн. Наприклад, експериментально встановлено: час, потрібний для того, щоб усі місцеві органи влади почали виконувати термінове розпорядження Президента, дорівнює семи дням. Це при тому, що комп’ютерів в органах державного управління в принципі достатньо. Проте наяву – катастрофічна неефективність, безсистемність використання коштів, фактично виділених на інформатизацію: лише мала частина їх іде на системні проекти, а переважна – на масову закупівлю техніки, яку нерідко у державних установах не використовують і на десяту частину її можливостей.

Консультант Держкомзв’язку говорить не лише про «синдром друкарської машинки», під яким мається на увазі звичка використовувати складну техніку лише для виготовлення документів (навіть таким, на своєму рівні ефективним інструментом для роботи з числовими даними, як Ехсеl, у міністерських кабінетах послуговуються порівняно рідко). Дуже гостра проблема «різношерстості» комп’ютерної техніки в держустановах, оскільки всі вони закуповують техніку незалежно, керуючись виключно власними міркуваннями. Навіть попри превалювання серед «державних комп’ютерів» платформи, є величезне розмаїття виробників материнських плат, відеокарт, жорстких дисків, модулів оперативної пам’яті й навіть процесорів. Кожному технареві зрозуміло: на такий парк неможливо без нюансів встановити єдине в рамках держорганів програмне забезпечення. Суперечку про те, чи треба для державних органів закуповувалися ліцензійне програмне забезпечення Місrоsоft, чи варто створювати власне програмне забезпечення на основі систем із відкритим кодом, ще не завершено. Обидва підходи мають свої плюси і мінуси.

Держава намагається розв’язати цю проблему досить давно. Так, 1996 року створено Національне агентство з питань інформатизації. 1998-го ухвалено Закон України «Про концепцію НПІ», а також Постанову Кабінету міністрів про формування галузевих програм інформатизації. Після прийняття цієї Постанови в структуру обласної адміністрації було введено відділи інформаційного та комп’ютерного забезпечення. Сьогодні, як правило, у них працюють дві-три особи, які роблять усе: від обслуговування кінцевих користувачів до ремонту техніки, її установлення, підтримання в робочому стані локальної мережі та мережі Інтернет. У районних адміністраціях немає й таких відділів. При цьому інформатизація обласної адміністрації фінансується за рахунок регіональних програм інформатизації, а підрозділів міністерств і відомств – у межах галузевих програм. Це також призводить до збільшення розмаїття використовуваної техніки.

Для створення єдиного інформаційного простору державного управління має бути досягнута уніфікація подання інформації в органах державної влади. При цьому використовують єдиний інформаційний інтерфейс, для якого, в свою чергу, мають бути розроблені типові програмні продукти та їх налаштування для всіх органів державного управління. Це буде набагато дешевше, ніж якщо кожен орган розроблятиме свої програмні рішення. Для можливості установлення такого єдиного програмного продукту необхідна уніфікація вимог до апаратної частини. Сьогодні в Україні 27 регіонів, 490 районів, 450 міст обласного підпорядкування, 11 тисяч місцевих рад. Якщо кожен район витратить за рік на розроблення власної інформаційної системи бодай тисячу гривень, у сумі це дорівнюватиме 4,9 млн. За ці гроші можна було б розробити та встановити в усіх цих районах функціональну систему. Коли замість того, що кожен закуповуватиме техніку та розроблятиме програмне забезпечення на власний розсуд і за власні кошти, здійснюватиметься централізоване його розроблення, - вдасться істотно зекономити. Але програмне забезпечення має бути масштабоване та гнучко переналаштоване для забезпечення функції кожного окремо взятого державного органу. Відділи інформатизації обласних адміністрацій слід реорганізувати в управління, зобов’язані експлуатацією інформаційно-аналітичних центрів обласної адміністрацій. У штаті цих центрів повинні бути не лише програмісти й інженери, а й аналітики. Інформаційно-аналітичні центри мають бути оснащені не просто базами даних, а базами знань. Крім того, в обласних адміністраціях слід створити ситуаційні центри, також обладнані системи моніторингу. Діяльність інформаційно-аналітичного центру поділяють на дві складові: власне інформаційна, а також її попереднє збирання формалізовано-інформаційна та аналітична. Інформаційна в свою чергу передбачає збирання формалізованої інформації, а також її попереднє опрацювання. Аналітична складова – підготовлення звітів, необхідних для ухвалення рішень. Згадане вище Агентство з питань інформатизації якраз і займалося докладним розробленням проекту такої системи інформаційно-аналітичного забезпечення органу державної влади. Централізоване розроблення такого проекту оцінюється у 8-10 мільйонів гривень. А коли кожен орган витрачатиме 1,5 мільйона гривень у найпростішому варіанті.

Для вирішення всіх цих питань, потрібно докорінно перебудувати фактичний порядок формування програми інформатизації. Раніше всі міністерства й відомства подавали заявки в агентство, відчувалася потреба в 200-300 млн. гривень. А реально виділялось 5-8 мільйонів гривень. Агентство опинилось в наперед негарному становищі, бо не виконувало своїх функцій. 2002 року в бюджеті НПІ закладено 8 мільйонів гривень, тоді як у бюджеті органів держави – по 10, 12, 15 і навіть 54 млн. гривень за статтями «інформатизація, створення інформаційно-аналітичних систем».

Через такий порядок виділення коштів на інформатизацію в Україні є значна внутрішня цифрова нерівність як між регіонами, так і між галузями. Так, Київ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Львів, Одеса комп’ютеризовані непогано, мають високий рівень підключення до мережі Інтернет. Водночас Закарпаття, Прикарпаття, Кіровоград, Полтава комп’ютеризовані порівняно слабо, і в цих регіонах не виділяють на це гроші. Проблему можна розв’язати лише централізованим виділенням коштів, дотацією. Аналогічно й за галузями: фінанси, податківці, транспортники комп’ютеризовані непогано, тоді як медичні, освітні, культурні відділи – майже не комп’ютеризовані.

Сьогодні ситуація, коли відомчі інтереси в галузі інформатизації домінують над загальнодержавними, вже неприпустима. Керівники галузі дедалі частіше говорять про консолідацію, у межах Державної програми інформатизації, коштів, які виділяють всі органи державного управління й інші державні структури на закупівлю комп’ютерної техніки та програмного забезпечення. Крім розв’язання проблем стандартизації та сумісності техніки, це уможливило б виділення коштів на реалізацію необхідних у масштабах держави проектів, таких як єдина система електронного документообігу, створення спеціальних центрів. За деякими даними, у Держкомзв’язку зараз готується пакет документів, серед яких Постанови уряду й зміни до Закону Украйни «Про НПІ». Вони мають передбачати конкретні механізми формування бюджету програми – зокрема, заборону Міністерства фінансів розглядати бюджетні запити державних органів без узгодження з Держкомзв’язку й заборону органам державної влади використовувати кошти держбюджету для оплати робіт у межах власних проектів без аналогічного узгодження. При цьому коштами на такі проекти продовжують розпоряджатися самі державні органи, а не Держкомзв’язку. Останній проводить лише експертну оцінку проектів на відповідність загальній стратегії інформатизації країни. Директор зв’язку повинен отримати право, наприклад, об’єднувати проекти, які дублюють один одного, контролювати умови тендерів на закупівлю техніки з метою забезпечення однаковості техніки тощо. Якщо ж згаданий пакет змін буде ухвалено, в державі з’явиться новий, діє механізм реалізації стратегії інформатизації, тобто у програми з’явиться конкретний господар.

Зрозуміло, що побудова інформаційного суспільства, до якого сьогодні прагне Україна, не зводиться до простого збільшення кількості веб-сайтів і користувачів мережі Інтернет. Щоб сучасні інформаційні мережі справді могли ефективно використовувати для підвищення рівня життя населення нашої країни, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Без відповідного правового врегулювання, використання електронних даних в економіці та управлінні не може суттєво підвищити їхню ефективність. Адже взаємодія між різноманітними суб’єктами, як і раніше, відбуватиметься шляхом повільного паперового листування. Наповнення електронного інформаційного простору не буде якісним без правового врегулювання роботи електронних інформаційних ресурсів: захисту авторських прав, відповідальності за достовірність інформації. Ні громадяни, ні підприємства, ні держава не ризикнуть активно бути присутніми у мережі Інтернет без гарантій захисту їхньої інформації, розміщеної в електронному просторі. І це лише мала частина питань, вирішення яких передбачено Концепцією розвитку державної інформаційної політики України, яка нині розробляється.

Використання комп’ютерів як друкарських машинок, що у масовому порядку можна побачити в офісах державних органів, те саме, що забивання цвяхів золотими годинниками. Сьогодні при використанні комп’ютерів у державному управлінні втрачено саме значення терміну «електронно-обчислювальна машина» машина для обчислень. У документах, створюваних за допомогою Word, на офісних комп’ютерах, чисел не має – є лише цифра як текстові символи. Цифри Word-документів не підлягають опрацюванню численними методами, їх неможливо систематизувати, опрацювати, проаналізувати. Такий приклад корінної відмінності між комп’ютеризацією та інформатизацією.

Є проблема неузгодженості, незв’язності інформаційних систем, які вибудовуються нині різноманітними державними структурами, - від чого активно застерігають нас західні колеги, які вже набили собі ґуль на цій проблемі. Йдеться про слабку готовність керівників різних рівнів користуватися ІС – про невміння створювати запити на аналітичну інформацію. Причому невміння як у плані незнання мови запитів конкретної ІС, так і в плані усвідомлення, яке аналітичне зростання необхідне для прийняття конкретних рішень у конкретній ситуації. Йдеться про утруднений доступ до інформаційних баз, коли державні органи змушені знаходити кошти на оплату доступу до мережі Інтернет за цілком не передбаченими для цього статтями витрат зразка 50-х років.

Указ Президента про розміщення інформації органів державної влади у мережі Інтернет, лише з прийняттям якого чиновники зрозуміли, що від сайтопобудови і сайтопідтримки в робочому стані дітись нікуди. Сьогодні в адміністрації, як і в уряді, добре розуміють необхідність систематичної, цілеспрямованої інформатизації.

3. Інформаційна структура України

Україна інтегрується в європейське співтовариство. Сьогодні рівень зрілості суспільства визначається рівнем розвитку його інформаційної структури. Пріоритетним напрямком інформатизації є створення єдиних інформаційних просторів як високоорганізованих інфраструктур, що забезпечують якісно нові ІКТ і високий рівень ІО. Україна перебуває на вирішальній фазі переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Щоб створити високоефективну інформаційну інфраструктуру, необхідно забезпечити інформаційне наповнення мереж, сформувати національні банки знань, електронно-довідкові і навчальні системи. Програма широкого доступу користувачів до інформаційних ресурсів пов’язана не тільки з одностороннім виходом у світову мережу, а й з інтеграцією в неї власних ресурсів, що неможливо без створення потужних інформаційно-довідкових систем, інформаційних серверів, баз даних і баз знань. Пріоритетним має стати розвиток сучасних ІКТ, насамперед у галузі освіти і науки, де не лише використовуватимуть нові технології, а й продукуватимуть нові знання. Державні речники, оцінюючи стан національного інформаційного простору як незадовільний, підкреслюють, що головною метою державної інформаційної політики є ІЗ соціально-економічного розвитку держави, переходу на новий етап розвитку – побудови демократичного інформаційного суспільства та входження країни у світове інформаційне співтовариство. Основним засобом цієї мети є мобілізація головного стратегічного ресурсу нації – творчого потенціалу, ефективна організація та використання наявного інтелектуального потенціалу. Рівень ІЗ науки і освіти України на кілька порядків нижчий, ніж у розвинених країнах. Відомо, що і рівень комплектування навіть провідних бібліотек як вітчизняними, так і зарубіжними науково-технічними періодичними виданнями, знизився. Потрібні нові спільні дії, щоб використовувати шанси зростаючої інформаційної глобалізації. Лише в такому випадку, як стверджує Джек Вілх, «здатність організації навчатись і швидко перетворювати це навчання в дію є максимальною перевагою в конкурентній боротьбі». Задача виділення пріоритетних, нових полів досліджень важлива для великих регіонів, наукових фондів, венчурних фірм, окремих колективів і вчених, які намагаються визначити місце власних науково-дослідних розробок в загальному процесі вивчення об’єкта. Практично кожний активно працюючий науковий колектив хоче бачити свої результати на фоні інших досліджень. Тому серед складних задач стосовно проблеми створення експертної системи для оцінювання наукових досліджень є тематична диференціація науково-дослідних робіт за шкалою оцінок.

Турбує те, що останніми роками зростає кількість розрахункових і теоретичних робіт, оскільки експериментальна база старіє. Все гострішою стає потреба створення центрів колективного користування обладнанням, поєднуючи для цього кошти грантів. Необхідна підтримка наукових бібліотек, створення національної електронної бібліотеки, мережі наукових телекомунікацій, інформаційних систем і баз даних для ефективного проведення наукових досліджень. Вирішення технічних питань, з якими зіткнулись автори у процесі створення своєрідної бібліотеки, що базується на конкурсних проектах і грантах, уможливить вирішення ряду проблем: по-перше, юридично зафіксує результати грантового фінансування робіт, а по-друге, створення електронного каталогу бібліотеки фундаментальних і пошукових наукових досліджень, проведених у 1992-2004 pр., сприятиме реалізації інформаційних та рекламних завдань. Інтеграційні процеси в діяльності наукового потенціалу людства актуалізують потребу своєрідної інвентаризації знань і досвіду минулих років з метою їхнього раціонального використання в умовах сучасності. Один з найважливіших резервів подальшого розвитку науки, який необхідно використати і в Україні, це – ідеї, концепції, теорії, що були отримані в минулому, переоцінка їхньої значущості. Оцінювання та застосування знань минулого уможливлює наближення розв’язання поставленої мети – прогнозування і розвиток науково-технічного потенціалу України.

Основна увага у запропонованих методичних підходах приділена пошуку релевантних джерел інформації, аналіз яких уможливив би поповнення знань у науково-технічній та інноваційній сферах, знайти інформаційно-орієнтуючі вирішення існуючих проблем цієї сфери в Україні. Потребують також системного дослідження стан і перспективи регіональної науково-технічної політики України у перехідний період. Звідси і необхідність вивчення регіональних нововведень-процесів, нововведень-продуктів, організаційних нововведень, які можуть бути спрямовані на стійкий розвиток територій, базуючись на ІС, комунікаційних технологіях.

Як один із шляхів вирішення вказаних проблем, пропонують використання досвіду роботи Державного фонду фундаментальних досліджень і передусім зібраного інформаційного матеріалу. Окрім грантів Фонду для фундаментальних досліджень при підтриманні з держбюджету реалізують і державні науково-технічні програми з семи пріоритетних напрямків, результати виконання яких також закріплені у публікаціях, доповідях на вітчизняних та зарубіжних конференціях і можуть стати складовими частинами банку наукових ідей. Підсумки наукових проектів і розробок вітчизняних учених – це вагомий внесок у світову науку і він повинен бути затребуваним науковою та інноваційною сферою не лише в Україні, а й світовим співтовариством. Досвід минулого та можливість актуалізувати його – два найважливіші компоненти, завдяки яким реалізують наступність у науці. Критерії цього процесу: індекс цитування, який вважають мірилом вагомості роботи вченого і кількість пріоритетів національної науки, що свідчить про її значимість.

Тому ще одним важливим завданням Державного фонду фундаментальних досліджень (поряд з проведенням конкурсів і пошуків джерел фінансування фундаментальних робіт) є інформаційне підтримання фундаментальних досліджень для зберігання та підвищення потенціалу української науки, створення банку даних результатів запропонованих конкурсних проектів та їх виконання, поширення результатів наукових розробок за грантами Фонду. Незважаючи на своє фундаментальне спрямування, розробки Фонду знаходять практичне використання; їх передають до зацікавлених відомств для впровадження, а також, використовують при підготовленні державних програм економічного та соціального розвитку України. Створюваний Фондом «Банк ідей» – науковців України, а також конкурсні запити проектів, які не стали переможцями, проте заносять до банку даних, – допоможе вирішувати наступні проблеми:

• Проведення комплексного аналізу стану та тенденцій розвитку фундаментальної науки;

• Визначення пріоритетів у фундаментальній науці України;

• Ширшу реалізацію міжнародної співпраці з подібними фондами зарубіжжя;

• Міжнародну співпрацю вчених України у галузі фундаментальних досліджень;

• Поліпшення міжвідомчої взаємодії у проведенні технологій, які отримані, починаючи з 1992 року, за поданням понад 10 тисяч фундаментальних і пошукових досліджень,

• Підтримання через проекти Фонду науково-технічної творчості молоді.

Передусім передбачається базувати бібліотеку на власних інформаційних ресурсах: конкурсних запитах, монографіях, патентах і публікаціях, що є підсумками робіт, виконаних у межах фундаментальних наукових проектів Фонду, а також державних науково-технічних програм. Можливе поповнення бібліотеки науковими виданнями від інших фондів та бібліотек. Водночас створювані бібліотечні бази даних (окрім паперових носіїв) передбачають підготовлення та супроводження електронного каталогу цієї бібліотеки, яким буде зафіксована інтелектуальна власність – інформаційний капітал наукової діяльності українських вчених. Таким чином, запровадження бібліотеки уможливить юридичну фіксацію результатів грантового фінансування робіт, а бібліотека може стати власником унікальної електронної бази даних фундаментальних наукових досліджень.

Це уможливить не тільки проведення інвентаризації вітчизняних інформаційних ресурсів за роки незалежності нашої держави, а й закріплення прав власника на них, законодавче забезпечення його прав на інформаційні ресурси, які складають науковий інформаційний капітал суспільства. У подальшому необхідно ввести контроль ліцензійної діяльності за міжнародним інформаційним обміном.

Робота зі створення «Банку ідей» покликана забезпечити організацію реєстру інформаційних наукових інформаційних ресурсів та систем, їх ефективне використання, захист прав власника на інформаційні ресурси, активну участь України у міжнародному інформаційному обміні, вирішення ряду інших важливих питань з інформаційної галузі. Для цього створюють автоматизовану довідково-пошукову систему інформаційних ресурсів конкурсів Державного фонду фундаментальних досліджень, систему розподілу бібліографічної та текстової інформації в глобальних електронних мережах, а також передбачено розміщення на Web-сервері у вигляді бази даних анотованого каталогу усіх виданих за грантами Фонду наукових журнальних публікацій, книг тощо. Отже, поставивши за мету створення банку даних конкурентоспроможних наукових ресурсів України, необхідно продовжити аналіз і систематизацію наукових та технологічних ідей, розробок, що були виконані та виконують вітчизняні науковці; забезпечити вільний доступ до інформаційного банку широкого кола зацікавлених користувачів; постійно поповнювати бази даних новою відкритою інформацією, щоб створити в Україні ринок науково-технічної продукції, інтегрувати наявний потенціал у світовий науковий та інноваційний простір, сприяти розвитку освітніх програм і міжнародної співпраці.

ЯРЕМЕНКО О.І. Правові проблеми регулювання інформаційної діяльності у сфері державного управління

Інформаційні процеси та інформаційна діяльність супроводжують людство протягом всієї історії його існування, а сама історія людства є результатом колективної інформаційної діяльності значної кількості людей. Інформаційна взаємодія в суспільстві завжди була необхідною умовою існування та прогресивного розвитку соціуму, однак, конкретні форми, види та зміст інформаційної діяльності на кожному історичному етапі визначалися інформаційними потребами суспільства та рівнем його політичної, правової, матеріальної та духовної культури. Виникнувши у формі накопичення знань і обміну відомостями, інформаційна діяльність поступово розвивалася і почала проникати в різні соціальні сфери, в тому числі у сферу державного управління.

Відповідно до сучасної правової доктрини жодна соціально значима діяльність у сфері державного управління не повинна залишатися поза правовим регулюванням. За таких умов значно зростає роль правових наукових досліджень, які мають забезпечити пошук найбільш оптимальних шляхів розвитку права і розв’язання актуальних правових проблем в інформаційній сфері [ 1, с. 11 ].

Окремі правові аспекти інформаційної діяльності досліджуються в працях вітчизняних науковців Арістової І.В., Баранова О.А., Белякова К.І., Брижка В.М., Гавловського В.Д., Калюжного Р.А., Кохановської О.М., Марущака А.І., Мастяниці Й.У., Нижник Н.Р., Пилипчука В.Г., Святоцького О.Д., Сосніна О.В., Тихого В.П., Цимбалюка В.С., Швеця М.Я. та інших.

В той же час, подальшого дослідження потребують юридичні проблеми інформаційної діяльності в різних соціальних сферах.

Метою статті є аналіз теоретично-правових проблем правового регулювання інформаційної діяльності у сфері державного управління.

Людина постійно знаходиться в інформаційному середовищі, оскільки, як цілком слушно констатує Урсул А.Д., інформація – це властивість всіх матеріальних об’єктів і вона існує та існувала завжди і ніколи не виникала [ 2, с. 46 – 47 ]. Інформаційна складова є в наявності в будь-якому виді людської діяльності, про що наголошує ряд вчених. Так, Каган М.С., зазначає, що одним з основних видів діяльності людини є його спілкування з іншими людьми, взаємний обмін інформацією [ 3, с. 11 ]. Афанасьєв В.Г. констатує, що обмін інформацією є обов’язковим атрибутом будь-якої людської діяльності – виробничої, духовної, соціальної [ 4, с. 35 ].

Особливе значення інформація відіграє в управлінських процесах. Інформація у сфері соціального управління є специфічною формою взаємозв’язку, взаємодії компонентів системи, а також системи з оточуючими умовами; інформація обслуговує всі рівні, функції управління, містить відомості про методи і засоби управління, є безпосередньою причиною, що визначає вибір системою того чи іншого варіанта поведінки, переведення системи в новий стан, забезпечує її рух до бажаної мети [ 5, с. 244].

Слід підкреслити, що різні форми інформаційної діяльності були притаманні державі та її органам на всіх історичних етапах їх розвитку. Основні види такої діяльності – це збір інформації для прийняття управлінського рішення, рішення суб’єктом управління та доведення прийнятого рішення до відома інших учасників управлінського процесу.

В той же час, на певному етапі розвитку соціуму виникає і набирає сили конфлікт між управлінською системою та інформаційними потоками в ній. Вперше термін “інформаційний потік” в юридичну термінологію запровадив Венгеров А.Б., визначаючи його як рух інформації в системі управління – від управляючого об’єкта до блоку управління і навпаки, а також взаємний рух інформації від зовнішнього світу до системи. Цей же науковець окреслив найбільш важливі для юридичної науки загальні закономірності інформаційних потоків: відповідність каналів інформації її кількості та характеру; існування різноманітних інформаційних бар’єрів; сумісність інформації як умова взаємодії різних систем управління; наявність потоків первинної і вторинної інформації [ 6, с. 71 – 72 ].

Венгеров А.Б. також акцентував увагу на те, що основне протиріччя, яке склалося в СРСР до середини 1960-х років між системою управління та інформаційним рівнем, – це протиріччя між соціальною потребою в подальшому укріпленні планомірного характеру розвитку суспільного виробництва та існуючим стихійним характером інформаційних процесів, що не дозволяло в необхідній мірі задовольнити цю соціальну потребу.

Стихійність інформаційних процесів проявлялася у їх невідповідності стрімко зростаючим обсягам соціально-економічної та науково-технічної інформації, яка підлягає обробці у сфері управління, і недостатній здатності традиційної системи управління до вирішення такого завдання; у протиріччі між необхідною для управління і фактично існуючою якістю інформації; виникненні надлишків або недостатності інформації на різних рівнях управління; несвоєчасності отримання інформації на управлінських рівнях; відсутності необхідної інформації на таких рівнях управління, де приймається рішення; надходження інформації на рівні, які не мають відповідних повноважень для прийняття рішення; дублювання інформації [7, с. 244].

Ці ж тенденції підкреслювали інші вчені. Так, Афанасьєв В.Г. зазначає, що поступово склалося протиріччя між безперервним зростанням обсягів інформації і традиційними засобами її отримання, оцінки, переробки і зберігання. Науковець констатує, що, з одного боку, має місце значна кількість “сирих”, необроблених даних, які можуть бути використані в управлінні, а з іншого боку явно не вистачає кількості інформації для використання в управлінні [8, с. 257].

Ключову роль в усуненні суперечностей між інформаційною та управлінською системами може відіграти тільки науково обґрунтований механізм правового регулювання інформаційної діяльності. Як зазначає Батурін Ю.М., завданням державного управління, права та закону є забезпечення природного розвитку соціальних процесів, нормального функціонування суспільних інститутів, досягнення автоматизму в їх діяльності, усунення перешкод на їх шляху, зниження, наскільки це можливо, витрат і втрат, неминучих при саморозвитку та саморегулюванні, послаблення дії небажаних побічних ефектів і шкідливих наслідків [ 9, с. 31 ].

Отже, на певному етапі розвитку державного управління, як влучно зазначає Венгеров А.Б., визрівають умови для того, щоб основоположна магістраль розвитку правової системи“економіка – політика – право” доповнилася таким напрямом, як “інформація – політика –право”. Він підкреслює, що для юридичної науки поряд з проблемою співвідношення права, держави і економіки важливою стає проблема співвідношення права, держави та інформації і виділяє ряд нових інформаційних явищ у сфері державного управління які потребують теоретичного аналізу юридичної науки, основними серед яких є: становлення в суспільстві соціально-економічної та науково-технічної інформації як відносносамостійного ресурсу виробництва і управління; відокремлення процесів реєстрації, збору, зберігання, передачі і обробки інформації від процесів прийняття рішення та функції виробництва інформації від функції її використання; виникнення соціально-організаційного оформлення цього процесу (поява в структурі управління спеціальних органів підготовки інформації для прийняття рішення) [10, с. 11].

Розвиток інформаційної діяльності обумовлює модернізацію зв’язку між державним управлінням і правом. Традиційно управління суспільними процесами за допомогою права передбачає наявність специфічних соціально-правових регуляторів (норм права, державних органів, суб’єктів та об’єктів правового впливу), які спрямовані на мобілізацію ресурсів держави. Крім цього, управлінські цілі і завдання містяться в законах, підзаконних актах, рішеннях правоохоронних органів, інших документах, в яких визначаються також шляхи і засоби їх досягнення, строки реалізації окремих цілей, затрати і багато іншого [11, с. 10].

Включення інформаційної діяльності в механізм правового регулювання ставить за мету закріплення правовими нормами фактично існуючих суспільних інформаційних відносин та сприяння їх розвитку, що є необхідною умовою ефективного функціонування всієї управлінської системи і виконання соціальної функції державним управлінням. У зв’язку з цим виникає проблема щодо галузевої належності правових норм, які регулюють інформаційні відносини у сфері державного управління.

Батурін Ю.М. вважає, що нормативно-правова база управління в умовах комп’ютеризації поділяється на загальну і спеціальну. До загальної нормативно-правової бази відносяться всі галузі права – конституційне, цивільне, фінансове. Спеціальна – це адміністративне право, яке регулює відносини, що складаються в процесі комп’ютеризації управління, встановлює організаційно-правові форми і методи діяльності органів державного управління в умовах використання інформаційних технологій [12, c. 10].

В умовах значного зростання у професійній діяльності державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування питомої ваги інформації ця думка потребує уточнення. Так, традиційно юридичне опосередкування державно-управлінських процесів здійснюється за допомогою норм адміністративного права.

Норма адміністративного права трактується як встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене і забезпечене можливістю державного примусу правило поведінки суб’єктів, що діють у галузі державного управління та сфері забезпечення публічного правопорядку, призначенням і безпосередньою метою якого є організація й регулювання суспільних відносин (а також сприяння цій меті), що забезпечує виникнення та функціонування адміністративно-правових відносин, а також умови реалізації своїх прав учасниками цих відносин та виконання покладених на них обов’язків. При цьому, найбільш характерним для державно-управлінських відносин є застосування норм адміністративного права, тобто така організаційно-правова діяльність державних та інших уповноважених на це органів, яка полягає у встановленні піднормативних індивідуальних правил поведінки з метою створення умов, необхідних для реалізації відповідних норм. Застосування, на відміну від використання, виконання, дотримання, є державно-владною діяльністю, головним завданням якої є втілення в життя приписів норми права щодо управлінських відносин залежно від характеру ситуації, у якій опинилися учасники таких відносин [13, с. 23].

Державно-управлінські відносини виникають не тільки в результаті виконавчо-розпорядчої, владної діяльності щодо втілення в життя законів, а й інших видів діяльності, зокрема, інформаційної. Відповідно, адміністративне право є не єдиною галуззю права, яке регулює відносини у сфері державного управління. Різні галузі права виступають як певні соціальні цінності, і кожна з них по-своєму з точки зору своїх цілей, задач, внутрішньої організації бере участь в управлінні соціально-економічними процесами [14, с. 9]. На нашу думку, свою функцію тут повинно виконати також інформаційне право.

На сьогодні предметна сфера інформаційного права досить ґрунтовно досліджено вітчизняними науковцями. Так, Арістова І.В., підкреслюючи важливу роль права у свідомому проектуванні інформаційних процесів, зазначає, що за допомогою права не лише регулюються відносини, що складаються, а й відбувається розширення сфери інформаційної діяльності, яке зумовлено суспільними потребами. Право впливає безпосередньо на хід інформаційних процесів, визначаючи та підтримуючи ті напрями, які формують обрис інформаційного суспільства. Стрімкий розвиток інформаційного суспільства безумовно впливає на характер суспільних відносин, що і зумовило появу нової комплексної галузі права – інформаційного права, яка регулює сферу суспільних відносин щодо пошуку, отримання, передачі, виробництва та поширення інформації [15, с. 4].

Бєляков К.І. вважає, що інформаційне право має на меті регулювання не лише діяльності ЗМІ, а й соціальних відносин у сфері інформаційної діяльності взагалі – інформаційних відносин [16, с. 10]. В якості дефініції інформаційного права він пропонує наступне: “Інформаційне право – це сукупність доктринальних положень юридичної науки та правових норм, які утворюють самостійний масив національного законодавства, норм міжнародного права, а також стан правової свідомості суб’єктів права в галузі інформаційної діяльності і відносин, пов’язаних з інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційно-комунікаційних систем, створенням та застосуванням інформаційних технологій, спрямованих на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, організацій, держави та суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством норм в галузі інформатизації” [17, с. 146].

Брижко В.М., кваліфікуючи інформаційне право як галузеву юридичну науку, що вивчає інформаційні відносини та інформаційну діяльність в суспільстві, вважає його призначенням правове впорядкування цих відносин і діяльності, встановлення в цілому правового положення державних органів, суспільних організацій, засобів масової інформації, підприємницьких структур та інших суб’єктів, що регулюють публічні інформаційні відносини в певних сферах, а також приватноправові відносини різних суб’єктів інформаційної діяльності з громадянами [18, с. 103].

Марущак А.І. відносить до предмета регулювання інформаційного права відносини щодо збирання, зберігання, захисту, використання, поширення інформації [19, с. 103].

Цимбалюк В.С. трактує інформаційне право як систему правових норм, що регулюють множину дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [20, с. 105].

Інформаційне право як комплексна галузь, тільки частково регулює інформаційну діяльність органів державного управління за допомогою, в основному, норм імперативної природи. Імперативні інформаційно-правові норми встановлюють обов’язки органів державної влади та місцевого самоврядування щодо виробництва і поширення інформації, що створюється ними в порядку забезпечення конституційних гарантій інформаційних прав громадян на інформацію, і виконання цими органами своєї компетенції [21, с. 126].

Таким чином, норми адміністративного та інформаційного права перебувають у тісному взаємозв’язку, вони “переплітаються” між собою, відбувається своєрідне проникнення інформаційно-правових норм в регулювання державно-управлінських процесів, що призводить до певного “розмивання” меж предмета правового регулювання.

Нормативно-правове закріплення регулювання відносин у сфері державного управління інформаційно-правовими нормами знаходимо в законодавстві України. Так, наприклад, в ст. 1 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” зазначено, що цей закон визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування і є складовою частиною законодавства України про інформацію [22]. Тобто в законі прямо зазначається, що він регулює відносини в адміністративній сфері, при цьому міститься вказівка на галузеву належність до інформаційного права.

Слід зазначити, що інтеграція предмета регулювання адміністративного та інформаційного права має тенденцію до поглиблення. Вітчизняні науковці серед основних напрямів упорядкування та регулювання інформаційних відносин, які складають правове поле інформаційної діяльності, виділяють наступні: забезпечення правового режиму формування і використання національних інформаційних ресурсів щодо збирання, зберігання, використання, поширення інформації та обробки даних; створення системи юридичних процедур реалізації конституційних прав громадян України, охорони та захисту їх безпеки, прав і свобод в інформаційній сфері та персональних даних в інформаційно-комп’ютерних системах і базах даних; забезпечення умов для розвитку гарантій, охорони і захисту власності на інформаційні ресурси, інформаційні технології та інформаційні послуги; забезпечення сумісності і взаємодії державних та регіональних інформаційно-комп’ютерних систем і мереж в єдиному інформаційному просторі України; пошук балансу між правами і свободами людини та потребами суспільства і держави у захищеності інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України [23, с. 18].

Як бачимо, переважна більшість інформаційних відносин, які потребують правового врегулювання, прямо або опосередковано пов’язана із сферою державного управління.

Відповідно, в цьому напрямі й буде розвиватися інформаційне законодавство.

В Законі України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки” закріплено принципи, якими необхідно керуватися при створенні інформаційного законодавства – це загальні принципи Конституції України, а також принципи свободи створення, отримання, використання та розповсюдження інформації; об'єктивності, достовірності, повноти і точності інформації; гармонізації інтересів людини, суспільства та держави в інформаційній діяльності; обов’язковості публікації інформації, яка має важливе суспільне значення; обмеження доступу до інформації виключно на підставі закону; мінімізації негативного інформаційного впливу та негативних наслідків функціонування інформаційно-комп’ютерних технологій; недопущення незаконного розповсюдження, використання і порушення цілісності інформації; гармонізації інформаційного законодавства та всієї системи вітчизняного законодавства [24].

Правове регулювання інформаційної діяльності в системі державного управління обумовлюється також ст. 19 Конституції України, яка передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто органи державної влади здійснюють надану їм владу не на власний розсуд, не вільно, а в чітких рамках компетенції, визначеної законодавством. Відповідно їх діяльність чітко регламентована за принципом “дозволено тільки те, що прямо передбачено законодавством”. По-суті, функції органів державної влади – це не їх права, а їх обов’язки [25, с. 83].

Однією із проблем правового регулювання інформаційної діяльності у сфері державного управління є відсутність законодавчого визначення цього поняття.

Дефініція інформаційної діяльності, яка була в редакції Закону України “Про інформацію” 1992 року як сукупності дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави, хоча і мала загальний характер, але усувала термінологічну невизначеність в цій сфері. Закон України “Про інформацію” в редакції 2011 року, уникаючи формулювання визначення інформаційної діяльності, зазначає тільки основні її види – створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації.

В науці інформаційного права отримало поширення досить широке трактування інформаційної діяльності. Так, Цимбалюк В.С. пропонує розглядати інформаційну діяльність як основну, історично обумовлену форму об’єктивного прояву відносин між людьми щодо інформації, зокрема і у статусі інформаційних правовідносин [20, с. 104].

Бачило І.Л. трактує інформаційну діяльність як професійну діяльність у галузі створення, збору, пошуку, накопичення, обробки, зберігання, надання, представлення, поширення, охорони та захисту інформаційних ресурсів, інформаційних технологій і використання засобів зв’язку, що здійснюється в рамках правового статусу організації (юридичної особи, органу державної влади та місцевого самоврядування), персоналу цих суб'єктів відповідно до їх прав і обов’язків, а також дії фізичних осіб щодо задоволення потреб в інформації та засобах інформатизації при дотриманні законодавства [26, с. 114].

Такі підходи дозволяють включати в інформаційну діяльність всі форми і види роботи із інформацією. Найбільш дискусійною є доцільність віднесення до інформаційної діяльності використання засобів зв’язку та комп’ютерних технологій передачі інформації. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка Бурила Ю.П. про неоднорідність видів інформаційної діяльності, можливість виділення серед них основних і допоміжних, беручи за основу розмежування такий критерій, як об’єкт діяльності. Науковець пропонує виділяти основні види інформаційної діяльності, об’єктом яких є інформація (інформаційні ресурси), і допоміжні види, об’єктом яких є елементи інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, такі як інформаційно-телекомунікаційні технології (засоби інформатизації та телекомунікацій ), інші засоби зв’язку, засоби забезпечення інформаційної безпеки [27, с. 14].

Загалом поділяючи думку про необхідність поділу інформаційної діяльності на види, вважаємо недоцільним відносити технології поширення, обробки та захисту до допоміжних її видів. Як зазначається в Декларації принципів ООН “Побудова інформаційного суспільства – глобальне завдання у новому тисячолітті”: “добре розвинена інфраструктура інформаційних і комунікаційних мереж, що відповідає регіональним, національним і місцевим умовам, доступна і прийнятна в ціновому відношенні, дозволяє більшою мірою використовувати зв’язок та інші інноваційні технології і здатні прискорити соціально-економічний прогрес країн та підвищити добробут усіх людей [28]. Правове регулювання діяльності, пов’язаної із використанням інформаційно-комп’ютерних технологій, здійснюється за допомогою складного механізму із використанням норм різних галузей законодавства: про інтелектуальну власність, про телекомунікації, адміністративно- та інформаційно-процесуального тощо.

Таким чином, інформаційну діяльність у сфері державного управління слід розглядати як специфічну інтелектуальну діяльність службовців державних органів і органів місцевого самоврядування, що спрямована на інформаційне забезпечення, інформаційну взаємодію, охорону і захист інформації в системі державного управління, а також забезпечення права на доступ до публічної інформації.

Правове регулювання інформаційної діяльності у сфері державного управління є результатом активної інтеграції інформації в управлінські процеси і обумовлюється необхідністю впорядкування інформаційних відносин у системі комунікацій між державними органами та іншими учасниками державно-управлінських процесів.

Окремого дослідження потребують проблеми правового регулювання обміну інформацією між державними органами та органами місцевого самоврядування, вдосконалення законодавства щодо розвитку інформаційно-комп’ютерних технологій, деталізація інформаційно-правового статусу органів державного управління, що може бути предметом подальших розвідок у цьому напрямку.

1 Сепаратизм (фр. séparatisme от лат. separatus — окремий) — політика і практика уособлення, відокремлення частини території держави з метою створення нової самостійної держави або отримання статусу дуже широкої автономії (індивідуальна свобода дій, самостійність). Сепаратизм веде до порушення суверенітету, єдності і територіальної цілісності держави, принципу непорушності границь і, як показує досвід, може бути джерелом гострих міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Разом з тим неможна не бачити, що причини сепаратизму дуже часто бувають пов’язані з грубим порушенням прав людини і народів, національних, расових і релігійних груп (меншин).

2 Експансія — розширення сфери панування, впливу, поширення чого-небудь за початкові межі (територіальна, економічна і політична експансія). Прагнення держави до захоплення нових територій, колоній, ринків збуту в інших країнах.

3 Ратифікація (лат. ratificatio від ratus — вирішене, затверджений, facere — робити) — процес надання юридичної сили документу (наприклад, договору) шляхом затвердження його відповідним органом кожної зі сторін.