2. Класифікація виробничих систем

У теорії менеджменту виробничі системи класифікуються за ознаками складності, рівня сфери функціонування, виду внутрішніх організаційних зв'язків, ставлення до зовнішнього середовища (рис. 2).

Рис.2 Класифікація виробничих систем

3. Класифікація виробничих систем за складністю

З погляду складності (вид, кількість елементів та зв'язків) розріз­няють прості, складні та великі системи (рис.3).

Рис.3 Класифікація виробничих систем за складністю управління

Залежно від сили зв'язку між системою, що розглядається, і зовнішнім середовищем розрізняють закриті та відкриті системи. Закрита система має жорстко фіксовані межі, її дії незалежні від зовнішнього середовища. Годинник — приклад закритої системи. Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім сере­довищем. Енергія, інформація, матеріали — це об'єкти обміну із зовнішнім середовищем через проникні межі системи. Така систе­ма не е самозабезпечувальною, вона залежить від енергії, інформації та матеріалів, що надходять іззовні. Крім того, відкрита система по­винна мати спроможність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі. Керівники в основному займаються відкритими систе­мами, тому що всі організації є відкритими системами. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу.

Доцільність тієї чи іншої організаційної структури виявляється в узгодженості поведінки окремих її елементів відповідно до струк­тури мети підприємства, що й визначає в кінцевому підсумку доско­налість організаційно-виробничої системи.

Уперше до раціонального розв'язання проблеми доцільності вза­галі підійшли класики німецької філософії, і результатом їхнього теоретико-філософського аналізу було розуміння доцільності як особ­ливого способу або виду організованості органічних цілісностей. Вона, за І. Кантом, полягає в досконалій взаємодії причин і дій, мети й засобу, частини й цілого. Ф. Шеллінг, І. Кант, Г. Гегель розглядали доцільність як властивість органічного цілого, в якому безупинно підтримуваний потік причин і дій замкнутий, завдяки чому воно й виявляється здатним до саморегуляції.

Зовнішнє середовище — одне з основних понять загальної теорії систем. Виділення будь-якої матеріальної системи ґрунтується на відокремленні елементів, що включаються в цю систему, від іншого матеріального світу, котрий називається середовищем.

Система і середовище перебувають у постійній складній взаємодії і взаємовпливі один на одного. Для конкретно взятої системи середо­вище є сукупністю всіх об'єктів, зміна яких впливає на систему, а також тих об'єктів, чиї властивості змінюються в результаті поведінки сис­теми. Взаємодія системи з навколишнім середовищем описується цілим рядом понять: стійкість, нерухомість, рівновага, адаптація тощо.

Система перебуває в рівновазі тоді, коли кожний елемент її пере­буває в стані рівноваги, зумовленому іншими елементами. Найпрос­тіший випадок стійкого стану — рівність. Стійкість характеризує стан системи, в якому вона залишається як завгодно довго, якщо немає негативних впливів середовища. Організаційно-виробнича си­стема завжди є частиною зовнішнього середовища, тому у відповідь на її зміни вона має пристосовуватися до функціонування в нових умовах. Стійкість системи — це випадок більш складної рівноваги із середовищем, що виявляється в динаміці їхньої взаємодії.

Адаптація — це спроможність системи виявляти цілеспрямова­ну поведінку, завдяки якій вона пристосовується до складного сере­довища, а також сам процес такого пристосування. Адаптація систе­ми може виявлятися в саморегулюванні, самонавчанні, самооргані­зації та самовдосконаленні.

При саморегулюванні система відповідає на зміни середовища цілком визначеною реакцією своїх елементів за жорстко заданою програмою. При самонавчанні система здатна змінювати програми регулю­вання й способи дії своїх елементів.

При самоорганізації система змінює не тільки програму регулю­вання, а й свою внутрішню структуру.

Системи, що самовдосконалюються, можуть перебудовувати свою структуру не тільки в межах заданого набору елементів, а й шляхом розширення цього набору за рахунок середовища.

У сучасному підприємництві спостерігається перехід від загальної теорії систем до теорії процесів, зумовлений наявністю різноманітних видів невизначеності відтворення організаційно-виробничих систем з позиції управлінської діяльності. До головних із них належать: не­визначеність факторів планування й вартості; невизначеність страте­гічного контексту; технічні невизначеності; статистичні невизначеності.

Звернемося до деяких історичних аспектів цієї теорії.

Невизначеність на початку розвитку системного підходу виявля­лась у тому, що довгий час теоретики системного підходу не могли визначити межі поняття система. Невизначеність поняття систе­ма породила різні варіанти загальної теорії систем, котрі якісно відрізняються один від одного.

У виробничій і науковій практиці як універсальний застосовується теоретико-множинний погляд на поняття система.

Системний аналіз як теорія рішень містить велику кількість си­стемних концепцій і теорій, котрі управлінці намагаються викорис­товувати в господарській практиці. Одною із суттєвих перешкод на цьому шляху є основні види невизначеностей, з якими доводиться стикатися на практиці, коли використовуються ці теорії.

Як правило, в теорії управління криза розглядається як криза економічної системи. Однак криза економічної системи — це криза теорії і практики систем. Не можна не враховувати, що будь-яка криза завжди починається з теорії (закладена в ній), а тільки потім вона виявляється на практиці. Це логічно випливає із соціальної природи дії людини як доцільної діяльності. Тому тривала криза — це не просто криза системи, а криза загальної теорії систем.

З цих логічних міркувань випливає, що будь-який керівник у разі кризи має насамперед подумати про зміну теорії, що лежить в основі методології рішень. Проста заміна однієї системи на іншу нічого не дає або дає дуже мало, якщо стара методологія залишається.

Головна помилка в трактуванні природи кризи економічних систем (підприємств) полягає в тому, що це не просто криза системи, а насам­перед криза методологічних концепцій і теорій систем. Якщо ж ми розглядаємо кризу як кризу системи, то, як правило, попереджувальні кризові дії зводяться до знищення існуючої системи управління при збереженні старого теоретичного підґрунтя рішень, що приймаються.

При системному підході в міру поглиблення рівня аналізу спо­стерігається невизначений перехід від простих до складних і вели­ких систем. Це породжує проблему невизначеності меж системи. Таку невизначеність може бути усунуто шляхом виокремлення елементів процесу праці.

Одна справа — приймати рішення на основі теорії підприємства як соціально-ринкової системи, інша — на основі теорії виробни­чих процесів. Рішення тут можуть бути прямо протилежними.

З гносеологічного погляду знання процесів завжди вторинне сто­совно знання систем як таких. На певній стадії вивчення підприєм­ства як системи потрібно зібрати дані про устрій і структурні еле­менти підприємства; проте для того, щоб вони успішно функціону­вали, необхідно знати процеси, котрі забезпечують його управління та контроль. Системні властивості підприємства — ефективність, організованість, цілісність та ін. — забезпечують тільки початкові знання, а зміни цих властивостей у процесі функціонування підприєм­ства створюють певний стан останнього стосовно зовнішнього сере­довища. Можна вивчати вартість як системну властивість, а можна вивчати приріст вартості, і це будуть дві різні теорії.

Дуже часто в кризах і спадах у роботі фірми звинувачують ме­неджерів. Проте це неправильна методологічна позиція. Щоб попе­редити кризи і спади в практиці господарювання, потрібно змінити методологію управління — перейти від концепції організаційно-ви­робничої системи до концепції організаційно-виробничих процесів, тому що перша є результатом другого. Проста (механічна) зміна скла­ду і структури адміністративних органів, тобто перехід від однієї системи управління до іншої, може викликати зростання проблем, замість розв'язання наявних. Нова система управління, нові органі­заційні структури при старих методах управління і старій методо­логії також малоефективні. Неможливо управляти виробничою си­стемою, не управляючи виробничими процесами.

Досягнення кібернетики дали змогу розкрити принцип регуляції внутрішнього і зовнішнього середовища, котрий забезпечує спосіб та умови спрямованої поведінки будь-якої високоорганізованої системи на основі принципу зворотного зв'язку. Однак оскільки сам по собі принцип зворотного зв'язку не визначає напряму процесу, то залежно від програми управління він може призводити до різних, іноді прямо протилежних, результатів (позитивний або негативний зворотний зв'я­зок). Головним виявляється кінцевий результат перетворення системи, якому має відповідати програма управління (регуляції) процесу перетво­рення. Кінцевий результат виступає як мета зміни системи, а поведінка елементів і всієї системи в цілому — як функція досягнення цієї мети.

Під функцією в більшості випадків розуміється конкретний спосіб діяльності того або іншого органу, а функціонування ототожнюється з їхньою діяльністю взагалі. Проте справа в тому, що діяльність одного й того ж органу може сприяти досягненню ринковою організацій­ною системою визначеного результату, але може й протидіяти або бути нейтральною. У першому разі відношення діючого органу до системи в цілому — його функція, а в другому — дисфункція. Функ­цію може бути визначено як особливе відношення частини до ціло­го, при якому існування або будь-який вид вияву частини забезпечує існування або певну форму вияву цілого. У цьому визначенні функції частина ніби виявляє мету своєї поведінки — забезпечення існуван­ня цілого (або досягнення його мети). Саме з такої уявної тотож­ності функції і мети виникла в історії науки тенденція заміни по­няття функції поняттям мети. Істотна відмінність між ними поля­гає в тому, що функція — явище об'єктивне, а мета — суб'єктивне. Сутність зв'язку між ними полягає в тому, що мета — це суб'єктив­ний образ реально існуючої спрямованості функції. Поняття мети спочатку носило соціально-економічний характер, виражаючи спря­мованість поведінки окремих людей або груп у формі способу того стану свого зовнішнього або внутрішнього середовища, якого вони прагнули досягти своєю діяльністю або бездіяльністю.

Організаційна спільність між структурою і поведінкою фірми в конкретному ринковому середовищі існування є результатом співвідношення суб'єктивно сформульованої менеджментом підприємства мети і реально здійснюваних ним функцій. Майбутній корисний результат є своєрідним акцептором дії, поведінки фірми, завдяки чому бажане майбутнє діє (впливає) на теперішнє як організуючий фактор. Саме мета як майбутній корисний результат виступає голов­ним організуючим фактором, тобто не сама об'єктивно виконувана функція, а те, що ми хочемо мати.

Параметри результату формулюються менеджментом у вигляді певної моделі. Разом з тим слід підкреслити, що мета і визначення результату виникають раніше, ніж може бути отримано сам резуль­тат, тобто мета і результат — речі багато в чому різні.

Стимулом для управління поведінки фірми є сама реальна дія та її результат, реальні параметри цього результату. Якщо при цьому врахувати, що дія саме і є результатом поведінки фірми, то виникає запитання, як розуміти сам термін результат — у причинному чи оціночному аспектах.

Тут варто виділити дуалістичне розуміння змісту поняття ре­зультат: результат як мета поведінки і результат як якість реаль­ної дії, що безпосередньо веде до зміни системи. Очікуваний резуль­тат як мета закладений в акцепторі результатів дії та його програмі. В акцепторі результатів дії відбувається порівняння реальних ре­зультатів з очікуваними (запрограмованими). Невідповідність очі­куваних і реальних дій стає стимулом для зміни поведінки (дії) си­стеми з метою реалізації їхньої відповідності. Для виконання тако­го завдання система повинна мати програму, у якій є різні варіанти алгоритмів її поведінки, що відповідають можливим варіантам одер­жання результатів дії. Потрібний варіант спрацьовує, і система ви­являється доцільно діючою.

Доцільність дії елементів системи, з погляду останньої, передбачає (потребує), що мета поведінки системи певним чином закладена в механізмах мотивації і програмі. Адже майбутнє може бути сформу­льоване як мета, і самостійно воно ніяк не виявляє себе, якщо всі елементи системи існують і діють ефективно. В узагальненій схемі системи виявити мету взагалі не вдається. Можна лише допустити, що мета визначає мотивацію поведінки. Мотивація — це механізм кращого вибору, але потрібно знати, що визначає переваги в кожному конкретному випадку. Таким визначальним моментом є спрямо­ваність дій програми поведінки системи. Саме спрямованість і сприй­мається нами як цілеспрямування, а кінцевий стан системи, зумов­лений програмою, як мета її поведінки. Як особливий інструмент регуляції поведінки мета є найвищою формою відображення свідо­мої діяльності людини. Підприємство реагує (має реагувати, якщо хоче жити) не на майбутні, а на відчутно діючі фактори.

Сферу організаційного управління окреслити досить важко через невідтворюваність у дрібних деталях процесу управління в часі. Тому вчені та консультанти постійно закликають адміністраторів і керівни­ків звернути увагу на ту чи іншу дисципліну, новий метод. Не дивно, що керівники промислових підприємств часто розгублюються, їм складно розібратися в усіх цих дисциплінах і ще складніше відокре­мити безумовно цінні й корисні методи від методів дуже сумнівних.

Дослідження такої наукової дисципліни, як організація вироб­ництва, передбачає дослідження складних економіко-виробничих систем, до яких входять люди, машини, фінанси та найрізноманітніші матеріали, причому ці системи вивчаються переважно шляхом по­будови математичних або аналогових моделей, які описують, як функ­ціонує система, що розглядається. Якщо будь-яка операція (процес) вивчається в такий спосіб і справді будується певна модель, то про­водиться справжнє організаційне дослідження. Якщо ж цього не робиться, тоді ми маємо справу з окремими елементами процесу виробництва.

При розгляді сфери організаційного управління необхідно підпри­ємство або виробничу діяльність розглядати в цілому, виходячи з визначення й опису поняття системи. Для того щоб різноманітність операцій і об'єктів можна було розглядати як організаційну систе­му, слід задовольняти чотири чітких критерії: система повинна мати зміст, структуру, зв'язки й підлягати управлінню.

Контрольні питання:

Зовнішнє середовище як фактор невизначеності управлінських дій в організації.

Проектування життєздатності організаційно-виробничої системи.

Співвідношення структури і системи в теорії управління.

Взаємодія системи з навколишнім середовищем.

Особливості систем, що самовдосконалюються.

Невизначеність умов підприємництва і розвиток системного підходу.

Системний аналіз як теорія рішень.

Основні види невизначеностей у теоріях рішень.

Природа кризи організаційно-виробничих систем з позиції сучасного менеджменту.

Самостійна робота № 6 (3 години)

Тема: Зміст організаційно-виробничої системи

План