3. Освіта є механізмом формування суспільної і ду­ховной життя людини і галуззю масового духовного виробництва.

Освітні і виховні установи концентрують вищі зразки соціально-культурної діяльності людини певної епохи. Ось чому соціальна цінність освіти визначається значущістю освіченої людини в суспільстві. Гуманістична цінність освіти полягає у можливості розвитку пізнавальних і духовних потреб людини. У целісній системі утворення всіх видів і рівнів відбувається накопичення і розвиток інтелектуального і духовно-етичного потенціалу країни.

4. Освіта як процес трансляції культурно-оформлених зразків людської діяльності.

В процесі навчання і виховання людина освоює соціокультурні норми, які мають культурно-історичне значення. В результаті освоюються норми моралі і етичної поведінки людини в соціальній групі і на виробництві, в сім'ї і суспільних місцях, а також правила спілкування, міжособистісних і ділових контактів. Не випадково сенс освіти бачать не лише в трансляції соціального досвіду в часі, але і у відтворенні сталих форм суспільного життя в просторі культури.

5. Освіта як функція розвитку регіональних систем і національних традицій.

Специфіка населення окремих регіонів обумовлює характер педагогічних завдань. Молодь включається в духовне життя міста або села за допомогою освіти. У регіональних освітніх системах враховуються освітні запити різних соціокультурних груп населення. Так, наприклад, розробка освітнього стандарту визначається специфікою регіону країни.

6. Освіта є тим соціальним інститутом, через який передауются і втілюються базові культурні цінності і цілі розвитку суспільства.

Освітні системи — це соціальні інститути, які здійснюють цілеспрямовану підготовку молодого покоління до самостійного життя в сучасному суспільстві. В процесі постановки цілей і завдань для конкретних освітніх систем є потребою уточнення соціального замовлення в рамках всієї системи освіти країни. Наприклад, в 1970-80-і роки перед вітчизняною системою освіти ставилося завдання підготовки творчого, інтелектуально але і духовно розвиненої людини, громадянина своєї Батьківщини і інтернаціоналіста, вихованого у дусі комуністичних ідей і ідеалів. У 1980-90-і роки пріоритет віддається підготовці заповзятливої і комунікабельної людини, яка володіє іноземними мовами. Якщо в перший період високий соціальний статус мали фізики, математики, інженери, то сьогодні соціально значимі юристи економісти і бізнесмени, а також гуманітарії — філологи, перекладачі, викладачі іноземних мов.

Освітні установи — це соціальні інститути, мережа яких розвивається, як система дошкільної, шкільної, середньої спеціальної, вищої і додаткової освіти, набуває державного статусу системи освіти в країні. У даному контексті освітні установи включені в соціальну практику. Їх соціальна функція полягає в наданні освітніх послуг населенню країни. Здійснення соціальної функції вимагає прогнозування і планерування розвитку освіті. Останнє стає значимим компонентом в процесі формування державної освітньої політики країни. Державну норму того або іншого типа освіти визначає державний освітній стандарт. Одним з головних напрямів такої політики є розробка державних освітніх стандартів для школи і вузу.

Державні освітні стандарти визначають обов'язкову учбову програму кожної школи або вузу. Такий стандарт складається з двох частин. Перша частина — це набір обов'язкових для всіх шкіл або вузів дисциплін, друга частина—дисципліни по вибору. На рівні України першу частину називають державним а другу — регіональним компонентом. На рів­ні конкретного учбового закладу перша частина — обов'язкові дисципліни учбового плану для всіх студентів, друга частина — предмети по вибору. Стан­дарт включає обов'язковий набір вимог до підготовки випускника школи або вузу.