5 Питання. Полікультурне виховання. Виховні системи: зарубіжний і вітчизняний досвід.

Полікультурноє виховання передбачає облік культурних і виховних інтересів різних національних і етнічних меншин і передбачає:

• адаптацію людини до різних цінностей в ситуації існування мно­жинності різнорідних культур; взаємодія між людьми з різними тра­диціями;

• орієнтацію на діалог культур;

• відмова на культурно-освітню монополію відносно інших націй і народів.

Полікультурнє виховання культивує в людині дух солідарності і вза­єморозуміння в ім'я світу і збереження культурної ідентичності різних народів.

У світовій спільноти намітилася тенденція до самовиховання і виховання людини впродовж всього життя. Вона означає:

• спадкоємність між дошкільними, позашкільними, шкільними установами і вузом у вирішенні виховних завдань;

• процес безперервного самовиховання людини протягом життя;

• реалізацію потреби людини в постійному збагаченні досвіду соціальних стосунків, способів спілкування і взаємодії з людьми, техни­кой, природою, Всесвітом.

Таке виховання орієнтоване на розвиток у кожної людини планетарно­го мислення і усвідомлення приналежності до людського співтовариства у минулому, сьогоденні і майбутньому.

Система виховання — це сукупність взаємозв'язаних цілей і принципів організації виховного процесу, методів і прийомів їх поетапної реалізації в рамках певної соціальної структури (сім'ї, школи, вузу, держави) і логіці виконання соціального замовлення.

Будь-яка система виховання зажадалася конкретним суспільством і існує до тих пір, поки зберігає свою значущість. Тому вона має конкретно-історичний характер.

Людству відома педагогічна спадщина древніх цивілізацій, епохи Античності, Середньовіччя, Відродження, XVIII-XIX століть і сучасного періоду розвитку людства — XX і початку XXI століття.

У чому специфіка систем виховання, найбільш відомих в світі?

Спартанська система виховання переслідувала, по перевазі, мету підготовки воина—члена військової общини. До 7 років дитина виховувалося в сім'ї няньками-годувальницями. З 7 років поліс (місто-держава) брав на себе виховання і навчання підростаючих спартиатів. Цей процес проходив в три етапи.

На першому етапі (7-15 років) діти набували навиків листа і читання, але головним залишалося фізичне гартування, яке було надзвичайно всіляким (ходили босоніж, спали на тонких солом'яних підстилках). З 12 років зростала суворість виховання хлопчиків, яких привчали не лише до аскетичного образу життя, але і до немногослів’я. У 14 років хлопчика, пропускаючи через жорстокі фізичні випробування, посвячували в ейрени — члена общини з наданням певних цивільних прав. Протягом подальшого року ейренів перевіряли на стійкість у військових загонах спартиатів.

На другому етапі виховання (15-20 років) до мінімального навчання грамоті додавалося вчення співу і музиці. Проте способи виховання посилювалися. Підлітків тримали в голоді і привчали самих добувати собі їжу, фізично караючи тих з них, які терпіли невдачу. До 20 років ейрени посвячувалися у воїни і отримували повне озброєння.

Протягом третього етапу (20-30 років) вони поступово набували статусу повноправного члена військової общини. В результаті всіх вищеперелічених етапів виховання воїни вільно володіли списом, мечем, дротиком і іншою зброєю того часу. Проте спартанська культура виховання виявилася гіпертрофованою військовою підготовкою при фактичному неуцтві молодого покоління. Виховна традиція Спарти періоду VI-IV вв. до н.е. у результаті звелася до фізичних вправ і випробувань. Саме ці елементи стали предметом наслідування в подальші епохи.

Афінська система виховання. Вона з'явилася зразком виховання людини Древньої Греції, основне завдання якої зводилося до всестороннього і гармо­нічного розвитку особистості. Головним принципом була змаганність в гім­настиці, танцях, музиці, словесних спорах.

Система організованого виховання реалізовувалася поетапно.

До 7 років хлопчиків виховували удома. З 7 до 16 років вони відвідували одночасно музичну і гімнастичну (палестра) школи, в яких здобували переважно літературну, музичну і військово-спортивну освіту і виховання.

На другому етапі (16-18 років) хлопці удосконалювали свою освіту і розвивали себе в гімназіях. Вершиною досягнень молодої людини (18-20 років) вважалося перебування в ефебії — суспільній установі по вдосконаленню військової майстерності.

Таким чином, дана система орієнтувала на опанування «сукупності чеснот», що надалі здобула популярність як програма «Семи вільних мистецтв» (граматика, діалектика, мистецтво спору, арифметика, геомет­рія, астрономія, музика). Ця програма стала символом освіти для багатьох поколінь і увійшла до історії як традиція грецької освіти.

У Європі VI-XV століть великий вплив в світі мала релігійна традиція виховання людини, особливо християнська. Основне завдання такого виховання визначалося як приведення людини до гармонії між земним і не­бесним існуванням через засвоєння і виконання релігійно встановлених етичних норм (православною, мусульманською, буддистською).

У різних країнах і у різних народів ідеї релігійного виховання втілювались в конкретні форми, різноманіття яких спостерігається і на сучасному етапі розвитку людства.

На відміну від більшості середньовічних держав, у Візантії склалася своя система освіти і виховання людини, яка вплинула на розвиток європейської і української педагогічної традиції.

Саме у цей період в західній цивілізації визначилися три основні ста­дії освіти людини: елементарне, середнє і вище. Проте досить ясні контури триступінчатої системи освіти в історії Китаю відмічаються набагато раніші — в період династії Хань (II ст до н.е. — II ст н. э.).

Історії відомі різні приклади станового виховання і освіти. У найбільш організованому вигляді станове домашнє (або родинне) виховання і освіта представлене в системі рицарського виховання і в системі виховання джентльмена (Дж. Локк).

Наприклад, ідеал рицарського виховання включав жертвенность, по­слушання і одночасно особистісну свободу, зневажливе відношення до книжкової традиції грамотної людини, дотримання «кодексу честі». У основі змісту рицарського виховання лежала програма «Семи рицарських чеснот»: володіння списом, фехтування, їзда верхи, плавання, охота, гра в шахи, співи і гра на музичному інструменті.

Система рицарського виховання складалася з наступних етапів. До 7 років хлопчик отримував домашнє виховання. З 7 до 14 років при дворі феодала (сюзерена) він був пажем при дружині сюзерена і її придворних і набував круг знань, умінь і досвід придворного життя. З 14 років до 21 року хлопчик переходив на чоловічу половину і ставав зброєносцем при лицарях двору сюзерена. За ці роки життя при дворі молодій людині необхідно було освоїти «початки любові, війни і релігії». У 21 рік проходило присвячення в лицарі. Обряд передував випробуваннями на фізичну, військову і етичну зрілість на турнірах, поєдинках, бенкетах. Традиція рицарського виховання збереглася і понині, перш за все в дотриманні хлопцями «кодексу честі» як ідеї естетичного і фізичного розвитку людини, власної гідності, що високо цінує відчуття, в будь-яких життєвих обставинах.

Ідеал виховання по Локку — джентльмен — високоосвічена і ділова людина. Як правило, це був вихідець з вищого суспільства, який отримав виховання і освіта вдома за допомогою запрошених вчителів і вихователів. Джентльмен — людина, яка відрізнялася витонченістю в обігу з людьми і яка володіла якостями ділка і підприємця. Саме ці особливості лягли в основу західною виховно-освітній традиції XVIII-XX століть.

Процес виховання джентльмена також мав поетапний характер і головними складовими цієї системи були:

• фізичне виховання, вироблення характеру, розвиток волі;

• етичне виховання і навчання хорошим манерам;

• трудове виховання;

• розвиток допитливості і інтересу до навчання, яке повинне було мати як теоретичну спрямованість, так і практичний характер.

Як головні виховні засоби використовувалися приклад, праця, середовище і оточення зростаючої людини. Дана система була орієнтована на врахування індивідуальних особливостей вихованця і на розвиток його особистості, становлення людини як індивідуальності.

Система виховання людини в колективі і через колектив А. С. Макаренко була реалізована в Росії в період з 1930 по 1980 рік. Вона здобула популярність у всьому світі як система «комуністичного виховання». Головне її завдання полягало у вихованні людини-колективіста, для якої суспільні інтереси мали бути завжди вище особистих. Цей процес розглядається і реально організовується відповідно до трьох етапів розвитку колективу.

Перший етап характеризується низьким рівнем розвитку колективу, і пріоритет в постановці цілей, виборі форм колективної діяльності і оцінці результатів віддається вихователеві як організаторові і керівникові

На другому етапі, в процесі формування активу і лідерів, управління частково віддається найбільш ініціативним членам колективу.

На третьому, вищому етапі розвитку колективу самоврядність стає головною ланкою управління всією роботою. При цьому посилюється значущість громадської думки в цілях виховання кожного його члена і ослабляється провідна роль вихователя. Кожен колектив повинен був керуватися «законами руху колективу», сформульованими А. С. Макаренко. Наприклад, принцип паралельної і індивідуальної дії, система перспективних лі­ній. Основними показниками успішності виховання в рамках даної системи вважалися колективізм, працьовитість, дисциплінованість, відповідальність перед колективом, комуністична цілеспрямованість, переконаність і почуття гордості.

Висновки.