Виховання як процес

Структура виховного процесу є взаємозв'язком основних елементів: цілей і змісту, методів і засобів, а також досягнутих резуль­татов.

Виховання є багатофакторним процесом. На нього роблять вплив природне середовище, життєвий світ і ієрархія суспільних цінностей; сім'я, школа і ВНЗ, дитячі і молодіжні організації; повсякденна і професійна діяльність, мистецтво і засоби масової інформації.

Серед різноманіття виховних чинників виділяють дві основні групи: об'єктивна і суб'єктивна.

До групи об'єктивних чинників відносяться:

• генетична спадковість і стан здоров'я людини;

• соціальна і культурна приналежність сім'ї, яка впливає на її безпосереднє оточення;

• обставини біографії;

• культурна традиція, професійний і соціальний статус;

• особливості країни і історичної епохи.

Групу суб'єктивних чинників складають:

• психічні особливості, світогляд, ціннісні орієнтації, внутрішні потреби і інтереси як вихователя, так і виховуваного;

• система стосунків з соціумом;

• організовані виховні дії на людину з боку окремих людей, груп, об'єднань і всього співтовариства.

В ході історії виникла потреба в осмисленні процесу виховання, визначення його специфіки. А саме в уточненні цілей виховання і рівнів їх реалізації; специфіці засобів і видів виховання.

Цілі виховання — це очікувані зміни в людині (або групі лю­дей), здійснені під впливом спеціально підготовлених і планомірно проведених виховних акцій і дій. Процес формулювання таких цілей, як правило, акумулює гуманістичне відношення вихователя (групи або всього суспільства) до особи виховуваного.

Як критерії оцінки вихованості людини приймають:

• «добро» як поведінка на благо іншої людини (групи, колективу, обще­ства в цілому);

• «істину» як керівництво при оцінці дій і вчинків;

• «красу» у всіх формах її прояву і творіння.

Міра вихованості людини визначається наступними критеріями: - широ­тою і висотою сходження людини до вищезазначених цінностей;

- мірою орієнтації в правилах, нормах, ідеалах і цінностях суспільства і мірою керівництва ними у вчинках і діях, а також рівнем придбаних на їх основі особистісних якостей.

Про вихованість людини можна судити за багаточисельними показниками: по подобі, мові, манері поведінки в цілому і характерним окремим вчинкам, по ціннісних орієнтаціях, по відношенню до діяльності і стилю спілкування.

Ось що писав про вихованих людей А. П. Чехов (Собр. соч. У 12-ти т. Т. 11. М., 1956. С. 83-84): «Виховані люди, на мою думку, повинні задовольняти наступним умовам:

1. Вони поважають людську особистість, а тому завжди поблажливі, мяг­ки, ввічливі, поступливі... Вони не бунтують із-за молотка або зниклої ре­зинки; живучи з ким-небудь, вони не роблять з цього позики, а уходячі, не гово­рять: з вами жити не можна! Вони прощають і шум, і холод, і пережарене м'ясо, і гостроту, і присутність в їх житлі сторонніх...

2. Вони жалісливі не до одних лише убогих і кішкам. Вони хворіють на душу і від того, чого не побачиш простим оком...

3. Вони поважають чужу власність, а тому і платять борги.

4. Вони чистосердечні і бояться брехні як вогню. Не брешуть вони навіть в дурницях. Брехня образлива для слухача і опошляє в його очах того, хто говорить. Вони не малюються, тримають себе на вулиці так само, як удома, не пускають пилу в очі меншої братії... Вони не балакучі і не лізуть з відвертостями, коли їх не запитують... З поваги до чужих вух вони частіше мовчать.

5. Вони не знищують себе з тією метою, щоб викликати в іншому співчуття і допомогу. Вони не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і няньчилися з ними. Вони не говорять: мене не розуміють!..

6. Вони не суєтні. Їх не займають такі фальшиві діаманти, як знайомство із знаменитостями, захват зустрічного в Salon'e, популярність.

7. Якщо вони мають в собі талант, то поважають його. Вони жертвують для нього поко­єм, жінками, вином, метушнею...

8. Вони виховують в собі естетику. Вони не можуть заснути в одязі, дихати дрян­ним повітрям, крокувати по підлозі, що обпльовувала...»

Будь-яке виховне завдання вирішується через ініціацію вихователем активних дій вихованця. Таким почином може стати, наприклад, виконання фізичної вправи або рішення учбової задачі, сприйняття ху­дожнього твору або прибирання квартири, подолання страху або шкідливої звички.

Успішність виховної акції як єдність виховної ціли-змісту (засобів і способів досягнення мети) виявляється як підвищення ступеню автономної активності вихованця. Таким чином, в спільно-розподіленій діяльності здійснюється перехід від позиції «на рівних» до позиції поширення прав вихованця, передачі йому повноважень і обов'язків. Починаючі самостійну діяльність, прагнучи до самоудосконалення, вихованець може розраховувати на допомогу і підтримку вихователя.

Напрям виховання визначається єдністю цілей і змісту.

За цією ознакою виділяють розумове, етичне, трудове, фізичне і естетичне виховання. У наш час формуються нові напрями виховної роботи — цивільне, правове, економічне, екологічне (виховання).

Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелектуальних здібностей людини, інтересу до пізнання навколишнього світу і себе.

Воно передбачає:

• розвиток сили волі, пам'яті і мислення як основних умов познаватель­ного і освітнього процесів;

• формування культури учбової і інтелектуальної праці;

• стимулювання інтересу до роботи з книгою і новими інформаційними тех­нологиями;

• а також розвиток особистісних якостей — самостійності, широти круго­зору, здібності до творчості.

Завдання розумового виховання вирішуються засобами навчання і освіти, спеціальними психологічними тренінгами і вправами, бесідами про учених, державних діячів різних країн, вікторинами і олімпіадами, залученням до процесу творчого пошуку, дослідження і експерименту.

Етика складає теоретичну основу етичного виховання.

Завдання і зміст етичного виховання визначаються за допомогою етичних вимог суспільства. У письмовій традиції людства основні постулати етичної поведінки людини були пред­ставлены в Біблії і Корані.

Як основні завдання етичного виховання виділяють:

• накопичення етичного досвіду і знань про правила суспільної пове­дінки (у сім'ї, на вулиці, в школі і інших суспільних місцях);

• розумне використання вільного часу і розвиток етичних якостей особистості, таких як уважного і дбайливого відношення до людей; чесності, терплячості, скромності і делікатності; організованості, дис­циплінованості і відповідальності, почуття обов'язку і честі, пошани людської гідності, працьовитості і культури праці, дбайливого відношення до національного надбання.

У повсякденному житті можна спостерігати факти відхилення людини від морально-етичних принципів.

Наприклад, герой «Записок з підпілля» Ф. М. Достоєвського хоче по своїй, по дурній волі пожити; і тому, хай хоч рушиться весь світ, а він буде чаєм балуватися. У психології людини «з підпілля» Достоєвський побачив явище суспільного «нігілізму», яке розростається.

Основними критеріями етичної людини є його етичні переконання, моральні принципи, ціннісні орієнтації, а також вчинки по відношенню до близьких і незнайомих людей.

У даному контексті доречно пригадати ідею Л. Н. Толстого відносно при­умножения «зла» в світі.

У розповіді «Фальшивий купон» гімназист обманює крамаря; той, у свою чергу, платить селянинові за дрова фальшивими грошима. Із-за подальшого збігу обставин селянин стає розбійником. Л. Н. Толстой концентрує увагу читача на дієвості в повсякденному житті древнього постулату — «не роби іншому того, чого собі не бажаєш».

В процесі етичного виховання широко застосовуються такі методи, як переконання і особистий приклад, порада, побажання і схвальний відгук, позитивна оцінка дій і вчинків, суспільне визнання досягнень і до­стойності людини. Також доцільним є проведення етичних бесід і диспутів на прикладах художніх творів і практичних ситуацій. Одночасно спектр етичного виховання передбачає як суспільний осуд, так і можливість дисциплінарних і відстрочених покарань.

Головними завданнями трудового виховання є: розвиток і підготовка, сумлінного, відповідального і творчого відношення до різних видів трудової діяльності, накопичення професійного досвіду як умови виконання найважливішого обов'язку людини.

Для вирішення вищезазначених завдань використовують різні прийоми і засоби:

• організація спільної праці вихователя і вихованця;

• пояснення значущості певного виду праці на користь сім'ї, колективу співробітників і всього підприємства, Вітчизни;

• матеріальне і моральне заохочення продуктивної праці і прояв творчості;

• знайомство з трудовими традиціями сім'ї, колективу, країни;

• гурткові форми організації праці по інтересах (технічної творчості, моделювання, театральної діяльності, кулінарії);

• вправи по виробленню трудових навиків при виконанні конкретних операцій (навиків читання, рахунку, листа, користування комп'ютером; різних ремонтних робіт; виготовлення виробів з дерева і металу);

• творчі конкурси і змагання, виставки творчих робіт і оцінка їх якості;

• тимчасові і постійні домашні доручення, чергування по корпусу в університеті, виконання покладених обов'язків в трудових бригадах;

• систематична участь в суспільно-корисному праці, навчання техно­логиям і прийомам організації професійної діяльності;

• контроль за економією часу і електроенергії, ресурсами;

• облік і оцінка результатів праці (якості, термінів і точності виконання завдання, раціоналізації процесу і наявність творчого підходу);

• спеціальна професійна підготовка до трудової діяльності (інже­нера, вчителя, медика, оператора, бібліотекаря, сантехніка).

Метою естетичного виховання є розвиток естетичного відношення до дійсності.

Естетичне відношення передбачає здатність до емоційного сприйняття прекрасного. Воно може виявлятися не лише по відношенню до природи або твору мистецтва. Наприклад, І. Кант вважав, що споглядаючи художній твір, створений рукою людського генія, ми залучаємося до «прекрасного». Проте лише бушуючий океан або виверження вулкана ми по­сягаємо як «піднесене», яке людинак створити не в силах. (Кант І. Кри­тика здатності думки. М. 1994.)

Завдяки здібності до сприйняття прекрасного, людина зобов'язана привносити естетичне в особисте життя і життя тих, що оточують, в побут, в професійну діяльність і соціальний ландшафт. Одночасне естетичне виховання повинно вберігати нас від відходу в «чистий естетизм».

У розповіді «Снігова королева» сучасного петербурзького прозаїка В. Шпакова героїня прагне звести життя до існування в прекрасній сфері класичної му­зыки. Прагнення до класики — само по собі похвально, але біда в тому, що на шляху до неї презирается і відкидається «груба» повсякденність, в якій всі ми живемо. І повсякденність мстить, зводячи героїню з розуму. (Шпаков В. Клоун на велосипеде. СПб. 1998.)

В процесі естетичного виховання використовують художні і литера­турніе твори: музику, мистецтво, кіно, театр, народний фольклор. Цей процес передбачає участь в художній, музичній, літературній творчості, організацію лекцій, бесід, зустрічей і концертних вечорів з художни­ками і музикантами, відвідини музеїв і художніх виставок, вивчення архітектури міста.

Виховне значення має естетична організація праці привабливе оформлення, аудиторій, лабораторій і освітніх установ, художній смак, який виявляється в стилістиці одягу студен­тов і викладачів. Це відноситься і до соціального ландшафту повсякденного життя. Як приклади можуть послужити чистота під'їздів, озеленення вулиць, оригінальний дизайн магазинів і офісів.

Основними завданнями фізичного виховання є: правильний фізичний розвиток, тренування рухових навиків і вестибулярного апарату, різні процедури гартування організму, а також виховання сили волі і ха­рактера, направлене на підвищення працездатності людини.

Організація фізичного виховання здійснюється за допомогою занять фізичними вправами дома, в школі, вузі, в спортивних секціях. Вона передбачає наявність контролю за режимом учбових занять, праці і відпочинку (гімнастики і рухливих ігор, туристичних походів і спортивних змагань) і лікарсько-медичній профілактики захворювань.

Для виховання фізично здорової людини надзвичайно важливим є дотримання повсякденного режиму: тривалий сон, калорійне харчування, продумане поєднання різних видів діяльності.

Цивільне виховання передбачає формування у людини відповідального відношення до сім'ї, до інших людей, до свого народу і Вітчизни. Гомадянин повинен сумлінно виконувати не лише конституційні закони, але і професійні обов'язки, вносити свій вклад до процвітання країни. У той же час він може відчувати відповідальність за долю всієї планети, яійю загрожують військов, терорестичніі або екологічні катастрофи, і ставати громадянином миру.

Економічне виховання — це система заходів, направлена на розвиток еко­номического мислення сучасної людини в масштабах своєї сім'ї, виробництва, всієї країни. Даний процес передбачає не лише формування ділових якостей — ощадливості, заповзятливості, обачності, але і накопичення знань, які стосуються проблем власності, систем господарювання, економічної рентабельності, податкового обкладення.

Екологічне виховання засноване на розумінні нескороминущої цінності природи і всього живого на Землі. Воно орієнтує людину на дбайливевідношення до природи, її ресурсів і корисних копалини, флоиі і фауни. Кожна людина повинна взяти посильну участь в запобіганні екологічній катастрофи.

Правове виховання передбачає знання своїх прав і обов'язків і відповідальність за їх дотримання. Воно орієнтоване на виховання шанобливого відношення до законів і Конституції, правам людини і на критичн евідношення до тих, хто переступає останні.

Виховний процес в цілому і в рамках окремого напряму можна спостерігати або організовувати на декількох рівнях (Ст І. Гинецинський).

Перший, так званий соціетарный рівень дає уявлення про виховання як постійну функцію суспільства на будь-якій стадії його розвитку в контек­сті загальнозначущої культури, а саме такої сторони життя соціуму, яке пов'язане з трансляцією культури у всіх її формах і проявах молодому поко­лінню. В Українії виховні цілі цього рівня визначені в законі «Про освіту», в Конституції, в Міжнародній Конвенції про права людини і дру­гих державно-політичних документах, в яких виражена освітньо-виховна політика нашої країни і всього міжнародного співтовариства.

Другий, інституційний рівень передбачає реалізацію виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних інститутів. Тобто організацій і установ, які спеціально створюються для цього. Такими організаціями є дитячі будинки і школи-інтернати, дитячі садки, школи і вузи, дома творчості і центри розвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень обумовлює виховання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпорацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства впливає виховними діями на сво­их співробітників, асоціація бізнесменів—на своїх колег, асоціація жінок-матерів загиблих воїнів, виступаючи проти війни, — на державні органи, асоціація педагогів — на розвиток творчого потенціалу педагогів.

Четвертий, міжособистісний рівень визначає специфіку виховання як практику взаємодії між вихователем і вихованцями, з врахуванням індивідуально-психологічних і особистісних особливостей останніх. Прикладами такої практики можуть слугувати: батьківське виховання, робота соціального психолога і педагога в роботі з дітьми, підлітками і дорослими, виховний вплив педагога в процесі спілкування з студентами в умовах освітньої системи.

П'ятий, інтраперсональный рівень по суті є процесом самовиховання, який здійснюється як виховний вплив людини на саму себе в різних життєвих обставинах. Наприклад, в ситуаціях вибору і конфлікту, в процесі виконання учбових завдань, в період складання іспитів або спортивного змагання.

Висновки по першому питанню.

В ході історії і процесі розвитку самої педагогічної науки розуміння тео­рії і практики виховання зазнало істотні зміни. Починали досліджувати феномен виховання перш за все з позицій соціальної функції, по­рою навіть ототожнювали з соціалізацією, що є неправомірним.

Отже, сьогодні виховання розуміють як:

• передачу соціального досвіду і світової культури;

• виховний вплив на людину, групу людей або колектив (пря­ме і непряме, опосередковане);

• організацію способу життя і діяльності вихованця;

• виховна взаємодія вихователя і вихованця;

• створення умов для розвитку особистості вихованця, тобто надання йому допомоги і підтримки в разі родинних проблем, труднощів в навчанні, спілкуванні або професійній діяльності.

Різні підходи до визначення суті виховання підкреслюють практи­чну складність і багатогранність цього явища.

В цілому вихованням є виховний акт, основними складовими якого є вихователь (група вихователів) і вихованець (група вихованців), вищезазначений процес і умови його протека­ния.

Структура виховного процесу розкривається через єдність мети змісту способів досягнення результату.

Організація виховного процесу і реалізація його цілей можуть відбуватись в умовах сім'ї, школи, вузу, музею, фракції, вуличного середовища, підприємства, зони відпочінку.

У вихованні, як багатофакторному процесі, особливо значимі групи об’єк­тивних і суб'єктивних умов. Оскільки вищезазначений процес реалізується в системі відношення «людина-людина», остільки в нім велика доля взаємної суб'єктивної залежності вихователя і вихованця. Тому настільки складно встановлювати закономірності виховання.

Історична і світова практика показують, що головна мета виховання визначається як формування всебічно і гармонійно розвиненої людини, підготовленої до самостійного життя і діяльності в сучасному суспільстві, здатної розділяти і примножувати цінності останнього в майбутньому.

В цілях гармонійного і всебічного розвитку людини здійснюють розумове, етичне, трудове, естетичне, фізичне, правове, громадянське, економічне, екологічне виховання.

Його результатами виступають особістісні новоутворення, пов’язані з усвідомленням і зміною системи світогляду, ціннісних стосунків, які дозволяють вибирати спосіб життя і стратегію поведінки, орієнтуватися в мові сучасної культури. Тобто в людському і соціальному просторі «добра-зла», «істини-брехні», «прекрасного- потворного», «честності-безпринцип­ності», «любові-ненависті», «дружби-зради», «прав і обов'язків» завжди залишатися людиною.

Виховання може бути реалізоване на соціетарному, інституційному, соціально-психологічному, міжособістісному і інтраперсональному рівнях.

2 питання. Способи виховного впливу на людину.

Для вирішення виховних завдань можна вибирати різні поєднання методів, прийомів і засобів. Цей вибір перш за все залежить від специфіки поставлених цілей і завдань.

Що розуміють під методами, прийомами і засобами виховання?

Як основа для визначення методів орієнтуються на позиції вихователя у виборі способів виховної взаємодії. Можна виділити ряд взаємодій, які встановлюються між вихователем і вихованцем: способи впливу на характер стосунків вихованця по відношенню до самого себе, до своєї сім'ї; включення його в систему спілкування з однолітками, із співробітниками по роботі; способи коректування світогляду, зміна ціннісних установок і стилю поведінки. Тобто однозначного визначення методів виховання не існує.

«Не все однаково придатно для всіх».

Проперций

В той же час, виявлена їх спільна спрямованість на зміну відношення вихованця до суспільства або самогоу себе, предмету або способу діяльності, до іншої людини або цілої групи людей. Звідси витікає, що метод виховання є одним з инструмен­тов не лише дії на людину, але і взаємодії.

Методи виховання проявляють свій зміст через:

• безпосередній вплив вихователя на вихованця (за допомогою переконання, моралі, вимоги, наказу, загрози, покарання, заохочення, особистісного прикладу, авторитету, прохання, поради);

• створення спеціальних умов, ситуацій і обставин, які змушують вихованця змінити власне відношення, виразити свою пози­цію, здійснити вчинок, проявити характер;

• громадська думка референтної групи, наприклад, колективу ( студентського, професійного), особистісно значимого для вихованця, а також завдяки авторитетній для нього людині — батька, викладача, вче­ного, художника, державного діяча, діяча мистецтва, і засоби масової інформації (телебачення, друкарські видання, радіо);

• спільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

• процеси навчання і самоосвіти і передачі інформації, соціального досвіду в колі сім'ї, в процесі дружнього і професійного спілкування;

• занурення в світ народних традицій, фольклорної творчості, читання ху­дожньої літератури.

Вихователь вибирає і використовує систему методів відповідно постав­ленным цілям. Оскільки вони є «інструментами дотику до особистості» (А. С. Макаренко), остільки при їх виборі необхідно враховувати все тон­кощі і особливості особистості вихованця. Не існує гарного або паганого методу. Ефективність вирішення виховних завдань залежить від багатьох чинників і умов, а також від послідовності і логіки вживання сукупності методів.

Робляться спроби систематизувати методи виховання. Так, на­пример, виділяють три групи методів (Р. І. Щукина):

1). орієнтовані на формування позитивного досвіду поведінки вихованців в спілкуванні і діяльності;

2). направлена на досягнення єдність свідомості і поведінки вихованців;

3).           використовуючі заохочення і покарання.

П. І. Підкасистий пропонує інше угрупування методів виховання:

1). ті, що формують світогляд вихованців і які здійснюють обмін інформацією;

2). організуючі діяльність вихованців і стимулюючі її мотиви;

3). ті, що надають допомогу вихованцям і які здійснюють оцінку їх вчинків.

Вищезазначені класифікації методів виховання, подібно до будь-яких інших, вельми умовні. Виховне завдання повинно вирішуватися за допомогою комплексу методів, прийомів і засобів.

Наведемо приклади методів виховання, уточнюючи їх відмітні особен­ности.

Педагогічна вимога як метод виховання може:

• виражати норми поведінка людини, яка необхідна для збагачення соціального досвіду;

• виступати як конкретне завдання;

• мати стимулюючу або таку, що «сковує» функцію у вигляді вказівок на початку і кінці роботи, про перехід до нових дій, про надання допомоги, про припинення дій;

• допомогти вихованцеві з'ясувати сенс, корисність або необхідність дій, вчинку.

Як видно, можливості методу всілякі і насправді не обмежуються перерахованим набором. Форми пред'явлення вимоги до людини підрозділяються на прямі (у вигляді наказу, вказівки в діловому, рішучому тоні, що мають інструктивний характер) і непрямі (здійснювані за допомогою поради, прохання, натяку з метою викликати у вихованця відповідне пере­живание, інтерес, мотив дії або вчинку).

Привчання як метод виховання передбачає культивування у вихованця здібності до організованих дій і розумної поведінки як умовного становлення основ моральності і стійких форм поведінки.

Привчання передбачає демонстрацію вихователем зразка або процесу правильного виконання дій. Вихованець повинен навчитися ідеально ко­піювати і систематично підтримувати знайдене уміння або навик.

Привчання досягається через систему вправ. Можливості методу складаються з наступного: він допомагає засвоювати важливі уміння і дії як стійкі основи поведінки людини. Даний метод сприяє самоорганізації вихованця і проникає на всі сторони життя: навчання, працю, відпочинок, гру, спорт.

Приклад як метод виховання поміщений в переконливому зразку для наслідування. Як правило — це самостійна особистість, способ життя, манера по­ведінки і вчини якої прагнуть наслідувати інші. Приклад пов'язаний з на­очним зразком і конкретизацією ідеалу людини. Він є віддаленою перспективою прагнень вихованця бути схожим (позитивний варіант) на ідеальний образ або долати в собі ті негативні осо­бливості, які в чомусь близькіі негативному образу (негативний варіант). В процесі виховання дитини сила як позитивного, так і негативного прикладів однаково дієва.

Приклади використовують як засоби формування певного способу поведінки вихованця, для того, щоб орієнтувати його на позитивний ідеал і розвинути емоційне неприйняття асоціальних дій і вчинків.

Заохочення як метод виховання направлений на емоційне затвердження успішно вироблюваних дій і етичних вчинків людини і стимули­рование до нових.

Покарання як метод виховання орієнтований на заборону негативних дій людини і вплив, що «сковує» (гальмівне), в подібних ситуаціях.

Види заохочень можуть бути найрізноманітнішими: схвалення, похвала, вдячність, винагорода, відповідальне доручення, поцілунок близького, моральна підтримка у важкій ситуації, прояв довіри і захоплення, турботи і вни­мания, пробачення за провину.

Види покарань: зауваження, вимова, суспільний осуд, усунення від важливої справи, моральне виключення з суспільного повсякденного життя, сердитий погляд вихователя, засудження, обурення, докір або натяк, іронічний жарт.

Методичні прийоми — це конкретний прояв певного методу виховання на практиці. Вони визначають своєрідність використовуваних методів і підкреслюють індивідуальний стиль його роботи. У конкретних ситуаціях взаємозв’язок між методами і прийомами носить діалектичний і неоднозначний ха­рактер. Вони можуть замінювати один одного, і не завжди видно їх супідрядні відношення. Наприклад, в процесі вживання методу переконання вихователь може використовувати приклади, проводити бесіди, створювати спеціальні ситуації впливу на свідомість, відчуття, волю вихованця. В даному випадку приклад, бе­сіда виступають як прийняття рішення виховної задачі. У той же час, застосовуючи метод привчання, вихователь може використовувати переконання як один з прийомів. Переконання допоможе здійснити завдання включення вихованця в систему доцільних дій з формування конкретного досвіду; наприклад, строгого виконання режиму роботи і відпочинку.

Засоби виховання є «інструментарієм» матеріальною і духов­ної культури, який використовується для вирішення виховних завдань. До них відносяться:

• знакові символи;

• матеріальні засоби;

• способи комунікації;

• світ життєдіяльності вихованця;

• колектив і соціальна група як організуючі умови виховання;

• технічні засоби;

• культурні цінності (іграшки, книги, твори мистецтва).

Як правило, людина відчуває на собі ситуативні акти виховного впливу, які носять короткочасний характер. Варіанти цілеспрямованої виховної взаємодії вихователя і вихованця можуть мати різну форму, тривалість і здійснюватися в різних умовах (у сім’ї, освітньо-виховній установі).

Форми виховання — це варіанти організації конкретного виховного акту. Наприклад: роз'яснювальна бесіда батьків про правила поведінки в суспільних місцях (у школі, музеї, театрі, стадіоні, в магазині), диспут на тему «Що важливіше для людини — "Я" або "Ми"?», спільна акція дорослих і дітей по благоустрою свого будинку, озелененню двору.

Процедуру використання комплексу методів і прийомів по досягненню виховної мети прийнято називати методикою.

Систему методів, прийомів і засобів, вживану відповідно до конкрет­ной логіки досягнення цілей і принципів дії вихователя, визначають як технологію.

Наприклад, говорять про методику виховання культури мови або акуратності у дитини, але про технологію мовного тренінгу або ділового спілкування. Розробка і вживання як методики, так і технології спираються на наукові знання про людину і процес її виховання. Тому їх відносять до сфери професійної діяльності фахівців в області виховання людини.

Поєднання розвиваючих методів і засобів виховання слід використовувати в період становлення особистості вихованця і стимулювати в неї здатність активно реагувати на виховну дію. Тобто дійсно бути суб'єктом конкретної ситуації. Виховні методи і засоби застосовують не лише для вирішення виховних завдань підростаючого покоління. Вони так­ож використовуються з метою надання допомоги дорослим людям, в процесах соціа­лізації, адаптації до нових життєвих умов, корекції стилю поведінки або характеру взаємин з людьми.

Висновки.

Одні і ті ж виховні завдання можуть бути вирішені різними способами.

Ефективність рішення виховної задачі залежить від багатьох чинників, але в першу чергу від:

• логіки сукупного вживання методів, прийомів і виховних засобів;

• індивідуально-особистісних особливостей вихованця і вихователя;

• умов і обставин, в яких здійснювався виховний акт.

Насправді методи і засоби виховання застосовуються у взаємозв'язку. Таке поєднання можливе в контексті як комплексу, так і окремої виховної ситуації. Наприклад, в рамках виховної роботи батьків, членів трудового (учнівського, студентського) колективу і в ході виховної діяльності професіоналів в спеціальних установах.

До основних понять, використовуваних для розуміння способів виховного впливу на людину і прийомів взаємодії вихователя і вихованця, відносять методи, прийоми і засоби виховання, форми виховання, методику і технологію виховання.