4.3.3. Наслідування

Наслідування, згідно з теорією Г.Торда, - є фундаментальним принципом розвитку й існування суспільства. Завдяки наслідуванню особистість засвоює основні норми та цінності суспільства. Суть наслідування полягає у відтворенні індивідом рис, думок, почуттів, зразків поведінки, які демонструються іншою людиною. Здебільшого воно не усвідомлюється індивідом і набуває великої значущості на ранніх стадіях онтогенезу. Орієтація наслідування також залежить від віку дитини (у дошкільному віці діти наслідують батьків, у молодшому шкільному віці - вчителя, у підлітковому - авторитетних однолітків, кумирів, в юнацькому - авторитетних дорослих людей). У комунікативному плані дитина засвоює культуру спілкування та способи налагодження взаємозвідносин з іншими людьми.

Вчитель як суб'єкт педагогічного спілкування повинен бути наділений здатністю викликати в учнів бажання бути подібним на себе. Ця здатність може як мимовільно виявлятися, так і довільно використовуватися. Для того, щоб учні хотіли наслідувати вчителя, він повинен бути наділений усіма характеристиками суб'єкта педагогічного спілкування, демонструвати високу професійну майстерність, зразки доблесті, честі та відданості дітям і справі, і зрештою, бути стильним, слідкувати за модою.

У реальному педагогічному процесі всі ці види засобів психологічного впливу не існують відокремлено, вони взаємопов'язані. Вибір учителем провідного засобу залежить від тих чи інших обставин і чинників.

Отже, в результаті застосування емоційних і когнітивних засобів психологічного впливу в умовах педагогічного спілкування спочатку відбуваються внутрішньоособистісні зміни учня, які потім проектуються на поведінку.

4.4. Поведінкові засоби психологічного впливу

Поведінкові засоби психологічного впливу під час педагогічного спілкування спрямовані безпосередньо на вчинки, поведінку учня. Вони змушують учня діяти тим чи іншим чином за допомогою позитивного чи негативного підкріплення. У цьому випадку, на відміну від попередніх засобів впливу, учень спочатку здійснює певний вчинок і тільки потім усвідомлює його корисність чи шкідливість.

До головних поведінкових засобів впливу відносяться: заохочування, підтримка, покарання, перепочинок (тимчасове ухилення).

4.4.1. Заохочування

Заохочування під час педагогічного спілкування стимулюють в учня розвиток позитивних якостей, закріплюють успішно відтворювані дії й моральні вчинки та стимулюють до нових. Емоційний компонент заохочування спрямований на зростання самоповаги особистості учня, компетентності, впевнененості у собі.

Види заохочувань можуть бути найрізноманітнішими: схвалення, похвала, подяка, нагорода, відповідальне доручення, моральна підтримка у складній ситуації, виявлення довір'я й захоплення, піклування й уваги, пробачення поганого вчинку.

Усі види заохочувань повинні стимулювати те прекрасне, що є в учня, щоб тим самим допомогти йому стати кращим, повірити в себе. Наприклад, доречно сказати: "Ти вчинив негарно", замість - "Ти поганий учень". Або ще краще "авансувати довірою": "Ти неправильно вирішив завдання, але я бачу, що ти дуже старався і вірю, що наступного разу в тебе обов'язково все вийде добре".

Заохочують у випадку, коли учень домігся успіхів завдяки своїм зусиллям, своїй праці, а не за те, що йому легко вдається (наприклад, природні /математичні, літературні, лінгвістичні, музичні тощо/ здібності). Кожне підвищення вимог необхідно починати з закріплення попередніх успіхів, щирого і правдивого визнання того, що вдалося учню на цей момент.

Заохочення абстрактного змісту ("Ти молодець", "Ти чемний", "Ти добросовісний") не мають дієвої сили. Якісні особистісні зміни відбуваються тоді, коли учень розуміє, за що власне його хвалять. Для цього похвалу, заохочення потрібно конкретизувати: "Ти молодець, тому що ...", "Ти чемний, тому що ...", "Ти добросовісний, тому що ...".

Важливе значення в педагогічному спілкуванні мають опосередковані заохочення, метою яких є навести учня на думку, підштовхнути до розуміння важливості, правильності, необхідності свого вчинку, поведінки, дії.

Наприклад:

- заохочення-похвала опосередковано спрямована черговому класу: "Писати сьогодні на дошці - одне задоволення";

- дисципліні учнів класу: "Сьогодні на уроці було чути як муха бринить";

- активності учнів: "Таке відчуття від сьогоднішнього уроку, ніби ми помінялися ролями: Я була учнем, а Ви - вчителями".

Іншим прикладом опосередкованого заохочення може бути необмежена похвала учнів паралельного класу, які досягнули таких самих успіхів. Отже, ви, через щедре оцінення позитивних досягнень інших, даєте можливість учням, взявши за основу ваші критерії оцінки, самим оцінити себе та зрозуміти, що, власне, підлягає похвалі, а що - засудженню.

Не менш значущим є заохочення, яке подається вчителем у вигляді спілкування "на рівних", коли вчитель просить поради в учнів як у рівних собі, як у дорослих, заздалегідь знаючи, що учні не дуже охоче беруть участь у культурно масових заходах.

Наприклад: "Як ви думаєте, який нам краще номер підготувати до цього свята?" Учні завжди охоче відгукуються. Завданням учителя є те, що він обов'язково повинен дослухатися до думки учнів і зробити так, як вони радять. Щоб заохотити учнів до самостійної роботи, можна звернутися у такій формі: "У нас залишились три теми і тільки одне заняття. Порадьте, будь ласка, який матеріал винести на заняття, а який на самостійне опрацювання." Даючи поради вчителю, діти водночас беруть на себе певну відповідальність за підготовку самостійного завдання.

Можливим є варіант, коли вчитель звертається до учнів як до рівних за допомогою. Наприклад: "Ніяк не можу впоратися з перевіркою контрольних робіт, а тут ще й та стінгазета. Коли і як я зберу для неї матеріал ..." Прохання про допомогу подається не прямо, а опосередковано. Це дає змогу учню відчути себе особистістю, потрібним, тим, з яким рахуються.

Позитивні вербальні авансування допомагають учням повірити у свої можливості, зробити над собою зусилля для того, щоб у майбутньому перетворити їх у реальність.

Недоцільно заохочувати учня за одне і те ж саме більше двох разів, або із жалості, бажання сподобатися учню, виглядати в його очах гарним.

У цілому слід пам'ятати, що похвалу і заохочення слід підбирати індивідуально: за одні і ті ж результати одного учня можна похвалити, а іншого - пожурити. Усе залежить від індивідуальності учня, його потенційних можливостей. Обдарованого учня слід хвалити за нові досягнуті ним успіхи у власному розвитку, а не за успішне виконання середніх нормативів. Слабшого учня, з неадекватною самооцінкою слід похвалити за старанність, акуратність, дисциплінованість, та, зрештою, за чарівну посмішку, тільки щоб вселити в нього віру в себе, підняти настрій, пробудити бажання діяти, оце саме магічне "хочу і буду". Проте учню, дуже чутливому до оцінок інших, потрібно дати зрозуміти, що кожен має право на власну думку, але перевага завжди залишається за нами: прийняти її чи не погодитися з нею. Звісно, життя складається з приємних і неприємних миттєвостей, але важливим є те, як ми до того всього ставимося, які цінності сповідуємо. Головне, щоб нам було комфортно, щоб ми залишалися в злагоді з самим собою, щоб не порушували власного морального кодексу.