3. Упорядкування приватизаціі в Україні

У формуванні ефективної моделі ринкової економіки приватизація має надзвичайно важливе значения. Від характеру її здійснення залежать продуктивність та ефективність приватизованого капіталу.

Приватна власність і права та обов'язки власників

Інститут приватної власності спирається на правову систему, що визначає ставлення власника (власників) до майна, яке йому (їм) належить. Законодавство в цій галузі є досить складне, оскільки одні види власності (наприклад, власність на гектар землі) легко піддаються визначенню, а інші — ні (наприклад, право на володіння частиною електромагнітного спектра для здійснення радіо- і телевізійного мовлення чи право на виготовлення певного лікарського препарату на основі наукового відкриття).

Правове обгрунтування існування приватної власності бере свій початок з часів Римської імперії, де існувало зібрання законів про власність, які мали чималий вплив на сучасне західноєвропейське право. Інші джерела сучасного права власності — британське за гальне право, що розвивалося протягом століть на Британських островах, і німецьке право, яке увібрало в себе положения римського права. Історично склалося так, що Російська імперія (отже, й Україна) опинилася поза впливом західноєвропейських традицій майнового права, і це було однією з причин того, що концепції приватної власності, які застосовувалися в інших країнах Європи, у Росії приживалися важко. Навіть в епоху монархії вона не засвоїла основоположних ідей права власності, що відіграли ключову роль у західноєвропейській промисловій революції, зокрема не до кінця сприйняла законодавство про корпорації у тому вигляді, в якому воно поширилося в Європі.

Згідно з основами римського права виділяють три аспекти пра­ва власності: - право володіти,- вправо користуватися і - вправо розпоряджатися майном.

В Україні під час перебування її у складі Російської імперії часто були чинні лише одне чи два з цих прав. У XX ст. більшість землі належала общині, але оброблялася індивідуальними госпо дарствами. Родина не могла продати (право розпоряджання) свого наділу без згоди общини. Мало того, община могла забрати наділ в однієї родини й передати його іншій.

Обмеження майнових прав або їх нечітке формулювання можуть мати наслідком економічну неефективність. Якщо, наприк­лад, фермер не мае права продати свою землю, він, напевне, неохо­че робитиме в неї капіталовкладення. Позаяк йому доведеться з певної причини обмежити свою сільськогосподарську діяльність, то фермер не зможе відшкодувати інвестиційних витрат (таке відшкодування було б можливе, якби він продав землю іншому фермерові). Аналогічні проблеми існують і щодо промислової влас­ності. Коли завод має право власності на землю, але не мае права на її продаж, йому доведеться і надалі здійснювати на ній промислову діяльність, незважаючи на те, що набагато ефективніше було б використати її під будівництво магазинів, житлових будинків чи іншого промислового підприємства.

Сучасні системи майнового права передбачають складні варіанти поділу прав власності в той спосіб, який найбільше підходить власникам, наприклад надання в оренду. Система оренди має очевидні переваги, однак для їх реалізації певною мірою сторони повинні домовитися про дотримання таких умов:

- повернення орендодавцю (наприклад, власнику заводу) після закінчення строку оренди його власності (він повинен мати закон на право після закінчення цього строку усунути орендаря із заводу);

- утримання і збереження нерухомості, якою користується орендар, у належному стані (угода оренди повинна містити таке наділене позовною силою зобов'язання);

- відповідальність орендаря за заподіяну довкіллю шкоду (наприклад, забруднення отрутохімікатами озера, що неподалік).

Нечітке визначення прав власності в угоді спричиняє небажані наслідки:

- непідписання угоди оренди через існування значного ризику для обох сторін;

- тривалу попередню роботу орендодавця і орендаря щодо обговорення й уточнения умов оренди;

- встановлення відповідальності у конкретних випадках уже після підписання угоди в разі настання такого випадку.

За наявності ефективної системи майнового права цих проблем не існує, або вони легко розв'язуються. Закон обумовлює варіанти орендної угоди і визначає, яка зі сторін (орендар чи орендодавець) відповідає у кожному конкретному випадку. Правова система має також передбачати існування незалежних судів для урегулювання спорів і позовів за угодами у прийнятні строки і без зайвих витрат.

3 наведеного вище можна зробити такі висновки:

- система прав власності спирається на елементарну економічну логіку: одне підприємство володіє капіталом, який з більшою віддачею і ефективністю може бути використаний за його оренди іншим підприємством;

- права власності часто є складні, зокрема в разі договору оренди, який має ураховувати численні ньюанси використання орендного капіталу, сплати за нього ренти, повернення його чи викуп у визначений строк;

- правова система чітко визначає права власності, що дає змогу уникнути додаткових витрат на переговори чи врегулювання спорів, що можуть виникнути в разі нечіткого визначення майнових прав;

- судова система повинна забезпечувати дотримання права власності з розумними витратами.

В Україні проблему права власності ще не розв'язано. Нині чи-мало об'єктів незавершеного будівництва не має власника, позаяк нез'ясованим є питания, кому належить земля чи будівлі. Коли щодо майнових прав виникає спір, ефективне його вирішення звичайно передбачає чітке закріплення прав власності за однією з конфліктуючих сторін. Іноді це не впливає на економічний аспект питания, хоча результат майнового спору негативно позначається на добробуті однієї зі сторін.

Власність і комерційне право

За ринкових умов товарообмін — це реалізація відносин між продавцем і покупцем, тому створення правової основи такого обміну є актуальне. Кожна зі сторін володіє певним майном, капиталом і здійснює виробництво товарів чи їх реалізацію задля примноження майна або капіталу. Правова система повинна забезпечити належне тлумачення майнових прав і правове підгрунтя для оптимального використання приватної власності, тобто створити правові умови для володіння, користування та розпорядження майном.

У розвинутих країнах правові відносини товарообміну регулює комерційний кодекс. Він визначає порядок і способи виконання контрактів.

* Контракт — угода між двома чи білыие фізичними або - юридичними особами, яка створює юридичне зобов 'язання виконання певної дії (наприклад, поставку визначеної кількості - товарів чи надання послуг).

Щодо контрактних умов роль юридичного забезпечення співпраці є визначальною. 3 огляду на необхідність узгодження інтересів сторін і захист кожної з них закон має передбачати способи юридичного закріплення узятих зобов'язань і забезпечення їх виконання.

Одне з важливих питань комерційного кодексу стосується забезпечених операцій, або угод під заставу. У багатьох випадках угода про продаж чи інша угода підкріплюється задля інтересів однієї зі сторін гарантією, яка передбачає, що за неспроможності покупця оплатити вартість товару продавець у певних випадках може претендувати на частину його майна. У комерційному кодексі детально обумовлено, за яких умов гарантія (застава) стає частиною угоди. Найчастіше юридичному регламентуванню підлягають:

- підтвердження належності заставної власності покупцеві;

- умови набуття продавцем права на конфіскацію власності;

- ситуація, за якої позичальник має підстави накласти арешт на майно боржника, але з'ясовується, що він є боржником ще одного позичальника.

Один з важливих принципів контрактної співпраці полягає у дотриманні строку доставки товару чи переказу грошей між сторонами. Комерційний кодекс визначає момент, коли покупець стає власником майна; документи, необхідні для надходження товару до покупця лише за дотримання застережних умов угоди; відповідальність покупця і продавця у разі пошкодження товару під час перевезення чи зберігання.

Закон передбачає різні форми оренди і наслідки порушення договірних умов орендарем і орендодавцем, зокрема в таких випадках: орендар, наприклад, узяв в оренду завод, але орендодавець заборгував іншому підприємству, яке має намір конфіскувати цю нерухомість у рахунок часткової сплати боргу. Чи може воно зробити це до закінчення строку оренди? Або: орендар недбало пово­диться з орендованою власністю. Чи повинен він сплатити орендодавцеві штраф грошима або повернути йому цю власність?

Не менш складним є вирішення питань, пов'язаних з банківськими рахунками: зобов'язання банку перед вкладником; умови зняття вкладником на вимогу грошей з рахунку; зволікання банком переказу грошей з рахунку клієнта особі, яка має рахунок в іншому банку; відповідальність за збитки, заподіяні внаслідок затримки банківського переказу.

Отже, майнові права є складними, і їхнє ефективне забезпечен­ня залежить від наявності адекватної правової системи, яка полегшує здійснення угод з майном. В Україні закладаються основи комерційного законодавства, покликаного регламентувати діяльність ринкової системи. Існуючі закони "не встигають" за суспільними змінами, суди — за змінами в законодавстві, а отже, не завжди забезпечують дотримання і виконання його положень. Усе це перешкоджає економічному оздоровлению України і потребує уваги з боку правознавців та органів влади.

Суб'єкти власності в ринкових умовах

Приватна власність існує в одноосібній індивідуальна) і груповій (партнерська, кооперативна, акціонерна тощо) форма ринкових умов володіння власністю здійснюється багатьма способами. Найпростіший випадок - особиста власність. Складнішою є ситуація, коли право власності належить групі власників. У товаристві ділові партнери подшяють між собою усі витрати та привілеї, пов'язані з володінням компанією . В акціонерному товаристві право власності поділяеться між акціонерами, кожен з яких володіє певною часткою загальноі власності компанії. У корпорації, яка є різновидом акціонерної компанії ,може бути тисячі пайовиків. Досвід ринкових країн показує ,що коли компанія належить більш, ніж одному власникові, повинні існувати ретельно продумані правила розподшу витрат і відповідаль ності. Закон товариства, як звичайно, однозначнии:партнери поділяють між собою не лише всі прибутки свого підприємства, а й усі витрати. Ось де треба старанно добирати ділових партнерів.

Приводом до винаходу корпорації як правовоі форми власності ведения бізнесу стало те, що товариство виявилося цілком непрактичним при здійсненні великих комерційних проектів. Наприклад для будівництва сталеплавильного комбінату чи автомобільного заводу потрібні такі величезні інвестицїї, що без фінансової участі сотень або тисяч індивідуальних інвесторів не обійтися. Коли компанія має багато власників, як у корпорації, вони не мають можливості проводити регулярні зустрічі для обговорення стратегії і тактики ведення бізнесу. Замість того власники наймають управителя, який разом зі своею адміністрацією визначає стратегію і керує щоденною працею підприємства. Отже, виникає розмежування права власності (яке належить акціонерам) та управління (що належить керівництву).

Регулювання відносин власності в реальному житті виявляється значно складнішою проблемою, ніж з іпотечним кредитом чи корпораціею. У цих випадках є реальні власники і їх реальний капітал. На практиці володіння власністю часто здійснюється не­прямим шляхом. Йдеться про те, що акціонери можуть володіти компанією, яка володіє іншими компаніями. У таких випадках проблема корпоративного управління ускладнюється ще більше. Це підтверджує практика створення, наприклад, пенсійних фондів у ринкових країнах. Україна теж запроваджує таку пенсійну систему. Сутність її полягає у тому, що у великих компаніях існує система, за якої робітники в індивідуальному порядку щомісяця вносять частину свого заробітку до пенсійного фонду. Заощадження робітників фонд інвестує в акцїї інших компаній, векселі державної скарбниці та інші фінансові активи. Виходячи на пенсію, робітник отримує інвестовані таким чином гроші у вигляді щорічних виплат.

Пенсійні фонди — лише один з видів фінансових посередників: організацій, що спрямовують гроші інвесторів на купівлю акцій різноманітних компаній. Отже, ці фінансові посередники стають співвласниками компаній, акції яких вони придбали. У західних країнах цією діяльністю займається кілька видів організацій: пенсійні фонди, комерційні банки, взаємні фонди і страхові компани.

Практика ринкових країн показала, що важливим видом фінансової посередницької організації є страхова компанія, яка укладає з приватною особою чи організацією особливий контракт. Вона стягує зі страхувальника обумовлену суму грошей (так звану страхову премію), зобов'язуючись натомість виплатити йому (чи його родині) певну грошову компенсацію у разі надзвичайної ситуації. Найпоширеніші види страхування охоплюють: страхування життя (за яким родина страхувальника отримує компенсацію у разі його смерті); страхування від пожежі у квартирі чи будинку; страхування на випадок утрати працездатності; страхування на випадок автомобільної аварії.

Позаяк страхова компанія отримує великий приплив коштів у вигляді страхових премій і має бути готова здійснити виплату компенсації власникам страхових полісів, їй доводиться дбати про прибуткове розміщення своїх коштів. Як і пенсійні та взаємні фонди, страхові компанії прагнуть купувати диверсифіковані портфелі акцій, облігацій державної скарбниці та інших інвестиційних активів. А оскільки страхуванню відводиться важливе місце у високорозвинутих ринкових країнах, страхові компанії часто входять до найбільших фінансових посередників. У США, наприклад, вони володіють 5 відсотками від усього акціонерного капіталу.

Вид і форма власності в ринковій економіці формуються задля продуктивного й ефективного функціонування праці і капіталу, зниження витрат і отримання прибутків. У кожному окремому випадку власники, користуючись своїми правами, мають дбати, щоб управителі діяли в їхніх інтересах.

Приватизація і забезпечення прав власності

Приватизація здійснюється для:

- формування реального власника майна, капіталу, створюваного прибутку і забезпечення умов лібералізації його дій;

- створення конкурентного середовища та стимулів продуктивного й ефективного використання праці і капіталу;

- наповнення ринків продукцією, на яку є попит, зниження цін на продукцію, зменшення виробничих витрат і зростання прибутків.

Лібералізація і приватизація в Україні, як засвідчує практика здебільшого здійснювалися без урахування таких цілей. Річ у тому що робітничі колективи й адміністрація, отримавши право встановлювати розміри заробітної платні, одразу підвищили іі вище за рівень, який обумовлювався продуктивністю праці,підприємства почали зазнавати відчутних збитків. Для їх відшкодування вони вимагали (і не без успіху) нових державних субсидій, що посилювало інфляцію. До таких негативних наслідків призвело порушення логіки ринкової трансформації загалом. Лібералізація передбачає скасування державного контролю за цінами та рівнем заробітної платні і надання підприємствам більшої свободи дій для створення бази для ринкових економічних відносин. Водначас вона вимагає якнайскорішого запровадження приватної власності (приватизації) для того, щоб підприємства могли належно скористатися отриманою свободою.

Значним аспектом приватизації є орієнтація на те, що отриман­ня прибутків можливе не одразу, а в майбутньому. Однак в Ук­раїні адміністрація і працівники здебільшого вбачали у своєму підприємстві лише джерело негайного доходу, а не основу майбутнього добробуту, тому не виявляли зацікавленості в його довготривалому розвитку.

Важливим питаниям приватизації в Україні є продаж підприємств чужоземним покупцям — компаніям ринкових країн ,які мають сучасні технології виробництва й управління,є платоспроможними , чи компаніям країн СНД, зокрема Росії, котрі, як і Україна , лише здійснюють перехід до ринку і є неплатоспроможними (зовнішній борг Росії — 150 млрд. дол., що дорівнює її річному ВВП).

Виходячи з пріоритетів (мети) приватизації, українські підприєм­ства доцільно продавати тим зарубіжним компаніям ,які політично та економічно сприятимуть продуктивному й єфективному їх використанню задля інтересів України та їхніх кредиторів .

У процесі приватизації в Україні здійснювалося акціонування (корпоратизація) підприємств.

* Акціонування — правова процедура перетворення держав­ного підприємства на акціонерне товариство яка передбачас поділ власності підприємства на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл між прайівниками чи продаж населенню.

За програмою української приватизації адміністраця і колектив підприємства мають змогу впливати на вибір й способ, збільшого у процесі акціонування контроль на пакет акцій отримують підприємства. Решта акцій виставляється на сертифікатні аукціони, в яких беруть участь окремі громадяни та інвестиційні фонди. Однак і досі для процесу масової приватизації в Україні характерним є продаж підприємств російським компаніям, які самі перебувають у стані стагнації.

Досвід ринкових країн показує, що навіть після приватизації Україні належить вирішити складне питания створення дієвої системи приватної власності, судово-правової системи, спроможної забезпечити дотримання прав приватної власності, фондової біржі, на якій можна було б купувати акції корпорацій на відкритому ринку.