V. Підсумки заняття:

Отже, протягом першої половини ХІХ ст. територія України не мала єдності і входила до складу двох європейських імперій – Російської та Австрійської. Саме ці держави і визнача- ли подальшу долю в економічному, політичному та культурно-освітньому напрямах.

VІ. Домашнє завдання: опрацюйте сторінки підручника: 1, стр. 209-280

Тема заняття 8: Україна на початку ХХ ст.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель. На початку ХХ століття землі України були поділені між різними державами. На початок ХХ ст. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем (85% ), - Наддніпрянська Україна, заселених українцями. До Австрійської імперії входили Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (15%). До складу Правобережжя входили Київска, Волинська і Подільська губернії. До складу Слобожанщини та Лівобережжя входили Слобідсько-Українська (Харківська), Чернігівська, Полтавська губернії. До складу Півдня України входили Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії з Бессарабською областю.

Східногалицькі і західногалицькі землі складали “Королівство Галичини та Ладомерії” зі столицею у Львові. Мало 18 округів. Окремий округ складала Буковина. Закарпатська Україна підпорядковувалася Угорському королівству і мало 4 комітати (області).

Такий адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщини – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців проживало на Кубані, Доні, частини Воронезької, Кур-ської, Гродненської, Могилівської й Бессарабської губерній. Крім українців на цих землях проживали євреї. У Східній Галичині українців налічувалося 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%. Тут також не враховувалися етнічні особливості.

Економіка країни.

На початку ХХ ст. Україна посіла одне з провідних місць в економіці Російської імперії. На її території вироблялося більше половини чавуну, половина прокату сталі, 76% рейок, 57.2% залізної руди і 67,7% вугілля; Україна давала 99,5% коксу, 100 – ртуті, 63 – соди, 71% цукру; 47,5% озимої і ярової пшениці в європейській Росії. За ступенем концентрації промислового виробництва Росія ще в кінці ХІХ ст. вийш-ла на перше місце в світі. Така концентрація відбувалася і в Україні: виникла величезна кількість АТ в металургійній і гірничо-хімічній промисловості. Вони розпоряджалися більшою частиною всіх капіталів.

Іноземцям в Україні належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єд-нань, переважна більшість прибутків яких йшла за кордон. В Україні виникли монополіс-тичні об'єднання у вигляді металургійного синдикату “Продамет”, до якого крім українських заводів, входили заводи Царства Польського, деякі підприємства Центральної Росії і Уралу. Цей синдикат об'єднував металургійні заводи з повним циклом виробництва, кам'яновугі-льні і залізорудні шахти. Рада синдикату діяла в Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові.

З 1904 р. діє синдикат “Продвугілля”, до якого увійшло 18 АТ, що добували 75% кам'яно-го вугілля в Донецькому басейні. Синдикати “Продамет” і “Продвугілля” витіснили конкурентів із загальноросійського ринку. Українські заводи входили до загальноросійських синдикатів “Трубопродаж” і “Продвагон”. Продовжував діяти синдикат цукрозаводчиків Терещенка, Бродського, Харитоненка, Ярошинського, Бобринського.

Світова економічна криза 1900-1903 рр. вразила важку промисловість – металургійну і кам'яновугільну, що змусило скоротити виробництво і звільнити робітників. Криза позна-чилася і на харчовій промисловості. Для порятунку промисловців уряд почав надавати допомогу у вигляді кредитів та держзамовлень наперед. Але ці заходи не могли всіх врятувати від наслідків кризи. Тому сотні підприємств припинили своє існування, а тисячі робітників залишилися без засобів до існування.

В селі положення було також важким. Селяни повинні були сплачувати значні податки на користь держави за своє майно(хату, землю, худобу), продовжували сплачувати поміщикам викуп за своє звільнення і за відданий земельний наділ. Малоземелля змушувало селян орен-дувати землю у поміщиків за відробітки. Такий стан змушував селян переїжджати на пос-тійне місце проживання в міста і фабрично-заводські селища. Тим самим вони створювали надлишки робочої сили і збільшували лави робочого класу. Тому в Україні початку ХХ ст. на боротьбу за соціально-економічні і політичні умови вийшов робітничий клас.

Ідеї марксизму.

На початку ХХ ст. марксизм став в Європі найпопулярнішим вченням. На його основі виник соціал-демократичний рух, який орієнтувався на поширенні марксистсь-ких ідей наукового соціалізму в робітничому класі. В Петербурзі в цей час Леніним та його прихильниками було створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу”, відділення якого виникли в Києві і Катеринославі. В Києві вперше почали видавати робітничу газету “Вперед”. Згодом була створена РСДРП, яка в 1903 р. розділилася на дві фракції – більшо-виків і меншовиків. В Україні лідерами РСДРП були Г.Петровський, Ф.Сергєєв (Артем). В 1905р. в Україні членами РСДРП було 15 тис. Осіб, із них 4,5 тис. більшовиків.

На початку ХХ ст. виникають різні українські національні партії:

• Революційна українська партія (РУП), яка проголосила боротьбу за національні права і соціальну революцію, захист інтересів селянства. Мала 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі. Нелегально випускала газету “Селянин” і журнал “Гасло”.

Члени РУП на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою вважали, що інтереси українців поєднуються з ідеологією і діяльністю націоналізму і марксизму. Група М.Міхнов-ського виступали за “самостійну Україну”. В 1902 р. ця група вийшла з РУП і ство-рила Народну українську партію (НУП). Група М.Меленевського вважала за необ-хідне відмовитися від національної орієнтації і стати автономною частиною РСДРП.

• У 1904 р. група М.Меленевського пішла з РУП і створила Український соціал-демократичний союз (“Спілку”), яка в 1905 р. вступила до РСДРП – меншовиків. Налічувала 6 тис.чол. і користувалася підтримкою залізничників і с/г робітників.

• Частина членів РУП створила Українську демократичну партію (УДП) на чолі з А.Лотоцьким і Є.Чикаленко. В партії почалися дискусії і розбіжності, які привели до розколу. Частина з них – Грінченко, Єфремов, Левицький, Дорошенко та ін. вийшли з УДП і створили Українську радикальну партію (УРП).

• Партія соціалістів-революціонерів (“есери”) створена на рубежі 1899-1900 рр. Керівниками в Україні були В.Дорошенко, В.Зензінов. Головною опорою вважали селянство і використовували терор як засіб впливу на владу. Ними вбито понад 1200 представників режиму.

• Конституційно-демократична партія (КДП, “кадети”) утворена в 1905р. За мету було поставлено досягнення конституційно-парламентської монархії з 2-палатним парламентом. Для віх націй проголошувалася свобода культурного розвитку у межах “неподільної” Росії. Випускали газету “Свобода і право”. В Україні кадети підтримувалися інтелігенцією і професурою. Прихильником кадетів довгий час був М.Грушевський.

• “Союз 17 жовтня” (октябристи) виник наприкінці 1905р. як організація буржуазії, земських діячив на підтримку царського уряду.

• “Союз Російського Народу”- шовіністична організація на чолі з О.Дубровіним, М.Марковим – виникла під час революції 1905р. За мету ставила боротьбу з євреями, поляками, українцями та іншими нац. меншинами, які проголошувалися “зрадниками” і внутрішніми ворогами держави. Організація брала участь в єврейських погромах і убивствах представників інтелігенції.

Кооперативний рух в Україні виник як складова частина національного руху, спрямова-на на захист економічних інтересів селянства. Організатором укр. кооперативного руху був випускник Харківського університету Микола Левитський. Свої ідеї пропагував серед селян півдня України, де організував першу землеробську артіль, а потім розробив загаль-ні економічні, правові і моральні принципи організації і існування землеробських артілей.

Василь Доманицький (історик) і Осип Юркевич (лікар) також розпочали кооперативну діяльність в селах Київщини, де заснували ощадно-позичкові селянські товариства з крамницями. Царська влада прагнула обмежити кооперативний рух на Україні і постійно здійснював над ним негласний політичний нагляд, перешкоджало відкриттю нових кооперативних товариств і артілей.

Широкого розмаху кооперативний рух набув у Сх.Галичині. Під керівництвом юристів, священиків, учителів населення міст і сіл організовувало кредитно-позичкові і споживчі кооперативи, будувало народні будинки, суспільні крамниці, комори, каси, читальні. Митрополит А.Шептицький прямо зобов'язав священиків очолити кооперативні організації й установи на місцях.

Під керівництвом К.Левицького кооперативну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». Були відкриті сотні ощадно-позичкових кас, крамниць, суспільних комор. Органом кооперативного руху в Сх. Галичині стало «Крайове ревізійне товариство».

На Буковині подібні функції виконувала з 1903 р. «Селянська каса», що об'єднувала десятки виробничих, кредитних і споживчих кооперативів.

Революційні події 1905-1907 рр. в Росії вплинули на соціальні рухи в Україні. В проце-сі цих виступів у Києві, Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієвому виникли ради робітничих депутатів, котрі обиралися відкритим голосуванням. В радах співробітничали соціал-демократи, есери, представники нац. партій. Ради запроваджували 8 годинний робочий день, установлювали ціни на продукти в заводських крамницях, організовували охорону від погромів. Поряд з радами стали створюватися профспілки робітників і службовців.

В період 1905р. в Україні відбулися збройні повстання. Одним із них було повстання на броненосці «Потемкин» . Підпільну організацію на броненосці очолювали більшовик Г.Вакуленчук і анархіст О.Матюшенко. Повстання почалося 14 червня 1905 р. і закінчилося 25 червня, так як брак вугілля, їжі і прісної води заставили команду здатися в румунському порту Констанца.

15-16 листопада 1905 р. у Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолив повстання лейтенант П.П.Шмідт (отримав звання капітана ІІ рангу). Повсталі зажадали від царя скликати Установчі збори. Через 13 годин повстання було придушене. Шмідт, Гладков, Антоненко, Частник за вироком суду були розстріляні.

В листопаді 1905 р. у Києві вийшли на демонстрацію 1000 озброєних солдатів на чолі з поручиком Б.Жадановським. До них приєдналося 4 тис. робітників. Демонстрація була розстріляна, а Жадановський тяжко поранений.

В грудні 1905 р. повстання робітників, розпочате в Москві, перекинулося на промислові центри України: Харків, Катеринослав, Олександрівськ (Запоріжжя), Горлівку.

Влада розпочала контрнаступ на різні організації. Закривалися державні заводи і фабри-ки, посилилися репресії проти революціонерів. Ради робітничих депутатів були розгром-лені, робітничі дружини роззброєні, сотні тисяч учасників повстання заарештовані, части-на розстріляна, інша – заслана в Сибір. Армія використана проти селянських виступів.

Революційні події вплинули на ситуацію в Галичині та Буковині. На підприємствах вини-кали страйки, виступи відбувалися і в селах (384 виступа). Селяни вимагали передачі зем-лі, запровадження загального виборчого права, відмовлялися збирати врожай на поміщи-цьких землях. Також посилилися вимоги про відкриття шкіл з укр. мовою, укр. універси-тету, про возз'єднання всіх українських земель у єдиній суверенній демократичній державі.

Уряд також боровся проти робітничих виступів. Були заборонені «Просвіти», видання літератури і читання лекцій укр. мовою.

Процеси модернізації суспільства на початку ХХ ст. На межі ХІХ-ХХ ст. українські землі входили до складу Росії та Австро-Угорщини, що впливало на її соціально-економічне, полі-тичне та культурне життя.

Поступальний економічний розвиток Східної України перетворив її на один з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, де зберігались швидкі темпи розвитку великої ка-піталістичної промисловості. Дещо меншими темпами розвивалось і господарство Західної України (Австро-Угорщина). В Україні склалися промислові райони всеросійського значен-ня: Правобережжя – розвинута цукрова та різні галузі харчової промисловості і машинобуду-ванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район – розвинута залізо- рудна і марганцева промисловість, металургія і машинобудування та Донбас – вугільна, ме-талургійна, хімічна промисловість; Харківський район – машинобудування, цукрова промис-ловість; Одесько-Миколаївський – машинобудування, суднобудування, харчова промислов.

Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганце-вий басейни утворювали серцевину промисловості краю. Україна займала 2 місце в промис-ловому виробництві Рос. імперії. Тут було сконцентровано 20% промислової продукції.

Але економічний розвиток регіонів був нерівномірним. Найвищий рівень спостерігався на Півдні та Сході України, а на Правобережжі домінувало сільське господарство. За рівнем концентрації виробництва на початку ХХ ст. Україна посіла одне з провідних місць у світі. Кількість великих підприємств (1000 і більше осіб) невпинно зростала (на 25%). Кількість середніх зростала також (97,2%). У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств.

Відбувався процес створення монопольних об'єднань.У 1902 р. створено синдикат «Про-дамет» для реалізації виробів металургійних заводів. Діяли синдикати «Трубопродаж», «Продвагон», «Продвугілля» (1904 р.).

У Західній Україні переважала лісопереробна на нафтодобувна промисловість. Цей регі-он постачав до європейських країн ліс, папір, нафту та нафтопродукти (Дрогобицький р-н).

Промисловий розвиток України був нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. У чорній металургії Півдня перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств.

У 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, створювалися банківські об'єднання, які фінансували економіку. Вугільна промисловість фінансувалась Азовсько-Донецьким, Російсько-Азіатським та Міжнародним банками; цукрова промисло-вість – Російським торгово-промисловим і Азовсько-Донецьким банками; експортом хліба займались Російський для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецький та Об'єднаний банки.

Розвиток промисловості сприяв зростанню чисельності пролетаріату. Основним джерелом поповнення робітничого класу було селянство; міграція робітників із російських губерній: дрібнотоварні виробники, які не витримували конкуренції. На час Першої світової війни чисельність робітників в Україні сягнула 3 млн 612 тис. осіб. Національний склад робітни-чого класу відрізнявся строкатістю: серед шахтарів, металістів, транспортників домінували росіяни; в аграрно-промислових районах переважали українці. Серед робітничого класу українці становили близько 70%. Заробітна плата була низькою і спостерігався процес систе-матичного знижування. Техніка безпеки та охорона праці приводили до великого травматиз-му та каліцтва. Робітникам доводилося жити в бараках та землянках. Спостерігалося безро-біття, особливо серед жінок.

Непростим було становище робітників і в Західній Україні. Чисельність найманої робочої сили зросла, але вони працювали в основному переважно в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості. Праця була тяжкою, а заробітна плата мізерною при високому травматизмі на нафтопромислах і лісозаготівлі. Робочий день тривав від 11 до 16 годин на добу.

Сільське господарство.

В житті селян також відбулися певні зрушення. Земля була поділе-на між селянами (5,6 млн. десятин землі), але вона була розподілена нерівномірно. Тому на початку ХХ ст. продовжували існувати великі латифундії (97). В Україні до революції 1905 р. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких господарств. Розвиток капіталізму відбувався повіль-ними темпами. Тільки у великих господарствах використовувалася техніка. Врожайність бу-ла низькою. Селяни жили на межі голоду. Такий стан в с/г потребував реформування. Рефо-рма, яка відома як столипінська аграрна реформа,розпочалася у 1906 р. в умовах революції

Реформа передбачала ліквідацію селянської общини, створення стійких селянських госпо-дарств і зміцнювала заможне селянство. Тому в Україні з'явилися хутори. Протягом 1906-1912 рр. було створено 226 тис. фермерських господарств. Бідне селянство змушене було продавати свої наділи заможним селянам і масово переселятися в інші регіони імперії або поповнили ряди пролетаріату у містах.

Культура.

Так як Україна не мала єдиної державності, її культура розвивалася під впливом тієї держави, яка здійснювала свою політику на цій території. Правлячі кола Росії та Австро-Угорщини не були зацікавлені в розвитку української культури, так як побоювалися зростан-ню політичної і національної самосвідомості.

Освіта.

На початку ХХ ст. в Східній Україні неписемність досягала 75-80%. На цій терто-рії не було жодної школи з викладанням українською мовою на державному утриманні. Але існували українські школи за приватні кошти. На українських землях у складі Російської ім-перії не було запроваджене обов'язкове початкове навчання. На кожну тисячу людей припа-дало тільки 67 учнів. Навіть після скасування Валуєвського циркуляра і Емського указу під впливом революції 1905-1907 рр. уряд не дав дозволу викладати в школах України рідною мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У вищих навчальних закладах – Київському, Одеському, Харківському університетах заборонялося вивчення історії України, українського мовознавства, укр. літератури. Професори, які починали викладати ці дисципліни, зазнавали переслідувань і примусово звільнялися. Вимоги студентів з цього приводу не задовольнялися.

В Галичині 2214 сіл не мали нормальних, а 981 – ніяких шкіл. Школи являли собою почат-кову освіту яка надавалася дітям у школах при церквах. Середніх шкіл у Галичині було 49 і тільки в 4 із них викладання велося українською мовою. На Буковині становище було ще гір-шим, так як існувала лише 1 українська гімназія. У Закарпатті шкільне навчання проводило-ся угорською мовою.

Наука.

В 1904 р. в Петербурзі російською мовою був виданий «Очерк истории украин-ского народа» М.Грушевського (1866-1934), який перевидавався у 1906, 1911, 1913 рр. Український варіант книги під назвою «Ілюстрована історія України» також виходив у Петербурзі в 1911 і 1917 рр. і розглядався автором як конспект багатотомника «Історія України-Руси». Популярна праця «История украинского народа» (автор Єфименко Олександра (1848-1918 рр.) видана в Петербурзі ще в 90-х роках ХІХ ст., за що в 1910 р. Харківський університет при підтримці Петербурзького присудив Олександрі ступінь почесного доктора історичних наук. Це перша жінка в Україні та Росії, яка отримала це звання. Вивченням історії та культури України займалися Дмитро Багалій (1857-1932) та Митрофан Довнар-Запольський (1867-1934), які досліджували різні періоди історії України і публікували свої праці.

Велику роль у розвиток українських гуманітарних наук вніс Борис Грінченко (1863-1910), який опублікував чотиритомний «Словник україн. мови», і тритомну «Українську грамати-ку» Агатангела Кримського (1871-1942), які вийшли в період першої революції 1905-1907 рр.

В Австро-Угорщині світового визнання домоглися вчені-професори різних університетів Відня, Праги, Інсбруку – І.Пулюй – праці з фізики та електроніки (також він разом з П.Кулі-шем займався перекладом Біблії українською мовою); І.Горбачовский – хімік, М.Борискевич – медик-окуліст та ін. На землях, підвладних Російській імперії, великих перемог над хворо-бами досягли вчені-медики Д.Заболотний (1866-1929): запропонував ефективні методи боротьби з чумою та інші.

Академік Володимир Вернадський (1863-1945) обґрунтував цілісність Всесвіту, розробив учення про ноосферу, досліджував грунти і корисні копалини України. Засновником Харків-ської школи радіофізиків став Д.Рожанський. Світовою популярністю користувалися праці академіка С.Тимошенка, географів П.Тутковського, В.Линського, геолога Г.Медведцького, фізика М.Пильчикова та ін. В.П.Грабовський став одним із засновників теорії і практики телебачення. Фізик І.Пулюй вперше знайшов випромінювання (пізніше названо рентге-нівські промені), який працював в наукових установах Праги, Відня, Вюрцбурга.

Технічному прогресу в металургії присвятив свої праці М.Курако (1872-1920). Він за влас-ними проектами побудував в Донбасі доменні печі, які не поступалися західноєвропейським.

Розвиток авіації.

В 1908 р. в Одесі був створений перший у Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін (1876-1916) і М.Ефімов (1881-1920) у 1910 р. здійснили вперше в Росії польоти на аероплані. Вони брали участь у вітчизняних та міжнародних змаганнях, де встановлювали нові рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту. Російський льотчик П.Нестеров (1887-1914) в серпні 1913 р. вперше продемонстрував «мертву петлю».

В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано до 20 аеропланів різних сис-тем. Пізніше на цій базі виник в Україні авіаційний завод. Будівництво та розробка конструк-цій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повіт-роплавання. Тут починали свою роботу Д.Григорович (1883-19380) – створив гідролітак, І.Сікорський (1889-1972) – конструктор багатомоторних літаків та вертольотів. Але не дивля-чись на досягнення, царський уряд мало піклувався про розвиток вітчизняного авіабудування

Література.

Українська література цього періоду розвивалася під впливом посилення наці-онального і соціального руху. Література тому набуває дещо політичного характеру. Так, романтичний поет Олександр Олесь (Кандиба, 1878-1944) політизував свою творчість і намагався служити розвитку української культури. Чотири збірки його віршів викликали широкий інтерес у сучасників.

Письменники все частіше відтворюють життя українського народу, розробляються теми «філософські, соціальні, психологічні, історичні»; звертають увагу на різні верстви населен-ня. Прикладом є повість Михайла Коцюбинського (18614-1913) «Фата Моргана», в якій опи-сана соціальна боротьба в українському селі напередодні і під час революції 1905-1907 рр. Інші оповідання М.Коцюбинського оспівують мужність борців за волю народу, таврують тих, хто залишався осторонь гострих соціальних і міжнародних конфліктів.

Володимир Винниченко (1880-1951) у своїх оповіданнях і повістях – «Біля машини», «Федько-халамидник», «Голота», «Солдатики» та ін. – показує тяжке життя українського селянства, сільської буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. Після поразки револю-ції твори Винниченка – романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків», п'єси «Щаблі життя», «Дисгармонія» та ін., - розкривають образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму. Твори Винниченка друкувалися в перекладах російською, німецькою, французькою, польською, чеською, румунською, голландською, норвезькою, єврейською, татарською мовами.

Неперевершеним в українській літературі був майстер психологічної новели Василь Стефаник (1871-1936), який надрукував 4 збірки своїх творів – «Синя книжечка», «Кам'яний хрест», «Дорога», «Моє слово». Герої його творів – це сільська біднота, селяни-мученики і страждальці, приречені суспільством на життя в злиднях. Його твори друкувалися в перек-ладах на різні мови.

Близькими за змістом до творчості Стефаника були оповідання його земляків із Галичини – письменників Марка Черемшини (1874-1927) і Леся Мартовича (1871-1916). До кращих тво-рів світової літератури про селянство відноситься повість буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942) «Земля», де розкрита психологія селян, їхнє прагнення працювати на власній землі.

Музика.

В цей період одним із видатних українських композиторів був Микола Лисенко (1842-1912), який писав музику на вірші Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, німецького поета Г.Гейне та ін.; зробив сотні обробок українських народних пісень. Чимало видатних творів М.Лисенка не побачили світ за життя автора. Царський уряд не дав дозволу на поста-новку опери Лисенка «Тарас Бульба», яка потім стала класикою української опери. М.Лисен-ко у 1904 р. заснував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала диригентів, хормей-стерів і виконавців на народних українських інструментах, а також співаків та режисерів.

Вихованець цієї школи Кирило Стеценко (1882-1922) був продовжувачем традицій М. Лисенка. Своє життя він присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На тексти пісень Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко склав ряд музично-вокальних творів. Такою ж музично-просвітницькою діяльністю займалися Микола Леонтович (1877-1921) і Олександр Кощиць (1875-1944), які брали участь і в українському національному русі. У Галичині Філарет Колесса (1871-1947) підготував і видав кілька збірок українських обрядових пісень, досліджував думи. А Станіслав Людкевич (1879-1979) під впливом революції 1905-1907 рр. написав кантату «Кавказ» на слова поеми Т. Шевченка.

Живопис.

Яскравий живописець І.Труш (1869-1941) створив галерею портретів відомих діячів української демократичної культури І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та ін. Значною подією всієї України була перша всеукраїнська художня виставка, організо-вана з ініціативи Труша в 1905 р. у Львові. На цій виставці демонструвалися твори художни-ків західної та східної України. Художні полотна Миколи Пимоненка (1862-1912) експонува-лися не тільки на всеросійських виставках, але й і за кордоном – у Парижі, Мюнхені, Берліні. Такі картини М.Пимоненка як «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Про-води запасних», «На Далекий Схід» та ін. були спрямовані на викриття темних сторін у житті українського села того часу, ставлення уряду до населення.

Ряд художників – Фотій Красицький, Опанас Сластьон та ін. працювали в першому масово-му сатиричному журналі «Шершень», що видавався в Києві під час революційних подій 1905 -1907 рр. В цей же час одеські художники під керівництвом Кір'яка Костанді видали сатирич-ний ілюстрований журнал «Дзвін».

Архітектура.

У розвитку архітектури панував стиль модерну, в якому використовувалися українські мотиви. Зразком українського національного стилю в архітектурі був будинок Полтавського земства (побудований в 1907 р.) за проектами архітекторів Василя Кричевсь-кого і Костянтина Жукова. Українські мотиви були використані при будівництві критого ринку – Бессарабського в Києві (арх. Г.Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В.Максимов), «Народного дому» у Дрогобичі (арх. А.Лушпинський).

Отже, на початку ХХ ст. відбувався розвиток української літератури, живопису, музики, архітектури.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу:

1. Які особливості територіального устрої спостерігалися в Україні на початку ХХ ст.?

2. Які зміни відбулися в економічному розвитку в різних частинах України?

3. Вкажіть причини виникнення політичних партій? Яка із них була найвпливовішою і

чому?

4. Що нового з'явилося в культурі України?

5. Які прізвища письменників та поетів ви вивчали в курсі укр. літератури?

6. Які основні теми висвітлювали українські письменники у своїх творах?

7. Кого із музичних діячів ви знаєте? Що нового дізналися про їх діяльність?

8. Під впливом яких подій розвивався живопис?

9. Які архітектурні споруди початку ХХ ст. існують ще й зараз?