«Украинский журнал»
Тільки в середині 1823 р. вдалося втримати дозвіл на видання «Украинского журнала» під редакцією викладача університету, місцевого літератора О. Склабовського. Оскільки редакторові доводилось буквально вимолювали права на хоч мізерні долі оригінальності журналу, організаційний період затягнувся майже на півроку.
Заснований у тяжку пору аракчеєвської реакції, скований тісними рамками цензури, журнал використовувався місцевими властями для зміцнення вірнопідданського духу та ідей біблейських товариств. Але містичний і вірнопідданський туман не міг повністю заглушити й здорових зерен, що подекуди проростали в журналі, який мав репутацію одного з найкращих провінційних видань і поширювався по всій країні.
«Украинский журнал» зовні в основному повторював схему «Украинского вестника», але був сухо академічним, політичне більш поміркованим.
Крім основних традиційних відділів – наукового, художнього і «суміші», О. Склабовський у 1825 р. ввів відділи політичних відомостей та широкого огляду столичних журналів.
Зміст наукового відділу був дещо ширшим, ніж в «Украинском вестнике». Тут публікувалися статті про найновіші наукові теорії і відкриття свого часу: небесну механіку Лапласа, використання сонячної енергії, нові дані про електрику, про зв'язок між природничими і гуманітарними науками. Чимало матеріалів (А. Маркова, О. Льовшина, І. Вернета) присвячувалось історії й етнографії України, освіті й культурному життю Харкова.
Інтерес до української історії й культури – одна з особливостей «Украинского журнала». Не випадково саме на його сторінках вперше з'явилася стаття, присвячена українській літературі, – «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» I. Кульжинського. У ній автор висловив думку про спорідненість російської й української мов, спільність ідей та мотивів у літературах. Кульжинський високо оцінив достоїнства української мови, народнопоетичної творчості, проілюстрував це аналізом народних пісень та творчості С. Климовського і Г. Сковороди. З непідробним пієтетом відзивався він і про «Енеїду» І. Котляревського, заповівши їй тривале життя та славу.
Довгий час стаття Кульжинського залишалася єдиною критичною розвідкою, присвяченою українській літературі. Однак, віддаючи належне деяким влучним спостереженням і висновкам автора, слід визнати, що продиктована вона була не стільки глибоким знанням української літератури та занепокоєнням її дальшим розвитком, скільки тодішніми модними захопленнями українською народною поезією. Цікавою спробою дослідження української народної творчості були дві етнографічні статті О. Склабовського. Одна з зарубіжних кореспонденцій присвячувалась Галичині.
На відміну від своїх попередників, основним об'єктом літературно-критичних студій «Украинский журнал» обирав явища вітчизняної, а не зарубіжної літератури. В цьому плані заслуговують на увагу статті «О прекрасном натуральном», «О подражании», «О пользе и цели поэзии», в яких трактувалися проблеми зв'язку мистецтва з життям, з сучасною добою, принципи і методи відображення життя її літературі, висловлювались цікаві думки про узагальнення життєвих явищ І типізацію людських характерів у літературі тощо.
Текстуальний аналіз статті «О подражании» дає підстави стверджувати, що належить вона талановитому критику і поету Оресту Сомову, який виступав І в столичних декабристських виданнях.
Боротьбі проти раболіпства .перед усім іноземним, за глибоке вивчення мови й життя рідного народу, за розвиток самобутньої національної літератури присвячений ряд виступів О. Склабовського. Якщо історія є лише просте відображення дійсності, то література, на думку О. Склабовського, підноситься до формування ідеалів, народжених від злиття реального життя з духовними устремліннями народу. Саме така література, надихала громадянським пафосом, «заставляла трепетать тиранов, увенчивала почестями и бессмертною славой неустрашимых воинов-героев» (1824, №3, с. 187).
Місія літератури як засобу «нравственного улучшения человека» підкреслювалась і в ряді інших статей (О. Склабовського, А. Токарева, П. Гулака-Артемовського). Досить характерною для напряму журналу була анонімна рецензія (імовірно, належала В. Розаліону-Сошальському) на знамениту вільнолюбну поему К. Рилєєва «Войнаровський», що підносила тему обов'язку громадянина-патріота перед народом.
Найвизначнішими в художньому доробку журналу були позначені революційним громадянським звучанням вірші В. Розаліона-Сошальського і В. Раєвського. Беручи до уваги, що В. Раєвський вже кілька років відбував ув'язнення за «політичну неблагонадійність», не можна не віддати належного громадянській мужності видавця, тим більше, що в опублікованих віршах («Картина бури», «Песнь невольника») оспівувались не тільки активні сили природи, які змітають на своєму шляху все гниле, віджиле, а й бурі соціальні. До речі, саме за поширення «возмутительных стихотворений» О. Пушкіна і В. Раєвського незабаром був заарештований Розаліон-Сошальський, автор популярної поеми «Рылеев в темнице», безпосередньо зв'язаний з декабристами.
Участь братів Раєвських і Розаліона-Сошальського в «Украинском журнале», створення навколо журналу атмосфери, в якій явно відчувались опозиційні антисамодержавні настрої, дають підстави говорити про певний зв'язок цього видання з таємними антиурядовими політичними організаціями. Свої симпатії до декабристського руху орган демонстрував і вміщенням оглядів журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» напівофіційного органу декабристського «Союзу благоденствия», альманаху К. Рилєєва і О. Бестужева «Полярная звезда» та «Невского альманаха» В. Одоєвського. Взаємною симпатією відповідав «Украинскому журналу» і «Соревнователь просвещения и благотворения», високі оцінки журналу давали також «Московский телеграф» та «Отечественные записки».
За образним висловом О. Герцена, «Полярная звезда» закатилась за тучами николаевского режима». Замовкло багато сміливих голосів у російській журналістиці й літературі. В міру того як згущалися хмари аракчеєвської реакції, все більше «правіли» й українські періодичні видання, але й це не могло врятувати їх від свавілля царської цензури.
У 1826 р. було скасовано право університетів цензурувати місцеву друковану продукцію, а отже, ліквідована можливість існування провінціальної преси. Майже зовсім захиріла харківська друкарня і видавнича справа в Харкові. Наприкінці 1825 р. припинив вихід «Украинский журнал», одночасно з «Соревнователем просвещения и благотворения» та альманахом «Звездочка» – продовженням «Полярной звезды».
Згодом у Харкові почався процес по звинуваченню студентів університету у «вільнодумстві» та поширенні крамольних творів. Все це, очевидно, не без підстав пов'язувалось із діяльністю двох найкращих харківських журналів.
Немає потреби перебільшувати рівень опозиційності цих журналів, сторінки яких надавалися і для надто благонамірених, а інколи й прислужницьких, відверто консервативних матеріалів, що певною мірою було характерним для всіх тодішніх видань. Але об'єктивний конкретно-історичний аналіз змісту «Украинского вестника» і «Украинского журнала» дає підстави стверджувати, що завдяки зусиллям кращих їх авторів журнали ставали виразниками передової суспільно-політичної думки, пропагандистами вільнолюбних суспільних ідеалів, прогресивних поглядів на літературу. У багатьох творах цих журналів відчувався хоч і слабкий, але подих соціальних рухів, голос невдоволення і протесту проти самодержавно-кріпосницького ладу. Прямо чи посередньо з ними пов'язані і перші спалахи революційних настроїв серед харківського студентства, у військових поселеннях та військових частинах на Слобожанщині.
У прямий зв'язок з увагою декабристів до вітчизняного мистецтва, з їх наголошенням на потребі створення кожним народом своєї національної літератури слід поставити і трактування харківськими журналістами проблем розвитку української культури.
Для багатьох наступних видань перші харківські газети й журнали зберігали значення попередників і своєрідних взірців, бо о них були дані перші зразки суспільно-політичних і наукових статей, літературної, театральної і мистецької критики й бібліографії, зразки основних публіцистичних жанрів та визначені основні ідейно-тематичні, соціальні й літературні проблеми часу. Навколо харківських видань виростала й виховувалась перша когорта Журналістів-видавців, редакторів, публіцистів, з ними пов'язаний літературний дебют Г. Квітки-Основ’яненка і П. Гулака-Артемовського.
Перші харківські видання відіграли помітну роль у розвитку української національної культури. Все це забезпечує цим виданням важливе місце в історії суспільно-політичного й культурного розвитку України, в історії її журналістики першої чверті XIX ст.