«Украинский всстник»
Одночасно з «Харьковским Демокритом» у січні 1816 р. в Харкові .почав виходити і перший на Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний місячник «Украинский вестник». Ініціатором подання мого був професор словесності університету І. Срезневський, а редакторами-видавцями – талановиті публіцисти й організатори, університетські викладачі Р. Гонорський і Є. Філомафітський. З журналом тісно пов'язане й ім'я Г. Квітки-Основ'яненка, який спочатку вів місцевий хронікальний відділ, а згодом став одним із редакторів-видавців журналу.
«Украинский вестник» виходив щомісячно обсягом близько 8 друкованих аркушів тиражем 500 примірників, які поширювались по всіх містах Слобідської України, Півдня Росії, а також у Петербурзі, Москві, Ризі, Варшаві, Тифлісі та ін.
За задумом видавців, журнал повинен був сприяти розвиткові економіки, науки, культури і літератури тодішньої України. Таке завдання й визначило його структуру, зміст і характер основних матеріалів.
За прикладом столичних видань Журнал мав відділи науки й мистецтва, красного письменства і «суміші». Першим із тогочасних видань «Украинский вестник» відкрив відділ місцевої хроніки – харківські записки. Певний час Існував також відділ дитячого читання, а потім – закордонних відомостей.
«Украинский вестник» намагався йти в ногу з життям і бути на рівні передових вимог часу. Вловлювати, розуміти і відбивати дух часу, сприяти і розчищати шлях усьому новому, прогресивному – такий девіз проголосив один із редакторів журналу Р. Гонорський, член «Вольного общества любителей российской словесности», яке перебувало під ідейним впливом майбутніх декабристів.
Здійснення цього девізу можна вбачати і в пропаганді раціоналістичної філософії та просвітительських ідей французьких енциклопедистів, і у висловлюванні сміливих думок про політичний та суспільний устрій (І. Воронов «О необходимости законов в каждом человеческом обществе», М. Грибовський «Об управлении людьми», Р. Гонорський «О духе времени»), і в рішучих виступах за необмежений розвиток національної культури, і у постійній підтримці всього передового у національній культурі та літературі (статті Р. Гонорського, Є. Філомафітського, І. Срезневського, В. Каразіна, І. Вернета).
Прогресивні для свого часу погляди на процес створення російської держави і участь у ньому багатьох народностей висловлював у своїх статтях професор Г. Успенський. Цікаві матеріали з історії України належали М. Маркову, О. Льовшину та ін.
Почуттям гарячого і дієвого (але ж російського , імперського) патріотизму пройняті статті Г. Успенського, В. Каразіиа, І. Срезневського. Громадська користь – ось, на їх думку, мета життя кожного громадянина, у тому числі правителів країни. Думка про необхідність високої суспільної моральності була однією з прогресивних складових частин просвітительських теорій того часу.
Виступаючи за «розумне управління людьми» і державою, за «необхідність справедливих законів», журнал навіть висував вимогу звільнення селян з землею і встановлення в Росії конституційного ладу, при якому країна перестала б бути власністю монарха, що «безконтрольно розпоряджується нею, як господар стадом». Не перебільшуючи радикальності подібних виступів, продиктованих іноді й страхом перед народним «бунтом», слід відзначити, що в них відбилося глибоке розуміння потреб часу.
Рівневі передових вимог відповідали деякі наукові статті журналу, частина з яких передруковувалась навіть столичними виданнями («Вестником Европы», «Духом журналов» та ін.). Серед постійних співробітників наукового відділу був і Т. Осиповський – один із найвидатніших учених-матеріалістів свого часу. Йому належить ряд статей, в яких засуджується ідеалізм Канта, обґрунтовуються матеріалістичні погляди на природу.
Авторами преважної більшості статей з питань, мови, літератури і мистецтва були видавці журналу, Р. Гонорський; і Є. Філомафітський. Кілька статей про польську літературу, про завдання літературної критики переклав з польської мови і опублікував у журналі зі своїми доповненнями Гулак-Артемовський.
Турботою про долю вітчизняної літератури пройнята стаття Р. Гонорського «Нечто о нашей живописной прозе и о состоянии русской словесности вообще». Визначаючи позицію журналу, Р. Гонорський заявляв: «Мы не хотим писать для покойных предков наших... а поэтому не принадлежим к первому классу (шишковістам). Не хотим разнеживать и утомлять наших читателей, а потому добровольно исключаем себя из списков второго (карамзіністів). Но все силы употребим на то, чтобы сделаться достойными третьего (романтичного)» (1816, № 4, с. 379). Втім художня практика журналу ще відставала від проголошених вимог: друкувалися переклади Стерна і сентиментальні вірші харківських авторів.
Цікаві думки про виховне значення літератури, про необхідність для письменників тримати зв'язок з життям, про своєрідні вимоги життєвої правди, реальності в літературі містила стаття «Писатель в обществе и уединении» І. Богдановича, брата знаменитого автора «Душеньки».
Зразком гострої літературно-критичної полеміки може служити стаття В. Масловича, спрямована проти якогось А. Р., що зневажливо відзивався про вітчизняних байкарів, у тому числі А. Нахімова. Стаття мала промовистий .підзаголовок «Лесть свойственна лисе, собаке да лакею» і місцями звучала по-памфлетному.
Порушував журнал і питання, пов'язані з проблемами національної культури. В «Письмах из Малороссии» О. Льовшин підкреслював величезні можливості української мови як мови науки і літератури: «Ежели гении здешней стороны обратят на него [украинский язык] внимание свое и образуют оный ... тогда малороссияне в слове ученых произведений своих, может быть, будут состязаться с просвещеннейшими народами Европы» (1816, № 4, -с. 78).
Принципове значення мало вміщення в журналі сатиричних байок П. Гулака-Артемовського «Пан та собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», які наочно доводили великі літературні можливості української мови. Не лише гострий антикріпосницький зміст байки «Пан та собака», а й високомистецька форма твору забезпечили .йому широку популярність і зберегли за ним значення класичного зразка в історії української літератури.
Принципово новим явищем у тогочасному житті були й два виступи П. Гулака-Артемовського українською мовою з приводу проблем, що стосувалися безпосередньо розвитку рідної мови та літератури і були, по суті, першими зразками нової української прози і літературної критики.
У приписці до .віршів «Пан та собака» і «Супліка до Грицька К...и» П. Гулак-Артемовський дає поради, як треба читати й вимовляти українські слова й окремі звуки; висловлює цікаві думки про «Енеїду», яку, подібно до інших авторів журналу, ставить дуже високо, і засуджує .відому комедію О. Шаховського «Козак-стихотворец». Гулак-Артемовський рішуче заперечує право цієї комедії вважатись правдивою картиною життя й характеру українців і зауважує, що «хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа, нехай, я ж кажу, вибачайте, з дурною головою в дім не лізе» (1818, ч. 12, с. 365).
Так у своєрідній формі висловлена думка про необхідність життєвої правдивості в літературі, яка е результатом глибокого вивчення життя, проникнення в суть зображуваних явищ і людських характерів. «Пиши про людей, бачених тобою, – вимагав пізніше Г. Квітка-Основ'янен-ко, – а не вигадуй характерів небувалих, неприродних, чудних, диких, страшних» .
Жива розмовна інтонація характерна для «Писульки» П. Гулака-Артемовського до видавця Є. Філомафітського. За зовнішнім балагурством І лукаво-іронічним, бурлескним стилізуванням епістолярного звернення, пересипаного влучними народними прислів'ями і приказками, неважко побачити відверту полеміку Гулака з реакційними критиками, які виступали проти «низьких» сюжетів у літературі і «подлых» характерів із життя простого народу.
На сторінках журналу публікувались і перші зразки театральної критики. В одній Із статей Є. Філомафітського за нежиттєві характери, неправдивість ситуацій, погану, покручену мову піддана критиці вже згадана комедія О. Шаховського «Козак-стихотворец». Як відомо, пізніше саме таку ж оцінку п'єсі О. Шаховського давали І. Котляревський та О. Пушкін. Засуджуючи засилля на місцевій сцені ми низькопробних перекладних п'єс, Філомафітський та інші автори з ентузіазмом відгукувалися про найкращі на той час вітчизняні п’єси «Сбитенщик» та «Водовоз» Я. Княжніна і особливо «Ябеду» В. Капніста. В «Украинском вестнике» вперше в пресі згадано ім'я Михайла ІЦепкіна, чия гра викликала захоплення глядачів і рецензента.
З численних перекладних творів варто передусім відзначити переклади чи переспіви творів Вольтера, Руссо, Мільтона, мадам де Сталь, що загалом свідчило про мпиіе політичне вільнодумство перекладачів Р. Гонорського, Є, Філомафітського, І. Срезневського, О. Сомова, II, Гулака-Артемовського.
З усього опубліконаного в «Украинском вестнике» найбільший інтерес становлять оригінальні художні твори – вже згадані байки П. Гулака-Артемовського, вільнолюбні вірші «першого декабриста» В. Раєвського та його брата А. Раевського, політично гострі сатиричні вірші та байки A. Нахімова, А. Тюльпіна, в яким засуджувався вищий світ, де «чести без заслуг достоин дворянин», «благороден тот, кто сотни душ считает, хотя своей и нет – но это не мешает» (1817, ч. 5, с. 343), де процвітають хабарництво, соціальна нерівність і несправедливість.
Простежуючи розвиток сатирично-викривальної традиції в російській літературі, В. Бєлінський в один ряд із Сумароковим та Капністом ставив і Нахімова, який «здобув собі гучне ім'я в літературі свого часу постійним натхненням проти кривосуддя».
У зв'язку з цим доречно підкреслити не лише перегуки тем і сатиричних мотивів у творчості Нахімова і Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітку-Основ’яненка, а й їх прямий генетичний зв'язок.
У кількох номерах журналу друкувалися «Письма к издателю» Фалалея (Фалурдена) Повинухіна – дотепні сатиричні картинки, написані рукою майбутнього автора «Пана Халявського». Г. Квітка-Основ'яненко висміює тупість, обмеженість і неуцтво дворян, їх раболіпне схиляння перед Іноземщиною, натякає на жорстоке ставлення до кріпаків, викриває сутяжництво і здирство в суді.
Для стилю листів, які воскрешають у пам'яті блискучі «Письма к Фалалею» Д. Фонвізіна, характерні іскристий гумор, жива оповідна інтонація, вживання народно-розмовної лексики, прислів'їв («не купи села, а купи судью», «коли чего черт не сможет, там подьячий допоможете). «Письма к издателю» – яскравий приклад продовження в українській журналістиці традицій російської сатиричпо-викривальної літератури.
«Украинский вестник» дав перші зразки таких публіцистичних жанрів, як нарис (О. Шуман, І. Вернет, О. Льовшнн), фейлетон і памфлет (Г. Квітка-Основ'яненко, B. Маслович).
У відділі «Харьковские записки», який вів Г. Квітка-Основ'яненко, друкувалося багато цікавих матеріалів про культурне життя, стан освіти в Харкові, про місцеві події, побут тощо.
«Украинский вестник» користувався широкою популярністю. Схвальні відгуки про нього давали столичні й іноземні журнали: «Московский телеграф» назвав журнал найкращим зі всіх провінційних видань Росії (1827, № 23, с. 143).
Не випадковою була участь у цьому журналі активних діячів таємних декабристських організацій – В. Раєвського і О. Сомова, багатьох провідних місцевих та столичних учених і літераторів; дуже помітний його зв'язок з виданнями декабристської «вченої республіки».
Сміливі виступи журналу привернули до нього пильну увагу місцевої і столичної цензури, яка у 1818-1819 pp. зробила кілька зауважень і конфіскацій матеріалів, а на початку І820 р. розпорядилась «припинити його негайно», настерігаючи й решту видань, «щоб не пішли по шкідливому шляху «Украинского вестника». Не перебільшуючи радикальності журналу, не можна не зауважити, що він, по суті, був першим у Росії XIX ст. виданням, офіційно забороненим за небажаний напрям.
У 1817-1818 pp. у Харкові видавався галузевий журнал «Украинский домовод», який повинен був давати читачам поради щодо раціонального ведення господарства. Видавець журналу Ф.Пільгер у статті «Всеобщая польза скотоводства и вред от пренебрежения оного» несподівано й необачно заговорив про недосконалість суспільства, де уряд належним чином не дбає про добробут людей, а безкарне свавілля поміщиків доводить селян до злиднів і розорення. За подібне політичне зухвальство журнал було заборонено.
Після закриття журналів «Украинский вестник» і «Украиский домовод» деякий час єдиним періодичним виданням у Харкові була газета «Харьковские известия» заснована у 1817 р. викладачем університету І. Вербицьким з метою сприяння економічному розвитку краю, торгівлі, поширенню освіти і культури. Втрачаючи під натиском цензури місцевий колорит і оригінальні матеріали, відмовляючись навіть від помірковано-ліберальної критики деяких явищ місцевого життя, газета поступово перетворювалась на типовий нудний і непопулярний офіційний листок, що припинив існування у 1823 р.
Наступ політичної реакції, коли літературу й журналістику душили, змагаючись між собою в стараннях, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство поліції, Міністерство духовних справ і народної освіти та ще й сам Аракчеев, значно ускладнив можливість появи нових періодичних видань. Так, у 1820 р. царським урядом був зірваний цікавий проект видання літературного журналу «Харьковская муза», запропонованого П. Гулаком-Артемовським і О. Склабовськнм, а в 1824 р. – проект видання «Украинского музыкального журнала» А, Барцицького.