Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Пресса Харькова в 1820 г..doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
10.11.2019
Размер:
120.32 Кб
Скачать

Історія української журналістики (від зародження до початку ХХ ст.)

СЕМІНАР 2.

Перші періодичні видання в Україні

ПЕРШІ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ В ХАРКОВІ (1812-1825 рр.)

Перші газети і журнали на Україні виникли більш ніж через століття після петровських «Ведомостей», у той час, коли російська журналістика кількісно й якісно зміцніла і мала вже значні традиції. Цілком природно, що перші на Україні періодичні видання («Харьковские известия», «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник» та ін.) використовували досвід російської преси, продовжували її традиції, перебували з нею у найтісніших контактах.

Іще у ХVIII ст. багато вихідців з України (Ф. Прокопович, І. Богданович, В. Рубан, В. Капніст та ін.) були активними учасниками російського культурного процесу, співробітниками і навіть організаторами ряду друкованих органів у Москві й Петербурзі («Санкт-Петербургские ведомости», «Собеседник любителей русского слова», «Академические известия», «Трудолюбивый муравей», «Собрание новостей», «Живописец», «Новые ежемесячные сочинения» та ін.).

Російські журнали XVIII ст. приділяли незначну увагу історії, духовній та матеріальній культурі України. Але постійний інтерес до України був особливо характерним для журналів російського просвітителя М. І. Новикова, як і для всієї його видавничої та просвітительської діяльності загалом. Звичайно, все це створювало відповідні традиції і для розвитку журналістики, сприяло формуванню періодичних видань та їх типів, розвитку жанрово-стильових засобів української мови.

Важливим джерелом для формування української різножанрової газетно-журнальної публіцистики були величезні скарби народнопоетичної творчості українського народу та попередня писемна література – хронікально-літописна, ораторсько-публіцистична, полемічна, епістолярно-мемуарна, бурлескно-сатирична та ін.

Українські народні думи та історичні пісні – це не тільки високомистецькі художні твори, а й безсмертні документи справжньої народної публіцистики, своєрідний засіб інформації, народного коментування важливих соціальних і політичних подій та процесів.

Кобзарі й піснярі виступали не лише як народні поети, історики, філософи, що узагальнювали історичний і соціальний досвід народу, а й як народні вісники й глашатаї, які розвивали дух народного протесту.

Народні пісні відігравали велику виховну і навіть організаторську роль у соціальній боротьбі народу в часи широкого розмаху селянських повстань. Народна творчість була і виявом національної самосвідомості, важливим фактором національно-культурного життя, бо а творчості народу відбивалося його світорозуміння, побутувала, утверджувалась і розвивалась рідна мова як засіб спілкування між людьми і як невмирущий чинник різноманітної творчості народу.

Не випадково особливо активний інтерес до творчості народу виникає саме в процесі нормалізації літературної мови, становлення самобутньої літератури, зародження журналістики. Досить згадати перші українські фольклористичні збірники В. Ломиковського, М. Цертелева, М. Максимовича, А. Меглинського та ін.

Багато суспільно-політичних, мовно-літературних проблем, які порушувались уже в перших українських журналах, тісно пов'язувалися з творчістю народу, спирались на її авторитет або й виростали на її ґрунті.

Народнопоетична творчість постійно здійснювала величезний вплив на розвиток ідей, моралі, світорозуміння писемної літератури, її мовних традицій і образної системи. Це можна спостерігати на прикладі творчості суворого обличителя суспільного зла Івана Вишенського та пристрасного полеміста Михайла Андрелли. Заперечення несправедливого ладу, викриття його соціальних пороків, демократична спрямованість і глибокий патріотизм у поєднанні зі своєрідними стилістичними прийомами, фразеологією і образною системою – все це мало тісний і безпосередній зв'язок з народною творчістю, виростало з її живих традицій.

Важлива роль у формуванні газетно-журнальних публіцистичних та інформаційних жанрів належить полемічним творам Герасима і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Захарія Копистенського, Петра Могили. І хоч пере­важна більшість їхніх творів стосувалася безпосередньо різноманітних церковно-релігійних проблем, це не позбавляло їх більш чи менш виразної соціальної гостроти. Не тільки соціальна тематика – гостре викриття соціальних несправедливостей і пороків, не тільки виразне адресування соціального протесту – проти представників вельможного панства та духовенства, а й гостро викривальна форма цих творів використовувалися як зразок у процесі формування арсеналу газетно-журнальних засобів.

Прямим попередником політико-інформаційної періодики є літописи та хроніки XVII ст. – Густинський, Київський, Хмельницький, Львівський та ін., а також знамениті козацькі літописи XVIII ст. – Самовидця, Г. Грабянки та С. Величка. Сумлінна фіксація найважливіших історичних фактів, характеристика окремих історичних осіб не могли не мати певних соціально-політичних забарвлень – залежно від симпатій чи антипатій літописців. Це й ріднить хронікальні та літописні записки з пізнішими газетними, зокрема репортерськими, матеріалами. Особливо відчутний вплив на формування нової української літератури і української журналістики мала творчість Григорія Сковороди – його „обличительство” суспільного зла, матеріалістичні тенденції та глибокий патріотизм. Характерно, що вже перші періодичні видання на Україні приділяли чимало місця матеріалам з життя й діяльності Сковороди, а в ряді публіцистичних і поетичних творів відчутний і подих його ідей, як і відгомін просвітительських ідей Я. Ковельського, Ф. Туманського, О. Паліцина та ін.

Важливу роль у заснуванні на Україні перших газет і журналів відіграв харківський університет, відкритий у 1805 р. Він став не лише урядовим, науковим і навчальним закладом, а й важливою громадсько-політичною та культурно-освітньою установою Слобожанщини, а згодом – і всієї України.

З Харківським університетом пов'язане існування перших на Україні своєрідних літературно-мистецьких об'єднань і клубів, наукових товариств, цивільної друкарні (1805), книжкового магазину (1812); активізація громадсько-культурного життя в місті та налагодження видавничої справи, всього того, що готувало ґрунт для виникнення періодичної преси і створювало умови для її розвитку.

Заснуванню газет і журналів у Харкові значною мірою сприяв і цензурний статут 1804 р. – чи не найбільш ліберальний статут усього XIX ст. Давши університетам право цензурування всієї місцевої друкованої продукції (раніше цензура зосереджувалась лише в Петербурзі й Москві), новий статут створював реальні умови для існування періодичної преси на периферії.

Харківські видання вважають хронологічно першими зразками української періодики, незважаючи на те, що ще раніше, починаючи з середини XVIIІ ст., на українських землях з'являлося чимало газет і журналів польською, угорською, румунською, німецькою, французькою мовами.

На відміну від цієї іншомовної періодики, харківські видання відбивали різні сторони політичного, економічного та культурного життя України і таким чином задовольняли потреби певних соціальних верств українського народу. Важливо відзначити, що й виникали вони не за розпорядженням уряду, а з ініціативи місцевих діячів, інколи навіть всупереч офіційним урядовим приписам. Позначаючись певною мірою на напрямах та змісті видань, ця обставина часто була причиною урядових переслідувань і короткого віку багатьох періодичних видань.

Фундаторами і активними діячами журналістики на Україні були викладачі Харківського університету І. О. Срезневський, Є. М. Філомафітський, Р. Т. Гонорський, Б. Г. Маслович, А. А. Вербицький, О. В. Склабовський.

Активну участь в організації та редагуванні перших газет і журналів брали Г. Ф. Квітка-Основ’яненко і П. П. Гулак-Артемовський. У цьому також слід вбачати зв'язок журналістської справи з розвитком нової української літератури, яка в перші десятиліття XIX ст. досягла значного рівня свого розвитку.

Протягом другого десятиліття XIX ст. в Харкові виникло дві газети – «Харьковский еженедельник» та «Харьковские известия» і три журнали – «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник» та «Украинский домовод».

Перші періодичні видання на Україні виходили російською мовою або ж були двомовними. Це пояснювалось не тільки урядовими заборонами української мови, браком національних кадрів для цієї нової ділянки культури, а й участю діячів братньої російської культури в організації видавничої справи на Україні, що було історично зумовленим, закономірним і позитивним процесом.

Формування української журналістики відбувалося у безпосередніх тісних зв'язках з російською журналістикою. Спільність соціально-економічних умов розвитку російського і українського народів зумовлювала спільність ідейно-політичних напрямів і проблем у культурі, зокрема в журналістиці.

Основними питаннями, що на початку XIX ст. стояли в центрі уваги суспільної думки, а отже, і журналістики, були питання політичної свободи, економічного і культурного прогресу країни. Зростав інтерес до становища кріпосного селянства, продовжувались традиції викриття соціальної несправедливості, зловживань поміщиків, представників кліру і чиновної бюрократії.

Важливою проблемою, яка висувалася в той час в українській журналістиці, була проблема можливості розвитку літератури і преси українською мовою. Ставились також питання про напрям та роль літератури в суспільному житті, про об'єкти творчості письменника тощо.

Спочатку ці проблеми ставились і вирішувались не в спеціальних публіцистичних чи теоретичних працях, а здебільшого в принагідних замітках і, головним чином, в літературно-художній практиці. Вже самі спроби писати українською мовою наочно доводили її реальні можливості як мови багатомільйонного народу.

Перші три десятиріччя не дали остаточної відповіді на ці питання. Журнали та газети містили ще дуже мало творів українською мовою (нова українська література тоді взагалі була кількісно небагата) і матеріалів, присвячених проблемам української культури. Інтерес до життя українського народу обмежувався здебільшого історією та етнографією, зрідка робились спроби висвітлювати деякі тогочасні економічні проблеми Слобідської України як частини Російської імперії.

Однак вже сама постановка таких проблем мала принципове і надзвичайно важливе значення, оскільки це сприяло посиленню інтересу до збирання і вивчення пам'яток української історії та народної творчості, популяризації скарбів самобутньої культури талановитого народу (фольклорні збірки М. Цертелева, В. Ломиковського, І. Срезневського, М. Максимовича, П. Лукашевича та in.), викликало перші спроби нормалізації українського правопису («Опыт грамматики малороссийского наречия» О. Павловського, виступи П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича), а зрештою й породило дискусії про права та можливості української мови.

У ході дискусій питання перспективи української мови не лише було вирішене позитивно теоретично, а й дістало блискуче практичне підтвердження в творчості Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, а згодом – Т. Шевченка.

Незважаючи на недовговічність, а інколи й на відсутність чіткого ідейно-політичного спрямування, перші періодичні видання на Україні становили важливу частину інтелектуального і громадського життя краю, були помітним і активним фактором у розвитку суспільно-політичної думки і культури на Україні.

На сторінках газет і журналів, переважно ліберально-поміркованого характеру, часто друкувались художні, наукові та публіцистичні твори прогресивного напряму, які відзначалися прагненням авторів до правдивого зображення народного життя, наявністю елементів критики окремих явищ самодержавно-кріпосницької дійсності.

Поміркований характер ряду матеріалів у журналах, видавцями яких виступали прогресивно настроєні люди, пояснювався здебільшого цензурними причинами. Практичне здійснення вимог навіть ліберального цензурного статуту 1804 р. не виключало свавілля з боку особливо запопадливих цензорів. До того ж з 1811 р. сама цензура перебувала під наглядом царського Міністерства поліції.

Історія російської цензури початку XIX ст. відбиває еволюцію політики Олександра І, який від обіцянок реформ перейшов до відвертої політичної реакції, від загравання з просвітительською філософією – до ідеології Священного союзу, від гри в лібералізм до аракчеєвщини. Цензура ж не тільки йшла слідом за реакцією, що після 1812 р. посилювалась у країні, а й часто випереджала її.

Таким чином, цензурний статут 1804 p., з одного боку, створював формальні можливості для існування провінційної преси в університетських містах, а з другого боку – міцно тримав цю пресу в залізних лещатах «благопристойності та порядку».

«Харьковский еженедельник»

Першою ластівкою, що своєю появою і «провістила початок української журналістики, була газета «Харьковский еженедельник» (травень 1812 p.).

Газета була заснована з ініціативи місцевих діячів і за рішенням губернських властей, що було порушенням урядових розпоряджень, які зобов'язували в кожному випадку звертатись за дозволом на видання до Міністерства народної освіти. Цей факт став пізніше приводом для причіпок столичної цензури до газети, а зрештою – й однією з причин закриття її.

Видавав газету університетський книготорговець Лангнер при допомозі університетських викладачів і студентів, зокрема В, Масловича, Я. Матеса, К. Нельдехена.

«Харьковский еженедельник» виходив щосуботи обсягом 1-1,5 друкованих аркушів, тиражем до 600 примірників.

Газета мала відділи економії, технології, комерції і «суміші». В перших трьох відділах вміщувались статті з сільського господарства, технології виробництва хліба, масла, цукру, олії, а також деяких промислових товарів. Переважна більшість цих матеріалів передруковувалася з і незначними змінами зі столичних видань, хоч джерело і не вказувалось. Брак оригінальних матеріалів і їх тематична обмеженість не сприяли росту популярності видання.

Намагаючись «оживити» газету, видавець вводив нові відділи – історії, естетики, місцевої хроніки, оголошень, в окремих номерах друкувалися ліричні вірші й епіграми, здебільшого невисокого ідейно-художнього рівня. Певним свідченням інтересу до романтичного напряму в літературі, що вже зароджувався тоді в Росії, було вміщення перекладної статті Ф. Шіллера «Про призначення ліричної поезії».

Найбільшою популярністю у читачів користувався інформаційний відділ, де друкувалися цікаві матеріали про народний побут, місцеві події, а також вмішувались торговельні й метеорологічні бюлетені.

У своїй тематиці газета намагалася не виходити за межі губернії, як це їй згодом було рекомендовано Міністерством народної освіти. Очевидно, саме на цьому шляху газета могла б утвердити себе в громадському житті Слобожанщини й завоювати прихильність читачів, але, проіснувавши ледве три місяці, вона була закрита розпорядженням столичної цензури.

Отже, перша спроба здійснювати постійне періодичне видання у Харкові виявилася не зовсім успішною, хоч і не безкорисною. «Харьковский еженедельник» став своєрідним лакмусовим папірцем, за допомогою якого вдалося з'ясувати інтереси місцевої освіченої публіки і визначній характер наступних видань.

У січні 1816 р. в Харкові одночасно вийшло два журнали – «Харьковский. Демокрит» і «Украинский вестник». Поява відразу двох журналів свідчила про загалом інтенсивне громадсько-культурне життя в провінціальному губернському місті. У 1816 р. в усіх провінціальних містах Росії видавалось лише 7 літературних журналів (включаючи два згаданих харківських).

«Харьковский Демокрит»

«Харьковский Демокрит» – перший в Україні журнал сатири та гумору –видавався своєрідною літературною групою, що називала себе то «шайкою рифмачей», то «обществом эпикурейцев» і об'єднувала місцевих літераторів – вихованців університету: Б. Масловича, А. Нахімова, Д. Ярославського, О. Сомова, А. Вербицького та ін. Згодом до них приєдналися викладачі університету І. Срезневський і Р. Гонорський, а також Г. Квітка-Основ’яненко, без якого не обходилася тоді жодна громадсько-культурна подія в Харкові.

Видавець журналу В. Маслович, студент, а потім викладач університету, відомий як ініціатор літературних вечорів, автор кількох поетичних збірок і віршів українською мовою.

Програма цього щомісячного журналу включала традиційні відділи: поезії, прози і «суміші». Крім розважального матеріалу, у відділі «суміші» планувалася публікація російських і українських народних пісень. З матеріалів цього відділу певний інтерес становили лише деякі гумористичні вірші й акростихи Г. Квітки-Основ'яненка та вірші В. Масловича, написані українською мовою. Мало-оригінальна проза журналу здебільшого зовсім була позбавлена соціальної і художньої вартості.

Основну частину кожного номера журналу становила поезія. Хоч гострих соціальних проблем, які б розхитували основи самодержавно-кріпосницького ладу, «Харьковский Демокрит» не порушував, проте в сатиричних віршах і байках трапляються досить прозорі та сміливі натяки На тіньові сторони суспільного життя, па прояви соціальної несправедливости

Чимало віршів пройнято почуттям поваги до простого люду, мотивами співчуття йому, що само по собі у ті часи вважалось виявом політичного радикалізму. Думка про те, що саме знедолений, принижений трудовий народ є справжнім творцем усіх цінностей на землі, підкреслюється у байці А. Нахімова «Море и река». А В. Маслович у байці «Конь барский и кляча» засуджував тих, які «взыскивают все с подвластных им людей, гордятся перед ними, А только и живут крестьянами своими» (1816, № 2, с. 78). Констатацією і осудом соціальних несправедливостей, зловживань Й обмежувалась подібна сатира – «сатира на порок» взагалі, а не на конкретних його носіїв. Однак, відзначаючи обмеженість цієї сатири, не слід принижувати її значення для розвитку в літературі ідей гуманності, співчуття до кріпака.

На сторінках журналу висміювалось самодурство поміщиків, викривалось сутяжництво і казнокрадство, хабарництво, раболіпство чиновників, зажерливість купців, облудність і лицемірство пастирів церкви, які «людьми, как куклами, играют и, миру мир моля, мир с миром обдирают» (1816, № 3, с. 17). Автори ряду творів продовжували і розвивали традиції української і російської сатиричної літератури та народної творчості.

У бурлескному тоні написані окремі оди А. Нахімова, поеми В. Масловича «Утаида» та «Основание Харькова», на яких явно позначився вплив «Енеїди» І. Котляревського, українського та російського бурлеску. Поема «Основание Харькова» цікава й тим, що в ній вперше в періодичних виданнях введений український текст – репліки, куплети й пісні батрака Якова. Українськими прислів'ями, пісенними куплетами, простонародними словами і виразами густо пересипані й деякі інші твори журналу. Заслуговують на увагу принципово важливі спроби відстоювати літературні можливості української мови.

Автори журналу порушували теми, пов'язані зі станом % тодішньої журналістики, висловлювали свої погляди на характер і місце газет та журналів у суспільному житті. Щоправда, робилося це здебільшого також в іронічних посланнях і гумористичних віршах типу «Беседы на пирушке» (1816, №2).

Маслович і його друзі влучно пародіювали не тільки високопарні оди та кантати, написані за канонами псевдокласицизму, творіння не тільки шишковістів, а й карамзіністів, відверто симпатизуючи новому, романтичному напряму в літературі.

«Харьковский Демокрит» у своїй еволюції мав яскраво виражену тенденцію до посилення соціальної гостроти матеріалів, які «сна лишали», очевидно, багатьох вельможних читачів. Завдяки цьому він здобув гучного успіху. Це, зрештою, й визначило його долю: з кожним номером посилювались причіпки цензури і як наслідок – з'являлись промовисті крапки та чисті сторінки замість викреслених рядків і вилучених творів.

Попрощавшись із читачами необачно сміливою і зухвалою поемою «Певец во стане эпикурейцев» (прозоре пародіювання «Певца во стане русских воинов» В. Жуковского), журнал шостим числом у червні 1816 р. припинив своє існування.

«Харьковский Демокрит» був першою спробою збудити громадську думку, звернути її увагу на окремі негативні сторони суспільного життя. Протягом майже цілого століття він залишався єдиним сатирично-гумористичним виданням на Східній Україні.