Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істо­тно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень (див. табл. 1), постановивши й перше рішен­ня в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Євро­пейський суд з прав людини приділятиме розглядові ін­дивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил.

Так, під час розгляду справи «Долее проти Ірландії» у I960 році на попереднє питання Європейської комісії з прав людини, чи повинен Суд ознайомлюватися з пись­мовими зауваженнями заявника щодо її доповіді, Євро­пейський суд з прав людини дав негативну відповідь, зазначивши, що участь у справі заявника, а так само і на­дання ним письмових заяв не передбачені Конвенцією. Через 10 років при розгляді справи «Де Вільде, Ооме, і Вер-еип проти Бельгії» (так звана «справа про бродяжництво») (De Wilde, Ooms and Versyp Cases («Vagrancy» Cases)) Суд дозволив адвокату заявників, усупереч запереченням представника держави-відповідача, брати участь у слу­ханнях, посилаючись на те, що Конвенція не обмежує представника Комісії у свободі вибору осіб, які повинні надавати йому допомогу. І лише в 1983 році, з набран­ням чинності нової редакції Регламенту Європейського суду з прав людини, представники заявників одержали статус самостійної сторони у процесі.

Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як ав­торитетна й ефективна міжнародна судова установа. Як зазначав у 1992 році М.Л. Ентін, «80-ті роки стали для контрольного механізму Ради Європи порою зрілості. Він запрацював у повну силу. Зросли його авторитет і вплив. Він перетворився на важливий фактор інтеграції правових і соціальних систем країн-учасниць Європей­ської конвенції».

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовт­ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу са­мим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокре­ма, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам бу­ло надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини прийняв другий Регламент. Якщо положення першого з них - Регламен­ ту А - застосовувалися в справах, де відповідачами ви­ступали держави, які не ратифікували Протокол № 9, то Регламент В встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей Протокол.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, по­лягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У тако­му разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Крім того, дев'яності роки характеризувалися різким збільшенням кількості членів Ради Європи за рахунок країн Центральної та Східної Європи (у 1990 році чле­ном Ради Європи стала Угорщина; у 1990 р. - Польща; у 1992 р. - Болгарія; у 1993 р. - Литва, Румунія, Словенія, Чехія, Словакія; у 1995 р. - Україна, Латвія, Албанія, Мо­лдова, колишня Югославська Республіка Македонія; у 1996 р. - Росія та ін.), а також подальшим зростанням чи­сла розглянутих Судом справ (див. табл. 1). Стало очеви­дним, що з метою підвищення ефективності контроль­ного механізму Конвенції його необхідно реформувати. З огляду на це, Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла в 1992 році відповідну рекомендацію, де за­значалося, що «реформу контрольного механізму... далі відкладати не можна».

Під час зустрічі на найвищому рівні глав держав та урядів, яка відбулася 8-9 жовтня 1993 р. у Відні, було ви рішено створити новий єдиний Суд з прав людини, що працюватиме на постійній основі. Цю ідею було реалі­зовано в Протоколі № 11, підписаному 11 травня 1994 р.