3.Еволюція європейського механізму захисту прав людини

Прийняття Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод стало вочевидь революцій­ною подією в тогочасному міжнародному праві, адже ця Конвенція не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати судовий та квазі-судовий контроль за дотриманням її положень і розгля­дати позови приватних осіб проти держав. Як писав ві­домий спеціаліст у галузі міжнародного права, суддя Європейського суду з прав людини Дж. Фіцморіс, «Єв­ропейська конвенція про захист прав людини була кон­венцією зовсім нового типу, раніше не відомого; вона передбачала для держав-учасниць такі зобов'язання, які уряди раніше ніколи не брали, а її ідеї лише на двадця­ть років раніше (до 1940 року), імовірно, розглядалися б

не тільки як безглузді, але й такі, що виходять за нор­мальні межі міжнародного права. Це передусім стосу­ється революційного положення про право громадяни­на звертатися на свій власний уряд до міжнародного судового форуму».

Напевне, саме через цю «революційність» у першо­му варіанті тексту Конвенції повноваження її контро­льних органів, а також право на подання індивідуаль­них скарг були визначені як факультативні. Таким чи­ном, за державами залишалося право визнавати або не визнавати юрисдикцію Європейського суду з прав лю­дини та повноваження Європейської комісії з прав лю­дини щодо розгляду індивідуальних скарг. Звичайно, потрібен був значний час для того, щоб усі країни, які підписали Конвенцію, зробили відповідні заяви. Для прикладу, необхідні для початку діяльності Європейсь­кого суду з прав людини вісім спеціальних заяв було зібрано тільки в 1958 році. А для того, щоб усі країни-засновниці Ради Європи визнали право на подання ін­дивідуальних скарг, знадобилося близько ЗО років: Ні­дерланди зробили це лише через 10 років після прийн­яття Конвенції - у 1960 році, Великобританія - у 1966 році, Італія - у 197З році, а найпізніше таке право визнала Франція - у 1981 році.

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і ста­новленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редак­ції Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року).

Європейську комісію з прав людини було утворено в

році, її першим головою став британець сер Гамфрі Водлок (Humphrey Wadlock). Вона розпочала роботу в

році, але вперше прийняла рішення про прийнят­ність заяви тільки 9 червня 1958 року в справі «Де Беккер проти Бельгії» (De Becker against Belgium). Першого січня 1959 року Комісія вперше оголосила прийнятною міжде­ржавну справу - «Греція проти Сполученого Королівства», що стосувалася виключних декретів і розпоряджень, ви­даних на Кіпрі Сполученим Королівством.

Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорі­внювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа. Члени Комісії обиралися Комітетом міністрів абсолютною бі­льшістю голосів строком на шість років із можливістю подальшого переобрання. Вони брали участь у роботі Комісії в особистій якості та не могли протягом терміну своїх повноважень виконувати будь-які функції, несумі­сні з їх незалежністю, неупередженістю, готовністю при­ступити до виконання своїх обов'язків у Комісії або з ви­могами, що випливають із мандату члена Комісії.

Стаття 24 попередньої редакції Конвенції надавала право будь-якій Високій Договірній Стороні передавати до Комісії через Генерального секретаря Ради Європи питання про будь-яке можливе порушення положень Конвенції іншої державою. У той же час. відповідно до колишньої статті 25 Конвенції Комісія могла приймати від будь-якої особи. будь-якої неурядової організації або будь-якої групи осіб скарги про порушення їх прав. га­рантованих Конвенцією про захист прав людини та ос­новоположних свобод. але за умови. що Висока Договір­на Сторона, стосовно якої подано скаргу. заявила. що вона визнає таку компетенцію Комісії.

Комісія працювала в межах пленарних засідань за зачиненими дверима. За задумом авторів Конвенції, вона мала бути фільтраційним органом. тому Комісія перш за все розглядала питання про прийнятність заяв у кон­тексті колишніх статей 26 і 27 Конвенції. У випадку при­йняття заяви Комісія спільно з представниками сторін вивчала її для встановлення фактів. Одночасно вона на­давала себе «в розпорядження зацікавлених сторін з ме­тою досягнення врегулювання справи на підставі поваги до прав людини. визначених у... Конвенції» (п. 1 Ь стат­ті 28 Конвенції в попередній редакції).

Якщо дружнє врегулювання було досягнуто. Комісія підготовлювала доповідь із коротким викладом фактів і погодженого рішення. яка направлялася «зацікавленим особам. Комітету міністрів та Генеральному секретареві Ради Європи для опублікування» (п. 2 колишньої ст. 28 Конвенції). У протилежному випадку Комісія складала доповідь із викладом фактів справи та своїм висновком про наявність або відсутність порушення Конвенції та направляла її Комітету міністрів Ради Європи й зацікав­ леним сторонам. При цьому Комісія могла «вносити такі пропозиції, які вона визнає доречними» (п. З колишньої ст. ЗІ Конвенції). Якщо протягом трьох місяців після на­правлення до Комітету міністрів справа не передавалася до Суду відповідно до положень колишньої ст. 48 Конве­нції, Комітет міністрів приймав рішення про наявність або відсутність порушення Конвенції більшістю у дві третини голосів (ст. 32 Конвенції у першій редакції). Ко­мітет міністрів також здійснював нагляд за виконанням своїх рішень і рішень Європейського суду з прав люди­ни.

Відповідно до статті 48 Конвенції в редакції 1950 ро­ку справу могли передати до Суду (за умови визнання заінтересованою державою або заінтересованими держа­вами, якщо їх більше однієї, обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини або, за відсутності такого визнання, зі згоди відповідної держави чи дер­жав):

Європейська комісія з прав людини;

Висока Договірна Сторона, громадянин якої, можливо, є жертвою в розумінні Конвенції;

Висока Договірна Сторона, що передала справу на розгляд Комісії;

Висока Договірна Сторона, щодо якої подано скаргу.

Слід зазначити, що юрисдикція Суду розповсюджу­валася на всі питання щодо тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, переданих йому відповідно до колишньої стат­ті 48 Конвенції.

На відміну від Комісії число суддів Європейського суду з прав людини дорівнювало кількості членів Ради

Європи, а не держав-учасниць Конвенції (ця ситуацію було виправлено Протоколом № 11 до Конвенції). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю строком на дев'ять років із можливістю подальшого переобрання. Причому перші вибори могли проводитися лише після того, як будь-які вісім держав-учасниць заявлять про свою згоду на обов'язковість юрисдикції Суду. До цього моменту до Суду не можна було передати жодну справу.

Європейський суд з прав людини розпочав свою дія­льність у 1959 році, коли вказану вище умову було вико­нано. Двадцять третього лютого 1959 року було відкрито його першу сесію. Першим головою Європейського суду з прав людини став британець лорд Арнольд Дункан Макнейр (Arnold Duncan McNair). у 1960-1961 роках Суд розглянув першу справу «Лолес проти Ірландії» (Lawless v. Ireland), що стосувалася адміністративного тримання під вартою. В ухваленому 1 липня 1961 року рішенні у даній справі Суд постановив, що не було порушення Конвен­ції.

Слід зазначити, що від початку своєї діяльності й до середини 1970-х років контрольні органи Конвенції роз­глянули загалом невелику кількість справ (див. табл. 1), однак саме на цьому етапі були встановлені та апробо­вані на практиці основні процесуальні правила розгляду справ, сформована оптимальна структура рішень. Пере­важна більшість рішень, прийнятих Судом до середини 1970-х років, залишаються актуальними й досі. Напри­клад, у своєму другому рішенні, прийнятому у справі «Де Беккер проти Бельгії», Європейський суд з прав люди­ни чітко визначив, що він не здійснює абстрактний кон­троль за внутрішнім законодавством країн-учасниць

Конвенції. Цього положення Європейський суд з прав людини дотримується й дотепер.