1. Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування міжособистісне, особистісно-групове та між групове.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді. Коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника – з колективом підлеглих, оратора – з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відбивають колективну позицію.

2.Залежно від міри опосередкування виділяють безпосереднє та опосередковане спілкування.

Безпосереднє спілкування характеризується тим, що співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби.

Опосередковане спілкування – це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ (телефон, лист).

3.Залежно від тривалості стосунків виділяють короткочасне, довготривале спілкування.

Короткочасне спілкування виникає із ситуаційних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо (консультація, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо).

Довготривале спілкування – це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування.

4.За завершеністю виділяють завершене та незавершене спілкування.

Спілкування вважається завершеним , коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв’язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування.

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, перцептивну, інтерактивну.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються. Людська комунікація має свою специфіку, тому що в умовах людського спілкування інформація не лише передається, а й формується, уточнюється, розвивається.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт)

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Сприймання іншої людини означає співвіднесення її зовнішніх ознак з її особистісними характеристиками і інтерпретацію на цій основі її вчинків. У процесі розуміння людини виокремлюють два рівні. На першому відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, настанови іншої людини, як свої власні. Механізмами міжособистісного сприймання є:

• ідентифікація – спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнювання її з собою;

• рефлексія – усвідомлення суб’єктом, як він сприймається і оцінюється іншими індивідами або спільностями;

• емпатія – здатність проникати в психічний стан іншої людини та спрямованість емоційного відгуку на її проблеми (співпереживання, співчуття).

В структурі спілкування також виділяють три рівні: макро-, мезо-, мікрорівень.

На макрорівні спілкування розглядають як найважливіший аспект способу життя індивіда. Цей рівень передбачає вивчення розвитку спілкування протягом життя людини, виявлення основного змісту діяльності, кола осіб, з якими переважно вона спілкується, соціальних груп, до яких належить, тощо. Цей рівень є основним у дослідженні особистості, спрямованості її діяльності, мотиваційній сфері і міжособистісних стосунках.

На мезорівні реалізуються контакти, в які вступають люди при виконанні певних завдань чи спілкуванні на певну тему. Реалізація теми може потребувати одного контакту чи декількох зустрічей. Спілкування в межах певної теми обмежене в часі: воно має початок і кінець, тобто є процесом. Залежно від завдання чи обраної теми загальна картина спілкування виявляється дуже своєрідною за формою і способами.

Мікрорівень охоплює окремі акти спілкування, які є його елементарними одиницями. Таким актом спілкування може бути «питання –відповідь», потиск рук, багатозначний погляд – мімічний рух у відповідь та ін. За допомогою елементарних актів реалізуються теми, з яких складається вся система спілкування особистості в певний період її життя.

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях та комунікативній компетентності, але і на уміннях налагоджувати контакти, у тому числі й поза рамками ділових інтересів. У чому ж причина виникнення бар’єрів на шляху до розуміння людини людиною? Відомо, що люди по-різному сприймають, осмислюють й оцінюють взаємини, в залежності від особливостей свого внутрішнього світу та положення у соціальному оточенні. Бар’єри виникають у разі зіткнення стилів спілкування, у яких простір відкритий для власних індивідуальних проявів і закритий для розуміння індивідуальності іншої людини, а також коли зіштовхуються люди, що належать до різних соціальних груп, культур.

Можна говорити про власне комунікативні бар’єри, що перешкоджають взаємодії й успішному спілкуванню (на стадії здійснення контакту це насамперед недостатнє володіння соціальними техніками ведення бесіди, навичками й уміннями взаємодії), і про психологічні бар’єри, що в першу чергу перешкоджають взаєморозумінню, а потім вже ускладнюють взаємодію (упередження, забобони, соціальні стереотипи).

Серед чинників, що впливають на особливості комунікації, виокремлюють соціальний, фізичний, психологічний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють такі бар’єри комунікації:

1) соціальний бар’єр, зумовлений переважанням рольової позиції одного із співрозмовників;

2) фізичний бар’єр, який пов’язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії: неправильно організований простір зумовлює ізольованість одного з учасників взаємодії;

3) смисловий бар’єр, який породжує надмірна насиченість мовлення незрозумілими словами, науковими термінами;

4) естетичний бар’єр, який виникає через не сприйняття співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки іншого учасника взаємодіє;

5) емоційний бар’єр, який є наслідком невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання;

6) психологічний бар’єр, який проявляється як сформована на підставі попереднього досвіду негативна установка, розбіжність інтересів партнерів спілкування тощо.

Однією з умов, за яких реалізується процес комунікації, є урахування унікальних індивідуальностей суб’єктів комунікації, наявних у них комуніка-тивних знань, умінь, навичок, здібностей.

Комунікативні знання – узагальнений досвід людства в комунікативній діяльності, відображення у свідомості людей комунікативних ситуацій у їх причинно-наслідкових зв’язках і відношеннях. Їх особливістю є комплексність, що потребує від педагога вміння синтезувати матеріал для успішного розв’язання комунікативних задач, аналізу комунікативних ситуацій, вибору ефективних засобів комунікації. Їм притаманна індивідуальна забарвленість, оскільки комунікатор не лише озвучує здобуту інформацію, а й передає власний комунікативний досвід.

Комунікативні знання є основою комунікативних умінь – комунікативних дій, заснованих на ґрунтовній теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання, навички для відображення і перетворення дійсності. Так, О.О.Леонтьєв виділяє наступні комунікативні уміння:

1.Перцептивні уміння – вміння читати за зовнішніми засобами виразності дитини (в основі лежить увага і спостережливість).Досвідчені педагоги, наділені спостережливістю і увагою, вміють безпомилково розпізнавати деякі ознаки душевних переживань учнів за їх зовнішніми реакціями та проявами. Але педагогу важливо не лише бачити прояви того чи іншого настрою, а й розуміти внутрішній психологічний стан учня, вміти впливати на його позицію.

2.Емпатія – це уміння, які надають можливість вчителю розуміти емоційний стан дитини в формі співпереживань. Емпатія значною мірою полегшує взаємодію в тих випадках, коли треба уявити себе на місці іншого, урахувати його переживання.

3.Самопрезентація (вміння «подати себе») під час спілкування з учнями, передбачає вміння педагога взаємодіяти з учнями (батьками, колегами тощо) саме через свої найсильніші сторони та найпривабливіші характеристики.

4.Основним засобом спілкування для педагога є слово, тому спілкування полегшується, коли вчитель володіє словом, орієнтується в ситуації взаємодії і знає, що, де, як, кому сказати. А для цього педагогу треба володіти словом на рівні техніки і культури мовлення, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння

5.Контакт здійснюється не лише за допомогою слова, а й за допомогою інших засобів: жестикуляції, міміки, виразних рухів головою, плечима тощо, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння.

Формуючись у процесі комунікації, комунікативні уміння є наслідком розвитку комунікативних здібностей – здатності до спілкування з іншими людьми. Вони виявляються у навичках суб’єкта комунікації вступати у соціальні контакти, регулювати повторювані ситуації взаємодії, досягати в міжособистісних стосунках комунікативних цілей.

До комунікативних здібностей належать кілька підструктур: гностична (здатність розуміти інших людей: прагнення до розуміння співрозмовника, уміння слухати, психологічна спостережливість, здатність до ідентифікації), експресивна (здатність до самовираження своєї особистості: прагнення бути зрозумілим іншими, правдивість , довіра до партнерів), інтеракційна (здатність адекватно впливати на партнерів по комунікації: вимогливість, увічливість, уміння переконувати, рішучість, такт, дисциплінованість).

Комунікативні здібності, знання, уміння трансформуються у комунікативні навички – автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображеною комунікативних ситуацій. Обумовлюють адекватність сприйняття, розуміння об’єктивного світу, вплив на нього у процесі педагогічної комунікації.

В процесі спілкування розрізняють вербальну комунікацію (що використовує мову як знакову систему) і невербальну комунікацію (де використовуються різні немовні знакові системи). Вербальна комунікація як знакову систему використовує мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, тому що при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідом-леннями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація надає тим хто спілкується, велику кількість додаткової інформації, яку вони не можуть отримати по вербальних каналах спілкування. По-перше, це інформація про особистість комунікатора, що свідчить про темперамент людини, її емоційний стан в даній ситуації, самооцінку і «Я»- концепцію, особисті властивості та якості, соціальний статус, комунікативну компетентність і т. ін.

По-друге, це інформація про ставлення учасників комунікації один до одного, що визначає бажаний рівень спілкування (соціальна й емоційна близькість або віддаленість), характер чи тип відносин (домінування/залежність, симпатія/неприхильність) і динаміку взаємин (прагнення підтримувати спілкування, припинити його, конфліктувати).

По-третє, це інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дозволяє їм регулювати взаємодію. Вона містить інформацію про зануреність в дану ситуацію (комфортність, спокій, інтерес) або прагнення вийти з неї (нервозність, нетерпіння).

Вербальна і невербальна комунікація, супроводжуючи одна одну, знаходяться у складній взаємодії.

Розходження між вербальною і невербальною комунікацією можна представити таким чином:

Невербальна комунікація	Вербальна комунікація
1.Обмін повідомленнями про те, що відбувається «тут і зараз», у рамках конкретної ситуації, з людьми, що вступають у безпосередню взаємодію.	1.Обмін повідомленнями, що можуть існувати окремо від людини, яка передає їх; дозволяють інформувати про відсутні предмети чи явища.
2.Невербальне повідомлення важко розкласти на окремі одиниці; їхнє ядро складають різні рухи тіла, обличчя, голосу, просторових переміщень і ін.	2.Складові елементи вербального повідомлення (букви, слова, речення, фрази) чітко відділені один від одного, їхнє співвідношення підпорядковане певним правилам.
3. Невербальна поведінка спонтанна, довільні рухи переважають над контрольованими, неусвідомлені над усвідомленими.	3. Вербальні висловлення в значній мірі усвідомлені, їх легше піддати аналізу, оцінити, зрозуміти, проконт-ролювати.
4. Невербальну мову люди, як правило, засвоюють самі спостереженням, копіюванням, наслідуванням.	4. Говорити дітей вчать спеціально, родина і суспільство приділяють цьому досить багато сил і часу.

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії є вербальна комунікація. Вербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.

Мова – це система словесних знаків, яка включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення.

Саме за допомогою мови люди передають і отримують інформацію, «упаковану» у тому чи іншому тексті. Як засіб спілкування мова обслуговує всі сфери суспільно-політичного, професійно-ділового, наукового і культурного життя.

До основних функцій мови у спілкуванні відносяться:

- конструктивна (формулювання думок);

- комунікативна (функція обміну інформацією);

- емотивна (висловлення ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення, і безпосередня емоційна реакція на ситуацію);

- впливу на адресата (ділового партнера).

Мова реалізується у мовленні і тільки таким чином виконує своє комунікативне призначення. Мовлення – це зовнішній прояв мови, це послідовність одиниць мовлення, організована й структурована за його законами і відповідно до потреб інформації, що висловлюється.

У своїй комунікативній практиці людина здійснює внутрішнє і зовнішнє мовлення, які становлять певну єдність, що не виключає специфічності кожної з форм мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення – внутрішній, не звуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; механізм мовного мислення; процес народження думки у слові.

Зовнішнє мовлення поділяють на усне (звукове) і писемне, які різняться за формою, способом використання мови як системи.

Усне мовлення – засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйманій органами слуху артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку і діяльність.

Різновидами усного мовлення є: а) монолог (монологічне мовлення) – тривале, одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь; акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухачів;

б) діалог (діалогічне мовлення) – мовлення безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій.

Їх формами є розповідь, лекція, коментар, пояснення, оцінне судження, публічна промова, наукова доповідь (монолог), бесіда (діалог). Поширені і проміжні між ними форми усного мовлення: репліка, запитання, короткий виступ, повідомлення, висловлення, відповідь.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Писемне мовлення адресується суб’єкту комунікації і розраховане на зорове сприйняття. Його мета полягає в точному передаванні і сприйняття висловлення, особливість – у переважному вживанні непрямої мови.

Усне і писемне мовлення мають спільні і тільки їм притаманні елементи. Усне мовлення ситуативне, а писемне – контекстне, проте це не означає, що в писемному мовленні немає елементів ситуативності, а в усному – контексту. У писемному мовленні може бути докладно описана ситуація, в якій воно відбувається, а в усному – основний зміст може бути зрозумілим не з ситуації, а з контексту, слів, фраз, якими обмінюються співбесідники. Усне мовлення, як і писемне, може бути заздалегідь підготовленим і спланованим. Однак оформлення виступу за всіма вимогами писемного викладу думок перетворить його на звичайне озвучення писемного мовлення (читання написаного).Усне мовлення насичене інтонацією, супроводжується паузами, мімікою і жестами, у процесі його відбувається виправлення тексту. Отже, усне мовлення твориться і відтворюється у словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести) виявах. Писемному мовленню інтонація, міміка, жести не властиві.

Використання мовлення як засобу передачі інформації може призводити до виникнення специфічних бар’єрів.

Логічний бар’єр виникає найчастіше в партнерів з неоднаковим видом мислення. Кожна людина бачить світ, ситуацію, проблему під своїм кутом зору. Крім того, ті самі слова в тій чи іншій ситуації можуть мати зовсім інший зміст, який завжди є індивідуально-особистісним. Він народжується у свідомості того, хто говорить, але не завжди зрозумілий партнеру. Для розуміння інформації необхідно будь-який вислів співвідносити з реальністю, тому у реальному спілкуванні можливі комунікативні непорозуміння. Для адекватного розуміння інформації важливою є зустрічна розумова діяльність, активність одержувача інформації, що запускає механізм випереджаючого розуміння, прогнозування в мовленнєвій діяльності.

Операційна розумова діяльність у людей різна; широта, гнучкість, швидкість, критичність, оригінальність розуму в усіх виявляється по-різному. Такі операції мислення, як порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування використовуються з різним ступенем глибини, і поки один заглиблюється в розгорнутий аналіз проблеми, інший, зібравши поверхневу інформацію, вже має готову відповідь чи рішення, цінність яких часом залишає бажати кращого.

Таким чином, логічний бар’єр у комунікації виникає кожен раз, коли партнери розрізняються за особливостями розумової діяльності і не вважають за потрібне враховувати специфіку партнера по спілкуванню.

Перебороти логічний бар’єр можна лише одним шляхом: йти від партнера, намагаючись зрозуміти, як він будував свої умовиводи й з чого складаються розбіжності.

Стилістичний бар’єр виникає тоді, коли форма комунікації та її зміст не відповідають одне одному; коли інформація передається функціонально-книжковою мовою, сприйняти яку на слух досить важко; коли стиль повідомлення не відповідає його змісту.

Стиль це співвідношення форми подання інформації до її змісту, звідси – подолання даного бар’єру пов’язано з відповідністю форми змісту. Стиль може бути недоречним, занадто важким чи легковажним, не відповідним ситуації й намірам партнера. Для того, щоб бути добре сприйнятим, потрібно чітко викласти інформацію, основні доводи, аргументи, що підтверджують їх, структурувати інформацію таким чином, аби вона була взаємозалежна, й одна думка ніби випливала з іншої.

Існує два основних прийоми структурування інформації у діловій взаємодії: правило рамки й правило ланцюга.

Суть правила рамки полягає в тому, що початок і кінець будь-якої ділової розмови повинні бути чітко окреслені. На початку, як правило, повідомляються цілі і наміри, перспективи й сподівання, можливі результати; наприкінці повинні бути підбиті підсумки, зроблені висновки з приводу реалізованих або нереалізованих надій і сподівань, показана ретроспектива. Це сприяє не тільки кращому розумінню й сприйняттю інформації, але і запам’ятовуванню, бо існує психологічний феномен, який блискуче використовують знамениті оратори: люди запам’ятовують найкраще початок і кінець, причому початок сприяє виникненню симпатії чи ворожості, а це, в свою чергу, впливає на слухання й довіру до партнера. Кінець, що завершує інформацію, залишається в пам’яті, отже, сформульовані наприкінці виступу висновки і є тим основним, що звичайно запам’ятовується аудиторією.

Правило мети, ланцюга на відміну від правила рамки, спрямованого на «зовнішнє» структурування спілкування, визначає «внутрішнє» структурування, задаючи будівлю інформації ніби «зсередини». Необхідні інформації повинні бути вибудовані відповідним чином, ніби з’єднані в ланцюг за певними ознаками: у залежності від обраних ознак способи з’єднання інформаційних ланцюжків можуть бути різними: а) «по-перше, по-друге, по-третє» і т. ін. ; б) ранжування інформації: спочатку – сказати найголовніше: потім – викласти основне, наступне за значимістю: далі – надати менш значиму інформацію; в) «логічні ланцюжки»: «якщо це так, то напрошується наступний висновок»; «оскільки ми згідні з тим, отже це теж правильно».

Використовуючи правило ланцюга, ми не тільки упорядковуємо, зв’язуємо, організуємо зміст, але й полегшуємо партнеру сприйняття і розуміння інформації, а також її запам’ятовування. Повідомлення сприймається краще, коли воно побудовано наступним чином:

• від уваги до зацікавленості;

• від зацікавленості до основних положень;

• від основних положень до заперечень і питань;

• відповіді, висновки, резюмування.

Передаючи інформацію, варто враховувати, що найкраще запам’ятовується фраза, яка складається з 4-14 слів, із 15-18 слів – вже гірше, з 18-25 слів запам’ятовується задовільно, а фраза, що налічує понад 30 слів, на слух практично не сприймається. Тому для подолання стилістичного бар’єра необхідно не тільки добре структурувати інформацію, використовувати зміст, адекватний формі, але говорити коротко й у тому темпі і ритмі, що є найбільше ситуативно доречним і пасує до ділового партнера.

Семантичний і лінгвістичний бар’єри, тобто значеннєві бар’єри, можуть бути викликані різноманітними причинами:

- розбіжністю лінгвістичного словника мови, з повною значеннєвою інформа-цією;

- обмеженим лексиконом одного з партнерів і багатим – іншого;

- соціальними, культурними, психологічними, національними, релігійними й іншими розходженнями.

Індивідуальні розбіжності людей у їхній системі цінностей і потреб часто не дозволяють знайти спільну мову, а тим більше домовитися, навіть під час обговорення спільних проблем. У кожного – своя думка, свої вихідні позиції. Коли партнер зрозумів зовсім не те, що йому сказали, чи те, але не того змісту, тоді можна констатувати наявність семантичного бар’єра, що й призводить до неефективної комунікації. Більшість ділових партнерів найчастіше недооцінюють різницю лінгвістичного словника мови, виходячи з припущення «оскільки зрозуміло мені, то зрозуміло й іншому». Щоб звести нерозуміння до мінімуму, необхідно або говорити «однією мовою з партнером»; або заздалегідь домовитися про ключові моменти; або постійно підтримувати детальний зворотний зв’язок, щоб знати, чи розуміє партнер, про що йде мова.

Таким чином, щоб перебороти семантичний бар’єр, необхідно зрозуміти особливості партнера й говорити з ним ніби «однією мовою», використовуючи зрозумілу для нього лексику.

Фонетичний бар’єр, тобто перешкода, створювана особливостями мов-лення того, хто говорить. Щоб такого бар’єра не було, треба говорити виразно, досить голосно, уникаючи при цьому скоромовності. Фонетичні бар’єри виникають щоразу, коли темп і швидкість мовлення, якість дикції й вимови могли б бути кращими. Фонетичний бар’єр у слухача виникає кожного разу, коли у партнера нерозбірлива дикція, погана артикуляція. Відволікають від розуміння змісту мовлення того, хто говорить, практично всі немовні прояви голосу, що нерідко супроводжують процес мовлення. Це хихикання, смішки, пхикання, шепіт, лемент, стогін, подих, позіхання й ін., а також так звані назалізації (негативні білямовні прояви, звуки-роздільники) «хм-м-м-м»,»е-е-е-е» та ін. дратує слухача й невисока культура мовлення, помилки, що припускаються при наголошенні слів, у їхніх закінчення і т. ін.

Таким чином, щоб перебороти фонетичний бар’єр у слухача, необхідно працювати якнайбільше над собою, не тільки освоюючи способи ефективної вербалізації, але й постійно удосконалюючи власне мовлення.

Окрім основного засобу спілкування – мови, люди використовують й безліч інших засобів, серед яких жести, міміка, пози, одяг, зачіска, навіть предмети, що оточують їх (дизайн кімнати, квартира, машина). Те, чим людина захоплюється, як вона говорить, як поводиться – усе це є також певним видом повідомлень, що мають назву «невербальні повідомлення», чи невербальна комунікація.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.

Розглянемо докладніше невербальні засоби виразності.

Міміка – зовнішній прояв психічних станів, передусім емоційних, через сукупність координованих рухів м’язів обличчя; виражальні рухи м’язів обличчя. Надзвичайно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку змінюваність сприйняття вражень і внутрішніх переживань, про легку збудливість від зовнішніх подразників. Малорухлива міміка асоціюється зі спокоєм, надійністю.

Міміка підвішує емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Вона має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох їх варіантах.

Жести – рухи, що мають сигнальне значення; виражальні рухи головою, рукою у процесі комунікації, це зовнішній прояв внутрішнього емоційно-психологічного стану людини. Основне призначення жестів полягає в посиленні впливу сказаного слова. Вони можуть супроводжувати, доповнювати, уточнювати, а інколи і замінювати слово. Використовуючи жести, педагог зображує, вказує, виражає прохання, вимогу, вдячність, здійснює емоційні дії (вітання, прощання, запрошення тощо).

Жести не тільки супроводжують мову, часто вони випереджають думку. Аналізуючи їх, можна зробити висновок про ставлення людини до події, особистості, її бажання, внутрішній стан, особисті якості.. Жестикуляція посилюється при емоційному піднесенні, ускладненому передаванні інформації. Саме тому їх відносять до виразних рухів.

Виражена жестами експресія може бути спонтанною (заснованою на інтуїції), довільною (змодельованою залежно від комунікативної ситуації). Довільні жести (рухи голови, рук, кистей) відбуваються свідомо. Та якщо вони використовуються часто, можуть перетворитися на мимовільні жести (несвідомо здійснювані, рефлекторні рухи).У сукупності жестів розрізняють вроджені (оборонний рефлекс) і сформовані: описові (ілюструють хід думки – показ розміру, форми, швидкості) і психологічні (виражають почуття – розведені в сторони руки демонструють подив, притиснутий до губ палець руки виражає застереження).

За іншими класифікаціями виокремлюють:

- комунікативні замінюють елементи мови, мають самосійне значення поза мовленнєвою ситуацією, зрозумілі поза контекстом повідомлення – привітання, прощання, запрошення тощо;

- описово-образотворчі не мають самостійного значення поза текстом, супроводжують опис форми, розмірів, змісту предметів;

- модальні виражають оцінку, ставлення до предметів, явищ;

- вказівні спрямовані на предмети або людей;

- підсилюючі підсилюють висловлювання;

- демонстративні пояснюють стан справ;

- дотикові сприяють встановленню соціального контакту, виявляють увагу до партнера: потискування руки, поплескування, поглажування, дотик до одягу.

- комплексні жести відносин виражають недовіру, іронію, розгубленість тощо.

Зміст, результативність комунікації, самопочуття, поведінка співрозмов- ника залежать від їх розміщення у просторі. Йдеться про відстань між ними, положення їхніх тіл. Особливо важливим щодо цього є дотримання параметрів міжособистісного комунікативного простору.

Міжособистіний комунікативний простір (дистанція спілкування) – відстань між тими, хто спілкується.

Мірою міжособистісного комунікативного простору є відстань (дистанція), на яку можна наблизитися до людини у процесі спілкування.

Ближня зона: а) інтимна зона – 15-45 см; б) особиста зона – 45 см – 1-2 м. Дальня зона: а) соціальна зона – 1-2 м – 3-4 м; б) суспільна зона – 3-6 м.

Інтимна зона (15-45 см) – у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди; для неї характерна довіра, тихий голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі: частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови й ін.. Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність.

Особиста чи персональна зона (45-120 см) – для повсякденної бесіди з друзями і колегами, припускає тільки візуально-зоровий контакт між співрозмовниками.

Соціальна зона (120-400 см) звичайно витримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, як правило, з тими, кого не дуже знають.

Публічна зона (понад 400 см) має на увазі спілкування з великою групою людей – у лекційній аудиторії, на мітингу й ін.

Основою довірливого, культурного спілкування є візуальний контакт, який виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на його словах. Психологи доводять, що до 80% чуттєвих вражень людина одержує через органи зору. Відомо, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншу людину («очі бігають», «очі випромінюють блискавки», «затьмарені очі», «недобрі очі» та ін.). Розмовляючи, люди дивляться один на одного у середньому 35-50% часу. Погляд затримується на очах співрозмовника 5-7 секунд. Співрозмовники дивляться один на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Спрямований на співрозмовника тривалий погляд мовця підтверджує сказане.

У комунікації погляд може виконувати функцію інформаційного пошуку, повідомляти про звільнення каналу зв’язку, намагання сховати або виставити своє «Я», встановити і підтримати соціальну взаємодію. Під час обміну репліками він виконує сигнальну функцію, сприяє вираженню інтимності, регулюванню дистанції.

За смисловим навантаженням погляд може бути діловим, соціальним, інтимним. Під час ділового спілкування бажано дивитися на умовний трикутник на лобі співрозмовника, тоді погляди будуть приблизно на одному рівні. Якщо погляд спрямований на символічний трикутник, який проходить через лінію очей, але зміщується нижче підборіддя, спускаючись на тіло, то він може бути соціальним або інтимним.

Наступний компонент невербальних засобів – поза, під якою потрібно розуміти не тільки положення, що приймає людина, але й рухи, що змінюють це положення чи впливають на нього. Для того, щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не складати руки на грудях, повертатись обличчям до співрозмовника, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри. Рекомендуються рухи вперед і назад, а не в бік. Крок підсилює значення повідомлення, допомагає зосереджувати увагу аудиторії, а відступаючи назад дає можливість їй відпочити. Слід уникати вольової пози, ознаками якої можуть бути: зрив на крик, або надмірна байдужість; чіплятися до кожного слова; сидіти за чужим робочим столом;читати через плече, стоячи за спиною у когось, коли він працює привітати сидячи, того хто увійшов й ін. Великого значення набуває і хода людини. Розрізняють кілька типів ходи: а) ритмічна хода – типова для тих, що гуляють; б) рівномірна хода – вольова діяльність чи прагнення до мети; в) широкі кроки – ознака екстраверсії, цілеспрямованості, невимушеності; г) широкі, маленькі кроки – ознака інтроверсії, обережності, стриманості; д) хода, що шаркає – відмова від болючих зусиль і прагнень, повільність, млявість; є)тверда, дерев’яна хода – «зажатість», боязкість, недостатність контактів; ж) постійне підведення вверх – прагнення догори, почуття переваги.

Усе наше життя – це безперервне «ходіння по групах» (Я.Л.Коломінський). Людина – істота суспільна, і усе її життя від народження до смерті проходить у різних групах. Група – це те безпосереднє середовище, в якому виникає і розвивається соціально-психологічна взаємодія індивідів. Слово «група» в перекладі з італійської «зв’язка». Група – це самостійний суб’єкт діяльності, який може бути розглянутий з точки зору своїх властивостей, процесів та структур, або це тип соціальної спільності людей, які об’єднані в процесі сумісної діяльності. Ця спільність має ряд суттєвих ознак, до яких відносять: 1) склад групи; 2) структура групи; 3) групові процеси; 4) групові норми і цінності.

За різними критеріями проводиться класифікація груп.

1.За безпосередністю зв’язків виділяють умовні та реальні групи. Умовна група створюються за певною ознакою ( вік, стать, національність, професійна ознака). Особистість, яка входить в умовну групу, немає ні прямих, ні опосередкованих відносин, і члени цієї групи можуть не тільки не зустрічатися, а й не знати нічого один про одного. Реальна група – це група людей, що існує у суспільному просторі й часі, члени якої об’єднані реальними взаємовідносинами та міжособистісними стосунками.

2.За кількістю виділяють малі та великі групи. Мала група – це невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднаних спільною метою. Велика група – це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація) або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, об’єднана спільною діяльністю.

3. За суспільним статусом можна виділити формальні та неформальні групи. Формальні групи мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні: юридично зафіксований статус, нормативно визначена структура, права та обов’язки її членів. Неформальна група утворюються завдяки внутрішнім факторам її існування (дружбі, симпатії, спільності інтересів), вона не має юридичного статусу, законодавчо не регулюються.

4. За значущістю для особистості виділяють референтні групи та групи належності. Референтна група – це група, на цінності та норми якої орієнтується людина у своїй поведінці та самооцінці. Ця група виконує дві функції – нормативну й порівняльну. Нормативна проявляється в мотивації (референтна група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини). Порівняльна функція полягає в тому, що референтна група стає еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Група належності – це така група, до якої людина реально належить.

5.За рівнем розвитку групи поділяють на дифузні групи, асоціації, корпорації, колективи. Дифузна група – не згуртована випадкова спільнота. Міжособистісні взаємини існують, але вони не опосередковані змістом групової діяльності, її цілями, значущістю, цінностями. Спільна діяльність часто відсутня (випадкове зібрання людей у черзі, в автобусі, хворих в палаті, новоутворена бригада). Тут немає ні керівника, ні спільної мети, отже і організації. Асоціація – це об’єднання, в якому є змістовні контакти, взаємозалежність, ділові й особисті контакти, керівники, групові справи, розподіл соціальних ролей. В асоціації міжособистісні взаємини опосередковані особисто значущим для кожного змістом групової діяльності. Корпорація – це замкнуте об’єднання людей, для якого притаманна ізольованість, кожен реалізує власні задуми. тотожні задумам інших. Вищою формою розвитку спільності людей є колектив. Колектив – це група людей, яка характеризується організованістю і психологічною згуртованістю при досягненні спільних цілей діяльності, зумовлених суспільно корисними мотивами.

При характеристиці динамічних процесів у малих групах постає питання, як група організується, хто бере на себе функції управління.

Керівництво – процес управління групою, який здійснюється керівником як посередником соціального контролю та влади на основі правових повноважень та норм. Розрізняють наступні типи керівників.

Тип А. Керівник у більшій мірі зорієнтований на спілкування з підлеглими, він уважний як до їх ділових пропозицій, так і до особистих прохань. Отриману «висхідну» інформацію, керівник намагається враховувати в своїй діяльності.

Тип Б. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими, але не особливо намагається враховувати отриману при цьому «висхідну» інформацію.

Тип В. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими тільки в рамках свого розуміння «доцільності» такого спілкування. Він обмежує себе в отриманні «висхідної» інформації.

Тип Г. Керівник зовсім не зорієнтований на спілкування з підлеглими. «Висхідна» інформація частіше поступає тільки за рахунок ініціативи підлеглих, керівник не схильний витрачати багато часу на її врахування.

Поряд з поняттям «керівництво» у групі існує і лідерство. Лідерство – процес міжособистісного впливу. Лідер – це особистість, за якою всі інші члени групи визначають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і характеру діяльності всієї групи. Це найбільш референтна особа в групі.

Існує три основні теоретичні підходи до розуміння походження поняття «лідерство».

1. «Теорія рис» (харизматична) концентрує увагу на природжених якостях лідера.

2. Ситуаційна теорія лідерства згідно якої лідерство – це продукт ситуації. Ситуація потребує від членів групи прояву певної якості, і люди, які переважають іншій у цій якості, стають лідерами.

3. Синтетична теорія лідерства, згідно якої лідер розглядається як суб’єкт управління процесом організації міжособистісних відносин.

В колективі може бути кілька лідерів. Сучасна модель типології лідерства будується на трьох різних основах: зміст, стиль, характер діяльності лідера. Цю модель запропонував відомий психолог Л.І.Уманський.

За змістом розрізняють такі типи : лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-генератор.

За характером діяльності розрізняють: універсальний, функціональний, стійкий, ситуаційний.

Р.Л.Кричевський виділяє три спільні ознаки для лідера і керівника:

1) керівник і лідер виконують роль координаторів, організаторів членів соціальної групи; 2) керівник і лідер мають соціальний вплив в колективі, тільки різними способами; 3) керівник і лідер використовують субординаційні відносини, тільки в першому випадку вони чітко регламентовані, а в другому – заздалегідь непередбачені.

Найбільш чітко відмінності між поняття «лідер» і «керівник» окреслив Б.Д.Паригін:

1) лідер регулює міжособистісні стосунки в групі, які мають неформальний характер, а керівник є носієм і засобом регулювання офіційних відносин у межах соціальної організації шляхом соціального контролю і влади, на основі адміністративно-правових повноважень і норм життя;

2) лідерство може існувати тільки в умовах мікросередовища, якою є мала група, керівництво ж є елементом макросередовища, тобто воно пов’язане з системою суспільних відносин;

3) керівник групи обирається, або призначається, лідерство виникає стихійно, неформально;

4) явище лідерства менш стабільне, поява та існування лідера залежить від настою групи;

5) лідер у своїх діях робить ставку на людей, на їх відносини, а керівник має підтримку у вигляді делегованих йому офіційних повноважень;

6) процес прийняття рішень керівником більш складний, опосередкований багатьма обставинами, часто поза межами групи , а лідер приймає безпосередні рішення, що стосуються тільки групової діяльності;

7) керівник – це особа, на яку офіційно покладено функції управління колективом і організації його діяльності; він несе відповідальність перед законом за стан справ в групі, за результати її діяльності, а лідер такої відповідальності не несе. Лідерство визначається як процес внутрішньої соціально-психологічної організації і взаємоуправління взаєминами і діяльністю членів групи за рахунок їх індивідуальної ініціативи.

Ефективність групової діяльності і згуртованість колективу набагато підвищуються, коли керівник і лідер збігається в одній особі, тобто коли лідер є офіційно зареєстрованою посадовою особою. Високий соціально-психологічний статус дає людині велику моральну владу – неформальний авторитет, який відкриває можливості впливати на інших людей.

Авторитет – це громадське визнання особистості, оцінка колективом відповідності суб’єктивних якостей людини об’єктивним потребам діяльності. Виділяють три форми авторитету керівника: 1) формальний, обумовлений тим набором владних повноважень, прав, які дає керівнику посада, яку він займає; 2) моральний, який залежить від моральних якостей керівника; 3) функціональний, який визначається компетентністю керівника, його діловими якостями, відношенням до своєї професійної діяльності.

Характеризуючи поняття «авторитет» слід використовувати такі параметри.

Широта авторитету – кількісна характеристика, це сфера впливу, кількість членів колективу, залучених до авторитетних відносин з керівником. Глибина авторитету – якісна характеристика. Відправною точкою для цієї характеристики є початковий рівень авторитету (це діловий авторитет у чоловічому і моральний авторитет у жіночому виробничому колективі). Авторитет керівника складається з двох компонентів: авторитету посади і авторитету особистості. У процесі розвитку співпраці керівника з колективом, його авторитет поглиблюється: у жіночому колективі набирає сили діловий авторитет, у чоловічому формується моральний авторитет на основі ділового. Стабільність – часова характеристика авторитету, яка є результатом його систематичного підтвердження і розвитку. Колектив повинен отримувати регулярні докази того, що керівник – «кращий з нас» і водночас «один із нас», найвищою мірою гідний поваги і довіри, тобто авторитетного відношення як морального права на керівництво.

Авторитет залежить від професійно-ділових, морально-комунікативних та адміністративно-упорядницьких (стилю управління) якостей. Серед складових авторитету особливо важливу роль відіграє довіра, яка з’являється із переконливості у наявності в іншої особи певних заслуг, впевненості, що вона діє компетентно і правильно, не підведе у складній ситуації, виявить щирість і добру волю. Авторитет керівника великою мірою залежить від стилю і методів роботи з підлеглими.

Стиль керівництва – це стійка система способів, прийомів впливу керівника на колектив, організація спільної діяльності для досягнення значущих цілей. Виділяють три основних стилі: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Авторитарний стиль управління характеризується надмірною централізацією влади: керівник зосереджує всю владу в своїх руках, бере на себе всі функції управління і намагається виключити всі необхідні саморегулюючи механізми цього процесу. Авторитарний стиль істотно обмежує спілкування між керівником і підлеглими, такий керівник не враховує індивідуальних особливостей підлеглих, не звертає уваги на міжособистісні стосунки, тримає велику соціальну дистанцію. Автократ самовласно розв’язує більшість питань життя колективу, ні з ким не радиться, не прагне до колегіальності в роботі.

Демократичний стиль управління створює умови для ефективного виробництва та сприятливого морально-психологічного клімату в колективі. Демократ у роботі широко спирається на своїх підлеглих. Він проявляє інтерес та доброзичливу увагу до особистості підлеглих, враховує їх інтереси, потреби, особливості. Керівник-демократ постійно турбується про згуртованість трудового колективу, прагне враховувати думку інших, підтримувати єдність працівників, попереджає ускладнення в людських стосунках.

Ліберальний стиль часто називають вседозволяючим, анархічним. Основна його особливість – незначна активність керівника в управлінні. Ліберал – людина невимоглива. Даний стиль характеризується з однієї сторони «максимумом демократії», а з іншої – «мінімумом контролю». Психологічний клімат в колективі недоброзичливий, співпраця відсутня, немає стимулу працювати добре, можливі конфлікти між мікрогрупами.

Таким чином, розглядаючи психологію міжособистісних взаємодій

було визначено поняття спілкування, структурних його компонентів, вербальних та невербальних засобів комунікації, поняття групи, класифікації груп, поняття лідерства та керівництва в групі, різні стилі управління та їх вплив на діяльність особистості.

На самостійне опрацювання питання:

1.Комунікативна, перцептивна та інтерактивна сторона спілкування.

2.Бар’єри спілкування.

3.Бар’єри у мовній комунікації.

4.Стилі керівництва.

Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте процес спілкування.

2. Назвіть три сторони спілкування. У чому полягає їх сутність?

3. Які можуть бути рівні спілкування?

4. Охарактеризуйте бар’єри у спілкуванні.

5. Назвіть і охарактеризуйте комунікативні знання, вміння, здібності, навички.

6. Розкрийте зміст вербальних засобів спілкування.

7. Охарактеризуйте внутрішнє та зовнішнє мовлення.

8. Охарактеризуйте бар’єри у вербальній комунікації.

9. Назвіть і дайте характеристику невербальних засобів спілкування.

10. Дайте характеристику різним видам груп.

11. Назвіть та охарактеризуйте види керівників та лідерів.

12. У чому полягають відмінності між поняттями «лідер» та «керівник»?

13. Дайте визначення авторитету? Які існують форми авторитету, його параметри?

14. В чому полягає сутність кожного із стилів управління?

76