Різновиди залежно від складності об’єктів, що відображаються:

- сприймання простору – основу складають зорові, рухові, тактильні відчуття;

- сприймання руху – відображення напрямку і швидкості просторового існування предметів (зміна положення предметів у просторі);

- сприймання часу – відображення дійсності в послідовності та тривалості дії подразника на організм.

Властивості сприймання: предметність; цілісність; структурність;

осмисленість; константність.

Предметність – виявляється у співвідношенні відомостей про об’єкти з самими об’єктами як носіями певної інформації. Це набута властивість, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом.

Цілісність – полягає в тому, що об’єкт сприймається як стійке системне ціле, навіть відсутність у предметі якогось одного боку не заважає цілісному сприйманню його.

Структурність – дозволяє об’єднувати стимули, що впливають на людину у цілісні та порівняно прості структури.

Осмисленість – це властивість, яка дозволяє приписувати об’єкту, що сприймається, певний смисл, позначати його словом, відносити до певної категорії. Людина сприймає тільки те, що розуміє (наприклад: розмовляючи стіни…).

З осмисленістю пов’язана вибірковість, яка проявляється у виділенні одних об’єктів при порівнянні з іншими.

Константність полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається (колір вугілля чорний, але на сонці – жовтуватий).

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини має назву апперцепції. Вплив апперцепції на процес сприймання виявляється в тому, що ті самі предмети сприймаються людьми по-різному, залежно від їхнього стану й завдань, що стоять перед ними.

Яскравим виявом апперцепції є так зване професійне сприймання. Лінгвіст, знайомлячись з людиною, може сприйняти передусім особливості її вимови, фотограф – фотогенічність, лікар – зверне увагу на ознаки тієї чи іншої хвороби.

Відрізняють стійку апперцепцію – залежність сприймання від сталих особливостей особистості (світогляд, переконання, рівень духовності тощо) та почасову (временная) апперцепцію, в якій відбуваються ситуативно виниклі психічні стани (емоції, установки тощо).

Відображення світу через відчуття і сприймання досягається у взаємодії людини з довкіллям. Психічні образи виникають у ході активного здобуття й обробки інформації з середовища.

Яскравим виміром сприймання є спостереження

Спостереження – цілеспрямоване, планомірне сприймання предметів і явищ, у пізнанні яких зацікавлена людина. Спостереження характеризується наявністю мети, завданням виділити певні риси і ознаки того, що сприймається, взаємозв’язки його складових.

Основні умови спостереження це: ясність завдання; підготовленість до нього; активність мислення.

Важливим моментом спостереження є план його проведення. Він слугує узагальненою схемою процесу спостереження, передбачає, що в об’єкті може бути виділене, дає хронологічну послідовність етапів спостереження.

Якщо об’єкт складний і спостереження його має тривалий характер, воно розподіляється за планом на окремі частини, підпорядковані кінцевій меті.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника та фізичні умови сприймання – освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову самого предмета – структуру, де чітко виявляються його компоненти.

Серед суб’єктивних умов сприймання особливо важливою є спостережливість.

Спостережливість – це здатність помічати в предметах і явищах малопомітні, але суттєві для певної мети деталі, ознаки, властивості.

Високий рівень спостережливості вимагає зацікавленості, постійного прагнення пізнати нове, глибше вникати в те, що оточує людину, з чим вона стикається у праці, в житті.

Відображення дійсності у відчуттях та сприйманні властиве як людині, так і тваринам, але результати цього відображення – чуттєві образи – дуже відрізняються за своїм змістом та функціями:

1) у людини: образна сфера розвивається у людських формах активності – діяльності, навчанні, спілкуванні. Вона відображає соціальні умови життя, предмети, створені людською працею, природу, на яку людина активно впливає.Для людини – це початковий ступінь пізнання світу, який триває і розгортається в уяві і мисленні.

2) у тварини: відтворюються тільки біологічно значущі умови існування. Чуттєве відображення є для них формою орієнтування у світі.

Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до розладів у функціонуванні організму. Про це свідчать дослідження із штучним створенням інформаційного голоду через обмеження зорових, слухових, дотикових, рухових та інших стимулів, які завжди слугують звичним фоном життєдіяльності людини. У стані інформаційного голоду в досліджуваних людей з’являлися галюцинації, вони відчували сильний неспокій і просили припинити експеримент.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення і уяви. У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність в діяльності.

Істостотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями. Об`єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях властивості об`єктів, закономірності явищ і процесів.

Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність, людина одержує за допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності. Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хімічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо.

Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій.

До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється не можливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об’єктах відображаються не будь – які, а істотні ознаки та властивості, що ґрунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно – наслідкові залежності.

Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, розвитку психічних явищ тощо.

Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність.

Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби.

Розумова діяльність органічно пов'язана з практикою, яка виступає її джерелом. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.

Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання закономірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно – історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які було створені ними. До таких засобів належать мова як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зумовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попередньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розглядати мислення як продукт суспільно – історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, характері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю, на нинішньому історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Завдяки соціально – історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелектуальних надбань, створюючи умови для соціального та науково – технічного прогресу.

Наведемо деякі класифікації видів мислення, кожна з яких базується на певних засадах.

Найпоширенішою класифікацією в сучасній психології є виділення мислення за його формою: наочно дійове, наочно образне, словесно – логічне.

Наочно – дійове характеризується тим, що при цьому розв’язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Воно розвивається у зв’язку з оволодінням предметною діяльністю. Наочно – дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання (конструктори, винахідники, шахісти). Важливу роль воно відіграє там, де продуктивне та економічне розв’язання завдання пов’язане із застосуванням предметно практичних процедур.

Наочно – образне характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал. Воно значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цього виду мислення виявляються в образотворчому мистецтві. Наочно – образне мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує оперування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зображення предметів та їх символічного позначення.

Словесно – логічне здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

За характером розв’язуваних задач виділяють теоретичне і практичне мислення. Практичне спрямоване на вирішення практичних задач, або перетворення практичних ситуацій. Теоретичне мислення виступає як процес пізнання і створення законів, правил. Воно виявляє не тільки зовнішню схожість або відмінність предметів і явищ, а й їхню внутрішню природу, суть.

За ступенем розгорнутості виділяють дискурсивне (логічне) та інтуїтивне мислення. Дискурсивне відрізняють від інтуїтивного за трьома ознаками: часова (період протікання процесу), структурна (поділ на етапи) на рівень протікання (усвідомленість або неусвідомленість).

За ступенем новизни та оригінальності одержуваного в ході мисленнєвої діяльності продукту відносно вихідних знань суб’єкта розрізняють творче (продуктивне) та репродуктивне мислення. Творче пов’язане із творчою уявою – це психологічна основа людської творчості, джерело інновацій у всіх сферах діяльності людини.

Репродуктивне – за адекватністю відображення реальної дійсності мислення поділяють на реалістичне й аутичне. Перше спрямоване на зовнішній світ, відображають його й керуються його реальними законами, а друге майже не залежить від дійсності, логічних законів й керується не ними, а бажаннями людини, тобто її афективними потребами. Під афективними потребами розуміють звичайне прагнення людини отримувати насолоду й уникати неприємних переживань.

Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії – це дії з об’єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Кожна мисленнєва дія включає мисленнєві операції, серед яких виділяють: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікацю, систематизацю.

Порівняння – це важлива розумова операція, за допомогою якої пізнаються схожі та відмінні ознаки та властивості об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

Аналіз – це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розумовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь – якого предмета, але сам його не забезпечує. Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і

синтез – протилежні і водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез – це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Абстрагування – це уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від, самих предметів, яким вони властиві. Виокремленні у процесі абстрагування ознаки предмета розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мислення. Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності.

Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова, яке виконує узагальнюючу функцію.

Класифікація – групурування об’єктів за видами, родовими та іншими ознаками. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

Систематизація – це об’єднання не окремих об’єктів, а їх груп і класів, тобто упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження – це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Судження є істинним, якщо правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Судження бувають одиничними („Київ – столиця України”), частковими („Деякі метали легші, ніж вода”), загальними („Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними („У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”).

Міркування – це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовивід – це форма, мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід – це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення.

Дедуктивний умовивід – це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне.

Умовивід за аналогією ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за зовнішніми обставинами.

Поняття – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки. Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук. Поняття з більшим обсягом називаються родовими („меблі”, „рослини”), а видовими є поняття з меншим обсягом ознак („стіл”, „дерево”). Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями („рух”, „кількість”, „якість”, „простір”, „час”)

Поняття поділяють на загальні та одиничні. Одиничні відбивають істотні ознаки одиничних об’єктів („країна”, „місто”, „вчений”) а загальні – цілих класів предметів („зброя”, „елемент”). Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними („меблі”, „рослини”, „тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлені від самих об’єктів („вага”, „мужність”, „добро”, „зло”, тощо)

Розумова діяльність людей характеризується індивідуальними особливостями. Індивідуальні відмінності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчання, типом вищої нервової діяльності, співвідношенням першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмінності мислення є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність – це здатність людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей.

Критичність виявляється у здатності суб’єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них.

Гнучкість – виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв’язання завдань на інший, змінювати тактику та стратегію їх розв’язання, знаходити нові не стандартні способи дій за змінених умов.

Глибина виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів.

Широта виявляється у здатності охопити широке коло питань, є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.

Послідовність виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об’єктивність у висновках.

Швидкість – це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Вона залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності, рухливості нервових процесів.

Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких вона ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх дій, та вчинків, програмування своєї діяльності тощо. Уява – це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності.

Уява – це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв’язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори.

Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнтуватися у проблемних ситуаціях, приймати правильні рішення, передбачати результат власних дій тоді, коли наявних знань виявляється недостатньо для безпосередньої реалізації пізнавальної потреби. Завдяки уяві стають можливими результативна поведінка і діяльність особистості за умов неповної або сумнівної інформації.

Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну і довільну.

Мимовільна уява – коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності , в які включається особистість. Мимовільне виникнення уявлень тісно пов’язане з почуттям людини.

Процес уяви може відбуватися як довільний, коли він спрямовується спеціальною метою створити образ певного об’єкта, можливої ситуації, уявити чи передбачити сценарій розвитку подій. Здійснення довільної уяви у процесі пізнання зумовлене потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру виконуваної діяльності.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу та репродуктивну.

Творчою називається уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи.

Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається репродуктивною.

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні продукти.

Репродуктивна уява – це процес створення людиною образів нових об’єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення. Потреба в репродукції образів об’єктивної дійсності – постійна й актуальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти.

Творча і репродуктивна уяви тісно взаємопов’язані, постійно взаємодіють і переходять одна в одну. Цей зв’язок виявляється, з одного боку, у тому, що творча уява завжди базується на репродуктивній, містить її елементи. З іншого боку складні форми репродуктивної уяви містять елементи творчої (діяльність актора).

Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява поділяється на художню, технічну, наукову.

Художня уява має переважно чуттєві образи (зорові, слухові, дотикові та інші).

Для технічної уяви характерним є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, уявне перенесення їх у різні ситуації. Образи технічної уяви найчастіше реалізуються у креслені схем, на основі яких потім створюються нові машини, об’єкти.

Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експериментів, в узагальненні, що їх роблять при створенні понять.

Особливою формою уяви є мрія. Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою втілення в життя творчих задумів, коли образи уяви не можуть реалізуватися негайно з об’єктивних або суб’єктивних причин. У цій ситуації мрія постає як мотив діяльності, завдяки якому стає можливим завершення початої справи.

Мрії можуть бути реальними, дієвими та нереальними, безплідними. Дієвість мрії – необхідна умова втілення в життя творчих задумів людини, спрямованих на реальне перетворення дійсності. Такі мрії в певному розумінні є рушійною силою дій та вчинків людини, надають їй більшої цілеспрямованості у житті, допомагають долати труднощі, протистояти несприятливим впливам.

Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними. Тоді вони дезорієнтують людину, позбавляють її бачення реальних життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задоволення власних мрійницьких уподобань, роблять її нездатною протистояти негараздам реального буття.

Позитивно на життя людини впливає тільки активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскравим і цікавим.

Створення людиною образів, нових об’єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються певні сліди попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоціативних зв’язків. Цей процес набуває різної складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.

Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами уяви.

Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглютинація, тобто створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об’єктів (це джерело багатьох казкових образів – русалка, кентавр та інші).

Прийомом створення нових образів є аналогія, коли будується образ, чимось схожу на реальну існуючу річ, організм, дію. Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та інженерної справи – біоніка, яка виділяє певні якості живих організмів, застосовує їх для створення механізмів (локатор, „електронне око” тощо).

Нові образи можуть створюватися за допомогою загострення (наголошування). Цей прийом полягає в навмисному підкреслюванні окремих ознак, які виявляються домінуючими на тлі інших (шаржі, карикатури).

Створити нові образи можна шляхом гіперболізації, що характеризується збільшенням або зменшенням предмета. Цей прийом широко використовується в народній творчості, казках. Найскладнішим прийомом створення образів уяви є типізація – виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах (так створюється, як правило, художній образ).

Велику роль у створенні образів уяви відіграє практична діяльність. Доки створений образ існує тільки „у голові”, він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє його реальність.

Творчість не виростає на порожньому місці, творчість – властивість професіоналів своєї справи, які ефективно працюють у відповідній галузі. Творчість базується на розвинених мисленні, уяві, інтелекті.

Під творчістю розуміється процес створення нового, корисного продукту. За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості.

Перший, найвищій рівень характеризує процес творчості, який виводить до принципово нового результату, нового для всього людства.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей (для певної країни світу).

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей (наприклад, раціоналізаторська пропозиція, що реалізується в межах якогось підрозділу підприємства).

Четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб’єктивною, відносно значущою тільки для самої людини, що творить.

Творчість – це не лінійний процес, у ньому бувають підйоми, спади. Найвищий кульмінаційний творчий стан – натхнення. Це етап найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв’язування творчої задачі. Людина у стані творчого натхнення не все усвідомлює в своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день, доба).

Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов’язаного з власним натхненням, називають харизмою.

Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам`ять, яка своєрідно відображає, фіксує і відтворює те, що відображується у свідомості у процесі пізнання

Пам'ять – це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття. Пам’ять є підґрунтя психічного життя людини. Завдяки їй людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять – необхідна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих в пам’яті. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І. Сеченов, постійно перебувала б у стані новородженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, навіть опанувати. Поглиблене вивчення пам’яті поставило перед дослідниками ряд нових проблем, і серед них механізми запам’ятовування. Єдиної концепції щодо цього не існує. Ряд теорій дають можливість уявити стан відповідних наукових розробок.

Психологічні теорії підкреслюють роль об’єкта або активність суб’єкта у формування процесів пам’яті. Одним з напрямів цієї теорії є асоціативний напрям, в якому центральним є поняття асоціації, що означає зв'язок, з’єднування. Механізм асоціації полягає в установлення зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Відповідно до різних умов виділяють три типи асоціацій:

- за суміжністю – це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі), або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадування подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

- за схожістю – спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої).

- за контрастом – утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий-низький, швидкий-повільний, веселий-сумний тощо).

Теорія асоціатизму розкриває залежність утворення зв’язків від особливостей об’єкта й водночас недооцінює роль суб’єкта у вибірковому утворенні.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психології, центральним поняттям якої був «гештальт» - образ як цілісна організація структури, що не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв’язків ґрунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Фізіологічні теорії механізмів пам’яті пов’язані з ученням І.П.Павлова про утворення тимчасових нервових зв’язків. Згідно з вченням І.Павлова матеріальним підґрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси.

Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування, суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрична реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на ґрунті першої – це біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває 3 сек. (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників ї є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

Види пам’яті виділяють за такими критеріями: