Тема. Вступ до психології. Психіка і свідомість.

План

1.Психологія як наука.

2.Виникнення і розвиток психіки. Психіка і свідомість.

3.Мозок, його будова і функції.

4.Основні галузі психології.

5.Методи психології.

Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше оволодіти цією наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання.

По – перше, психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе і інших. Людям властиві якості, що сприяють або заважають у певних життєвих ситуаціях. Імпульсивність, низький рівень самоконтролю можуть ускладнювати стосунки з оточуючими, ставати причиною стресів і хвороб. Людям здатним зрозуміти, порадити, підтримати, можна довірити власні думки переживання, отримати від них співчуття, допомогу. Знання власної особистості є необхідною умовою пізнання сенсу життя.

По – друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі. Без саморозвитку людина не відповідає вимогам сучасності, не може самореалізуватися в суспільстві. Знання психології створює базу для самовиховання та впливу на інших людей.

По – третє, вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою, щоб запобігти техногенним та екологічним катастрофам.

Психологія – одна з наук про людину. Термін «психологія» походить від грецької psyche – душа , logos – слово, тобто вчення, що означає «наука про душу» - це І етап становлення психології як науки, на якому всі незрозумілі явища в житті людини намагалися пояснити існуванням душі (існувала ще до нашої ери)

ІІ етап – психологія розглядалася як наука про свідомість. Виникає в ХVII ст. у зв`язку з розвитком природничих наук. Свідомість розуміли як здатність мислити, відчувати, бажати.

ІІІ етап – психологія як наука про поведінку. Виникає на початку ХХ ст. Завдання психології – спостереження та аналіз поведінки, вчинків, реакцій індивіда. Внутрішній світ людини як предмет дослідження ігнорується.

IV етап – психологія як наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки і поведінки.

Це сучасний стан розвитку психологічної науки. Бере початок з відкриття у Лейпцигі психологічної лабораторії (1879 р.).

Психологічна наука розглядає:

- психічні процеси – відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву, почуття, увагу;

- психічні стани – уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість тощо;

- психічні властивості – спостережність, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості людини, її здібності, риси характеру, темперамент тощо.

Психологічна наука розв’язує три групи завдань:

1. Науково-дослідні передбачають вивчення об’єкта науки на різних рівнях.

2. Діагностичні завдання передбачають визначення конкретного завдання, добір відповідних методів збирання даних, аналіз даних та їх інтерпретацію, встановлення діагнозу, формулювання психологічного прогнозу.

3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до цих дефектів, спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу, розробку рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини.

Предметом вивчення психології є психіка – як суб`єктивний образ об`єктивного світу, відображення дійсності в мозку. Вихідною категорією психології є відображення. Вищою формою відображення (хоча і не єдиною) у людини є її свідомість.

Психіка характеризується рядом особливостей:

1. Психічне відображення має активний характер, пов`язане з пошуком та добором способів дій, що відповідають умовам середовища.

2. Психічне відображення має випереджальний характер, забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці.

3. Кожний психічний акт є результатом дії об`єктивного через суб`єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її психічне життя.

4. У процесі активної діяльності психіка постійно вдосконалюється й розвивається.

Психіка – це властивість високоорганізованої матерії (мозку) відображати об`єктивну дійсність і на основі психічного образу, який формується при цьому, регулювати поведінку і діяльність суб`єкта.

Психіка людини виконує основні функції:

• відображення та регуляція діяльності і поведінки.

У своєму розвитку психіка пройшла декілька етапів:

• елементарна сенсорна психіка;

• перцептивна психіка;

• інтелект.

Характерною особливістю першої стадії є те, що поведінка тварин зумовлюється дією на організм окремих властивостей предметів, в оточенні яких живуть тварини (хімічних, світлових, температурних тощо). Ця стадія властива переважно безхребетним, що живуть у воді (землеводним, плазунам), у яких немає предметного сприйняття.

За сенсорною стадією психіки і на її основі розвивається перцептивна стадія розвитку психіки, для якої характерене відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігаеться на сенсорному етапі розвитку психіки. Вона властива таким представникам біологічного світу, як хробаки, комахи, птахи, риби тощо, які вже можуть орієнтуватися серед складних предметів, адаптуватися до мінливих умов існування. Стадія перцептивної психіки властива ссавцям, що зумовлюється розвитком великих півкуль головного мозку.

Стадія інтелекту. Психіка більшості ссавців залишається на стадії перцептивної. Але у антропоїдів – людиноподібних мавп – відображувальна діяльність піднімається ще на один щабель свого розвитку. Цей вищий щабель називають стадією інтелекту, який дав змогу відображати, не лише окремі якості об`єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й динамічні міжпредметні відношення, що виступають, переважно, у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка притаманна так званим вищим тваринам (вовкам, лисицям, ведмедям, собакам та особливо мавпам). Великого значення набуває у вищих тварин не лише використання предметів, а й маніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці.

Стадія інтелекту, є передісторією виникнення та розвитку людської свідмості.

Свідомість – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відоюраженні об`єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу. Свідомість – це вища форма прояву психіки, що має свою структуру, в якій виділяють.

- Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство.

Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду особистості.

- Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб`єкта пізнання, розрізнення суб`єкта «Я» та об`єкта «не – Я», протиставлення себе як особистості іншому об`єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підгрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально – психологічних якостей.

- Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

- Ставлення особистості до об`єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе, яке виявляється в оцінюванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно – вольова сфера особистості.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, відображується не механічно, а свідомо обробляється відповідно до мети, завдання та досвіду особистості. Рівень розвитку й виявлення свідомості в людині буває різний залежно від рівня розвитку її знань, наукового світогляду, ідейних, моральних переконань, ставлення до інших людей і самої себе, до форм суспільного життя.

З розвитком наук, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди на походження людини та її свідомості. Найважливішою передумовою для виникнення людської свідомості було своєрідне ускладнення умов життя, в яких жили людиноподібні істоти – антропоїди. Під впливом умов життя центральна нервова система у них стала набагато складнішою структурно та функціонально. У великих півкулях головного мозку поступово розвивалися тім’яні, скроневі й особливо чолові долі, які здійснювали вищі пристосувальні пристосувальні функції. Надто помітно розвинулися вони у людини під впливом праці.

У процесі біологічного етану розвитку психіки утворилися передумови для появи вищих, специфічно людських форм психіки – свідомості. Знання біологічного етану розвитку психіки як передісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом історичного розвитку в різних видах діяльності у людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямовувана пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварини.

Праця, суспільний спосіб життя – ось основні передумови історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки, в якій виявляється ставлення людини до свого середовища, здатність змінювати природу, пристосовувати її до своїх потреб. Цих особливостей психіки у тварин немає. Вони не виокремлюють себе з навколишнього середовища, пасивно пристосовуються до нового.

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Нервова система людини має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного й спинного мозку, в яких розташовані нервові клітини, - нейрони. Периферійна нервова система складається із спинномозкових та черепномозкових нервів.

Людський мозок – найскладніша з живих структур. Середня вага головного мозку - 1360 г. На думку вітчизняного психолога О.Р. Лурії у мозку людини можна виділити 3 «блоки», кожен з яких відіграє особливу роль у забезпеченні психічної діяльності.

	Функція	Локалізація	У разі порушення
І відділ	Енергетичний блок, підтримує тонус кори	Верхні відділи «ствола мозку»	Увага стає нестій- кою, з`являється сонливість, бай-дужість
ІІ відділ	Забезпечує про- цес прийому, переробки, збері гання інформації	Задні відділи обох півкуль	Втрата чутливо- сті як шкіри, так і пропріоцептивної, втрачається чіт- кість рухів
ІІІ відділ	Розробляє програ ми поведінки, за-безпечує і регу лює їхню органі- зацію	Передні відділи великих півкуль	З`являються дефекти поведінки

Великі півкулі головного мозку є вищим відділом нервової системи і досягають особливого розвитку в людей. Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях.

Функцією лівої півкулі є читання, рахування, оперування знаковою інформацією(словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне аналітичне мислення.

Розлад діяльності лівої півкулі призводить до порушення мовлення, блокує можливість нормального спілкування, а за глибокого враження нервової клітини – до значних дефектів розумової діяльності.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та усвідомлених об`єктів.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв`язку. Функціональна асиметрія притаманна тільки людині, формується в процесі спілкування і залежно від переважання правої чи лівої півкулі впливає на індивідуально – психологічні характеристики особистості.

Мозок людини контролює взаємодію з навколишнім середовищем, функції організму, розумову діяльність.

Взаємодія з навколишнім серидовищем	Дії, що контролюють функції організму	Розумова діяльність
Зір Слух Тактильні (дотикові) відчуття Нюх Смак Мовлення	Дихання Регулювання кров`яного тиску і температури Регулювання положення тіла Регулювання рухів Регулювання рефлексів (моргання) Споживання їжі Пиття Регулювання гормонального статусу	Навчання Письмо Малювання Читання Творення Аналізування Розв`язання Вираховування Уява Зосередження Ігнорування Чуттєвість Сон Сновидіння

ВН діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність ВН діяльності людини й тварини полягає в тому, що тільки в людей існує система умовних і безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

Сучасна наукова психологія являє собою систему дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виділяти 3 великі групи галузей – теоретичну, науково – прикладну, практичну психологію.

До теоретичної психології належать:

• загальна психологія (систематизує експериментальні дані, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії, поняття, закономірності)

• експериментальна (розробка нових методів психологічного дослідження)

• генетична (вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі(усе живе) та онтогенезі (окрема особа))

• соціальна (досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих групах)

• порівняльна (дослідження особливостей психіки тварин у порівнянні з психікою людини)

• диференціальна (досліджує індивідуально – психологічні особливості психіки з урахуванням вікового рівня розвитку)

• психологія особистості (вивчення психічних властивостей людини).

До науково – прикладної психології відносять ряд галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання з метою оптимізації поведінки та діяльності людей:

а) за видом діяльності та поведінки людини:

- психологія праці;

- інженерна психологія;

- психологія творчості;

- військова психологія;

- психологія управління та менеджменту;

- екологічна психологія;

- психологія спорту.

б) за психологічними питаннями розвитку людини:

- вікова;

- педогогічна;

- спеціальна.

в) за відношенням до нормальної або хворої психіки:

- психологія здоров`я;

- медична.

г) за відношенням до права – юридична.

Практична психологія спрямована на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні психологічних проблем. Виділяють:

• психологічна служба сім`ї та соціального захисту населення;

• психологічна служба системи освіти;

• психологічна служба системи охорони здоров`я;

• практично – юридична психологія і педагогіки;

• практична психологія і соціологія економіки та бізнесу;

• практична психологія праці та проф орієнтації;

• практична психологія і педагогіка спорту.

Психологія як наука має певні методи вивчення психічних явищ. Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги:

• психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв`язку та взаємозалежності;

• метод повинен бути адекватним предметові дослідження.

Виділяють основні та додаткові методи дослідження.

До основних методів відносять спостереження та експеримент.

Спостереження – тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на певному предметі (об`єкті).

Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним (коли фіксується за допомогою фото, кіноапарата або магнітофона).

Щоб спостереження набрало наукового характеру, воно має відповідати певним вимогам:

• бути цілеспрямованим, а не випадковим;

• здійснюватися планомірно й систематично;

• бути забезпеченим достатньою інформацією про явище, яке спостерігається;

• точно фіксувати результати спостереження.

Експеримент – один з основних методів психології. Особливість його полягає в тому, що дослідник створює умови, за яких досліджуване явище виникає неодмінно і закономірно. Розрізняють експеримент лабораторний та природний. Перший проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної апаратури, а другий – у звичайних для піддослідного умовах діяльності.

До додаткових методів належать: тести, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка.

Тест – це один із способів психологічної діагностики рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини. Розрізняють тести для вивчення інтелектуальних здібностей, рівня розумвого розвитку особистості, тести успішності.

Інтерв`ю та бесіда (різновиди опитування) як методи здобуття інформації про особистість, її погляди, самооцінку, ціннісні установки, психічні установки, психічні властивості; спираються на попередньо розроблену програму, гнучку стратегію, формування запитань залежно від очікуваних та отриманих відповідей.

Аналіз продуктів діяльності грунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння, навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру.

Метод узагальнення незалежих характеристик – це об`єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.

За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або окремі якості (психічні процеси, стани, властивості).

Соціометричний та референтометричний методи забезпечують вивчення стосунків між членами груп, виявляють їхню структуру на основі відносно простої процедури вибору одними членами групи інших за параметрами симпатії – антипатії, референтності (стосовно певних цінностей).

На самостійне опрацювання питання:

1.Рефлекторна природа психічного відображення.

2. Будова нервової системи.

3.Суспільно-історична природа свідомості.

Питання для самоперевірки

1.Навіщо студенту оволодівати науковими психологічними знаннями?

2.Що є предметом психології? Які основні групи психічних явищ вона вивчає?

3.Чим відрізняється психіка людини від психіки тварини?

4.Охарактеризуйте етапи розвитку психіки.

5.У чому полягає сутність рефлекторної природи психіки?

6. Чому і як виникла свідомість?

7. Які галузі психологічної науки найбільше пов’язані з Вашою майбутньою професією?

8.У чому відмінність між спостереженням і експериментом?

Тема. Психологія особистості

План

1.Поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».

2.Структура особистості. (За К.К. Платоновим)

3.Фактори розвитку особистості.

4.Активність та особистість.

5. Діяльність як форма активності особистості.

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття «людина», «індивід», «особистость», «індивідуальність».

Поняття „людина” містить у собі сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, чи наявні вони в даної конкретної людини.

Поняття „індивід” характеризує саме людину і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, що притаманні їй разом з особистісними. Крім того, до поняття „індивід” входять як властивості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і спільні для неї і багатьох інших людей.

Особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої та оточуючих.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, системі знань, навичок, умінь, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою дійсністю.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми.

Психолог К.К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, потреби, інтереси, ідеали, переконання, відносини, характер. Визначаються суспільним буттям людини.

Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Досвід набувається у процесі навчання і виховання.

Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формується протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великої мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку (темперамент, тип нервової системи, стать, вік, конституція тіла).

Проблема розвитку та виховання особистості належить до найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по різному розглядають джерела психологічного розвитку особистості – біологічний і соціальний.

Представники першого, біологічного напряму, вважають, що провідним є спадкове, що наперед визначає всі особливості розвиту особистості. Американський вчений Е.Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість – це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людини й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Дж.Дьюї вважає, що людина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією, згідно якої розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму недооцінювали внутрішню активність особистість як свідомого суб’єкту діяльності, її природжені особливості.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання.

Особистість формується і проявляє себе в діяльності, яка визначається як сукупність дій людини, спрямованих на досягнення певної мети. Діяльність пов`язує людину з зовнішнім світом і природою. Через діяльність людина задовольняє свої матеріальні і духовні потреби. В діяльності відбувається зміна людиною дійсності. В цьому плані діяльність заключає відношення індивіда як суб`єкта до об`єкта, який ця діяльність породжує і об`єктивує в предметах матеріальної і духовної культури.

В психології діяльність визначається як специфічний вид активності людини. Активність – це загальна характеристика всіх живих істот, яка забезпечує їх взаємозв`язок з оточуючим серидовищем і проявляється в процесі задоволення потреб, необхідних для продовження нормальної життєдіяльності організму. Тому саме потреби виступають джерелом активності живих істот. Види і форми активності різні. Якщо активність рослин обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем, то активність тварин проявляється вже в формах дослідження оточуючого середовища і здатності до научіння.

Активність людини також проявляється в задоволенні потреб. Проте ця активність має свої відмінності від активності всіх інших представників тваринного світу. Ці особливості настільки специфічні, що для їх позначення в психології вживається термін – діяльність. В чому ж проявляється ця особливість активності людини?

1.Активне прагнення тварин задовольнити свої потреби обумовлене «правилами гри», які записані в спадковості даного виду і мають вроджений пусковий механізм, який забезпечує їм найбільш повне пристосування до середовища. Людина ж активно взаємодіє з фізичним та соціальним середовищем, пристосовуючи його до власних потреб. В результаті цього людина живе в світі предметів не тільки створених природою а й предметів, матеріальної і духовної культури, створених її власною працею. На відміну від споживчого характеру активності тварин, активність людини має творчий характер, завдяки чому став можливим прогрес людства.

2.Перетворюючий характер людської активності сприяє розвитку і її потреб, хоча природні потреби (в їжі, одязі, житлі, в сні і т.п.) активізують діяльність людини і є такими ж як у її тваринних предків, особливістю активності людини є те, що вона породжується і підтримується не стільки природними потребами, скільки потребами, які виникли в результаті присвоєння досягнень культурно – історичного розвитку людства – потреба в пізнанні, спілкуванні, творчості, морально удосконаленні себе та інших.

3.Активність людини відрізняється від активності тварин також формами і способами задоволення потреб. Не сама потреба, а суспільно прийняті способи її задоволення починають визначати форми поведінки людини. Вже з дитинства шляхом навчання і виховання людина оволодіває уміннями і навичками «по - людські» користуватися предметами побуту, знаряддями.

4.Діяльність людини має соціальний характер. Для задоволення потреб вона використовує здобутки матеріальної і духовної культури, які історично склалися. Задовольняючи навіть потреби, які мають яскраво виражений особистісний характер, людина використовує результати суспільного розподілу праці.

5.Особливістю людської активності є також те, що в ній знаходить своє вираження не тільки відношення її до речей, але і відношення до інших людей, в результаті чого індивід утверджує себе як суб`єкт. Саме в цій системі відносин проявляється особистість і одночасно йде процес її формування. Активність же тварин, яка генетично обумовлена, розгортається в міру природного анатомо – фізіологічного дозрівання організму.

Таким чином, діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого світу, включаючи саму людину і умови її існування.

Діяльність людини складається із ряду взаємопов`язаних компонентів: мотив, мета, структура, предмет, засоби.

Однією з найважливіших характеристик діяльності людини є її цілеспрямованість. Мета – це образ бажаного результату. Суспільний характер людської діяльності свідчить про те, що вона спрямована не на предмети, які безпосередньо задовольняють її потреби, а на задоволення суспільних потреб. В силу цього діяльність людини стає свідомою. Мета – це свідомо змодельований образ кінцевого результату. Тому говорити про діяльність людини можно тільки тоді, коли в її активності наявна свідома мета. Відсутність мети свідчить про те, що діяльності в людському розумінні цього слова просто не існує. Продукт, який виступає метою цієї діяльності, може являти собою реальний фізичний предмет, створений людиною, певні знання та вміння, думки, ідеї, теорії, твори мистецтва тощо. Мета може бути далекою (закінчити успішно університет) і близькою (написати реферат). Мета може бути особистісною і суспільною. Але цей поділ умовний, тому що особистісна мета часто має суспільний характер: закінчити ВУЗ (особистісна мета), щоб стати високваліфікованим спеціалістом і сприяти ефективному розвитку суспільства (суспільна мета).

Діяльність людини не тільки цілеспрямована, але і мотивована. В психології мотиви розглядаються як причини, які визначають вибір направленості поведінки і діяльності людини. Таким причинами можуть виступати усвідомлені потреби людини, її інтереси, переконання, почуття. Мотиви можуть бути органічними, функціональними, матеріальними, соціальними, духовними. Мотиви діяльності розвиваються разом з розвитком людини.

Мотиви як і мета бувають далекими і близькими. Близька мета породжує і близькі мотиви. Далекі мотиви виникають тоді, коли діяльність спрямована на досягнення великої мети, шляхом виконання часткових завдань, які потребують мотивації.

Мотиви також можуть бути особистісними і суспільними. У кожної людини вони переплітаються між собою в залежності від виховання, умов життя. Певні мотиви бувають в діяльності людини провідними. Тому при оцінці поведінки і діяльності людини важливо знати, які з мотивів були в даному випадку домінуючими. Слід пам`ятати, що інколи людина не усвідомлює свої мотиви, а інколи вона їх просто приховує.

Мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими. Усвідомлені мотиви – це мотиви, пов’язані з усвідомленням причин незадоволення того, що необхідно для існування людини в даний момент, об’єкту, який відповідає даній потребі і може її задовольнити, а також усвідомлення дій, за допомогою яких можна досягти бажаного результату. До них відносять інтерес, переконання, прагнення, бажання.

Коли людина не знає істинної причини своєї поведінки, то говорять про неусвідомлений мотив. До них відносять потяг, гіпнотичне навіювання, установку, фрустраційні стани.

Термін «мотивація» є більш широким поняттям ніж термін «мотив». Р.С.Немов вказує, що терміном «мотивація» в сучасній психології позначають два психічних явища: 1) сукупність спонукань, які викликають активність індивіда; 2) процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Мотиваційну сферу людини можна оцінити за параметрами: широта, гнучкість, ієрархізованість.

Одним із важливих питань мотивації діяльності людини є пояснення причин її поведінки, яке в психології позначається терміном «каузальна атрибуція». Каузальна атрибуція – це мотивований процес когнітивного плану, спрямований на осмислення отриманої інформації і розвиток на цій основі здатності передбачати майбутню поведінку людини.

Важливе місце в проблемі мотивації діяльності займає теорія мотивації досягнення успіху і мотивації уникнення невдач. Людина, зорієнтована на досягнення успіху, проявляє прагнення і впевненість в досягненні мети, вона правильно оцінює свої можливості, аналізує досягнення і невдачі. Успіхи в діяльності така людина пов’язує з власними здібностями, а невдачі – з зовнішніми проявами. Люди, які запрограмовані на невдачу в діяльності, проявляють невпевненість в собі, не вірять в можливість досягнення позитивних результатів, успіхи в діяльності пов’язують з зовнішніми обставинами, а невдачі – з відсутністю належних здібностей.

Результативність діяльності пов’язана також з тривожністю людини, яка може бути особистісною і ситуативною.

Програмуючи результати діяльності, свої дії, людина вирішує питання про способи її виконання, джерела енергії. Американський вчений Дж. Роттер довів, що люди локалізують джерела активності або «зовні», або «всередині» себе і ввів поняття «локус контролю», який виступає інтегральною характеристикою активності людини, пов’язує почуття відповідальності, готовості до активності і переживання власного «Я». Якщо людина переживає все , що з нею відбувається з рівнем власної компетенції, здібностей і бачить джерело активності в собі – говорять про внутрішній (інтернальний) локус контролю. Якщо людина результати своєї діяльності пов’язує із зовнішніми обставинами і намірами інших людей – це свідчить про наявність зовнішнього (екстернального) локусу контролю.

Для результативності діяльності мають велике значення такі мотиви особистості як самооцінка, аффіліація, знехтування, влада, альтруїзм, агресивність.

Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, переваг і недоліків, свого місця серед інших людей.

Мотив аффіліації проявляється в прагненні установлювати доброзичливі, емоційно позитивні взаємини з людьми.

Мотив знехтування пов’язаний з побоюванням бути невизнаним значимими для індивіда людьми.

Мотив влади – це усталено виражене прагнення індивіда мати владу над людьми, намагатися заставити інших діяти у відповідності зі своїми інтересами і потребами.

Мотив альтруїзму проявляється у прагненні зробити добро іншим без винагороди за це.

Мотив агресивності пов’язаний з діями, які наносять моральний, матеріальний, фізичний збиток людям.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснена не тільки внутрішніми, психологічними властивостями суб’єкта, а і зовнішніми умовами та обставинами, які в психології позначаються терміном «стимул». Стимул – це зовнішнє спонукання до діяльності. Основними засобами стимулювання діяльності виступають: навіювання, переконання, зараження, наслідування, нагорода, покарання, підкріплення.

Навіювання – це стимулювання діяльності за допомогою впливу на психіку людини, розраховане на знижену критичність сприйняття і пов’язане з відсутністю цілеспрямованого його розуміння.

Переконання – це вплив на свідомість особистості, є основним стимулом, який спонукає людину до діяльності.

Зараження – процес передачі емоційного стану від одного індивіда до іншого.

Наслідування пов’язане з впливом на діяльність певного зразка, приклада.

Нагорода пов’язана із суспільним визнанням відношення людини до діяльності і самих дій.

Покарання породжує потребу змінити свою поведінку, відношення до діяльності, але не повинно причиняти людині ні морального приниження, ні фізичного страждання.

Підкріплення пов’язане з безумовними подразниками, які викликають значиму реакцію за принципом відпрацювання умовного рефлексу. Воно може бути позитивним (нагорода або відміна покарання) і негативним (покарання пряме або покарання через відміну нагороди).

Цілі і мотиви діяльності носять узагальнений, інтегрований характер і виражають загальну направленість особистості, яка в процесі діяльності не тільки проявляється, а і формується.

Мета і мотиви діяльності не рівнозначні. Але інколи вони можуть співпадати. Різні види діяльності, які мають одну мету, можуть мати різні мотиви і навпаки, - досягнення різної мети у кожному виді діяльності може здійснюватися за допомогою одного мотиву.

Предметом діяльності виступає те, з чим вона безпосередньо має справу: предметом пізнавальної діяльності виступає різноманітна інформація, а предметом навчальної діяльності – знання, навички та уміння. Створені матеріальні продукти – це предмети трудової діяльності.

Структура діяльності включає в себе дії і операції. Дія – елемент діяльності, який має свідому мету і спрямований на вирішення конкретного завдання. Спосіб здійснення дії є її операцією. Характер операції визначається умовами, в яких здійснюється дія, рівнем володіння людиною уміннями і навичками, а також засобами здійснення дії.

Виділяють інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. Інстинктивні дії – це дії, які здійснюються незалежно від свідомого контролю людини. Імпульсивна дія характеризується відсутністю свідомої мети і свідомого контролю. Вона виникає як результат емоційного стану, що пов’язаний з різкими змінами в життєвих обставинах, проявляється в різко виражених рухах і супроводжується змінами в функціях внутрішніх органів. Вольова дія – свідома, цілеспрямована. Може бути простою і складною.

Дії здійснюються за допомогою рухів, в яких проявляється фізіологічна активність організму. Рухи людини відрізняються від рухів тварин тим, що їх моторика відпрацьовувалася в процесі праці, в доцільних діях, спрямованих на предмет і пристосованих до впливу на неї знарядь праці.

Розрізняють наступні види рухів:

1) предметні рухи, що забезпечують трудові операції і складаються із трьох основних елементів «взяти», «перемістити», «відпустити»;

2) рухи пози забезпечують підтримання і зміну пози тіла (стояти, сидіти тощо);

3) локомоції – рухи пов’язані з переміщенням тіла (хода, біг тощо);

4) виразні рухи – міміка і пантоміміка, в яких безпосередньо проявляються емоції людини;

5) семантичні рухи – носії певного значення (жест головою, уклін, піднята рука під час голосування);

6) мовленнєві рухи – рухи органів мовлення, які забезпечують динамічну сторону мовлення (ритміку, інтонацію, наголос);

7) робочі рухи реалізують трудові операції в різних професійних діяльностях.

Виконання дії здійснюється різними способами. Такими способами є навички і уміння.

Коли людина оволодіває новим видом діяльності, вона ще не володіє способами її виконання, тому вона свідомо контролює не тільки дії, які спрямовані на мету, але і кожен рух, за допомогою якого здійснюється дія. Поступово в міру оволодіння даною дією, окремі операції починають виконуватися при все меншій участі свідомості - вони автоматизуються. Ці автоматизовані компоненти дії, за допомогою яких вона і виконується, і є навичками. Таким чином, навичка – це дія, яка характеризується відсутністю по елементного свідомого контролю і регулювання.

Основною особливістю навичок є те, що вони виконуються мимовільно, без спеціально спрямованої на них уваги, яка зосереджується переважно на кінцевій меті дії, а не техніці її виконання, не на власних рухах, як раніше. Оволодіння системою дій, які мають достатню гнучкість, в результаті чого індивід здатний орієнтуватися в нових умовах (тобто переносити дії в нові ситуації) свідчить про сформованість уміння. Уміння – це способи успішного виконання дії, які відповідають меті і умовам цих дій. Специфіка умінь в тому, що вони по-перше, на відміну від навичок, в яких та чи інша дія закріплюється «тільки так, а не інакше» (К.К.Платонов) носять свідомий характер. По-друге, навички відпрацьовуються шляхом багаторазового повторення однієї і тієї ж дії в одних і тих же умовах, а уміння утворюються без спеціальних вправ у виконання дії і спираються на знання і навички, які були отримані раніше, при виконання дій, подібних з даними.

До способів виконання певних дій відносять також звички, які як і навички виконуються на автоматизованому рівні – в цьому їх спільність. Разом з тим, звички відрізняються від навичок. Звичка – це схильність людини до певних дій, які переживаються нею як потреба діяти саме так, а не інакше. Якщо людина в силу певних умов не може реалізувати звичку, то вона відчуває незадоволення, яке буває завжди, коли не задоволена певна потреба. Виникнення нової звички означає завжди не стільки виникнення нового уміння, скільки виникнення нового мотиву або тенденції до дії, яка виконується автоматично. Звичка більш стійке утворення в діяльності людини в порівнянні зі навичкою. Навички людина актуалізує і використовує тоді, коли в них є об’єктивна потреба, а звички проявляються часто тоді, коли в них немає об’єктивної потреби, а іноді навіть всупереч їй. Навички підлягають моральній оцінці на відміну від звичок, які можуть бути хорошими або поганими. Звички характеризуються великою стійкістю. Формуються звички різним шляхами: 1) шляхом простого повторення мимовільних рухів і дій, які виникають при певних психічних станах людини; 2) шляхом наслідування (імітації); 3) цілеспрямоване їх виховання і самовиховання.

Існують наступні види навичок, які використовуються в різних видах діяльності: моторні, сенсорні, інтелектуальні. Суттєве значення для правильного розуміння і раціональної організації формування навичок має їх взаємодія, завдяки якій створюється складна система навичок. Характер взаємодії буває різний. В одному випадку сформовані навички допомагають новій навичці складатись і функціонувати, а в іншому – заважають її формуванню або видозмінюють її. Позитивний перенос одних навичок на формування інших називають переносом, а негативний – інтерференцією.

Сутність переносу в тому, що набута раніше навичка полегшує формування нової, схожої з нею. Перенос відбувається тоді, коли: 1) система рухів, які входять в одну навичку, відповідає системі рухів, які входять до складу іншої; 2) коли реалізація однієї навички створює хороші умови для виконання іншої; 3) коли кінець однієї навички є фактичним початком іншої і навпаки.

Під інтерференцією розуміють гальмуючий вплив засвоєної навички на формування нової, але певною мірою схожа на першу. Інтерференція має місце тоді, коли: 1) система рухів, які включені в одну навичку, не узгоджується з системою рухів, які складають структуру іншої навички; 2) коли при переході від однієї навички до іншої фактично відбувається перенавчання, коди необхідно зламувати структуру старої навички; 3) коли система рухів, які входять в одну навичку, частково міститься в іншій, яка вже доведена до автоматизму; 4) коли початок і кінець навичок, які виконуються послідовно, не співпадають.

Здійснючи ті чи інші дії та операції, людина використовує різноманітні інструменти, які виступають засобами діяльності.

Діяльність відрізняється не тільки від активності, але і від поведінки. Поведінка визначається як притаманна живим істотам взаємодія з оточуючим середовищем, яка опосередкована їх зовнішньою (рухливою) і внутрішньою (психічною) активністю. Навіть самі прості серед живих організмів, дякуючи відбору, володіють поведінкою. Так, у рослин спостерігаються певні форми поведінки, які називаються тропізмами: поворот квітки соняшника до сонця обумовлений геліотропізмом, а проникнення коренів рослин в грунт, з метод пошуку вологи і необхідних мінеральних солей – геотропізмами. Поведінка людини , маючи природні передумови, соціально обумовлена, опосередкована мовою і іншими знаково-смисловими системами діяльності, не завжди цілеспрямована, не передбачає створення кінцевого продукту і носить часто пасивний, а іноді і імпульсивний характер. Якщо діяльність завжди організована, то поведінка здебільшого спонтанна; діяльність систематична, а поведінка хаотична. На відміну від діяльності імпульсивна поведінка управляється безпосередньо потребами і емоціями, вона виражає лише афекти і потяги людини. Існують наступні види діяльності: гра, научіння, праця, спілкування.

Таким чином, діяльність людини, як специфічна особливість активності, є свідомою і цілеспрямованою. Саме в діяльності людина реалізує свою мету, об`єктивує свої ідеї, змінюючи дійсність.

На самостійне опрацювання:

1.Види діяльності

2.Структура особистості за З.Фрейдом.

Питання для самоперевірки

1.У чому полягають відмінності між поняттями «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність»?

2.Проаналізуйте огляди психологів на джерела активності особистості.

3.У чому суть теорії активності З.Фрейда?

4.Чи можлива діяльність без чіткого уявлення про її мету?

5.Чому обмін сигналами, що відбувається у тварин, не може ототожнюватися з мовою людини?

6.У чому полягає відмінність між імпульсивною та вольовою дією?

7.Чим відрізняються навички від умінь?

Тема. Пізнавальна функція психіки

План

1.Чуттєве пізнання дійсності: процеси відчуття і сприймання.

2.Абстрактне пізнання дійсності: процеси мислення та уяви.

3.Поняття про пам`ять, визначення, структура, види, індивідуальні особливості.

Психічне життя людини складне і має багато форм виявлення. Психічні явища – це своєрідні суб`єктивні переживання, суб`єктивні образи відображуваних у свідомості явищ дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізнавальну діяльність – відчуття, сприймання, пам`ять, мислення, уяву; емоційно – вольову – різноманітні почуття, переживання, а також прояви волі – вольові якості. Особливу групу психічних явищ становлять – індивідуально – психологічні властивості особистості – здібності, темперамент, характер та її психічні стани – піднесення, пригніченість, схвильованість, байдужість тощо.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу.

Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об`єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини (зір, слух, нюх, тактильні аналізатори) і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання належать відчуття і сприймання, за допомогою яких ми дізнаємося про зовнішні ознаки і властивості об`єктів, тим самим утворюючи свій чуттєвий досвід.

Відчуття – психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Це найпростіший психічний процес, з якого починається пізнавальна діяльність людини.

Органи чуття – це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини.

За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято поділяти відчуття на 4 групи:

1) екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові);

2) інтроцептивні, які мають рецептори розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (спраги, голоду і ін.);

3) кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і положення нашого тіла;

4) проміжні й самостійні – температурні (холод, тепло), вібраційні (у глухих та сліпих – реакція на вібрацію предметів, відчуття ритмічності пов’язано з зоровою та слуховою чутливістю), рівноваги, прискорення, больові відчуття.

Основні властивості відчуттів

Всі відчуття мають багато спільного – якість, інтенсивність, тривалість.

Відмінні особливості відчуттів – адаптація, сенсибілізація, вправність та взаємодія.

Якість – це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших (колір, смаки, слух, нюх).

Інтенсивність – кількісна характеристика, тобто більша чи менша сила виявлення, залежить від сили подразника, що їх викликає.

Тривалість – це проміжок часу, протягом якого ми відчуваємо силу певного подразника.

Адаптація (пристосування) – це зміна чутливості органів чуття під дією подразника. Існує 3 види цього явища.

1. Як повне зникнення відчуття в процесі тривалої дії подразника (одяг, запах, атмосфера).

2. Як притуплення відчуття під дією сильного подразника (холодна вода, сильне світло) – негативна адаптація, так як знижує чутливість.

3. Як підвищення чутливості під впливом дії слабкого подразника. Це позитивна адаптація, так як підвищує чутливість (адаптація до тиші).

Синестезія – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора (зорово-слухові – під дією звукових подразників виникають зорові образи: кольоровий „звук”, – „малиновий дзвін”, „теплі” і „холодні” кольори).

Сенсибілізація – підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів і вправляння (якщо старанно, ретельно вдивлятися, вслуховуватися, смакувати, то чутливість до властивостей предметів та явищ стає чіткішою, яскравішою).

Взаємодія відчуттів – зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття.

Наприклад: слабкі звукові подразники підвищують чутливість зорового аналізатора.

Чутливість – здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Спеціальні психологічні та фізіологічні дослідження показали, що адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Отже, порогом відчуття називають такий рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолютний і розрізнений, або диференційний.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характеризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини відчуття. Цей поріг характеризує міру гостроти чутливості аналізатора до адекватного подразника. Верхній поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або якесь інше. Абсолютна чутливість і велична порогу відчуття перебувають в оберненій залежності. Чим вища чутливість, тим нижчій поріг чутливості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає, тобто потрібна більша інтенсивність подразника, щоб вклякти відчуття його дії.

Поріг відчуття залежить від багатьох індивідуальних особливостей людини – природжених (тип нервової системи, чутливість аналізаторів) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я).Належні умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чутливості, а несприятливі спричиняють її згасання.

Диференційний поріг полягає у здатності відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою, розміщувати їх за силою від найслабшого до найсильнішого. Чутливість до різниці сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності. При кращій чутливості її поріг менший, а при слабшій – більший, тобто в першому випадку різниця буде меншою, а у другому – більшою. Фізіологічним підґрунтям диференційного порогу є процес гальмування. Чутливість до розрізнення сили подразників має велике значення у багатьох різновидах професійної діяльності – музичній, харчо промисловій, в обробці матеріалів (дерева, металу, пластмаси).

Сприймання – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи чуття.

Різновиди сприймання за участю аналізаторів: зорові, смакові, нюхові, рухові, дотикові, больові, органічні.