1. Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, яка діяльність переважає, пам'ять поділяють на рухову, емоційну, образну, словесно-логічну:

- рухова полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Така необхідність виникає переважно в практичній діяльності: виробничій, спортивній, навчальній, ігровій та ін. Велике значення цього виду пам’яті пояснюється тим, що вона служить основою для різних практичних навичок, особливо трудових, побутових, життєво важливих (навички ходіння, письма тощо);

- емоційна – це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Емоційна пам'ять може бути сильнішою за інші. Почуття запам’ятовується ґрунтовно і надовго, але таке почуття не безпредметне. Тому емоції запам’ятовуються не самі по собі, а разом з об’єктами, що їх викликають;

- образна полягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою, залежно від аналізаторів, з якими пов’язане її походження. Завдяки їй ми запам’ятовуємо і відтворюємо картини природи, мелодії пісень, пахощі весни, смак чаю тощо;

- словесно-логічна пам'ять є специфічно людською пам’яттю, що базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій. Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками та відношеннями. Думки не існують без мови, тому таку пам'ять називають не тільки логічною, а й словесною.

2. За тривалістю закріплення і збереження матеріалу – на короткочасну, оперативну і довгочасну:

- короткочасна пам'ять характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і коротким строком зберігання;

- оперативна пам'ять – запам’ятовування, збереження і відтворення інформації в міру потреби для досягнення мети в конкретній діяльності або виконання окремих операцій. Після завершення діяльності матеріал має зразу ж забуватися, інакше він може негативно вплинути на наступні операції;

- довгочасна пам'ять базується на довгостроковій функції пам’яті, характеризується тривалим зберіганням і наступним використанням інформації в діяльності людини.

Оперативний, короткочасний і довгочасний різновиди пам’яті пов’язані між собою, що зумовлюється як змістом запам’ятовування, так і цілями й засобами діяльності, в яку включаються процеси пам’яті.

3. Залежно від того, як процеси пам’яті включаються у структуру діяльності, як вони пов’язані з її цілями та засобами, - на мимовільну й довільну:

- мимовільна пам'ять полягає в запам’ятовуванні та відтворенні матеріалу без спеціальної мети його запам’ятати або пригадати;

- довільна пам'ять – це запам’ятовування і відтворення, коли людина ставить перед собою мету запам’ятати, коли виникає потреба в навмисному заучуванні.

4. За усвідомленням (розумінням) змісту матеріалу пам’яті – на смислову і механічну:

- смислова пам'ять пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона спирається на смислові зв’язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини;

- механічна пам'ять діє у тих випадках, коли не досягається розуміння заучуваного матеріалу, а навмисне чи ненавмисне запам’ятовуються речі, які до кінця не усвідомлюються. Засвоюваний матеріал найчастіше буває більш або менш зрозумілим. Тому в кожному випадку необхідне поєднання смислової й механічної пам’яті.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, збереження, відтворення та забування.

Запам’ятовування – закріплення образів сприймання, уявлень, думок, дій, переживань і зв’язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом. Процес запам’ятовування відбувається у трьох формах: відбиття, мимовільного і довільного запам’ятовування.

Первинне відбиття нерідко відіграє вирішальну роль у запам’ятовуванні, становить основу для закріплення матеріалу.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об’єктів, наявність інтересу.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим.

Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті, воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки діючи з матеріалом ми запам’ятовуємо його.

Збереження – це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду. Він залежить від якості ті глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’яті поступово забувається.

Відтворення – один з основних процесів пам’яті, який є показником міцності запам’ятовування.

Найпростіша форма відтворення - впізнавання, яке виникає в умовах повторного сприймання об’єктів. Впізнавання може бути повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніш відомим, повністю відтворюється час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування, особливість якого полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним – яке зумовлено потребою відтворити необхідну інформацію, та мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації та ремінісценції.

Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ, або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

Ремінісценція – це відстрочене відтворення тимчасово забутого матеріалу.

Особливою формою довільного відтворення є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливість пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу взагалі.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади – це локалізовані в часі та просторі згадування людини про своє минуле життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами.

Забування – процес протилежний запам’ятовуванню, і виявляється він в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення. Забування – функція часу. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є недостатня міцність запам’ятовування, також забування залежить від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам’ятовування може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується як проактивне (таке, що дії наперед) гальмування.

Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, називається ретроактивним (таким, що діє зворотно) гальмуванням.

Кожна особистість має індивідуальні особливості пам’яті, які виявляються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення:

- швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу;

- точність запам’ятовування характеризується відповідність відтвореного тому, що запам’ятовувалося і кількістю зроблених помилок;

- міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування);

- готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам’ятовується – образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший. Виділяють такі типи пам’яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне – умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у художників, письменників, музикантів; словесно-абстрактний – у вчених, філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-абстрактного типу.

Необхідною умовою запам’ятовування є розуміння матеріалу, утворення смислових зв’язків, якщо вони недостатні та використання ефективних прийомів запам’ятовування. Незрозумілий матеріал, як правило, не викликає інтересу й запам’ятовується гірше, ніж систематизований, зрозумілий. Для поліпшення умов запам’ятовування варто зробити матеріал зрозумілим і привабливим.

Важливою умовою ефективного запам’ятовування є сприятливий психічний стан людини для засвоєння нового матеріалу. Погано сприймає матеріал людина втомлена, роздратована, пригнічена.

Для кращого запам’ятовування і тривалого збереження потрібне повторення матеріалу при заучуванні. Правильна організація повторень вимагає дотримання ряду умов, зокрема розподілу повторень у часі. Перші повторення мають бути інтенсивнішими, оскільки забування матеріалу на початку відбувається швидше, а пізніше темп повторень може бути вповільнений.

У довільному запам’ятовування слід сформувати стійкі мотиви до нього, набування знань, почуття відповідальності. Якщо людина належним чином не вболіває за справу, невідповідально ставиться до запам’ятовування, то вона швидко забуває те, що треба пам’ятати.

Для довільного запам’ятовування треба чітко визначити мету, завдання запам’ятовування. Мнемічне завдання полягає в чіткому формування того, що і як треба запам’ятати та міцно закріпити. Якщо таке завдання спеціально не ставиться, то матеріал запам’ятовується значно гірше.

У керівництві розвитком пам’яті важливе значення має врахування індивідуальних особливостей особистості.

На самостійне опрацювання питання:

1.Чутливість. Пороги чутливості.

2.Принципи організації сприймання.

3.Ілюзії сприймання.

4.Етапи розв’язання мисленнєвої задачі.

5.Інтелект: структура, властивості.

Питання для самоперевірки

1. У чому полягає особливість відчуттів як чуттєвої форми відображення дійсності?

2. Які основні властивості відчуттів?

3. Назвіть основні пороги відчуттів. Чим вони визначаються?

4. Яку роль відіграють відчуття та сприймання в життєдіяльності людини?

5. Порівняйте процеси відчуття та сприймання: а) виявіть спільні риси; б) вкажіть відмінність між ними.

6. Які основні властивості сприймання?

7. Який вплив на сприймання може справляти попередній досвід?

8. Дайте характеристику основним принципам організації сприймання.

9. У чому полягають специфічні особливості мислення як вищої форми пізнавальної діяльності?

10.У чому виявляється істотна відмінність абстрактного пізнання дійсності від чуттєвого?

11. Наведіть основні етапи процесу розв’язання розумового завдання.

12.У чому полягає відмінність уяви від інших психічних процесів?

13.Чому не може бути уяви у тварин?

14. Проаналізуйте основні прийоми створення образів уяви.

15. Яку роль відіграє процес пам’яті у психічному житті людини?

16. Чим довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного?

17. У чому виявляються індивідуальні особливості пам’яті?

Тема. Регулятивна функція психіки

План

1. Поняття про увагу, її природа.

2. Види і властивості уваги.

3. Поняття про емоції і почуття, їх функції.

4. Види емоцій і почуттів. Форми переживання емоцій і почуттів.

5. Основні емоційні стани.

6. Воля: визначення, функції. вольові дії та їх структура, вольові якості особистості.

Навколишнє середовище постійно впливає на органи чуття людини, проте не всі подразники вона відображає однаково чітко. Захоплений своєю працею, робітник не помічає, що довкола нього відбувається. Свідомість індивіда не спроможна відобразити все, що робиться навколо нього, не може з`ясувати водночас усі питання складного завдання. Для їх чіткого усвідомлення потрібне виділення окремих предметів і явищ дійсності та послідовне їх відображення. Можливості ясного бачення дорослої людини обмежуються 4-6 об`єктами одночасно. Тому вона завжди спрямована на щось, уважна до одних предметів явищ навколишнього середовища й неуважна до інших.

Із численних сигналів оточення людина виділяє те, що необхідно для цілеспрямованої діяльності в даний момент, залежно від цього надаючи кожному об`єктові відображення певного значення.

У взаємодії з навколишнім середовищем складається вибіркове відображення свідомістю предметів і явищ. Вибірковість, яка регулює пізнавальну й продуктивну діяльність, визначається можливостями особи та спрямованістю, метою її діяльності. Механізмами вибірковості уваги служать процеси довільної регуляції діяльності. В здатності довільно спрямовувати й зосереджувати увагу виявляється активність людини. Постановка й постійне уточнення мети діяльності викликають, підтримують, поглиблюють, розподіляють і переключають увагу.

Увага – не саме відображення, вона не має свого предмета пізнання. Це не самостійний психічний процес, а його необхідна умова, форма окремої відображувальної й продуктивної діяльності на різних рівнях свідомості. Отже, увага – є формою організації психічної діяльності людини, яка полягає в спрямованості й зосередженості свідомості на об`єктах, що забезпечує їх виразне відображення.

Увага завжди тісно пов`язана з діяльністю людини, забезпечує її свідомий характер, а також нею стимулюється і регулюється. Діяти – означає бути уважним до об`єктів діяльності.

Увага слугує внутрішньою умовою психічної діяльності, завдяки увазі чуттєве відображення об`єктів зовнішнього світу відбивається у свідомості суб`єкта, а кожний акт цілеспрямованої діяльності доходить до свідомості. Саме від зосередженості уваги залежать повнота, чіткість і ясність нашого сприймання, уявлення, вирішення повсякденних проблем.

Природа уваги у психології розглядалася представниками різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі.

Представники англійської асоціативної психології поняття „увага” не включали до системи психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології (Гербарт, Вундт) в увазі вбачали тільки внутрішній суб`єктивний світ. На їх погляд, увага – це стан свідомості, що характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту і процесів.

Представник фізіологічного напряму у психології Т.Ціген пояснював увагу не суб`єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлюваних уявлень за фіксаційну точку свідомості. Увага – це стан усвідомлення уявлення. Зміна уявленнь є перехід уваги з одного уявлення на інше.

Французький психолог Т.Рібо, як і І.Сєченов, вважав, що уваги без її фізичного вираження не буває. У цьому зв`язку він висунув теорію рухової уваги. На думку, Т.Рібо, людина, яка не вміє керувати м`язами нездатна до уваги.

Представники біхевіоризму, у своїй психології розглядають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

У межах концепції поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперіна увага розглядається як функція психологічного контролю за змістом дій людини. Як діяльність контролю вона не становить самостійний процес, не має окремого продукту, а тому завжди спрямована на те, що створюється іншими процесами.

Існує концепція уваги, що будується на принципі взаємодії свідомості й діяльності особистості (М.Ф. Добринін, Ф.Н. Гоноболін та ін.) Її вихідне положення полягає в тому, що увага нерозривно пов`язана з діяльністю, в діяльності вона існує і нею підтримується. Бути уважним – обов`язково означає бути діяльним щодо тих чи інших об`єктів.

Залежно від активності людини та співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов виникнення увагу поділяють на мимовільну, довільну і післядовільну.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин, людина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження. Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подразників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень. Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об`єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, прагнення – усе, що з якогось приводу хвилює людину. Найчастіше це трапляється тоді, коли людина стомлена, за несприятливих умов праці ( спекотно, холодно, несвіже повітря в приміщенні ), або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми відволіканнями. Довільна увага тісно пов`язана з працею і мовою, необхідною умовою довільної уваги є оволодіння мовою, за допомогою якої усвідомлюється мета, виникає свідоме прагнення особистості бути уважною, забезпечується постійний контроль за діями. Поставивши мету діяльності, ми виконуємо це рішення. Досягнення мети трудової діяльності вимагає не тільки вміння зосереджуватись на ній, а й відвертатися від побічних стимулів, переборювати не тільки зовнішні, а й внутрішні перешкоди, розподіляти свої зусилля на виконанні окремих етапів праці, хоча вони бувають і непривабливими, контролювати цей процес до кінця.

Основними збуджувачами довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов`язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Що віддаленіша мета і складніші умови та способи її досягнення, то менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості та волі, тобто довільної уваги. Така діяльність ( навчання, труд ) потребує належного її підтримання та керування.

Післядовільна увага, настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об`єктом

відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв`язку виокремлюють зовнішню ( сенсорну, рухову ) увагу та внутрішню (інтелектуальну) увагу.

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні органів чуття на об`єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла – руках, ногах, на їх напруженні.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) яскраво виявляється в своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати певні трудові, навчальні, спортивні завдання.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку, дотику. Сенсибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйманню предметів та явищ, їх елементів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямовується на аналіз діяльності психологічних процесів ( сприймання, пам`яті, уяви, мислення ) та психічних органів і переживань. Вона яскраво виявляється у розв`язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки. Інтелектуальна увага має велике практичне значення. Таке зосередження пов`язане зі здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливу роль відіграє внутрішне мовлення. Під час внутрішньої уваги чутливість органів чуття знижується, людина не помічає знайомих, не чує, що до неї звертаються, відволікається від виконуваної діяльності.

В увазі виокремлюють такі її основні властивості:

зосередження або концентрація; стійкість; переключення; розподіл; об`єм.

Зосередження уваги (концентрація) – виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об`єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Вона залежить від змісту діяльності, від міри інтересу до неї та від індивідуальних особливостей людини – її вміння, звички зосереджуватися.

Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об`єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості – значущості для неї діяльності, інтересом до неї. Сила уваги зменшується за несприятливих умов діяльності ( галас, несприятлива температура, несвіже повітря ) та залежно від міри втоми, стану здоров`я. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості виконуваного завдання та терміновості його виконання.

Переключення уваги – це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Переключення уваги вимагає належного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності. Переключення відбувається з різною швидкістю. Це залежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей людини ( швидкість переключення - 0,2 – 0,3 секунди ).

Розподіл уваги виявляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Одна дія – звична, виконується автоматично, а інша – за участю свідомості ( має індивідуальні особливості ). Юлій Цезар і Наполеон – писати одне, читати друге, слухати третє, говорити про четверте.

Обсяг уваги – це кількість об`єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час ( 4 – 6 об`єктів ).

До негативних особливостей уваги відносять

– відволікання, яке настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги.

Увагу можуть відволікати:

• несприятливі умови діяльності;

• важкі за змістом і способом виконання завдання, нецікаві завдання;

• відсутність інтересу до змісту діяльності.

Особливо відволікання уваги виявляється у розсіяних людей.

– Розсіяність – це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості, тобто це слабкість уваги ( в навчанні – чередування зорового, слухового видів сприймання. )

У трудовій діяльності та повсякденному житті люди бувають уважні, неуважні та розсіяні. Ступінь уважності – це стійка властивість особистості, притаманна їй від природи, що вдосконалюється протягом життя в досить обмеженому діапазоні залежно від обставин, потреб та досвіду. Уважний в одній галузі життя може бути зовсім неуважним в іншій. Тому поділ людей за таким критерієм треба вважати певним чином умовним.

Уважною людину можна назвати, якщо в неї переважає довільна і післядовільна увага, якщо вона має мету і волю, добре усвідомлює, чого хоче.

Неуважна людина – це та, яка не вміє зосередитися на предметі, не здатна проникнути в суть речей, у внутрішній світ іншого.

Розсіяна людина посідає проміжне місце за градацією уваги, має поверхову спрямованість дій, не може зосередитися на якомусь об`єкті.

Уважність або неуважність позначаються на всіх сторонах особистості та її діяльності.

Уважність – важлива умова чуттєвого і раціонального відображення дійсності, логічного ходу думки та її позитивних результатів.

Неуважність – завжди тісно пов`язана з невмінням довільно регулювати увагу, а це негативно відбивається на розумовій діяльності, порушуючи послідовність, доказовість, несуперечливість суджень та викликачи емоційне відволікання думки. Проте причини неуважності криються не тільки в недоліках довільної уваги, а й у відсутності знань.

Розсіяність уваги полягає в перестрибуванні від одного зовнішнього об`єкта до іншого. Увага людини за мінімальної вольової регуляції підпорядковується зовнішнім обставинам ( не треба плутати з „професорською розсіяністю” – причина якої глибока концентрація уваги на одному об`єкті своїх пошуків ).

Однією з важливих характеристик уваги є зв`язок уважності з діяльністю і спрямованістю особистості. Об`єкти, які виділяє суб`єкт у зв`язку з метою і змістом діяльності, поступово посідають домінуюче місце в його свідомості. Виробляється звичка, поглиблюється інтерес, посилюється мотивація до певної діяльності. Накопичення відповідного досвіду загострює увагу на найдрібніших деталях у предметах і явищах, малопомітних неспеціалістам. Так складається професіоналізація уваги. Уважність як риса особистості виявляється у своєрідному синтезі властивостей уваги, який сприяє активній професійній діяльності.

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або не задоволення, гнів, радість, сором, сум, обурення, захоплення, страх, тощо.

Емоціями - називаються переживання людиною свого відношення

(у даний момент) до навколишньої діяльності і до самого себе. Емоції пов’язані з задоволенням органічних потреб, є й у тварин. (Але у людини навіть ці емоції несуть на собі відбиток суспільного розвитку). Людина не рідко підкоряє і свідомо ущемляє органічні потреби заради більш високих, специфічно людських духовних потреб. Виявляючись як безпосередні реакції на предмети навколишнього оточення, емоції пов’язані з первісними враженнями.

Структура емоційного процесу містить у собі три моменти:

1. Емоційне збудження – визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх випадках, якщо подія має значення для індивіда і констатується у формі емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та інтенсивності перебігу психічних, моторних і вегетативних процесів. У окремих випадках піж впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшитись.

2.Знак емоцій. Позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як позитивні; негативна – коли вони оцінюються як негативні. Позитивна емоція спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна – до дій, спрямованих на усунення контакту з негативною подією.

3.Ступінь контролю емоцій. Слід розрізняти два етапи сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), за яких ще зберігаються орієнтація і контроль; і крайнє збудження (паніка, жах, екстаз, повний відчай), коли орієнтація і контроль практично неможливі. Емоції розрізняються за тривалістю: короткочасні емоційні стани (хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі настрої.

Почуття – це вищий продукт розвитку емоцій людини. Почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій, це саме ставлення.

Емоції і почуття в значній мірі регулюють наші взаємини з іншими людьми і з суспільством в цілому, накладають вирішальний відбиток на весь духовний вигляд кожного індивідуума, тим самим у величній мірі визначаючи його спеціальну і людську цінність.

Емоції і почуття здійснюють певні функції:

• відображально – оцінна – суть якої полягає в тому, що емоція – це відображення мозком людини якоїсь активної потреби, її якості, імовірності її задоволення, а мозок оцінює її на основі генетичного і раніше придбаного індивідуального досвіду;

• перемикаюча – виявляється як у сфері вроджених форм поведінки, так і при здійсненні умовно – рефлекторної діяльності, яскраво виявляється в процесі конкуренції мотивів, при визначені домінуючої потреби;

• компенсаторна – це перехід до інших форм поведінки, до принципів оцінки зовнішніх сигналів і реагування на них. При виникненні емоційної напруги в організмі людини відбуваються вегетативні зрушення (найчастіше це може бути серцебиття підйом кров’яного тиску і таке інше). Найбільш важлива її риса – це здатність відповідати однією й тією ж реакцією на подразники.

• сигнальна – супровід виразними рухами: мімічними (рухи м’язів, тіла, обличчя), пантомімічними (рухи м’язів, тіла, жести), зміни голосу, вегетативними змінами (потовиділення, почервоніння, чи ушкодження шкіри), емоцій і почуттів.

• регулятивна – регулятивні механізми емоцій знімають надлишок емоційного збудження. Регулятивні механізми емоцій – коли емоції досягають крайньої напруги, відбувається їхня трансформація в такі процеси, як секреція слізної рідини, скорочення мімічної і дихальної мускулатури.

Як і будь – яке психологічне явище, емоції і почуття мають певні властивості.

До якісних характеристик емоцій і почуттів належать знак (позитивні, негативні) і модальність (радість, горе, смуток тощо).

Кількісні характеристики – сила, глибина, інтенсивність і тривалість. Емоції і почуття розрізняються за інтенсивністю (від слабких до афекту), за силою і глибиною (пристрасті), за тривалістю (настрій). Крім якісних і кількісних загальних характеристик, загальними властивостями емоцій і почуттів виступають переключення, передбачення і просторово – часове зміщення.

Переключення – це можливість перенесення емоційного забарвлення з причин почуттів на другорядні умови.

Передбачення – виникає на основі емоційної оцінки обставин, котрі раніше сприяли успіху чи не успіху.

Просторово – часове зміщення – властивість переживань, емоцій і почуттів зміщуватися з самої події у згадку про неї. Пригадуючи, ми можемо переживати інтенсивніше, виразніше, ніж у момент події.

Розрізняють емоції: прості і складні, стенічні і астенічні, позитивні і негативні.

Прості емоції (притаманні і тваринам) – переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю. Складні емоції (притаманні людині) характерна ознака яких полягає в тому, що вони виникають в результаті усвідомлення об’єкти що викликав їх, розуміння їхнього значення ( переживання від сприймання музики, пейзажу тощо)

Позитивні та негативні емоції, в яких виявляється їх полярність „радість – горе”, „любов – ненависть”, „симпатія – антипатія” і т. і.

Стенічні та астенічні, перші з яких посилюють активність людини, спонукають її до діяльності, а другі – пригнічують людину, зменшують її активність.

В емоційній сфері людини особливе місце займають вищі почуття, які є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, практичні, та інтелектуальні.

Моральні почуття – це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Моральні почуття людини сформувались у суспільно – історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистостей.

Естетичні почуття – це почуття красоти при сприйманні творів мистецтва, явищ природи. Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними. Вони облагороджують особистість, сповнюють її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків.

Інтелектуальні почуття пов’язані зі ставленням особистості до пізнавальної діяльності. Вони виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості, або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

Практичні почуття – це переживання людиною свого ставлення до діяльності, яке виявляється у захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у задоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Практичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації або умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.

Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій – це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Причиною настроїв може бути навколишня природа, події, люди, діяльність чи її результат, стан здоров’я, страх перед очікуваною невдачею, приємні звістки тощо.

Афект – це сильне короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Для нього є характерною надзвичайна сила прояву, він захоплює людину повністю, звужується обсяг свідомості і вона скерована на обмежене коло сприйнятих предметів і уявлень, пов’язаних із переживанням. Фізіологічною особливістю афекту є звільнення підкоркових центрів від стримувального та регулювального впливу кори, що надає яскравість зовнішнім проявам афекту. Важко приховати бурхливе переживання гніву, відчаю, радості, безутішного горя. Афект, як настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини – її темпераменту, характеру, вихованості. Афекти викликають глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують її. Людина виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти рухами, може контролювати свої афективні реакції.

Стрес – являє собою стан над мірою сильного і тривалого психологічного напруження, що виникає в людині, коли її нервова система одержує емоційне перевантаження. Стрес дезорганізує діяльність людини, порушує нормальний хід її поведінки. У стресовому стані можливі помилки сприймання, пам’яті та мислення, неадекватні реакції на несподівані подразники тощо. Поведінка у стресовій ситуації багато в чому залежить від особистісних особливостей людини:

• від уміння швидко оцінювати ситуацію,

• від навичок миттєвої орієнтації за несподіваних умов,

• від вольової зібраності, рішучості, доцільності дій і розвитку витримки,

• від наявного досвіду поведінки в аналогічних ситуаціях.

Фрустрація – це своєрідний емоційний стан, основою якого можуть стати

крайня невдоволеність, блокада прагнень, що викликають тривке негативне емоційне переживання, тобто дезорганізація свідомості і діяльності. Фрустрація може виникнути лише тоді, коли ступінь невдоволення вищий від того, що людина може витерпіти.

Фрустрація виникає в умовах негативної соціальної оцінки й сама оцінка особистості, коли виявляються порушеними особистісно – значимі відносини.

Фрустрація виявляється як озлобленість, пригніченість, повна байдужість до оточення, необмежене самопочування. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Стан фрустрації виникає у людей з підвищеною збудливістю, відсутністю гальмівних, зрівноважу вальних реакцій, з недостатньо розвиненими вольовими рисами характеру.

Пристрасті – це сильні, стійкі, тривалі форми переживання, що являють собою сплав емоцій, мотивів і почуттів, сконцентрованих навколо певного виду діяльності або предмета, об’єктом пристрасті може стати людина. Пристрасть – це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета.

Основні емоційні стани або фундаментальні емоції мають свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Цікавість – позитивний емоційний стан, який сприяє розвитку навичок і умінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Радість – це позитивний емоційний стан, пов’язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу.

Здивування – емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об’єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

Страждання – емоційний стан, пов’язаний з отриманням достовірної або такої, що здається достовірною, інформації про неможливість задоволення важливих життєвих потреб. Має характер астенічної емоції.

Гнів – емоційний стан, який протікає у формі афекту і викликається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдоволення винятково важливої для суб’єкта потреби. Має стенічний характер.

Відраза – негативний емоційний стан, його спричиняють об’єкти (предмети, люди, обставини і т. і.), зіткнення з якими (фізична взаємодія, спілкування тощо) заходить у суперечність із моральними або естетичними принципами і установками суб’єкта.

Презирство – негативний емоційний стан, що виникає в особистих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об’єктом почуттів.

Страх – негативний емоційний стан, що виникає в разі отримання суб’єктом інформації про можливі збитки для його життєвого благополуччя про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх блокує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогнозу.

Сором – негативний емоційний стан, що характеризується усвідомленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку і зовнішній образ.

Найскладнішим питання у сучасній психології є зміст феномена волі. Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні: активність – воля – свідомість. Найбільший ступінь вияву у вольовій діяльності притаманний активності особистості. Воля – не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки.

Воля – це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку та активно керувати ними, переборюючи перешкоди на шляху досягнення поставлених цілей. Воля людини виробилась у процесі суспільно-історичного розвитку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчилися ставити перед собою певні цілі й свідомо добиватися їх реалізації. У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи сили чи стримуючись, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливішими були цілі, які ставили люди в житті, чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації. Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке переживає людина, долаючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

Воля виявляє себе у двох взаємопов’язаних функціях – спонукальній та гальмівній. Спонукальна функція забезпечується активністю людини. Активність породжує дію через специфіку внутрішніх станів людини, які виникають у момент самої дії (людина, яка відчуває потребу в підтримці під час свого виступу, закликає висловитися однодумців; перебуваючи в глибокому смутку, людина скаржиться на всіх оточуючих тощо). Активності притаманні мимовільність і довільність перебігу дій та поведінки. Якщо активність виступає властивістю волі, то вона характеризується довільністю, тобто зумовленістю дій та поведінки свідомо поставленою метою. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему – ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних з переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виступає в єдності зі спонукою. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливе без гальмівної функції. Це може бути рішення стриматися у принциповій для людини суперечці; не дати виходу агресії; довести нецікаву, але необхідну справу до кінця; утриматися від розваги задля занять тощо.

У вольовій діяльності розрізняють довільні та мимовільні дії.

Мимовільні – це дії не усвідомлювальні це безумовно – рефлекторні рухи, які викликаються безумовними подразниками і здійснюються підкорковими відділами центральної нервової системи (ЦНС). Вони пов’язані із захистом організму від ушкоджень або із задоволенням його органічних потреб. Мимовільні рухи не усвідомлюються, а отже, не контролюються. Найчастіше це буває тоді, коли подразники діють раптово, несподівано.

Довільні дії та рухи завжди свідомі. Вони характеризуються цілеспрямованістю та відповідною організованістю. У процесі свідомого виконання завдання рухи контролюються. Навіть мимовільні безумовно – рефлекторні рухи, наприклад кліпання очима, кашель, дихання можна довільно регулювати. Вольові дії бувають прості і складні.

Простою вольовою є така дія, яка не потребує особливого напруження сил і спеціальної організації дії. Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення та у здійснення цього рішення.

Складна вольова дія потребує значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії. Складність вольової дії залежить від складності завдання, на виконання якого вона спрямована. Складна вольова дія складається із слідуючи етапів:

• усвідомлення мети і прагнення досягнути її;

• усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;

• прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості;

• боротьба мотивів і вибір;

• прийняття однієї з можливостей як рішення.

• Здійснення ухваленого рішення.

Успішність вольового акту залежить від вольових якостей людини,

глибини усвідомлення завдання, інтересу, знань, умінь і навичок діяти, без яких успішне досягнення мети неможливе.

Однією з найважливіших вольових якостей особистості є цілеспрямованість , яка виявляється в умінні людини керуватися у своїх діях не випадковими прагненнями, а стійкими переконаннями і принципами.

Важлива вольова якість людини – ініціативність, тобто здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх.

Самостійність – це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також вміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

Наполегливість – це вміння постійно і тривало домагатися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети.

Рішучість – це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх в житті.

Сміливість – здатність у разі виникнення небезпеки (життю, здоров’ю, престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності.

Витримка – здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Важливою вольовою якістю людини є самовладання. Воно виявляється у здатності людини володіти собою, керувати власною поведінкою та діяльністю. Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною.

Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює її силу волі. Вольова регуляція може включатися в діяльність на будь – якому етапі її здійснення: ініціації діяльності, вибору засобів і способів її виконання, слідування накресленому плану або відхилення від нього, контролю виконання. Особливість включення вольової регуляції в початковий момент здійснення діяльності полягає в тому, що людина, свідомо відмовляючись від одних потягів, мотивів і цілей, віддає перевагу іншим. Воля у виборі дій виявляється в тому, що свідомо відмовившись від звичного способу вирішення завдання, індивід обирає інший, іноді більш важкий, і намагається не відступати від нього. Вольова регуляція контролю виконання дії людини полягає в тому, що людина свідомо змушує себе старанно перевіряти виконання дій тоді, коли сил і бажання робити це вже майже не залишилося. Особливі труднощі в плані вольової регуляції становить для людини така діяльність, де проблеми вольового контролю виникають на всьому шляху здійснення діяльності, із самого початку до кінця.

На самостійне опрацювання:

1.Основні емоційні стани.

2.Основні вольові якості особистості.

Питання для самоперевірки

1.Яке місце посідає увага в житті та діяльності людини?

2.Чим зумовлені різні погляди психологів на природу уваги?

3.Які основні властивості притаманні увазі?

4.У чому полягає механізм відволікання та розсіяності уваги?

5.Яка відмінність між емоціями та почуттями?

6.Які об’єктивні та суб’єктивні чинниками можуть впливати на настрій?

7.У чому полягають відмінності емоцій людини від емоцій тварин?

8.Чому моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні почуття належать до вищих?

9.Який вплив волі на діяльність людини?

10.У чому виявляються основні функції волі?

11.У чому полягає істотна відмінність довільної дії від мимовільної?

12.Охарактеризуйте основні етапи розвитку складної вольової дії.

13.Що являють собою вольові якості особистості?