2.Слово як основна мовна одиниця

Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов”язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

• повнозначні;

• службові;

• вигукові.

Повнозначне слово завжди має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається його різноманітними формами.

Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

СЛОВО – найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше – з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

Д.Шмельов: “Слово – це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.

Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

1. Функціональна ознака. Слово служить для найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

2. Формальна ознака. Зовнішньо слово становить собою кілька фонем, фонетично пов”язаних єдиним наголосом;

3. Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

3.Лексичне значення слова

Лексичне значення слова визначається як “певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку” (О.І.Смирницький).

Позамовну дійсність утворюють навколишнє середовище, тобто жива і нежива природа в усій різноманітності матеріальних об”єктів, явищ, процесів та відношень між ними і світ внутрішнього життя людини, яка сприймає, аналізує, узагальнює факти об”єктивної дійсності, створює матеріальні і духовні цінності.

Використання мови як засобу спілкування грунтується на номінативній і синтагматичній діяльності.

Номінативна діяльність полягає у називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об”єктивної реальності, фіксації їх у свідомості.

Під поняттям “синтагматична діяльність” розуміють поєднання за граматичними і семантичними закономірностями відповідних назв у межах різноманітних синтаксичних конструкцій, текстів з метою формування змісту повідомлень. Граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об”єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття, є слово. Використовуючись як назва, воно виконує номінативну функцію.

З функціонально-генетичного погляду номінації поділяються на 2 типи:

а) первісні (непохідні);

б) вторинні (похідні).

У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, знавиразнюється зв”язок з ознакою – представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема, етимологічного, можна з”ясувати втрачені у ходці історичного розвитку мови мотиви називання.

Наприклад, природне явище, що характеризується як “рвучкий круговий рух вітру” має в українській мові назву “вихор”, якій у давньоукраїнській мові відповідає вих/ъ/ръ (вихор / вітер). Ця назва відповідного природного явища продовжує праслов”янську vixrъ, пов’язану за походженням з дієсловом vixati, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським коренем ŭеі “крутити, гнути”. Таким чином, втрачену для носіїв сучасної української літературної мови ознаку явища або предмета позамовної дійсності, що має назву “вихор”, фактично становить процес “крутити, гнути”. Етимологічний аналіз назви “вихор” дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з”ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.

Вторинні (похідні) номінації характеризуються прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють виразна словотвірна структура відповідних слів, вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення.

Наприклад, у говорах лексема “вихор” має назви закрут, крутало, крутень, завій, завійло, вертьол, вітриця, вітерниця, кручений вітер, кривий вітер, лихий вітер.

За характером предметів об”єктивної дійсності, позначуваних відповідними назвами, виділяють “речові” номінативи, до яких належать іменники з власне предметним і речовинним значенням (яблуко, будинок, вода, глина). Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду.

Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття – так звані несубстанціональні елементи дійсності (зелений, швидко, сидіти, мріяти, радість, характер).

Як проміжні між згаданими типами кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв”язками тощо, а також опредмечені імена процесів (учитель, робітник, брат, мудрець, біганина, ходьба).

Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень (прийменники, сполучники).