65. В.Барка «Жовтий князь» та «Рай».

Головна частина у творі - це власні спостереження і враження. Закарбувались у пам'яті письменника ті образи: голодні, виснажені, пухлі від голоду люди; бачив, як важко було їм ходити - сили не було; бачив і мертвих. Барка умовно ділить людей на людей-варварів і людей-жертв. Партієць Отроходін - найяскравіший представник людей-варварів. Він сліпо виконує партійну волю: "Забрати хліб увесь! До зернини!" Головні ж винуватці людського лиха присутні незримо. Ми бачимо портрет вождя світового пролетаріату.З невичерпним горем і співчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосіїв. Він розповідає про справжніх мучеників, про родину Катранників, про український народ. Він називає жертви переслідування і гоніння, болісно сприймає їхні пережиті страждання. Немов на підтвердження цієї думки, Василь Барка створює свій календар: вересень - розбоєнь жовтень - худень листопад – пу хленьгрудень - трупень січень - могилень лютий - людоїдень березень - пустирень квітень - гумень. Із вражаючою силою і правдивістю автор показує, як українська земля, що завжди несла радість хліборобові, який горнувся до землі, жив у гармонії з природою, перетворилася для селян у зону смерті, могилу.З метою яскравішого, переконливішого змалювання картин голодомору письменник використовує цілий ряд образів-символів. Місяць - мов карб, місяць - мов крейдяна печатка на блакитний папір, місяць - як нагайка проти каїнства. Асоціюються ці порівняння із легендами та повір'ями про Каїна і Авеля, переростають у символ біблійної кари за зло. Символічним і вражаючим є той факт, що руйнація духовності йде разом із фізичним знищенням людей. Нечутно, але з страшною луною духовною відгукнувся той звук навколо - в цілому селі. Стало сумно, як після пожежі". Хліб - ще один символічний образ, то головна вісь, навколо якої обертається все в романі. Церква у селі Кленовичі - то "Давня церква. Біла, як празниковий хліб". Органічне єднання людини - Божого творіння і церкви - посередника між Богом і людьми. Створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-біла гама допомагає ще чіткіше, повніше і яскравіше відтворити на сторінках роману народне горе. Жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий заспокою ють, нейтралізують усі почуття. Роман-хроніка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму кривавому шляху, "пожирала своїх дітей", бо сама була "жовтим князем". жовтий входить в оповідь твору в характеристиці одного із фанатичних і бездушних служників нового режиму, Григорія Отроходіна, який називається рудим. Згадка, що він носить зелений френч, "як у вождя". Жовтий стає символом антигуманної влади, що знищує людей, яка через біблійні згадки асоціюється із абсолютним злом, диявольською силою. Тому усе, з нею пов'язане, набуває жовтого кольору.Назву "Жовтий князь" можна трактувати неоднозначно: це і уособлення бездушної нової влади на чолі зі Й. Сталіним, "Антихристом", і символ голоду, що панує на вулицях агонізуючого села. Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя і оновлення, надія на яке не вмирає. Адже лишається жити найменший з родини Катранників - Андрійко, - який несе з собою таємницю золотої чаші, найбільшої коштовності селян. Треба зазначити, що негативне навантаження золотого, або жовтого, кольору у випадку з чашею знімається. Вона стає символом світла, що всупереч усім утискам, переборює темряву й морок. «Рай». Йдеться про нищення укр.народу, про недавній голод, перебування героя в концтаборі. 19червня 1941р. худ. відлік часу в творі. Простежується ностальгія за справжнім укр. світом. Автор показує Кубанщину до катастрофи. Герої живуть у розкішному місці, де багато сонця, води, щедра земля. Впродовж усього твору відчутна антитеза рай-пекло. Уруїнах Срібного собору зберігають картоплю, інші церковні приміщення влада взяла для того, щоб проводити там свої збори. Герої поділяються на три групи:1- ті, хто може бути в раю (подружжя Кононенків, які в часи голоду врятували дитину, Олекса Яструб та вчителька, яка читає дітям укр..твори – Маргарита Крат. 2- антихристи (Бісмарчук, тімурженков, митька –мікроб.) 3група – блудні сини (Серпокрил). У кожного з героїв є свої таємниці. Протиставлення раю і пекла видно навіть у зображенні краси краю та зборами влади. Дослідники вважають, що цей роман належить до тих творів, які не перенасичені негативною інформацією, вираженим оптимізмом, вірою в те, що добро переможе зло.

66. Мотиви і образи поезій у збірках Д. Павличка («Правда кличе», «Гранослов», «Задивлений у будущину», «Рубаї», «Покаянні псалми», «Ностальгія»); інтимно-еротична лірика («Таємниця твого обличчя», «Золоте яблуко»); пісенна, перекладацька і літературознавча творчість митця. Поетика.

1958 року вийшла збірка Дмитра Павличка "Правда кличе", у якій поет сказав правду про сталінську добу, її жорстокість, фарисейство, лицемірність. Одним із найсильніших віршів збірки, який був заборонений і дійшов до сучасного читача порівняно недавно, є вірш "Коли помер кривавий Торквемада...". Торквемада - іспанський інквізитор, що жив у XV столітті (1420-1492) і прославився тим, що засудив до спалення 8 тисяч "невірних". Цей образ став символом жорстокості. Образ Торквемади - алегоричний. За ним постає кривавий інквізитор XX століття, тільки знищив він не 8 тисяч, а мільйони людей. Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз». У збірці «Правда кличе» поет піднімає гострі проблеми тогочасного українського суспільства: проблеми розвитку української національної мови, історії, культури, мистецтва тощо. Так, поезією «Ти зрікся мови рідної» Павличко з гнівним обуренням звертається до українців-безбатченків, до тих, хто втратив свої національні корені, зв'язки з рідним народом, почуття національної приналежності, хто забув, «звідки» вони і «чиїх батьків діти», до тих, хто десь у буденщині загубив потребу користуватися рідною мовою.Етапною для Д. Павличка стала збірка «Гранослов» (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. У збірці є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»

В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко.

У «Гранослові» є розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капелюшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».

Для збірки «Покаянні псалми» (1994), що складається з десяти тематично різних розділів, характерне загострене відчуття власної екзистенції, поетичне самозаглиблення, щільно пов'язане із національною свідомістю, культ Духу і Правди, орієнтація на вищі зразки західної та світової культури. Тут переплітаються минуле й сучасне, любов до рідного краю й народу, глибока пошана до інших націй, поетизація дитинства (ретроспектива ліричного героя, який жив спогадами), висвітлення актуальних проблем буття. Але домінуючий мотив збірника «Покаянні псалми» — мотив сповіді, щирого самоспалюючого каяття. Вважаючи пройдений у минулому шлях помилковим, поет вирішив з'ясувати причини й наслідки цих помилок. Водночас це й сповідь за своє покоління — зламане, понівечене, з'яничарене — від імені якого поет не раз брав голос і має на це право й сьогодні.

«Ностальгія» (1998). Провідним у збірці можна вважати мотив свободи у властивому Павличкові широкому потрактуванні: це і свобода особистості, яка має звільнитися від духовного рабства, і свобода народу (рідного чи іншого), і свобода ситої, сонної Європи, на теренах якої існує вже оновлена сучасна імперія зла і ллється кров; це, зрештою, свобода людства, яке за всю свою історію так і не прийшло до рівня християнської моральності. Тому ностальгія тут передусім - за батьківщиною вільною. Цикл «Скіфські балади» на початку збірки - ніби ключ до розуміння давньої істини: волі достойний лиш той, хто має відвагу, гідність цінує свободу над усе. Раби були віддавна, поет відшукує коріння цієї ганьби, що, як пухлина, проросла в душі сучасників («...Нам потрібні віки / На дорогу з неволі»), адже сучасний раб, спокусившись ситим життям, взагалі втратив людську подобу. Другим наскрізним і цементуючим композицію книжки є образ розп'яття. Цей образ теж трактується в широкому загальнолюдському розумінні: у кожного свій хрест, той хрест оберігає, визначає долю людську (як у поемі «Петро Могила (1620 р.)»), але на тому ж хресті людина зазнає і найбільших мук, і найбільшого щастя від страждання за інших (цикл «Все, що потрібне для розп'яття»). Звучить у збірці й туга за тією батьківщиною, яка лишилася в дитинстві, яка поставала в юнацьких мріях і якої ніколи не судилося побачити, бо ще раніше поет зримо відчув і показав людську скороминущість: «Я стою в конюшині й бачу. / Що життя моє так зникає, / Наче птаха в ясній блакиті» («Лелеки»).

Павличко видав збірку оригінальних чотиривіршів східного походження «Рубаї» в 1987 році. У першому рубаї Д. Павличко зізнається: «В Хайяма взяв я форму рубаї, Вподобавши за лаконізм її».

Збірка Дмитра Павличка "Таємниця твого обличчя" - одна з перлин української літератури. Вона нагадує іншу відому книгу - "Зів'яле листя" Івана Франка. Споріднює ці збірки глибина подачі інтимних почуттів людини, щирість, витончена форма. Серце і душа ліричного героя сповнені ніжним почуттям великого кохання. Закохана людина починає інакше дивитися на світ, бачить у ньому нове, прекрасне, чого раніше не помічала, серце наповнюється світлом, тремтить у передчутті незнаного, але такого очікуваного щастя. Кохана поета - це жінка прекрасна, як природа, нерозгадана, як людська доля, вічно юна і сповнена життєвою мудрістю, свята ("Моя любове, ти - як Бог...") і грішна ("Твоя краса - як усміх сатани"). Вона - втілення вічної таємниці жіночості, ніжності, добра. Втілення таємниці життя. Закохані тонко відчувають почуття одне одного, розуміються з півслова.

Поет натхненно відтворив художньо-образними засобами гарячі почуття любові до рідної землі, змалював образ жінки-матері, образ коханої. Стилю Павличка властиві порівняння, що допомагають відтворити рух, динаміку почуттів, чистоту кохання. Вони в душі ліричного героя джерельні й чисті, як блакить небесна, як сонце неминуще. Жадана зустріч з коханою приносить радість, від якої «засяє в сонці все навкруг», і порівнюється вона із свіжістю зеленого лугу, яка буває після теплого дощу.

В еротичній збірці "Золоте ябко" (1998) поет розповів про свої найпотаємніші мрії-фантазії, відверто розкрив перед читачем найінтимніші бажання. Слід зазначити, що еротична поезія має у світовій генезі величезну, багатовікову традицію - від Сапфо і Катулла до Бодлера й Тувіма. Для збірки типовим є золотий колір. Це колір сонця, вогню, пристрасті. Як епітет, що характеризує жіноче начало, він передає цінність, коштовність, бажання володіти. При цьому кожна грань кольору світить окремою барвою, вражає своєрідним відтінком. Золотий колір проходить крізь усю збірку і є виразом чуттєвості ліричного героя: "золота краса", "золоті шибки", "злотохвоста сирена", "прозолотна листва". Рудий колір виступає символом сексуальної привабливості жінки і є метою чоловічих поривань: "Там палає поміж ними/ Рудий вогонь із крилами рудими". Золоте ябко втілює спокусу, пристрасть, чуттєву насолоду, носителькою і дарителькою якої є жінка. Також це алюзія - плід, солодкий і гіркий водночас, що дарує злет і падіння, насолоду й біль. А ще - символ жінки як об'єкта еротичних переживань, осердя чоловічих найпалкіших бажань, докорінної слабкості сильної статі. 67. Іван Федорович Драч

Український поет, перекладач, кінодраматург, громадсько-політичний діяч. І.Драчеві притаманні масштабність бачення художнього життя і вагомість естетичних критеріїв, ерудиція, вимогливий смак, проникливість і гострота характеристик, темпераментність стилю. Особливо слід відзначити широку сприйнятливість І.Драча до несхожих поетичних манер своїх сучасників, здатність уболівати за побратимів і радіти їх творчим успіхам, готовність підтримати". Піднесений космізм і суто побутова «заземленість», художня умовність і різка окресленість реалістичної деталі — такі антиномії іманентно притаманні художньому мисленню поета. Перша збірка поезій «Соняшник». Визначним явищем національної літератури стали також поеми «Ніж у сонці», «Смерть Шевченка», «Чорнобильська мадонна».У творчості молодого Драча вирізняється поема "Смерть Шевченка". Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елементи ірраціональні, марення, далекі голоси, голосіння матері - України. Складається симфонія з, прологу і двох частин: "Вишневий цвіт" і "Вишневий вітер". Твір великої ваги як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Одним із контрапунктів симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий поет ще у ті часи, чатовані пильними імперськими ідеологами, назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства. -Асоціативна природа "Балади про соняшник". Асоціативність - ускладнена і своєрідна якісна ознака, поетичного стилю Івана Драча. Вся поезія, врешті, заснована на асоціаціях, але ускладнена, метафорична асоціативність, що переходить у символи, стає образним ладом поезії, дається далеко не всім поетам. З рядків балади постають сюрреалістичні видива, в яких соняшник, що мав, "тіло шорстке і зелене", бігає "наввипередки з вітром", "красиве засмагле сонце" їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним. Дивний і магнетичний вплив справляють ці образи. Твір написано вільним віршем - верлібром, і саме образ соняшника є цементуючим його началом.У глибинних пластах твору-тоненька постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з буйною, неординароною уявою. Одного разу - і це трапилось миттєво, як осявання, навколишній світ засяяв перед ним ніколи не баченим дивом. "Балада про соняшник", увійшла до скарбниці української поезії. Балада - чи не найулюбленіший поетичний жанр поета, однак це зовсім не канонічна балада, а саме його, Драча, утвір-винахід, який поєднав у собі ознаки кількох різних жанрів

Микола Вінграновський

Художній світ Миколи Вінграновського *- весь у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософське осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємністю ідей і образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі»,« Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей і роман «Северин Наливайко». Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна й біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, у якій цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість, постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нетрів його душі та який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому. Ядро, осереддя, навколо якого розгортається весь вміст душевного життя й до якого все так чи інакше знову й знову повертається, усе невтримно тяжіє. Це — народ, нація, Україна в усій складності її історичної долі, у її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті. Одна з основ душевної структури Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність. Збірка «Атомні прелюди» стала вагомим актом поетичного самовираження Миколи Вінграновського. Ця книжка, за словами І. Дзюби, «вразила й багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой». Людина та весь людський світ — недосконалі, і подолати цю недосконалість, на думку поета, можна тільки творенням іншої реальності, якою тут виступає мистецтво. У цьому плані художник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними їй оманами. Уже в «Атомних прелюдах», у тих моментах, де заявляє про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття, наявний сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного стає рухом від цієї самої дійсності. Реальність етично й естетично перевтілюється, в естетиці поета правдою є краса, а не утилітарно тлумачена «правда життя»: Червоні рожі синьою водоюМикола Вінграновський за цих умов, звичайно, змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно, змінювався й характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації набувають відтінків журливості, гіркоти, тихої радості; переважає зосередженість, вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму.

Нова дегенерація — літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка.

Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк — викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).

Перші публікації гурту — 1991—1992 року в місцевому тижневику «Західний кур'єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією».

Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович[1].

Навесні 2003 відбувся вечір літгурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова дегенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час».

Протягом 2003 — 2005 років гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у потичних фестивалях, опублікував добірки в низці часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», — кажуть екс-„дегенерати“.

І.Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.

С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію. І. Ципердюк мешкає в Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.

Станісла́вський феноме́н (іноді — Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) — феномен наявності у місті Івано-Франківську (до 1939 р. — Станіславів, у 1939—1962 рр. — Станіслав) групи письменників та художників, у творчості яких найбільш рафіновано були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу.

Творча та організаційна діяльність цієї групи уможливила низку синтетичних проектів, які відкрили і довели до певної повноти ознак постмодерний дискурс в українській сучасній літературі. Серед цих проектів стрижневу позицію займали і займають концептуальні часописи «Четвер», «Плерома», редакційні проекти Юрія Андруховича під егідою часопису «Перевал». У ширшому культурологічному аспекті Станіславський феномен коректно розглядати як виникнення «специфічної соціокультурної ситуації» (Іздрик), географічно локалізованої у Івано-Франківську, що розгорталась і знаково, проектно та організаційно кристалізувалась 1989—1996 рр.

Історичним тлом для Станіславського феномену став розпад СРСР та ситуація культурної «відкритості», котра обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат, необхідність неорганічного стрибкоподібного переходу від літератури, де домінував ТР-дискурс, до світового літературного метаґештальту постмодерного дискурсу. Така ситуація породила специфіку трансформаційного процесу, що полягала у постмодерному запозиченні прийнятних елементів метаґештальту та, певною мірою, «мічурінський» спосіб їх щеплення до неприйнятних українських реалій. Разом з тим, зіткнення метаґештальту з органікою ізольованої «залізною завісою» культурної марґіналії породило специфічні явища-гібриди, зокрема Станіславський феномен. Сам термін «станіславський феномен» був уперше сформульований Володимиром Єшкілєвим під час мистецької дискурсії на гепенінзі «Рубероїд» 13 червня 1992 року (організатори — художник А. Звіжинський та Р. Котерлін).

Не буде коректним долучати до Станіславського феномену всіх літераторів, які мешкають в Івано-Франківську. Станіславський феномен обіймає своєю плеромічністю список письменників та креаторів візуального терену, які волять себе у текстах через ситуацію постмодернізму: Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Галина Петросаняк, Марія Микицей, Ярослав Довган та інші. Дискусійним є твердження, що на базі Станіславського феномену склалась «станіславська знаково-ігрова школа письменства», яку іноді ще визначають як «станіславсько-львівську школу». Незаперечним є той факт, що в межах українського літературного постмодерного дискурсу тільки Станіславський феномен набув якості Салону як продуцента естетичної літературної ієрархії.