Два підходи до розуміння людини

Арістотель: основні елементи метафізики людини

• метафізика як погляд на світ речей з перспективи субстанційності

• реальність як переплетіння субстанційного та акцединтального

• усвідомлення важливості категорії розвитку, становлення та розвитку.

• поняття субстанційності нерозривно пов’язане із динамічним процесом переходу від потенційного стану до певного рівня актуалізації буття.

Критерії самосповнення

• Виникає цілком логічне запитання: що дає нам підставу говорити про такий динамічний процес як про самосповнення буття?

• Що дає нам підставу твердити, що зміна, яка відбувається із даним буттям “сприяє його актуалізації” або навпаки веде до його руйнування?

• Що може бути критерієм відносно якого ми можемо виміряти та оцінити рівень самосповнення чи руйнування речі?

Природа речі та добро

• Природа речі є тим “планом” у відповідності із яким розвивається дане буття.

• Якщо кожна річ наділена своєрідною, тобто їй властивою природою, а також будучи субстанційним (та контингентним) буттям наділеним своєрідним динамізмом розвитку, то цілком природньо з аксіологічної точки зору вважати, що розвиватися у відповідності із власною природою є чимось добрим.

• Найвищим добром для кожного субстанційного сущого є осягнення повної і цілковитої актуалізації власного буття.

• Самосповення одночасно виступає першорядною та остаточною ціллю кожного сущого.

Ці міркування підводять Арістотеля до висновку про те, що кожне буття прагне до добра, яким є сповнення його природи, а отже власна досконалість.

Найвище благо

• Таким чином найвищою та остаточною ціллю кожного буття є самосповнення та досконалість власного буття.

• Відповідно добром для мене є те, що веде мене до вдосконалення та актуалізації моєї природи.

• Вода і сонце є добрими для рослини до тієї міри до якої вони сприяють її ростові та розвиткові. Вони є добрими тому, що ними можна “скористатися” як інструментами для власної самореалізацї.

Акт буття

• Отже, ми можемо говорити про своєрідний акт буття, який властивий кожному субстанційному буттю, і який спрямований на самосповнення даного буття.

• Щодо “ставлення” такого буття до навколишнього світу, то воно цілком визначається намаганням “підпорядкувати” або інструменталізувати світ для досягнення власного самосповнення.

Раціональність людини

• Раціональність дає змогу вибирати засоби для осягнення цілі, яка іманентно закладена у людині.

• Остаточна ціль – добро, тобто власна досконалість, не може бути об’єктом вибору людської волі, яка сягає тільки засобів для осягнення цієї цілі.

• Раціональність (та можливість вибирати засоби для здійснення остаточної цілі) дає нам підставу вести мову про людське добро, яке ми називаємо моральним добром. Правильний вибір волі, який їй підказує інтелект людини, веде людину до досконалості.

Турбота про душу

• Відкривається душа (інтелект) людини як ще один вимір існування її буття.

• Концепція “піклування” або “плекання” застосовується і у випадку людської душі. Так як людина “плекає” своє тіло і дбає про матеріальний добробут так само потребує і турботи душа людини.

• Постає питання, якої форми повинно набути це піклування про душу. Що допоможе людській душі розвинутися і сягнути належного їй рівня досконалості?

• Оскільки душа людини визначаєтся як інтелект, то цілком логічно випливає, що те, що удосконалює і зактуалізовує інтелект (розум людини) веде до досконалості і душу людини, а отже і саму людину.

ПИТАННЯ

• В чому ви бачите проблематичність арістотелівського підходу до розуміння людини? (див. Шпеман, Войтила)

• В чому полягає проблема інтелектуалізму в моральній сфері (Арістотель, Сократ, Платон)?

• В чому специфіка персоналістичного підходу до розуміння людини?

Войтила про персоналістичний підхід

• Проблема: «того, що не піддається редукції»

• Арістотелівське означення – зведення людини до світу – космологічний підхід Суб’єктність особи стає синонімом того, що людина не піддається редукції

• Ставлення до людини як до предмета і як до суб’єкта як взаємодоповнюючі підходи

• Категорія «пережиття» та актуалізації унікальності та неповторності людської особи

Категорія пережиття

«Проте з наростанням потреби зрозуміння людини як «єдиної у своєму роді» і як неповторної особи, а особливо потреба осмислення особової суб’єктності людини – зокрема у проекції на цілий властивий людині динамізм виконання та зазнавання дії, категорія пережиття набуває дедалі більшого і навіть ключового значення. Адже тут ідеться не тільки про метафізичну об’єктивацію людини як діючого суб’єкта чи винуватця своїх вчинків, але й про «виявлення» особи як суб’єкта, який переживає свої вчинки, свої досвіди, а разом із цим і у цьому й свою власну суб’єктність. З появою потреби в поясненні людини діючої категорія пережиття повинна віднайти своє місце в антропології та етиці, понад те – вона повинна стати, до певної міри, в центрі відповідних інтерпретацій.»[1] [1] Войтила К. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції в людині» // Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. Львів 2000, ст. 23.

Основні думки

• потреба зрозуміння людини як «єдиної у своєму роді» і як неповторної особи

• категорія пережиття набуває дедалі більшого і навіть ключового значення

• не тільки метафізична об’єктивація людини як діючого суб’єкта чи винуватця своїх вчинків...

• але й «виявлення» особи як суб’єкта, який переживає свої вчинки, свої досвіди, а разом із цим і у цьому й свою власну суб’єктність.

• категорія пережиття повинна віднайти своє місце в антропології та етиці ... вона повинна стати, до певної міри, в центрі відповідних інтерпретацій

Феномен свідомості

Тлумачення людини на основі пережиття вимагає включення в дослідження людського буття аспекту свідомості: «Таким чином людина відкривається нам не лише як буття певного виду, але й як конкретне «я», як суб’єкт, що переживає у своїй суб’єктності себе самого.»[1] [1] Войтила К. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції в людині» // Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. Львів 2000, ст. 24.

Виявлення структур людського «я», які визначають його як конкретне «я» (самовизначення, самопанування та самопосідання)

«У пережитті проявляються не лише вчинки й те, що «стається» в людині, у своїй найглибшій залежності від власного «я». У ньому також відкривається ціла особова структура самовизначення, у якому людина віднаходить своє «я» як «я» того, хто себе посідає і над собою панує – хто принаймні може і повинен себе посідати і над собою панувати. Кожного разу динамічна структура самовизначення говорить людині про те, що вона (людина) є сама собі одночасно дана і задана. Власне у цей спосіб постає людина сама перед собою у своїх вчинках, у внутрішніх рішеннях свого сумління. Вона постає перед собою як той, хто завжди є завданням для себе самого, як той, хто мусить завжди потверджувати, перевіряти і таким чином ніби завжди «здобувати» динамічну структуру свого «я», дану йому як «самопосідання» і самопанування. Водночас ця структура є цілковито внутрішньою, іманентною, є реальним «спорядженням» особового суб’єкта, і навіть є ним самим. У пережитті самопосідання і самопанування людина досвідчує, що є особою, а також і те, що вона є суб’єктом.»[1]

[1] Войтила К. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції в людині» // Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. Львів 2000, ст. 25.

Ключові думки

• У пережитті відкривається ціла особова структура самовизначення,

• у якому людина віднаходить своє «я» як «я» того, хто себе посідає і над собою панує

• вона (людина) є сама собі одночасно дана і задана.

• Вона постає перед собою як той, хто завжди є завданням для себе самого

• той, хто мусить завжди потверджувати, перевіряти і таким чином ніби завжди «здобувати» динамічну структуру свого «я», дану йому як «самопосідання» і самопанування.

• У пережитті самопосідання і самопанування людина досвідчує, що є особою, а також і те, що вона є суб’єктом.»