Розділ 2 художня модель картини світу в гумористичному доробку письменника

Гумористичний світ передбачає усмішку, доброзичливий жарт і виявляється в осміянні лише часткових вад людського характеру чи явища в цілому позитивних. Розвиток сучасної літературної методології вимагає від науковця розглядати давні традиції в синтезі з новітніми типами образного мислення, тому смислове навантаження співомовок С. Руданського будемо розглядати у сув'язі з новими поняттями про людину, її внутрішній світ, індивідуальні й суспільні рефлексії. Синтез художніх особливостей та тематичної розмаїтості гуморесок і складе основний матеріал для здійснення системного аналізу творів.

2.1. Інтертекстуальний та компаративний підходи до осмислення співомовок с. Руданського

Теорія інтертекстуальності виникла наприкінці 60-х років XX століття, а саме поняття інтертекстуальність – наприкінці 90-х років перетворилося на один із термінологічних символів сучасної філології. Інтер-чи між-текстуальність найчастіше трактується як властивість одного художнього твору асоціюватися з іншим твором чи творами. І на перехрещенні цих асоціацій виникають судження про художню своєрідність твору, що аналізується, про стильову манеру автора, його філософське бачення, яке втілюється в літературному творі.

Історія літератури засвідчує постійну присутність інтертексту на формальному рівні, що надає творові специфічного звучання, по-різному трактованого в різні періоди й пов'язаного з розумінням тексту як відкритої структури. Щодо гумористичного доробку С.Руданського, то відкритого зв'язку не зустрічаємо, простежуємо лише закриті типи. Одним із різновидів закритого інтертексту є прихована цитація твору. Таким явищем є схожість римованих рядків у гуморесках С. Руданського "Козацька міра" та Л. Боровиковського "Пан та мужик". У С. Руданського: "Ти не перший, в кого п'ю я, "пив я вже немало" [46, 118], відповідно у Л.Боровиковського: "Чого не пив, чого я не їдав!" [55,108] Такий приклад вказує на історичну практику формальної інтертекстуальності.

Цей тип інтертекстуальності можна визначити як безпосереднє цитування тексту. В такому випадку слід звернутися до квазіінтертекстуальності, оскільки в гуморесках присутні образи та сюжети, взяті з творів попередників, вміщені в новий контекст літературного твору. Як літературна цілість такі твори цілком оригінальні. Очевидно, таке переміщення з однієї структурної площини в іншу й створює, за Ю. Крістєвою, ефект "подвійного прочитання". У гуморесках С. Руданського присутні образи злодіїв, скупих, попів, мужиків, панів, які фігурують і в прибаютках Л. Боровиковського. Сюжетна інтертекстуальність у С. Руданського простежується насамперед із прибаютками Л.Боровиковського, який порушував злободенні суспільні проблеми (пияцтво, крадіжки, скупість). Наприклад, у творі "Злодій" вимальовується картина вміння винного довести протилежне. Подібні сюжетні лінії маємо в гуморесках С. Руданського "Два рабини", "Хто винен?", "Циган в огірках". У фацетії Поджо Браччоліні "Жалоба, принесенная Фачино Кане по поводу грабежа" фігурує мотив злодійства (крадіжки кожуха солдатом у Фачино), схожий сюжет маємо в гуморесці С.Руданського "Пан та Іван по дорозі", де Іван обкрадає пана (з'їдає все, що було у того в торбі). Подібний вид інтертекстуальності Плінт називає структурним, коли переноситься певна структура, на відміну од матеріальної інтертекстуальності, коли переноситься самий текст у різних формах.

Різновиду структурної інтертекстуальності набувають твори, що формально нагадують інші форми тексту. Більшість творів письменника побудовані у формі діалогів. Завдяки такій формі викладу С.Руданський розкриває злободенні проблеми тогочасної дійсності. Аналогічну побудову гумористичних творів зустрічаємо у Л. Боровиковського, Л. Глібова, Є. Гребінки. Використання такої форми надає жвавості творові та дозволяє використовувати гумористичні твори для інсценізації. С. Руданський не називає своїх героїв, але завдяки діалогізації в уяві реципієнта постає реальна особа. Проте письменник розширює діалог, що наближається до монологу, робить акцент на внутрішньому світі персонажа, на відміну від байок Л. Глібова та Є. Гребінки, де головне – мораль. Новоутворенням у жанрі гуморесок є збереження іншомовних слів і фраз в українському тексті: "Duren ze ty za to jestes!" [ 46, 116 ] ,"juz bym wotal psa calowac!" [46, 155], "podaj wody, Jane!" [46,157], "Nie pozwalam tego!" [46, 211]. Це взагалі типовий прийом при спілкуванні різних культур, коли запозичуються нові поняття. Але якщо одні письменники намагаються "націоналізувати" елементи іншомовного тексту, то інші, а С. Руданський тут особливо послідовний, хочуть зберегти цілісний дух того тексту за рахунок відтворення його первісної графіки. Для С. Руданського це типово тому, що він жив у багатомовному середовищі і змішування елементів різних іншомовних текстів було для нього природне.

Явище інтертекстуальності маємо при наявності фрагментів, що можуть бути складовими інших текстових структур, наприклад, вживання імен героїв, назв творів. Традиційні імена Іван, Хома, Герасим, Микита зустрічаються в творах "Піп на пущі", "Черевики", "Що кого болить?", "Окуляри", "Жонатий". Така інтертекстуальність, ніби позасвідома, автоматична, але це фіксує факт умисного використання або продовження традицій попередників. Взагалі сама природа заголовків часто має інтертекстуальний характер завдяки певному узагальненню, насиченню, що веде до крилатості фрази, вже відомої з інших текстових структур.

Інтертекстуальний характер носять назви міст, національностей, суспільних верств населення. Письменник згадує Київ ("Чи далеко до Києва?"), Польщу ("Хмельницький з ляхами"), Париж ("А що тепер буде?"). Майже в кожному творі згадуються "жиди", "ляхи", "турки", "москалі", "хохли".

Мовні кліше, типові для минулого устрою, що панував у країні, теж мають інтертекстуальний характер, оскільки наявна пряма цитація:

Тю на тебе! – каже піп –

Чи встиду не маєш?

[46 ,254]

Або точно, барін, что украл... Украл, благородіє!

[46 ,275]

Автор вживає короткі мінімалістичні форми: "аби душа чиста була", "ваша правда, пане", "бійтесь Бога!", '"поганая віра", "тільки світиш, та не грієш". Така інтертекстуальність притаманна багатьом митцям, які знаходять зв'язки між текстами різного характеру – біблійного, лінгвістичного. Для С. Руданського посилання на біблійний текст носить відкритий характер.

Отже, наведені приклади засвідчують, якою значною мірою присутній квазіінтертекст у гуморесках С. Руданського. Це, зокрема, включає використання іншомовних слів і фраз, заголовків, традиційних імен, сюжетів, мовних кліше, мінімалістичних форм.

Порушення усталених мистецьких норм, синтезування дійсності та гри з елементами різних знакових структур визначає інтертекстуальність гуморесок С.Руданського – одну з провідних рис його творчості, результатом чого і є неоднозначне сприймання творів.

С.Руданський вплітає в тексти мотиви зради, бажання розбагатіти, пияцтва, соціальної нерівноправності, що неодноразово інтерпретувалися в літературі, Біблії, народній творчості. Однак сила його авторського таланту полягає у витворенні нової оригінальної комбінації старих кодів і формул, пристосуванні старого тексту до потреб нового часу. Загальновідомо, що ці мотиви є злободенними, болючими. С. Руданський, трансформуючи їх у гумористичному плані, зміг підкреслити й одночасно знівелювати ці явища для сучасного йому суспільства. Вони перестали сприйматися як першорядні. Водночас інтертекстуальні вплетення цих мотивів не передбачають обов'язкову спільність тем чи образів нового тексту, адже можуть бути несвідомими, випадковими. Наприклад, існування мотиву зради показано як своєрідну реінтепретацію давно відомого символу, а знання людини про неї здійснюється за принципом розшифрування старих кодів.

Інший рівень інтертекстуальності маємо при введенні мотиву бажання розбагатіти як проблеми, поставленої в прибаютках Л.Боровиковського. У гуморесках наявне не стільки сплетіння, скільки дотичність текстів. Цей інтертекст є більшою мірою відчуженням від оригіналу, який можна віднести до інтертекстів – дописувань "чужих" текстів, оскільки герої гуморесок є елементом композиційної схеми і переносяться у контекст нового часу.

Сучасний стан літературного процесу та розвитку новітніх методологічних засад дозволяє говорити про історико-літературну взаємодію зарубіжних та українських творів. Останнім часом набула важливого звучання теорія компаративістики.

"Компаративістика" (лат. сomparo – порівнюю) – порівняльне вивчення фольклору національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу" [16, 369]. Цей метод у філології складався впродовж XIX століття під впливом філософії позитивізму. Запропонований він був німецьким філологом Теодором Бенфеєм (1809 – 1881) і ґрунтується на теорії "запозичень". Прибічники цього методу вивчають той чи інший мотив, образ, простежують їхню долю в літературах різних народів та епох.

"Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах. Вивчаються форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів, міжлітературні рецепції, посередницькі функції художніх перекладів" [16, 370].

Вважаємо за доцільне простежити взаємодію гумористики С.Руданського з творчістю зарубіжних письменників. Насамперед, зосередимо увагу на вічних темах, ідеях, образах, формах викладу.

Зарубіжна література середніх віків була тісно пов'язана з фольклором, зображувала реальність, буденну сторону життя, повсякдення й зовсім новий тип героя – простолюдина. Її позитивний образ – городянин і селянин – перегукуються з персонажами реалістичної української літератури.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання народного походження про веселі й смішні випадки. У Франції воно називалось "фабльо", у Німеччині – "шванк". Схожими на антирелігійні гуморески С. Руданського є фабльо, де висміюються вади монахів і попів усіх рангів ("Заповіт осла", "Піп у ларі з-під сала"). Так, у фабльо "Про Вілана, який тяжбою здобув рай" невідомий автор з народу висміює святих. У С. Руданського сюжетоподібною є гумореска "Війна", де піп побив парубка Микиту за те, що він взяв мірку жита. Сюжет цей цікавий чіткою моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо домагатися справедливості.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. "Шванк" (нім. Schwank – жарт) – жанр німецької середньовічної літератури, переважно сатиричне оповідання, подеколи у віршованому вигляді (XII-XVI ст.) [16, 740]. Визнаним майстром цього жанру був бродячий поет Штрікер, який написав книгу "Піп Аміс". У шванку "Піп Аміс", як і в гуморесці "Піп у ризах" С. Руданського, священик вдається до різних витівок. Різняться твори кінцівкою: у С.Руданського – перевага на боці простих людей, у Штрікера – піп зміг обдурити короля.

Доречно звернутися до визначення контактних та генетичних зв'язків творів С.Руданського та фацетій італійця Поджо Браччоліні. "Фацетії" – це збірка анекдотів, гострих побутових замальовок, найчастіше комічного змісту („фацетія” означає "жарт, усмішка, гостре слово"). Ці твори є подібними до гуморесок С. Руданського. Наприклад, фацетія "Как был посрамлен проповедник, громко кричавший" є подібною до гуморески "Жалібний дяк". У першій – одна жінка плакала, коли чула співи монаха, що переходили в крик: "И когда она слушает громкие восклицания проповедника, они ей кажуться похожими на голос ее ослика" [23, 70]. У С. Руданського баба плаче, бо голос нагадує крик її кози. Твори різняться тільки формою: у С. Руданського гумореска римована, з використанням діалогу, у Поджо – прозова.

Ці творчі перегуки свідчать про безпосередній зв'язок доробків письменників, епох і народів. Зіставивши гумористичні твори зарубіжної літератури середніх віків зі співомовками С. Руданського, переконуємося, що наша національна література – інтегральний і живий складник універсальної світової літератури, що моделює окрему групу асоціацій, внутрішніх проявів, вимагає глибинного вивчення змісту і форми.

2.2. Тематична розмаїтість та художні особливості гуморесок

Читач знає С. Руданського насамперед як майстра сміху, як автора дотепних поетичних гуморесок, анекдотів, в основі яких завжди просвічується зерно життєвої мудрості народу. Перевагу сатирико-гумористичних елементів над ліричними в мистецькому світовідчутті поета відзначав ще І. Франко. Він писав: "Найоригінальнішим і заразом найбільше народним явився Руданський у своїх співомовках, у тих коротких, епічних анекдотах, котрих сюжет звичайно взятий з уст народу й прибраний у легеньку, сказати б можна, куцу форму народної коломийки" [56, 219].

Співомовками ("Мова Співи", або мова Музи) С. Руданський називав усі свої поетичні твори. Ця назва пізніше закріпилася за його приказками. Сам поет називав свої гуморески "приказками". Всі вони становили собою не що інше, як художню обробку існуючих в усній народній формі анекдотів із обов'язковою соціально-побутовою «заправкою». Джерела їх – виключно народні.

Що викликало інтерес нашого поета до народного анекдота, до поетичної його обробки? Всі приказки були написані у Петербурзі з 1856 по 1861 рік. У Росії тоді виходило багато гумористично-сатиричних видань різного політичного напрямку. Йшла битва за шляхи, якими мала йти країна в своєму дальшому розвитку. Щирий інтерес С. Руданського до народного анекдота слід пов'язувати ще й з тим оточенням, в якому виріс поет, зокрема впливом "української школи" польської літератури, що користувалася скарбами українського фольклору. Дослідники висловили чимало думок із приводу того, записував чи не записував він веселі оповідки з уст народу. Публікація у монографії М. Сиваченка трьох винайдених в архівах таких записів підтверджує здогад. Доказом цієї думки є те, що один із анекдотичних сюжетів, який С. Руданський згадує у казці "Цар Соловей", а саме натяк на турка, що йде Москву воювати, через два з лишком роки був використаний гумористом у співомовці "Війна". Навряд чи анекдотичний сюжет два роки тримався у пам'яті поета. Очевидно, він був записаний автором як народний анекдот.

Приказка у всіх країнах генетично зв'язана з фольклором. У Росії і на Україні першоджерелом її були уснонародні оповідки, або анекдоти (від гр. – "неопублікований"), в Німеччині – шванки, у Франції – фабльо, в Італії – фацетії.

На Україні народні оповідки-анекдоти потрапили з фольклору насамперед до вертепної драми й інтермедії. Коріння українського літературного анекдота – в усній народній творчості. Історики літератури вказують на використання народного анекдота І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським, П. Квіткою-Основ'яненко, М. Гребінкою, Л. Боровиковським та ін. Усі ці факти засвідчують, що анекдоти, котрі послугували С. Руданському матеріалом для написання співомовок, були тоді дуже популярні, проте безпосередній вплив на характер творчих інтересів майбутнього поета мало і духовне середовище: бурса й семінарія. Близькі до поета люди свідчили, що С. Руданський з юнацьких років вдавався до складання сатиричних віршів про духівництво, чим дратував місцевих "духовних отців", а батько мав чимало неприємностей.

Слід сказати, що співомовки відзначаються тематичною розмаїтістю. С. Руданський торкався майже кожної сфери життя людини: побуту, релігії, суспільного устрою, минулого України. Всі вони своєрідні за своїми художніми засобами, тематикою та проблематикою.

Якими ж поставали божі пастирі з точки зору веселого оповідача? Ю. Цеков висловив думку, що для С. Руданського "немає принципової різниці між духівниками православними, католицькими чи єврейськими. Всі вони – плоди одного дерева" [60, 161]. Священнослужителі, зображені С. Руданським, не дуже ревні щодо своїх обов'язків перед Богом. Як кожного смертного їх цікавлять, передусім, суто буденні турботи, їхні думки і зусилля спрямовані не на те, аби благочестивим життям завоювати право жити в раю («Піп на пущі»). Вади духовенства С.Руданський розкриває в гуморесках: «Набожний ксьондз», «Там її кінець», «Чого люди не скажуть», «Війна», "Хто святив?".

У співомовці "Баба в церкві" (1858) набожність простої людини пов'язується з житейським практицизмом. Стара баба, накупивши свічок, ліпить одну "святому Микиті", а другу його супротивнику – чорту. На зауваження людей, що цього не слід робити, баба з наївною простотою дає хитромудру відповідь:

Не судіте, люди!

Ніхто того не відає,

Де по смерті буде ...

Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати,

Треба всюди, добрі люди,

Приятелів мати.

[46,118]

У деяких гуморесках дошкульно висміюються різні пересуди, в інших показано селянську наївність, простоту, винахідливість і т.п. У співомовках С. Руданського відбився складний світ внутрішньо-церковних стосунків.

Гострими сатиричними нотами пронизані співомовки, в яких показано звичаї, спосіб життя, побут панства і царських чиновників. У їхньому світі стосунки між людьми будуються не за гуманними законами соціальної справедливості, а на ґрунті здирництва, звичного безчестя, пустої пихи, прагнення обдурити ближнього, образити і принизити беззахисного. Звичайно, є в цьому способ життя чимало й безневинного, смішного, скажімо, як комічність того голопузого мазура, який благає святого Антонія допомогти грошима на купівлю коня і який, проте, і в своїй жахливій убогості зберігає давнє пихате "Не позволям" ("Шляхтич").

У гуморесках С.Руданського викриваються потворні явища тогочасної дійсності, відображено волелюбні прагнення народу, його мрії про вільне життя без панів і визиску. Гумореска "Царі" відбиває цю найзаповітнішу сподіванку народу про волю:

А якби я був царем

Та мав царську волю,

Я би панів скасував,

всіх пустив на волю.

[46, 101]

При кожній нагоді поет картав сваволю царських чиновників, їхній бездушний бюрократизм, хабарництво. У співомовці "Засідатель" виведено гостро сатиричний образ засідателя-хапуги. Взимку, надто поспішаючи, засідатель зопалу провалився на льоду серед ставу і ніяк не можна було йому допомогти. Вірш швидко став популярним, і багато його варіантів побутують у народі. У порівнянні з текстом С.Руданського твір, опублікований М. Драгомановим, має незначні відмінності. Збереглась навіть віршована форма. Причому архаїчне слово "засідатель" замінено новим зрозумілим на той час – "становий". С.Руданський так правдиво відбивав народний характер, що навіть знавці фольклору допускалися помилок і приймали його як народний.

Сюжет цієї гуморески відомий багатьом народам. Наприклад, на Близькому Сході та в Середній Азії поширена подібна байка про муллу. Приписують її Ходжі Насреддинові, турецькому середньовічному байкареві, більше десятка анекдотів якого ввійшли і в український фольклор. У башкирському фольклорі зустрічаємо такий же за змістом анекдот "Мулла". Цілком заслужено в поле зору гумориста потрапили і крамарі, що на кожному кроці обдурювали простий люд. З цього тематичного ряду особливо цікава співомовка "Добре торгувалось". Зовні нібито простакуватий, а насправді розумний і хитрий чумак ходить по крамницях та питає, чи нема де на продаж дьогтю. Один із крамарів, бажаючи поглузувати з нього, відповідає, що в крамниці не дьоготь, а лише дурні продаються. Дотепний, чумак одразу знаходить саркастичну, в'їдливу відповідь:

То нівроку ж, Добре торгувалось, Щойно два вас таких гарних

На продаж осталось.

[46, 104]

Як і в народних сатиричних переказах та анекдотах, у співомовках-приказках С. Руданського пани та їхні прислужники зображені жорстокими людьми без честі й совісті.

Розвінчуючи представників експлуататорських класів, поет часто вдається до діалогу, свого улюбленого прийому – зводити на розумовий і моральний поєдинок пана й селянина. У такому змаганні прості люди виявляють завжди перевагу над панами. Вони наділені природним розумом, кмітливістю і в морально-етичному відношенні завжди були вище гнобителів. Поет боронить людську гідність мужика, відстоює класові позиції трудящих, засуджує самодурство панів.

Свавілля зарозумілого панства, як відомо, не знало меж. Дуже часто воно виливалося в потворні форми пиятики, диких розваг, що закінчувалися нещасливо для беззахисних селян.

У співомовках, в яких змальовані взаємини селянина чи наймита з паном, поет показує, що пан або його прихвостень, намагаються виявити свою зверхність і позбиткуватися над простою людиною. Але щоразу вони одержували у словесному герці належну відсіч трудівника. Зухвалий панок, вирішивши поглузувати з бувалого мужика ("Почому дурні?"), запитує його, де він бував і почому продаються дурні. На це селянин із зловтіхою відповідає:

Та то, пане, як до дурня,

Які попадуться.

Дурень пан – заплатять більше,

Бо честь-таки знають,

А як мужик, то звичайно,

Без ціни скупають!

[46, 113]

Багато зразків народного гумору та сатири цієї тематики зберегли для нас фольклорні записи П. Чубинського, В. Гнатюка, Б. Грінченка. Звертався до цих джерел і С. Руданський. Так, співомовка "Не вчорашній" близька до запису Б. Грінченка, в обох подано словесне змагання між паном і мужиком. У творі С. Руданського розповідається, що селянин везе сіно, а зустрічний вельможний пан ніби не бачить цього, питає, що він везе. У кінцівці співомовки-приказки ще виразніше виступає зверхність мужика над паном.

Співомовка «Гуменний» також насичена гострою іронією над панством. Дотепно і в той же час глумливо розповідає прикажчик своєму панові про домашні новини. Гумореска побудована за принципом наростання комічно-трагічних елементів, що розпочалися з повідомленням про невинний предмет – складний ножик, доходить до жахливих звісток, які, однак, зовсім не хвилюють читача. Причина цьому – влучно замасковане, але виразно негативне ставлення гуменного до пана і до всього панського – будь-то ніж, дружина, дім чи панська дочка. Це не просто глузування. За наївним тоном гуменного криються безжалісний сарказм, зловтіха підлеглого над паном.

У приказці "Пан та Іван в дорозі" йдеться про зголоднілих подорожніх – пана і селянина Івана. Під час мандрівки пан намагався обдурити Івана, щоб за його рахунок харчуватися. Але всі його крутійства були марні, бо селянин завжди залишав пана в дурнях. Під кінець мандрівки Іван по дорозі привласнив чужу гуску, яку вони разом і засмажили. Насамкінець Пан вирішив ошукати Івана: запропонував зачекати з обідом чи вечерею з умовою: "кому з них присниться кращая закуска... тому завтра достанеться гуска"[46, 124]. Знаючи ласу панську натуру, ладну кожного ошукати, хитрий Іван з'їв гуску і те, що було в панській торбині. Цікавий останній діалог між паном та Іваном:

Ваша правда, пане!

Я сам бачив, як ви їли

Якісь марципани...

Та й дивлюсь, що не голодні,

Маєте закуску,

Та до печі помаленьку

Та й стеребив гуску!

[46, 124]

Безсоромне здирництво, наруга над беззахисною людиною – це не виняток із правила, а повсякденна правда життя. Тільки наївна людина може в таких суспільних умовах добиватися правди, сподіватися, що хтось зацікавиться її бідою, допоможе знайти винуватця, повернути втрачене.

Інший зміст й ідейне спрямування мають ті гуморески, героєм яких виступає колоритна постать козака-запорожця, образ якого змальовується в дусі народнопісенних традицій.

С. Руданський насамперед підкреслює безстрашність козацтва у боротьбі з ворогом, повну зневагу до смерті. Так, козак зі співомовки "Смерть козака" реагує на свою смерть спокійно, бо знає, за що він гине. Відчутне зневажливе ставлення автора до ляхів, він їх називає "ляхвою превражою", "катами". Єдиною зброєю козака перед смертю було слово, сказане з гумором. Це чітко простежується у співомовці "Кошовий у цариці". Кошовий іде в столицю, щоб вітати царицю. Це була велика честь, але простакуватий козак розбиває вазу в її будинку, однак розум та дотепність допомагають йому вийти з цього незручного становища.

Серед співомовок-приказок С.Руданського є й такі, що змальовують боротьбу українського народу проти турецьких нападників. У приказці "Ахмед ІІІ і запорожці" подано оригінальну інтерпретацію славнозвісного народного твору – відповіді козаків турецькому султанові. Гумористичний ефект тут досягається через пародіювання "високого" стилю послання – грамоти султана. Шукаючи найбільш вразливі, дійові засоби художнього вислову, в цілковитій відповідності з історичною правдою, поет не цурається часом грубого слівця.

На пиху і зухвалість "царя над царями" козаки відповідають презирливою зневагою до всіх його високих титулів і звань. Дуже комічним є лексичний склад гуморески. Переважно це згрубіла лексика ("пожирає", "свине"), жаргонізми ("дурень", "свиняча морда"). С.Руданський навіть склав цілу строфу зі згрубілих епітетів:

Ставнику ти цареградський, Пивнику македонський,

Свине грецька, молдавська, Ковалю вавилонський.

[46,302]

Цю гумореску можна назвати умовно історичною, адже в ній С. Руданський бере за основу факт з історії Запоріжжя, використовує в ній давні топоніми, деякі з них збереглися і до сьогодні, як-от: Цареград, Вавилон, Поділля, Галич, Єгипет. Письменник відтворив колорит нашої країни, не приховуючи згрубілості лексики, розкрив типовий образ козаків, які полюбляють міцне слівце, горілку.

Отже, гуморески С.Руданського переповнені цікавими деталями й подробицями, характеристикою соціальних і національних типів і темпераментів, різноплановістю предметного світу. У короткому тексті поет поєднує воєдино ряд мотивів, засобів, посилання на природну підоснову дії. У приказках відображено невір'я найширших верств народу в цілий ряд офіційно пропагованих забобонів, у доцільність смислу тих чи інших інституцій і цим самим засвідчено вищу, порівняно з попереднім періодом, сутність духовної свободи в суспільному середовищі того часу. У своїй сукупності вони становлять широку, хоч і мозаїчну, системно не узгоджену панораму людського життя. Твори позначаються єдністю стилю й авторської позиції. Оповідь у них загалом об'єктивна, комізм випливає з ситуацій, вчинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи злегка іронічного коментатора.

Співомовки С. Руданського відзначаються своїм особливим обличчям і актуальністю. Тематично – це дуже розмаїта художня модель картини світу, побачене крізь призму сміху. Важко знайти якесь явище буття, що не опинилося б на вістрі дотепного, інколи – гостро сатиричного слова поета.