10. Сутність та завдання державної регіональної політики

Державна регіональна політика — це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни з врахуванням поточного соціально-економічного стану регіонів та стратегічних завдань. Заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіону, раціональне використання їх ресурсного потенціалу, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства. Впровадження регіональної політики пов'язане з необхідністю вдосконалення регіонального управління. Сучасна надмірна централізація управління, недосконала фінансово-економічна база місцевих органів влади призвели до виникнення значних диспропорцій у територіальній структурі економіки, накопичення на місцях господарських, економічних та соціальних проблем.

Державна регіональна політика являє собою складову частину загальнодержавної стратегії економічного та соціального розвитку України. Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій на основі ефективного використання виробничого потенціалу кожного регіону для підвищення рівня життя населення, забезпечення соціальної захищеності кожного громадянина, удосконалення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування.

Державна регіональна політика ґрунтується на таких принципах:

• конституційність та законність — реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, актів Президента

України та Кабінету Міністрів України, впровадження чіткого розподілу повноважень та відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; забезпечення унітарності України та цілісності ЇЇ території, включаючи єдність використання економічного механізму управління, єдиної для всіх регіонів України фінансово-кредитної, податкової та бюджетної систем;

поєднання процесів централізації та децентралізації влади з врахуванням загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

забезпечення тісного співробітництва органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування в реалізації заходів щодо регіонального розвитку.

Державна регіональна політика має забезпечити: формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, яка б забезпечувала їх комплексний розвиток на основі використання природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та людського потенціалу, історико-культурних традицій;

удосконалення системи державного прогнозування та стратегічного планування регіонального економічного та соціального розвитку;

запровадження систем стратегічного бюджетного планування та фінансового забезпечення регіонального економічного та соціального розвитку з використанням науково обгрунтованих норм та нормативів, для визначення оптимального рівня фінансових ресурсів для реалізації цієї мети;

обґрунтування перспектив залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури на основі впровадження нових технологій, збільшення виробництва високоякісних товарів і послуг;

впровадження заходів, спрямованих на стимулювання розвитку депресивних територій;

• об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для вирішення спільних міжрегіональних економічних, соціальних та екологічних проблем;

• підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві, активне входження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

• децентралізацію влади, розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень органів місцевого самоврядування.

Узагальнюючи сутність та зміст діяльності по впровадженню державної регіональної політики можна заключній, що ця діяльність повинна сприяти демократизації процесів управління кожним регіоном та місцевого самоврядування, вдосконалення інтеграційних зв'язків між органами державного управління та регіональними органами влади. При цьому правові та економічні відносини й регулятори між державою й регіональними органами влади повинні будуватися на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права та законів.

Впровадження регіональної політики буде сприяти поглибленню територіального поділу праці, спеціалізації виробництва, створенню виробничих структур, які б відповідали географічним та економічним умовам кожного регіону. Ефективне використання науково-технічного потенціалу, розвиток підприємництва, впровадження різних форм господарювання має сприяти насиченості ринку товарами та послугами, задоволенню потреб людей, позитивно вплинути на стан соціального забезпечення людей.

Раціональне використання природних ресурсів та їх охорона в результаті широкого застосування маловідходних та безвідходних ресурсозберігаючих технологій сприятимуть вирішенню екологічних проблем, забезпечить збереження та своєчасне відтворення природи, створення гідних умов для життя людей.

11.

12. основні принципи державної регіональної політики.

1. Пріоритет загальнонаціональних інтересів Це означає, що дії

всіх суб’єктів регіональної політики потрібно спрямувати на зміц'

нення державності України, збереження її територіальної цілісності,

вони не повинні загрожувати національній безпеці держави.

2. Пріоритет інтересів регіону в цілому, його населення віднос'

но галузевих, відомчих, корпоративних, а також інтересів окремих

суб’єктів господарювання.

3. Законодавче забезпечення прав і повноважень суб’єктів

регіональної політики. Політика стосовно регіонів і політика са'

мих регіонів має регламентуватися нормативно–правовою базою,

дотримання вимог якої є обов’язковою умовою регулювання

взаємовідносин між усіма учасниками процесу.

4. Поєднання інтересів. Поточні і стратегічні завдання регіо'

нальної політики мають враховувати державні, регіональні та міс'

цеві інтереси, а її практичне здійснення – згладжувати можливі су'

перечності між ними.

5. Всебічне врахування економічних, природних, історичних,

технологічних, етнічних, екологічних, соціально–демографічних

та інших умов і факторів регіонів з наданням переваги факторам

соціальним та екологічним. Це означає потребу диференційовано'

го підходу до регулювання регіональних процесів з врахуванням

їхньої специфіки.

6. Пріоритет інноваційного, ресурсоекономного підходу, що

полягає, передусім, у структурних трансформаціях господарських

комплексів регіонів на користь інноваційних технологій, товарів

народного споживання та послуг у разі раціонального обмеження

енерго–, водо–, матеріало– та капіталоємних галузей і виробництв.

7. Необхідність поступового зближення рівнів соціально–еко'

номічного розвитку регіонів, забезпечення порівнянних соціальних

стандартів у всіх регіонах та населених пунктах.

8. Принцип об’єктивності. Поточні завдання регіональної полі'

тики мають розкривати пріоритетні напрями загальнонаціональ'

ної стратегії соціально–економічного розвитку і відповідати реаль'

ним можливостям ресурсного забезпечення заходів щодо їхнього

вирішення.

9. Принцип збалансованості критеріїв соціальної справедли'

вості та загальнодержавної ефективності, особливо під час вибору

методів і форм державної підтримки окремих територій.

10. Принцип партнерства передбачає необхідність налагоджен'

ня тісного співробітництва між органами державної влади всіх

рівнів та органами місцевого самоврядування, забезпечення полі'

тичної стабільності й суспільної злагоди у процесі регіональної

політики.

13. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організа¬ційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечу¬ється соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складо¬вими цілісного механізму державної регіональної політики Украї¬ни, як визначено діючими нормативними документами, виступа¬ють: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінан¬сове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і про¬грамування, розвиток різних форм територіальної організації про¬дуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо). Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регі¬онів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного роз¬витку держава через законодавчу базу проводить політику, спря¬мовану на підвищення економічної самостійності територій. Вод¬ночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визна¬чення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку инфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різ¬ного цільового призначення. Механізм державної регіональної політики повинен поєднува¬ти у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціаль¬но-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комп¬лексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей. В регіональній економічній політиці широко використовують¬ся такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулюван¬ня регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної полі¬тики. Державні органи управління можуть впливати на регіо¬нальний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання по¬даткових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будів¬ництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіо¬ну, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити еколо¬гічну ситуацію тощо. Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюд¬жетного регулювання та розширення бюджетної автономії тери¬торій. Ступінь державного втручання в господарські процеси ви¬мірюється показниками питомої ваги державних прибутків і ви¬датків у внутрішньому валовому продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перс¬пективі передбачається істотно розширити права місцевих орга¬нів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунто¬ваних нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо. Одним з важливих елементів регіональної економічної полі¬тики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіо¬нальних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і те¬риторій. На сьогодні розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я. В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єк¬тів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирі-шувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спе¬ціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності. Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Зав¬дяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митно¬го режиму створюються сприятливі умови для зростання еконо¬мічної активності суб'єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зо¬ни створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що ви¬вільнятиметься у зв'язку з виведенням з експлуатації блоків Чор¬нобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич». Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітни¬цтва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо. Велика увага в регіональній економічній політиці приділяєть¬ся так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проб¬леми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проб¬лем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономіч¬ної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'я¬зання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансо¬вих коштів та матеріальних ресурсів.

14основний метод економічного обгрунтування розвитку і розміщення продуктивних сил країни та економічних районів

14. Економічні методи обгрунтування РПС

Системний аналіз

З допомогою системного аналізу можна порівнювати альтернативні варіанти розв’язання проблем удосконалення розміщення продуктивних сил та вибирати для практичного використання кращі з боку інтересів регіону. Застосування принципів системного аналізу дає змогу розглядати кожну економічну проблему як особливу систему у взаємодії з іншими. Сисемний аналіз робить можливим раціональне використання різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити мету та вибрати ефективні методи розв’язання. Наукова розробка економіко-математичних методів роширила застосування системного аналізу розміщення продуктивних сил, придала цілеспрямованого характеру економічним розрахункам.

Балансовий метод

Балансовий метод є найпоширенішим у плануванні, зокрема у передпланових дослідженнях. Використовується система матеріальних, фінансових балансів, балансів трудових ресурсів, грошових доходів, видатків населення, територіальних балансів потужностей будівельних організацій , баланси місцевих будівельних організацій, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання. Баланси є звітні та планові. Науково-дослідні інститути проводять спеціальні дослідження з удосконалення регіональної системи балансів (розробка звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу та споживання продукції в областях та економічних районах.).

Техніко-економічні розрахунки

Техніко-економічні розрахунки застосовуються на проектній стадії обгрунтування розміщення продуктивних сил (підприємств та територального розвитку виробництва). Порівняльну ефективність альтернативних варіантів розміщення виробництв визначають на основі розрахунку поточних (собівартості) та порівняння одноразових (капітальних) витрат. Обов’язково враховують показники матеріало-, енерго-, фондо-, трудо-, водомісткості та транспортабельності продукції .

Економіко-статистичні та економіко-математичні методи

З економіко-статистичних методів найбільш поширеними є обчислення індексів та середніх величин, кореляційний – регресійний аналіз, групування, графоаналітичний метод. Сутність економіко-математичних методів полягає у формалізованому описі економічних явищ та процесів у вигляді системи математичних рівнянь.Найбільш поширені з економіко-математичних моделей балансова та оптимізаційна.

Картографічний метод

До традиційних методів аналізу розміщення продуктивних сил відносяться порівняльний спосіб вивчення економічних та економіко-географічних явищ та процесів. Особливо широко застосовується у прикладних розробках картографічний метод, запозичений з економічної географії. При моделюванні перспективного розміщення виробництва застосовують нормативний метод.

Балансові та оптимізаційні моделі

Балансова модель має вигляд системи шахових таблиць (баланси витрат та випуску продукції, капітальних вкладень, трудових витрат, природних ресурсів). Баланси на практиці є міжгалузеві, міжрайонні з виробництва та розподілу продукції.

Оптимізаційна модель – це вища форма техніко-економічних розрахунків з призначення вибору оптимального варіанта розміщення підприємств, галузей, територіально-виробничих комплексів. Умови задачі та розв’язок подаються у табличній (матричній) або графічній (мережній) формі.

15.Районне планування – це важливе поняття в теорії розміщення продуктивних сил. Особливість її полягає в тому, щоб комплексно (а не ізольовано) розглядати питання розміщення конкретних підприємств на відносно невеликій території (в області чи окремому районі) з урахуванням перспектив розвитку конкретних міст та селищ міського типу. Тому районну планіровку можна вважати методом раціонального розміщення продуктивних сил.

Районне планування дозволяє пов’язати два складні процеси – розміщення продуктивних сил і містобудування. Саме в процесі районної планіровки взаємопов’язані акти локалізації різних підприємств вписуються в ту чи іншу територію, планіровочну структуру міст тощо. Тому районну планіровку називають ланкою, що пов’язує розміщення продуктивних сил з містобудівним проектуванням. При цьому враховується спільне використання транспорту, будівельної бази, місць відпочинку, джерел енергії тощо. Це дуже важливо, бо в Україні зараз Районне планування здійснюється на високо-освоєній території.

З цього випливають цілі районної планіровки. Це раціональна територіальна організація продуктивних сил на території певного району, яка б забезпечувала комплексне використання всіх його ресурсів, оптимальні умови для проживання населення, функціонування господарства, збереження природи та забезпечення суспільно ефективного розвитку. Потрібно зазначити, що донедавна ці цілі обмежувалися економічною ефективністю організації території (максимальні результати при мінімальних затратах). Але зараз, щоб реалізувати обов’язкову для всіх країн Концепцію стійкого розвитку, в першу чергу, покращити екологічну ситуацію, умови життя населення, цього замало. Для цієї концепції важливим є сама спрямованість розвитку країни та її регіонів на суспільну ефективність, тобто соціо-економіко-екологічну збалансованість розвитку, найбільш узагальненою метою якої є:

– забезпечення підвищення суспільної продук-тивності праці;

– покращання умов та якості життя людини (перш за все фізичного і соціального здоров’я);

– збереження природи.

Отже, Районне планування – це державний документ, що визначає довгострокову стратегію розвитку та розміщення продуктивних сил на території певного регіону, узгоджену з містобудуванням, природними та соціально-економічними умовами району тощо.

Необхідність при розміщенні продуктивних сил прив’язки їх об’єктів до території, забезпечення взаємопов’язаної реалізації різних підприємств на цій території, використання її можливостей та врахування бар’єрів росту робить районну планіровку важливою при будь-якому способі виробництва. Виконання її цілей потребує великих зусиль.

Районне планування спирається на розробку численних програм, схем розміщення продуктивних сил міст, адміністративних районів, областей тощо. Основою для неї є прогноз розвитку національної економіки і Генеральна схема дослідження продуктивних сил в Україні.

До основних завдань районної планіровки необхідно віднести:

– визначення масштабів перспективного розвитку основних галузей господарства району, можливість і доцільність нарощування його виробничого потенціалу;

– здійснення комплексної оцінки території;

– виявлення територій, сприятливих для будівництва і розвитку сільського господарства;

– визначення перспектив розвитку промислових вузлів та центрів, виходячи з розвитку відповідних міст;

– розробку програм розвитку планіровочної структури поселень з урахуванням промис-лового, транспортного будівництва, росту чисельності населення, розвитку соціальної інфраструктури тощо;

– визначення великих та приміських зон довго- і короткострокового відпочинку, розвитку рекреаційного комплексу;

– розробку програм розвитку транспортно-шляхової мережі в районі, створення великих транспортних споруд;

– визначення можливостей забезпечення господарства виробничою інфраструктурою; постачання паливом, енергією, теплом; розвиток міського транспорту;

– функціональне зонування території (тобто її районування) за функціональними та архітектурно-плановими ознаками.

Виконання всіх цих завдань безпосередньо пов’язане з комплексною оцінкою території.

Комплексна оцінка території – основний інструмент районної планіровки. Вона виступає як самостійний розділ і як важливий метод районної планіровки. Така оцінка спрямована на визначення інтегрального потенціалу території району, його можливостей та обмежень щодо подальшого розвитку продуктивних сил. Вона спрямована на аналіз усіх видів господарської діяльності, схеми їх розміщення відповідно до територіальних внутрішньорайонних відмінностей з урахуванням усіх природних та соціально-економічних характеристик району. Комплексна оцінка території необхідна для обгрунтування суспільної ефективності її розвитку, економічного зростання, покращання життя населення та стану природи. Тому вона виходить навіть за межі районної планіровки та є важливим підгрунтям територіальної організації продуктивних сил та розробки стратегії подальшого розвитку району. Така оцінка передбачає дослідження всіх природних і соціально-економічних властивостей району та синтез його результатів. Вона включає кілька етапів.

На першому здійснюється оцінка основних природно-суспільних характеристик району для визначення можливостей та бар’єрів розвитку в ньому господарської діяльності. Цей етап вимагає дослідження структури природних ресурсів району, демографічної та трудоресурсної ситуації, системи поселень, територіально-галузевої структури господарства. Раніше цим і обме-жувались. Сьогодні ж виникає необхідність урахування екологічної, зокрема, медико-екологічної ситуації, техногенного пресингу на природу, геополітичного положення району тощо. Оцінка всіх цих суспільно-природних харак-теристик потрібна для визначення можливостей росту виробничого потенціалу району, траєкторії його економічного розвитку: висхідної, стабілі-заційної чи розвантажувальної.

Кожен район характеризується внутрішніми територіальними відмінностями. Тому для визначення конкретної схеми розміщення нових об’єктів виробництва, інфраструктури, розвитку існуючих виробництв та поселень необхідно деталізувати дослідження, проводити їх відносно окремих транспортних вузлів, поселень тощо. Таке дослідження планіровочно-територіального каркасу території передбачає визначення основних центрів та осей чи координат росту І, ІІ та ІІІ порядку і проводиться на другому, третьому та четвертому етапах комплексної оцінки.

Планіровочно-територіальний каркас відображає систему поселень, форми тери-торіальної зосередженості виробництва, лінійно-вузлову структуру транспорту, енергомереж та різні типи природоохоронних територій, тобто все, що є на нашій землі.

Усі елементи, що вивчаються та оцінюються поділяються, на три класи:

– елементи, що належать до природного середовища (гори, ліси, озера, родовища корисних копалин, ліси тощо);

– природно-техногенні елементи, які створені людиною на основі природних ландшафтів (водосховища, лісосмуги тощо);

– антропогенні елементи, які історично створені в результаті господарської діяльності і є самостійними матеріально-технічними та економічними об’єктами нашого середовища (міста, підприємства, транспорт, комунікації тощо).

Антропогенні та природно-техногенні елементи територіально включені в природне середовище, функціонально взаємодіють з ним, але за своїми властивостями принципово відрізняються від природних елементів. Саме такі антропогенні та природно-техногенні об’єкти є основними складовими промислових вузлів та центрів росту.

Оцінка лінійних та вузлових елементів територіального каркасу (морського узбережжя, залізничних та шосейних доріг, поселень тощо) дуже важлива для визначення перспектив розміщення продуктивних сил. Перш за все, це потрібно для виявлення осей та центрів росту і встановлення їх статусу. Мається на увазі, що осі та центри росту ранжуються за їх значенням для району та впливом на соціально-економічний розвиток оточуючих територій. Виходячи з цього, виділяються осі і центри першого (вищого), другого й третього порядку.

Осі і центри росту першого порядку (республіканського статусу) мають найбільшу зону впливу на оточуючу територію. Вони представлені багатьма “каналами”: транспорту, ліній електропередач, соціальної інфраструктури, лінійно розміщених родовищ чи інших джерел певних ресурсів. Це, наприклад, Чорноморське узбережжя, вісь по р. Дніпро, майбутні транспортні коридори, меридіональна вісь Прикарпатського промислового району та р. Дністер тощо. Усі вони є не просто стрижнями росту для відповідних економічних районів, але й мають державний та міжнародний статус. Центрами того ж порядку є столиця держави, її регіональні центри, основні річкові та морські порти, міські агломерації, промислові вузли тощо.

Осі та центри росту другого порядку (регіонального статусу) – це міжобласні комунікації та річкова мережа, компактно та лінійно розміщені міські поселення та джерела ресурсів регіонального значення, прикордонні території, де інтенсивно розвивається прикордонне співробітництво з сусідніми країнами (наприклад, кордони Рівненщини з Білорусією, Луганщини з Росією тощо).

Розвиток осей та центрів росту третього порядку має переважно обласне значення. Сюди належать обласні комунікації, невеликі промислові, агропромислові та транспортні центри, локально розміщені ресурси обласного значення. Їх ріст сприяє вирівнюванню промислового рельєфу, покращанню умов життя, соціально-економічного розвитку сільської місцевості.

Взяті в сукупності осі та центри росту складають просторовий каркас розвитку продуктивних сил. Він є основою функціонального зонування території. Зараз надзвичайно важливою його складовою стає екологічний каркас.