22. Братства як культурні та освітні осередки

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був заснований 1576 р. в м.0строг на Волині князем Костянтином Острозьким. Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування.

Острозький культурно-освітній центр об'єднував колегіум, що являв собою першу на східнослов'янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров.

У діяльності Острозького культурно-освітнього осередку вирізняються три головні етапи. Перший, позначений активною творчою діяльністю представників його, що припадає на час підготовки до Брестської унії (1596 р.). Цього часу, до початку XVII ст., в осередку створюється велика полемічна література, в якій на основі засвоєння реформаційних за своєю суттю ідей обґрунтовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників, що спиралась в тому числі на комплекс загально-філософських та етичних ідей.

Наступний етап (з початку XVII ст.) позначений переважно книжково-науковою діяльністю, спрямованою на поширення комплексу ідей, сформульованих у попередній період.

Зрештою, третій, останній етап, який припадає на друге десятиліття XVII ст., засвідчує поступовий спад діяльності, що привело до припинення існування Острозького центру 1636 р.

Протягом порівняно короткої історії Острозький центр об'єднав плеяду визначних представників української культури, яким належить певний внесок і в історію вітчизняної філософської думки.

Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крип'якевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

Львівське братство

Найстарішим і найвпливовішим із братств було Львівське. Установча грамота братству при церкві св. Миколая була підписана Львівським єпископом Макарієм Тучапським 18 лютого 1544 р., однак найбільш активна його діяльність розпочинається з 1586 р., після того як антионіхійський патріарх Йоаким V за дорученням константинопольського патріарха затвердив новий статут братства при Успенському соборі, надав йому широкі повноваження і права, обмежив владу єпископа (статус Ставропігії).

Київське братство

Київське братство сформувалося в 1615 р. при Богоявленському монастирі, започаткувавши (новий етап у розвитку братського руху. В цей час значно зміцнюється і розширюється соціальна база братства. Якщо раніше братства формувалися з третього стану, простого люду, то тепер до них вступають і ті представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротися проти них. Значного авторитету братському руху надав вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного із всім військом, яке стає не тільки військовою, а й політичною силою, формуючи нові принципи державності, беручи на себе адміністративні, економічні, політичні функції на українських землях, боронячи їх від самовластя польських властей, особливо від свавілля польської шляхти.

Зизаній

Одним із засновників Львівської братської школи був Стефан Іванович Зизаній-Тустановський, практична і літературна діяльність якого, як і його брата Л. Зизанія, відрізнялася особливо гострою антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Український письменник, мислитель, відомий слов'янський гуманіст, просвітник Ст. Зизаній був виходцем із міщанської сім'ї Хоми Куколя (з грец. Зизаній — кукіль) з Рогатина.

Старовецький

Братський вчений (теолог, філософ), письменник, церковно-освітній діяч, видавець-друкар К. Транквіліон-Ставровецький став одним з перших представників напряму тогочасної духовної культури України, характерною особливістю якої був відхід від притаманного тоді українським мислителям різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Відштовхуючись від вітчизняної традиції, а також переосмислюючи здобутки західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні.

Йов Борецький

З діяльністю Львівської братської школи, розвитком братського руху, шкільництва та освіти, формуванням української духовної культури, національно-визвольної ідеології тісно пов'язані життя й діяльність Йова (Івана Матвійовича) Борецького, українського церковного, освітнього і культурного діяча.

І. Копинський

Письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель, І. Копинський був і залишається яскравою фігурою в історії української культури.

Мелетій Смотрицький

Основним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як «алчного звіра», що прагне поглинути усі багатства українського і білоруського народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення.

К. Сакович

Чи не одним з перших в українській літературі він звернув увагу на потребу українського народу в національній державі, вільної від підпорядкування державам іншим, сусідніх народів, у тому числі і Польщі, котра мислиться ним як держава республіканського типу на чолі з виборним гетьманом, формування якої простежується саме від П. Сагайдачного. Звертаючись до цієї теми, К. Сакович розкривав ті самі закономірності розвитку суспільного Життя доби Відродження, які були пов'язані з формуванням націй і національних держав в інших європейських країнах. Як і для європейських гуманістів, ідеалом громадського діяча для нього поставала людина з гострим розумом, військовим талантом та дипломатичною вправністю, відданістю Батьківщині, мужністю, доброчесністю, прихильністю до наук безвідносно до її належності до певного щабля феодальної ієрархії.