- •Периодизация истории культуры
- •2.Структура культуры
- •3.Понятие и сущность национальной культуры.
- •4.Источники изучения
- •5.Становление украинской культуры
- •7.Национальное видение мира в знаково-символической системе украинской культуры.
- •11. Истоки украинской культуры
- •14.Характерные черты культуры раннеславянского периода.
- •16.Влияние христианства на духовную культуру Киевской Руси.
- •18.Выдающиеся культурно-образовательные деятели Киевской Руси.
- •20.Украинские культурные нести в литовскую, польскую и московскую среду.
- •21. Особливості розвитку культури Київської Русі
- •22. Братства як культурні та освітні осередки
- •23. Українське козацтво як культурний феномен.
- •26. Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.
- •33 И 35. Особливості літературної діяльності в українській культурі: козацькі літописи, полемічна література тощо.
- •34. Розвиток освіти та наукових знань в Україні іі пол. Хvii – поч. Хviiі ст
- •37. Ґенеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці хvіii – початку хх ст.
- •36. Музична культура і театральне мистецтво культури українського бароко.
- •38. Духовне життя в Україні в період Гетьманщини.
- •41. Характерні риси дворянського періоду національно-культурного відродження в Україні.
- •51. Розвиток культури в добу Української революції (1917–1923 рр.)
- •52. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років хх ст. Та його трагічні наслідки для української культури
- •53. Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму.
- •54. Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.
- •55. Творчість діячів української культури в еміграції.
- •57. Постмодерністичні тенденції в сучасній українській культурі.
- •58. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.
- •59. Досягнення суспільних і природничих наук у хх столітті.
- •60. Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення.
- •61. Світове українство різних історичних періодів.
- •62. Молодіжна та професійна субкультури.
- •63. Культура українського народу в контексті світової культури.
- •64. Перспективи розвитку української культури у ххі ст.
58. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.
Суспільний стан сучасної України характерний як перехідний. Формується громадянське суспільство, для якого притаманний плюралізм у духовному житті, створення політичної та правової систем, що відповідають світовим демократичним стандартам. Це суспільство вимагає вищого рівня освіти, економічної і політичної культури, здатності самостійно орієнтуватися у різних ідейних та духовних традиціях і течіях. А для цього необхідний не лише високий ступінь масового освоєння культури, а й здатність співгромадян широко використовувати досягнення людства у культурній сфері.
Тенденція переосмислення ролі й значення культурної спадщини полягає у прагненні не лише зберегти її у первісному вигляді, а й активно ввести до канви теперішнього життя. Тобто сам процес історії художньої культури виступає і процесом збереження минулого та накопичення культурних цінностей, і процесом відкриття нового в старому. Культурна спадщина неодмінно містить у собі функцію сучасного явища культури. Кращі твори вітчизняного мистецтва не лише продовжують функціонувати в житті людства. Вони засвідчують, що художня культура не старіє. У контексті української культури увага до спадщини минулого має величезне значення у зв'язку з такими обставинами, як колосальна деформація вітчизняної, історико-культурної свідомості XX ст., що захопила матеріальну і духовну культуру, змінила стосунки між поколіннями, структуру побуту, елементарні норми моралі. Відбувається активне проникнення історико-культурних реалій минулих віків у сучасну духовну ситуацію. Елементи старовинного побуту, народні звичаї, навіть язичницькі вірування та художні вподобання давньої України стають моделями для сучасного суспільства. Суверенній українській державі надзвичайно важливо розуміти спадкоємність художніх цінностей не як механічне використання культурної спадщини минулих поколінь, а вивчати цю спадщину й активно вводити її в сучасну соці окультур ну ситуацію. Культура — це насамперед пам'ять. Тому вона завжди пов'язана з історією, завжди передбачає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства і всього людства.
59. Досягнення суспільних і природничих наук у хх столітті.
Філософські погляди, суспільні потреби та ціннісні орієнтири, відкриття у фізіології, психології та інших науках щодо можливостей та специфіки розумового розвитку людини, технічні досягнення людства та впровадження нових інформаційних технологій насамперед впливають на реформування освітньої системи держави. У цих умовах однією з найгостріших проблем дидактики є розробка теорії змісту освіти(ЗО).
Структура та функції ЗО зумовлені суспільно-культурним рівнем розвитку країни та дидактичними закономірностями його формування. Останні відповідають певній моделі освіти. Соціальне замовлення у вигляді освітньої законодавчої бази та досягнення науки в пізнанні процесів розвитку та навчання людини є рушійними силами розвитку ЗО.
У дидактиці можна виокремити два основні підходи до формування та структуризації ЗО: суспільно-центрований та дитино-центрований. У їх основі лежить співвідношення інтересів суспільства та окремої людини.
Кожен підхід зумовлений освітньою політикою конкретної країни і реалізується відповідно до специфічних рис культурного середовища та традицій. ЗО постійно розвивається, змінюється його структура, технологія добору та оновлення.
У педагогіці з'явилось поняття «живе знання» (В. І. Козлачков, К. І. Шилін). Учені вважали основною вадою сучасної структури ЗО розірваність науки на окремі предмети. На їхню думку, «розчленована, змертвіла дійсність» у вигляді предметного знання перетворює «загальну картину живого світу у свідомості людини на споживацько-омертвілий світ». Вони висловили занепокоєння традиційною тенденцією до протистояння художньо-гуманітарних та природничо-наукових знань у теорії змісту освіти і пропонували створити новий за філософією ЗО, засадами якого є:
• гармонія людини та природи (біоспілкування на рівних);
• індивідуально-особистісне творення Людиною нових рівнів організації біосфери (та її підсистем).
Учені визначали основні функції живого знання:
• збереження — продовження життя біосфери та людини в ній або гармонізація нею свого спілкування з окремими істотами всередині біосфери;
• гармонізація міжособистісно-соціального спілкування;
• гармонічна співтворчість усякого життя, починаючи з власного, заради загального життя.