57. Постмодерністичні тенденції в сучасній українській культурі.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Визначальні риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

• Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

• Герой літератури постмодернізму - людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатші комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постме дернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Як відомо, постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-якого роду норм і традицій, відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм

і закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими. Відбувається переорієнтація в усвідомленні асоціації "чоловічого" начала виключно з позитивом – духом, логосом, культурою, активністю, силою, раціональністю, світлом, наповненістю, формою і "жіночого" – з матерією, хаосом, природою, пасивністю, слабкістю, емоційністю, тьмою, порожнечею, безформністю. Постмодернізм, проголошуючи головною цінністю свободу, відкидає будь-яке зазіхання на владарювання над всіма

сферами людської життєдіяльності. Тобто постмодернізм виступає як орієнтація на деконструкцію, деієрархію, радикальну множинність, "право всіх бути собою", незалежно від вимог тих, хто звик визначати ієрархію, правила і норми. Все це відносилося не тільки до літературних творів. Це були новітні тенденції, які почали діяти у всіх сферах життя насамперед у розвинених країнах Заходу, де піднявся рух за емансипацію (звільнення) жіноцтва.

Соломія Павличко аналізує чоловічу реакцію з боку української інтелігенції на протиставлення патріархальному ідеалові – феміністичної свободи вибору, зокрема на прикладі жорсткої критики творів Ольги Кобилянської з боку полум’яного народника Сергія Єфремова. За різкістю оцінок виявляється розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом не тільки через те, що замість Марусь, Ганнусь і Катрусь Ольга Кобилянська вивела жінок європейського характеру. "Нові жінки" були сильними, спроможними на самостійний виклик суспільству, а маскулінна культура не знала, як бути з ними і з тим комплексом проблем, що вони із собою приносили. Зокрема з усвідомленням жінками інших можливостей, крім природних. Цей страх також пояснювався тим, що О.Кобилянська торкнулася сфери, що не існувала для патріархальної культури, а саме сексуальності. Як писала С.Павличко: "Фемінізм руйнує святенництво й зазирає туди, куди народник дивитися боїться". Пояснення полягає у тому, що традиціоналізм не воліє прийняти те, що "серед законних та органічних прав жінки – право на почуття й задоволення від фізичного зв’язку з чоловіком". Логічно завершити цю думку: а це створює певні незручності для чоловіка.

Набагато більші незручності фемінізм створює у відносинах влади, що і зумовлює йому сильний спротив у суспільстві: "А там, де є влада, – там точиться неймовірна боротьба. Й одна частина, скажімо чоловіча, а іноді навіть жіноча частина, яка зацікавлена в збереженні цього статус кво, не може прийняти людей, які хочуть зруйнувати цю модель влади й запропонувати іншу модель владних стосунків, тому що партнерство – це теж владні стосунки. І саме на цій основі виникає дика ненависть.

І, скажімо, деякі письменники-класики, які заявляють про свою ненависть до фемінізму, так само чудово знають, що феміністичний аналіз може зруйнувати їхню псевдовисоку мораль і гуманізм, не залишивши від них каменя на камені, що всі ці їхні філософії й теорії нічого не варті, але дослідники ще просто не добралися до них з новим інструментарієм", – писала Соломія Павличко десять років тому.

З часом дослідники взялися до вивчення літературного і культурного дискурсу України з "новим інструментарієм", про що свідчить праці В.Агеєвой, Т.Гундоровой, О.Стяжкіної, І.Тарасенко та інших. Можна зробити логічний висновок, що стосується перспектив розвитку не тільки української літератури, а усього суспільства: патріархальна протидія постмодерністським тенденціям, які вирують в світі, в тому числі і фемінізму, обмежує можливості до модернізації, без якої можна

незворотно відстати у загальноісторичному поступі. На жаль, далеко не всі це усвідомлюють.

В українському суспільстві багато патріархальних стереотипів не тільки серед чоловіків, але й серед жінок. Навіть ті жінки, яких можна було характеризувати як "сучасних", не цікавляться фемінізмом. Українських жінок переконали, що їм фемінізм не потрібен, бо вони і так сильні, а здавна в Україні "жінка посідала поважне місце". Переважна більшість сучасних жіночих організацій в Україні не тільки не називають себе феміністичними, а навіть уникають цього слова. Фемінізм і нині сприймається негативно, як колись більшовиками в якості загрози усталеним суспільним відносинам. Керівничка Харківського Центру Гендерних Досліджень Ірина Жеребкіна по пунктах розклала відповідь на питання "Хто боїться фемінізму в Україні"? Бояться, насамперед, самі жінки ("мовчазна більшість", якій ще

важко усвідомити значущість жінки в суспільстві і яка дуже боїться, що фемінізм є загрозою для сім’ї).

А далі – кожна група із власних міркувань: нові пострадянські партії, сучасні українські ЗМІ, академічна наука, бізнес і приватне підприємництво, держава, а також сам жіночий рух.

В працях, присвячених ролі і місцю жіноцтва у культурному полі України, неодноразово у тому чи іншому вигляді зустрічається думка про те, що суттєво скромніші у порівнянні з чоловіками досягнення зумовлюються не стільки протидією останніх, скільки недостатнім усвідомленням жінками своїм можливостей, іншими словами, жіночої суб’єктності. І те, й інше за часів радянських і пострадянських стало предметом дослідження на сучасному етапі. На разі варто відзначити розвідки Сергія Жеребкіна, а також – Оксани Забужко. При чому обидва автори, займаючись ніби то суто філологічними студіями, виходять на більш високий рівень аналізу гендерних проблем сучасної України, особливостей не тільки становища жіноцтва, але й чоловічої статі. Тема сексуальності, розпочата Ольгою Кобилянською, одержала продовження у радянській (менше) і пострадянській (більше) літературі. Дослідники показують, як це впливає на самоідентифі-кацію обох статей. Зокрема, С.Жеребкін пояснює, що характеристика сексуальності розглядається в політичному контексті, в першу чергу, в контексті завдання формування національних "політик ідентифікації":

"…репрезентація жіночої сексуальності в українській пострадянській літературі орієнтована на традиційну

жертовну модель жіночої суб’єктності, спрямовану на те, щоби "допомогти" українському чоловікові реалізувати його фалічну функцію, здійснитися як "українцю-переможцю" (Див. О. Забужко Польові дослідження українського сексу); чоловіча ж сексуальність розглядається як головна умова відновлення порушеної ідентифікації з образом "справжнього мужчини", "батька нації", який займає пануюче положення по відношенню до жінки". Тобто за літературою постають загальносоціальні проблеми. В художніх творах відбиваєтьсямодель натуралізації гендерних відмінностей як відновлення "природних" (тілесних) характеристик чоловічої і жіночої суб’єктності, а у суспільному житті у різних сферах розгортаються маскуліністські та сексистські політики. Іншими словами, простежується, як в літературі віддзеркалюється "тоталітарна травма чоловічої ідентичності" і те, як її "лікують" через принизливі відносини із жінками. В результаті у пострадянських умовах мізогінія стає наявною, оскільки принцип натуралізації гендерних різниць "постулює маскуліністські пріоритети нових національних неопатріархатних ідеологій" .

Оскільки література і мистецтво віддзеркалюють глибинні процеси, які відбуваються у суспільстві, дослідники мають їх виявити і висвітити, що часто вдається найбільш серйозним з них. Це стосується зумовленості появи фемінізму модернізацією суспільства, настанням ери постмодерну. Науковці

показують, що актуалізація гендерних проблем співпала із входженням у постіндустріальний простір тієї чи іншої країни, і що цими проблемами треба займатися, а не робити вигляд, що їх не існує.