2. Неоренесансна архітектура та містобудування. План «Османа», творчість архітекторів а.Лабруста, г. Земпера.

Неоренессанс — одна из наиболее распространённых форм архитектурной эклектики XIX века, воспроизводившая архитектурные решения времён Возрождения, в особенности итальянского чинквеченто. Отличительные черты — тяга к симметрии, рациональное членение фасадов, предпочтение прямоугольных планов с внутренними двориками, использование таких архитектурных элементов, как рустика и пилястры.

Истоки

Неоренессанс вполне сложился к моменту постройки по проекту Лео фон Кленце Лейхтенбергского дворца в Мюнхене (1816). Англичанин Чарльз Барри, известный в первую очередь как популяризатор неоготики, с 1820-х годов также охотно обращался к темам итальянского ренессанса (один из лучших образцов — загородный дворец в Клайвденe). Однако в целом даже в 1830-е годы неоренессансные постройки носили эпизодический характер.

Переосмысление архитектурного языка итальянского ренессанса как универсальной стилевой системы связано с деятельностью Готфрида Земпера. Его главное произведение, Дрезденская опера (1834-41), проникнуто влиянием барокко гораздо в меньшей степени, чем опера Гарнье в Париже. Земперовский стиль получил значительное распространение в Австро-Венгрии. Так, в Вене и Будапеште в стилистике неоренессанса застроены целые кварталы. Чаще всего ему отдавали предпочтение при возведении музеев и библиотек.

Широкое поле деятельности нашлось для представителей нового стиля в архитектуре в области строительства железнодорожных вокзалов — железные дороги тогда являлись прогрессивным, революционным новшеством. В стиле «неоренессанс» были построены, к примеру, здания Штеттинского и Силезского вокзалов в Берлине, Центральный вокзал Амстердама и др.

Бозар

Особенно значительное распространение приобрёл неоренессанс в архитектуре и декоративно-прикладном искусстве (в том числе в дизайне помещений и мебели) в 1870—1890 годах, когда его основным конкурентом в континентальной Европе выступало необарокко. Во Второй империи сформировался гибрид двух направлений — т. н. бозар. Это крайне эклектический подход, при котором формы полуготического французского ренессанса (воспроизведённые в ратуше на Гревской площади) свободно сочетаются с элементами барокко и палладианства. Неоренессансный декор, пропущенный через сито бозара, во второй половине XIX века повсеместно использовался при проектировании коммерческой недвижимости и помпезных общественных зданий, причём не только в Европе, но и в США.

План османа

Преобразования в Париже в период Второй империи — градостроительные работы префекта департамента Сена барона Османа в XIX веке по поручению Наполеона III, во многом определившие современный облик Парижа. Перепланировка города включила в себя не только работы по изменению внешнего облика города, но и привела к улучшению инфраструктуры Парижа.

Первый план по модернизации Парижа был разработан во время Французской революции в конце XVIII века. В 1794 году была основана Комиссия художников, которая занялась разработкой проекта по строительству новых широких улиц, в том числе авеню от площади Нации до Лувра, на месте нынешнего авеню Виктория.

По поручению Наполеона I в 1806 году была сооружена улица Риволи вдоль сада Тюильри, которая была затем продлена до Шатле в период Второй империи. Новая улица была более приспособлена к оживлённому уличному движению, чем проект Комиссии художников, а кроме того послужила основой для нового закона servitude d’alignement, суть которого заключалась в запрете строительства новых зданий или обновления старых за чертой улицы, обозначенной администрацией города.

В конце 1830-х годов префект Рамбуто осознал проблему недостающей гигиены и перегруженности дорог перенаселённого центра Парижа. Благодаря миазматической теории возникновения болезней было решено «заставить воздух циркулировать». Толчком к этому решению стала эпидемия холеры 1832 года, которая унесла жизни 20 000 парижан. Рамбуто был готов к претворению планов в жизнь, однако имел лишь ограниченные полномочия из-за отсутствующего закона об экспроприации имущества. Новый закон от 3 мая 1841 года был направлен на разрешение данной проблемы.

Выбранный президентом Французской республики в 1848 году, Наполеон III провозгласил себя императором французов в 1852 году после совершенного им государственного переворота. Наполеон побывал в Лондоне — финансовой столице мира тех времён, — где промышленная революция произошла несколько раньше, в XVII веке, и который обладал системой канализации и большими общественными парками, сооружёнными после Великого лондонского пожара 1666 года. После этой поездки император задумал превратить французскую столицу в современный город, отвечающий быстрым темпам развития населения и промышленности. Сам Наполеон III интересовался архитектурой и его часто можно было застать работающим над чертежами новых улиц Парижа.

В планы императора входили не только улучшение транспортного сообщения, системы здравоохранения Парижа и улучшение жилищных условий низшего класса, но и повышение своего авторитета среди парижан. Помимо этого широкие, хорошо обозреваемые авеню облегчали проведение военных парадов и усложняли перекрытие улиц баррикадами в случае очередной революции.

Для осуществления задуманного проекта Наполеон III в 1853 году назначил префектом департамента Сена барона Жоржа Эжена Османа, известного своей последовательностью и строгостью. Министр внутренних дел герцог Персиньи, представивший Османа Наполеону, заведовал финансовыми делами проекта, с помощью братьев Перье. Инженер Жан-Шарль Альфан совместно с садовником Барийе-Дешаном занимались обустройством парков и садов. Также над проектом работали другие архитекторы: Габриэль Давью над театрами на площади Шатле, Теодор Баллю над зданием мэрии, Виктор Бальтар над крытыми рынками в квартале Ле-Аль и Жак Хитторф над строительством Северного вокзала.

Анрі Лабруст, фр. Pierre François Henri Labrouste (11 травня 1801 р. — 24 червня 1875 р.). Видатний французький архітектор, один із перших, хто почав використовувати в архітектурі досягнення промислової революції. В своїх теоретичних та практичних працях заклав основи архітектурного раціоналізму та Модернізму ХХ століття.

Повернувшись до Парижу, Лабруст у 1830 році засновує свою власну проектувальну мастерню та школу архітекторів, навчання в якій відводило головну роль конструктивній доцільності, функціональності та раціональності. Саме Лабруст сформулював фразу, яка згодом стала головним гаслом Модернізму та функціоналізму в архітектурі ХХ століття про те що "форма завжди повинна слідувати функції". Явна відмінність школи Лабруста від академічних принципів школи Красних мистецтв вилилась у гостру боротьбу, наслідком якої було його усунення від крупних замовлень. У 1836 році він одружується та виконує ряд проектів для міста Лозанни, які однак не були реалізовані, а реальна практика сконцентрувалась на багатих надгробках паризького цвинтаря Монпарнас. Лише у січні 1838 року, Анрі Лабруст був призначений архітектором Міністерства громадських робіт, а в жовтні того ж року йому було замовлено проект нової будівлі бібліотеки Св.Женев'єви.

Бібліотека Святої Женев'єви, була побудована в період між 1843-1851 роками і стала набільш раннім зразком раціоналістичного мислення та впливу промислової революції в архітектурі. Хоча зовні, споруда вирішена у формах традиційної академічної класики, внутріншя структура утворена із сміливої конструкції із чавуну та кованого заліза - матеріалів, які до того використовувались лише для спорудження фабрик та парових машин. Тонкі та витягнені вверх металічні колони та ажурні арки, давали можливість максимально звільнити інтер`єр від несучих конструкцій. [3] Високохудожня інтерпритація цих "машинних" матеріалів у монументальній громадській споруді стала непересічним внеском Лабруста в історію архітектури. Вона відкрила сторінку взаємопроникнення промисловості і мистецтва, що у подальшому стала суттю явища Модернізму в культурі ХХ століття.

Готфрід Земпер (нім. Gottfried Semper, 29 листопада 1803, Гамбург — 15 травня 1879, Рим) — видатний представник німецької архітектури періоду еклектики.

Після утворення нової, сучасної держави в 1848 році Швейцарська Конфедерація планувала створення швейцарського Політехнічного інституту в Цюриху. Запропоновані конкурсні проекти, які повинен був оцінювати Земпер в якості експерта, були оголошені ним як незадовільні, і, врешті-решт, він сам намалював нову будівлю інституту. Добре проглядається з усіх сторін, що розташований на широкій терасі над старою частиною міста, де ще недавно височіли стіни укріплювальні споруди, новий освітній заклад Конфедерації символізував собою початок нової епохи. Зведена в 1854—1864 роках головна будівля, незважаючи на численні реконструкції і сьогодні нагадує про Земпера. Спочатку вона повинне була стати не тільки новим Політехнічним інститутом, нині Швейцарська вища технічна школа Цюриха, але і взяти під своє крило вже існуючий Цюрихський університет.

З 1855 Земпер займає посаду професора архітектури в новому Політехнічному інституті. Він багато сприяв процвітанню цього закладу, в якому його лекції залучали натовп слухачів з усіх кінців Європи. Одним з його учнів був швейцарський архітектор Еміль Шмідт. Платня дозволила Земперу перевезти сім'ю із Саксонії до Цюриха. Ще однією архітектурною спорудою у Швейцарії авторства Земпера стала ратуша в Вінтертурі. Для короля Людвига II Баварського Земпер спроектував театр Ріхарда Вагнера в Мюнхені, план будівництва концертного залу 1864—1866 років залишився нереалізованим.

[ред.]

Відень

В 1860-х роках у Відні обговорювалося, так зване, «музейне питання». Експонати імператорських художніх колекцій були розміщені в різних будівлях Відня. Земпер отримав від імператора Франца Йосифа I замовлення на проект нових будівель на вулиці Рінгштрассе. У 1869 році Земпер проектує величезний Імператорський форум, що залишився, однак, не втіленим в життя. Перед віденським імператорським палацом Гофбург з'явилися будівлі придворних музеїв історії мистецтв і природознавства та королівського театру. Через ці замовлення в 1871 році Земпер переїжджає до Відня. Він і його колега, архітектор барон Карл фон Хазенауер, постійно були в розбіжностях з питань будівництва. У 1876 році Земпер завершив свою участь у цьому проекті. Наступного року у Земпера почалися проблеми зі здоров'ям. Двома роками пізніше він помер в Італії під час подорожі. Похований на протестантському кладовищі у Римі біля Піраміди Цестія.

Після смерті Готфріда Земпера його син, Манфред Земпер, видав збірку батькових «Будівель, начерків та ескізів» (у 1881 і наступних роках), а другий син Ганс Земпер опублікував життєпис свого батька (нім. Gottfried Semper, ein Bild seines Lebens und Wirkens, 1880).