1.Державна мова – це закріплена традицією,законодавчо,яку використовують(обовязково)в органах державного правління, діловодства,громадських організаціях, підприємствах, в державних закладах освіти, культури,науки,засобах масової інформації.

Вона є рідною для 67,5% населення України, тобто для 33 млн. чоловік і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мова) в Україні та за її межами. У результаті кількох хвиль еміграції, носії української мови проживають у Росії, пострадянських державах (Молдова, Казахстан та ін.), західнослов'янських країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та ін. Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов. Найближче українська споріднена з русинською (котра походить з лемківського діалекту української мови), також багато спільного з іншими мовами групи - білоруською, російською. У цих мовах багато спільного у фонетичній та граматичній будові, зокрема у формах словозміни, у будові словосполучень та речень.Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови (української) та мов корінних народів України (кримськотатарська, кримчацька, караїмська).В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них за  переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме:  російська,  білоруська,  польська,  чеська,  словацька,  болгарська, литовська,  латиська,  румунська  (мова  румунів  і молдован),  іспанська  (мова іспанців і кубинців),  німецька (мова німців таавстрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська, грецька (румейські говірки грецької мови),  вірменська, новоассирійська  (арамейська),  арабська, узбецька,  казахська, азербайджанська,  киргизька,  туркменська,татарська (казанська), гагаузька,

 башкирська, чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська мокша,  марійська,  комі,  удмуртська, угорська,  грузинська,  аварська,  даргинська, лезгинська,  чеченська,  корейська, в'єтнамська. Носіїв мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об'єднати у 3 групи: 1) здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні; 2) з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами; 3) почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок посилення зв'язків із країнами третього світу).Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої — розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити територію їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), болгарської (Одеська, Запорізька область), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Заходу України — Київ, Одеса, Чернівці), німецької (Захід Закарпаття), румунської (Буковина, Схід Закарпаття, Одеська,  Кіровоградська області), албанської (Одеська, Запорізька області), грецької (Донецька область), ромської (Закарпаття, Крим, Одеська область), вірменської (міста Сходу України), новоассирійської (Донецька область, частково міста Наддніпрянщини), татарської (Схід України, переважно Донбас), гагаузької (Одеська область), чуваської (Крим), естонської (Крим), угорської (Закарпаття).Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської (за винятком кубинців, що оселилися в Україні після Другої світової війни), таджицької, осетинської, узбецької казахської, азербайджанської, киргизької, туркменської, башкирської, комі, марійської, мордовської-ерзя, мордовської-мокша, удмуртської, грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської мов.До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в'єтнамською мовами.

1. 2. «Україна». Існує три версії походження назви Україна,кожна з яких по своєму тлумачить її.

1.Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі,пограниччя їх держави,ніби то Україна це назва пограниччя.

2.Назва Україна пов’язана зі словом краяти:краяти-край-украй тобто,це та чпстина території,що належить нам,наш украй-Україна.Очевидно,таке пояснення етимології топонімна Україна є найбільш достовірним.

3.Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок множини від слова анти - ути + називний відмінок від слова країна: уть країна (країна антів), де уткраїна – Україна,тобто: занепад у слабкій позиції попім спрощення складної групи приголосних [тк] [к].

Український. – праслов’янська 3тис. до н.е. ->

1.4 Ст н.Е. Зх/сл.(венеди): польська,чеська, словацька,нижньолужицька, верхньолужицька,усна, мертва полабська.

2. Пд./сл. (склавини): болгари, сербська, хорватська, словенська,македонська, мертва, пис. Старословянська.

3. 6 Ст н.Е. (анти) українська (пд), білоруська(зх)російська(пн) мертва пис. Давньоруська

Основні етапи становлення і розвитку української мови.

1.Прасловянський (3 тис. до н.е. – 6 ст н.е.).

2.Давньоруська (формування/південе наріччя) (7-9 ст).

3.Давньоруська (функціонування/південе наріччя) (10- перша половина 13).

4,Староукраїнська мова (друга половина 13 – 18 ст).

5.Нова Українська мова (19 – наші часи) Котляревський.

3. Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів — західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту «великої російської нації» і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки «общерусского языка», то на під австрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання. Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)». Стильову розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова. Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту. Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови,Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу «українізації».

Літературна мова- унормована ,відшліфована форма загальнонародної мови,що обслуговує всі сфери най різноманітного життя.

Існують такі види норм:

- орфоепічні та акцентуаційні

- графічні (написання букв)

- орфографічні (прав. написання – до чинного правопису) (пів, напів,дефіс)

- лексичні (слововживання у властивому їх значенні, за змістом)

Наступила весна - не правильно.

• морфологічні (вживання морфем- найменша частина слова)самий розумний- не вірно

• синтаксичні (творення словосполучення і речення) Завідувач кафедри –завідуючий кафедрою

• стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до мовної ситуації) Він добрий роботяга - Він сумлінний/ кваліфікований працівник..

• пунктуаційні

4. Стилі української літературної мови.

Сукупність мовних засобів,зумовлених потребами сфери,в якій вони використовуються,метою висловлювання та особливостями змісту інформації,називається функціонувальними стилями мови.

В сучасній мові її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі:

1)художній;2) офіційно-діловий; 3)науковий; 4)публіцистичний; 5)богословний.

В усній формі літ. мови розрізняють стилі: усно-розмовний, ораторський, усної народної творчості.

Науковий стиль та його особливості.

науковий стиль вживається в наукових монографіях,статтях,словниках,підручниках. Кожна галузь має свою термінологію,яка дає можливість висловити потрібні поняття. Велика кількість міжнародних термінів. Відсутні емоційно забарвлені засоби мови. Переважно складні речення різних типів. Широко застосовуються різні формули,графіки,схеми,карти. Кожен різновид наукової праці має свою будову. Окремо виділяють науково популярний, який використовують для передачі інформації про досягнення в якійсь галузі науки. Тут виклад подають по науковому,але зрозуміло для всіх. Існують такі підстилі: 1) власне науковий; 2) науково-навчальний; 3) науково-популярний.

5. Стилі української літературної мови.

Сукупність мовних засобів,зумовлених потребами сфери,в якій вони використовуються,метою висловлювання та особливостями змісту інформації,називається функціонувальними стилями мови.

В сучасній мові її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі:

1)художній;2) офіційно-діловий; 3)науковий; 4)публіцистичний; 5)богословний.

В усній формі літ. мови розрізняють стилі: усно-розмовний, ораторський, усної народної творчості.

Офіційно діловий стиль:

використовується у текстах законів,указів,статутів,офіційному діловодстві,характеризується документальністю,точністю чіткістю,переконливістю,доказовістю. Широко вживається загальноприйняті вирази(штампи).Довожу до відома,згідно з наказом №…,до заяви додаю такі документи. Використовують спеціальну канцелярську ділову термінологію.акт,бланк,доручення. Нелопустима двохзначність. Документ має сувору послідовність подачі інформації. Недопустимі емоційні засоби мови.