2. Північноатлантичний альянс і Німеччина: особливості партнерства

Для Німеччини членство в НАТО є однією з важливих аспектів її зовнішньою політики, якому відповідає принцип євроатлантизму. Проте останнім часом Німеччина більшою мірою фокусується на ЄС, ніж на НАТО, і вбачає себе країною з інтересами, що перш за все стосуються європейського регіону. В якійсь мірі це пояснюється небажанням брати участь у військових акціях, які після зникнення ОВД та СРСР стали притаманною рисою Альянсу. Одночасно це також бажання віддавати пріоритет тій організації, де Німеччині належить провідна позиція, тобто ЄС. В НАТО Німеччина не має подібного впливу, довгий час виступаючи об’єктом захисту з боку НАТО, а не його активним учасником.

Приєднання Німеччини до НАТО було важливим кроком у процесі повоєнного відродження країни і з часом дало Німеччині можливість відіграти важливу роль в обороні Західної Європи в період холодної війни. Проте шлях Німеччини до набуття членства в НАТО не був простим, частково через внутрішній спротив ідеї озброєння, а частково через занепокоєння Франції щодо можливості посилення Німеччини. Спочатку передбачалось, що нове озброєння Німеччини відбуватиметься в межах Європейського співтовариства оборони, а не в НАТО. Після прийнятого в серпні 1954 року рішення Національної асамблеї Франції щодо виходу з Договору ЄСО, Федеративна Республіка Німеччина приєдналась до Альянсу і офіційно стала членом НАТО 6 травня 1955 року. Членство Німеччини в НАТО також відповідало національним інтересам країни впродовж всього періоду холодної війни. Федеративна Республіка отримала надійну систему захисту безпеки і структуру, в межах якої вона могла розвиватись як держава, що має значну і відповідальну роль. Членство в НАТО також забезпечило зв’язок зі Сполученими Штатами, що посилило надійність системи стримування і стало важливим фактором під час процесу об’єднання Німеччини.

В 1990 році після об’єднання Німеччини та її переходу в інший ешелон геополітичних гравців, роль НАТО для Німеччини та роль Німеччини у НАТО також змінилися, так само як зазнали певної модифікації національні інтереси та зовнішньополітичні пріоритети цієї країни. Тепер Німеччина намагається віднайти та ствердити себе у новій якості в колі своїх партнерів, відіграючи важливу та конструктивну роль [55, 38-39]. Членство в НАТО і сьогодні залишається головним чинником політики оборони Німеччини.

Основними причинами перегляду позиції Німеччини у НАТО були руйнування біполярної системи та її перетворення на багатополярну з існуванням єдиної наддержави США, зникнення протиборства у Європі, прагнення постсоціалістичних держав приєднатися до НАТО. У цьому новому світі Німеччина відчула себе потужним гравцем і повинна була визначити своє місце та роль.

Проте це викликало занепокоєння деяких країн, що Німеччина знову буде претендувати на глобальну роль. Лідери багатьох країн, особливо Франції та Великобританії побоювалися нової конфронтації у Європі. Але такого не трапилося, бо усі провідні політичні сили Німеччини усвідомлювали, де проходить межа між національними інтересами та націоналістичною поведінкою. Німеччина впевнено крокувала до свого місця у Європі та світі [40, 33].

Умовою того, що окрім економічної та політичної могутності Німеччина також матимете міжнародний авторитет, було всіляке підкреслення цінностей гуманізму та балансу інтересів. Це в якійсь мірі і вплинуло на зміну позиції Німеччини в НАТО та зменшення важливості НАТО в зовнішній політиці самої Німеччини.

Слід зазначити, що за часів Холодної війни, НАТО відверто протистояло ОВД, і, підтримуючи таким чином баланс сил, з одного боку могло гарантувати безпеку своїм членам, а з іншого – не могло втручатися у внутрішнє життя якоїсь з країн поза своїми межами. Зникнення ОВД та розпад СРСР перетворили НАТО на єдиний потужний блок у Європі, який відчув свою силу та відповідальність за усе, що відбувалося у Європі. Активні дії НАТО під час Балканських війн, а також участь НАТО у Афганській миротворчій операції доводять на практиці про зростання потужностей цієї військово-політичної організації. Так як його основним контрибутором залишаються США, то їхня роль залишається головною, що не може не подобатися Німеччині, яка відчуває себе достатньо сильною, щоб керуватися власними національними інтересами і не вирішувати за свій рахунок стратегічні завдання США [33, 324-325].

У відносинах ФРН-НАТО існують ті самі тенденції, що й у стосунках ФРН-ЄС. З одного боку, відбувається поглиблення відносин трансатлантичного партнерства, з іншого – наростають суперечності, посилені цим процесом.

З точки зору американських політичних еліт, ФРН посідає особливе місце у політичному житті Європи. Після “холодної війни” об’єднана Німеччина стала, за висловом колишнього американського президента Дж. Буша-молодшого, “найбажанішим якорем американської стратегії” [471,495]. Значення Федеративної Республіки Німеччини для Сполучених Штатів полягає у тому, що вона є провідною економічною й фінансовою силою в ЄС, яка може зіграти важливу роль у підтримці ліберальних тенденцій всередині Союзу, у Європі та на глобальному рівні. На думку американських експертів, потенціал ФРН, що поширюється далеко за межі регіону, є визначальним для особливих відносин між обома країнами.

Проте вже перша перевірка цих особливих відносин (війна проти Іраку 1991 року) призвела до загострення непорозумінь між партнерами. Тоді Німеччина відмовилась брати участь у військовій коаліції проти Іраку, посилаючись на конституційну заборону, що було розцінене іншими державами НАТО, особливо США, як прояв недостатньої солідарності з союзниками.

Хоча саме Німеччина фактично фінансувала операцію “Буря в пустелі”, надавши для цього понад 17 млрд. німецьких марок [18, 120], її фінансова підтримка характеризувалася як спроба відкупитися від політичної відповідальності. До того ж нерегулярні фінансові внески контрастували, особливо на початку, зі значно більшими сумами, що їх ФРН була готова сплачувати у рамках виведення радянських військ зі свого терену.

Велику напругу викликала політика Німеччини щодо подій у колишній Югославії. Позиція ФРН у ставленні до югославської кризи із самого початку відрізнялася антисербською, прохорватською та прословенською направленістю, що можна пояснити історично обумовленими симпатіями німецьких правлячих кіл. Основну вину за виникнення і загострення конфлікту німецьке політичне керівництво покладало на федеральний уряд Югославії. У той же час ФРН принципово виступала проти військових методів розв’язання югославського питання.

Наслідком такого підходу стала послідовна вимога Німеччини у 1991 році, щоб Словенія, Хорватія та інші держави, які утворилися на терені колишньої Югославії, отримали міжнародно-правове визнання. Вона неодноразово критикувалася США та їхніми європейськими союзниками, які були здивовані однобічним підходом німецького уряду. В свою чергу, провідні німецькі політики, зокрема Г.-Д.Геншер, підкреслювали, що небезпечне рішення від 15 січня 1992 року форсувати визнання Хорватії та Словенії Європейським Співтовариством мало дві мети. По-перше, це була підтримка права народів на самовизначення, якого так довго домагався і німецький народ. По-друге, дипломатія ФРН мала надію своєю стратегією визнання попередити удари югославської федеральної армії, себто, фактично, сербів. Те, що вийшло навпаки і війна розширилася, тоді важко було передбачити [18, 120-121].

Проте, саме одностороннє визнання нових держав Німеччиною, а за нею цей крок мусили зробити і інші країни ЄС, зробило колишні суб’єкти югославської федерації повноправними суб’єктами міжнародного права. Це змусило багатьох спостерігачів запитувати, чи не почала ФРН відроджувати зовнішньополітичні традиції Німецької імперії минулого століття. А американська газета “The New York Times” підсумувала дискусію у великій редакційній статті, твердячи, що Німеччина просто застосовує нову тактику, щоб досягти своєї старої мети – гегемонії на континенті [446].

Надалі ФРН активно сприяла поваленню режиму С. Мілошевича у колишній Югославії, надаючи приховану фінансову допомогу югославській опозиції та засобам масової інформації, критично налаштованим до нього. Під час кризи у Косові німецька правляча коаліція соціал-демократів і Союзу 90/зелених, попри критику у власних лавах, цілковито підтримала підготовану США інтервенцію НАТО без мандату Ради Безпеки ООН.

Треба зауважити, що ФРН не залишилась осторонь більш широкого міжнародного виміру косовського конфлікту – його взаємозв’язку з розробкою нової стратегічної концепції НАТО та “європейською оборонною ідентичністю”. Німеччина дала згоду на використання альянсом військової сили проти СРЮ як засобу тиску на Бєлград, не дивлячись на те, що ще в грудні 1998 року тодішній міністр закордонних справ Й. Фішер, виступаючи на сесії Ради НАТО в Брюсселі, висловився проти перетворення косовського прецеденту “з виключення у правило”, чого наполегливо домагались США. Отже, підтримуючи Сполучені Штати щодо майбутньої еволюції НАТО, каменем спотикання для якої міг стати конфлікт в Косово, ФРН у той же час прагнула не відриватись від своїх європейських партнерів по Європейському Союзу [2, 246].

14 квітня 1999 року тодішній міністр закордонних справ Німеччини Й. Фішер представив у Брюсселі план угоди між НАТО та Югославією. Принципово новою частиною даного плану стало втягування в процес мирного врегулювання Великої Вісімки. Тим самим до вирішення косовської кризи підключалась Росія, без посередництва якої неможливо було примусити Мілошевича піти на поступки. Основною метою плану Фішера, таким чином, “було вироблення за участі Росії резолюції Ради Безпеки, завдяки якій можна було би досягнути припинення повітряних ударів”.

Зазначений план був покладений в основу резолюції РБ ООН № 1244, котра була визнана сербською Скупщиною та Мілошевичем 3 червня 1999 року і, таким чином, безпосередньо сприяв досягненню мирного врегулювання між Північноатлантичним альянсом та Югославією, і тим самим припиненню повітряних ударів НАТО з 10 червня 1999 року [2, 246].

Своєрідним моментом істини виявилась ситуація в Іраку, який окупували сили американсько-британської коаліції. Іракська криза виявила серйозні передумови для майбутніх фундаментальних змін не лише в регіоні Близького Сходу, а й у системі трансатлантичних відносин. Лідери Німеччини та Франції (за підтримки Росії та Китаю) на початку 2003 року наполягали на можливості розв’язання проблеми дипломатичним шляхом і відкидали доцільність військового втручання.

Серйозним випробуванням євроатлантичної солідарності тоді стала відмова Німеччини, Франції та Бельгії надати додаткову військову допомогу Туреччині у разі початку війни з Іраком на нараді комітету військового планування НАТО. Оскільки усі рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу, відмова трьох членів означала зняття питання з розгляду, що викликало різке невдоволення і критику Сполучених Штатів.

Війна в Іраку стала випробуванням для єдності Євросоюзу та ідеї трансатлантичної єдності в цілому. ФРН і Франція виступили з різкою критикою дій США стосовно Іраку, тоді як ряд країн Центрально-Східної Європи виступили на боці антиіракської коаліції [7, 124-125]. Так Польща пропонувала направити до Іраку німецько-датсько-польський балтійський корпус, але через позицію Німеччини це стало неможливим. Берлін та Париж блокували розгляд питання щодо офіційної участі НАТО в операції на території Іраку, хоча, звичайно, це не виключало залучення до військових дій найближчих європейських союзників Вашингтону, таких як Велика Британія, Іспанія, Польща [33, 325].

Отже, за часів активної фази військової операції в Іраку (березень 2003 – квітень 2006 рр.) говорити про спільну оборонну та зовнішню політику ЄС не доводилось. Надто очевидними були принципові розбіжності. Це ж саме стосувалось єдності союзників по НАТО.

Водночас в умовах іракських колізій символом єдності Північноатлантичного альянсу стала афганська операція, в якій приймали участь німці та французи. Проте і в кабульських справах важко було визначити критерії стратегічного успіху.

Так Німеччина погодилася на участь в афганській антитерористичній кампанії і на сьогоднішній день в складі сил НАТО у цій країні є також сили бундесверу. Проте ця діяльність була максимально обмеженою і охоплювала виключно миротворчі функції. Можна зауважити, що це підкреслює той факт, що Німеччина відчуває і дотримується своїх обов’язків перед НАТО, але робить це з невеликим бажанням, бо подібні акції не викликають інтересу та не приносять жодної користі.

Проте християнсько-демократичне правління у Німеччині поставилося до Афганської кампанії все ж таки з більшим ентузіазмом, ніж попереднє соціал-демократичне. Так, федеральний канцлер А. Меркель відстоює необхідність участі Німеччини в миротворчій місії в Афганістані, що не користується в країні жодною популярністю. Вона вважає, що процеси встановлення безпеки у певному регіоні не можуть бути досягнуті лише одними військовими діями та проведенням антитерористичних операцій. Для справжньої стабільності вона вбачає необхідним побудову соціальної інфраструктури та укріплення економіки. Загалом цей підхід виражає орієнтацію німецької зовнішньої політики на економічну складову.

З обранням нового президента США, Барака Обами, відносини Німеччини та США потеплішали, а, отже, і ставлення Німеччини до своє участі у НАТО змінилося. А. Меркель підтримує спроби президента США вирішити конфлікт, адміністрація якого також має намір концентруватися на Пакистані і Афганістані. Барак Обама також робить акцент на прагматичному виваженому підході до вирішення проблем і відкидає військове втручання [50, 41-42].

Таким чином, непорозуміння, що існували між США та Німеччиною, можна в якійсь мірі пояснити не лише суперництвом інтересів цих країн, але й несприйняттям з боку Німеччини політики саме Дж. Буша, провідною рисою якої була агресивність та інтервенціонізм.

НАТО є сферою активного співробітництва Німеччини та Франції. Ці дві країни об’єднує перш за все нова ідеологія Альянсу, яка сформувалася після припинення існування біполярної системи.

Після завершення Холодної війни між Сходом та Заходом, розпаду ОВД та розвалу СРСР перед НАТО постала потреба виробити нову ідеологію подальшого розвитку. Відтак було розроблено ідеологію розширення заради забезпечення миру та безпеки у євроатлантичному просторі; ідеологію боротьби проти міжнародного тероризму; політику інформаційного забезпечення миротворчих операцій заради підтримання миру та стабільності як у євроатлантичному просторі, так і у світі; ідеологію збереження загальноєвропейських цінностей, де НАТО виступає не просто як воєнно-політичний блок, а як захисник християнської цивілізації; ідеологію боротьби за свободу та права людини [21, 8].

При цьому впродовж 90-х років ХХ ст. та на початку ХХІ ст. ідеологія НАТО трансформувалася і швидко адаптувалася до міжнародної ситуації, яка постійно змінювалася. Наприклад, до ідеологічного інструментарію Північноатлантичного альянсу додався ще й такий елемент, як “гуманітарна інтервенція”, котра полягає в проведенні операцій з підтримання миру, забезпечення прав і свобод людини збройними насильницькими засобами [11, 72]. Окрім того, європейські країни почали формувати власні принципи співробітництва.

Так 22 травня 1992 р. було підписано Декларацію про створення франко-німецької військової бригади європейського значення (Єврокорпус), до якого зараз крім цих двох країн належать також Бельгія, Іспанія та Люксембург. Таким чином співпраця двох союзників у військовій сфері відбувалася поза межами НАТО, перш за все поза впливом США, що вказує на бажання обох країн вийти зі сфери впливу цієї держави [39, 80].

9 грудня 1996 року Франція та Німеччина прийняли Концепцію зі співробітництва у галузі безпеки та оборони, взявши до уваги виникнення нових викликів та загроз у світі [33, 269]. Таким чином, в середині НАТО утворилося об’єднання виключно європейських країн, які бажали захищати виключно інтереси європейських країн. Тому, Німеччина очолила тенденцію європейських країн самостійного вирішення власних проблем в межах НАТО і незалучення у ті акції, які організовані в національних інтересах однієї держави.

Говорячи про взаємозв’язки Німеччини та НАТО, не можна не звернути уваги на її ставлення щодо розширення цієї організації. Загалом ставлення ФРН є виваженим та обережним, проте набагато більш ліберальним та толерантним. Так, останні події, а саме вступ до НАТО Албанії 1 квітня 2009 р. засвідчив, що навіть країна, чиї збройні сили не відповідають євроатлантичним стандартам, може розраховувати на вступ до Альянсу.

Справжнє ставлення Німеччини до перспектив розширення НАТО можна з’ясувати з промови федерального канцлеру Німеччини Ангели Меркель в Бундестагу 26 березня 2009 р., яка окреслила кордони впливу НАТО, і заявила, що не бачить НАТО в якості глобальної організації з необмеженим ресурсом розширення. Окрім того, нею було зазначено, що «Альянс як і раніше фокусується на колективній безпеці північноатлантичних партнерів». На її думку, блок може забезпечити безпеку за межами своєї території, але «це не означає, що він може приймати в свій склад членів по всьому світу». «Членство має бути трансатлантичним», виступає провідною думкою всієї її промови [55, 41-42].

У відносинах НАТО та Росії Німеччина виступає адвокатом та союзником останньої, що найяскравіше проявилося в серпні 2008 р. під час конфлікту у Грузії. Коментарі Німеччини були найм’якішими у порівнянні з іншими країнами-членами НАТО, і саме завдяки впливу Німеччини проти Росії не було введено жодних санкцій. У пропагуванні лояльного ставлення до Росії Німеччина спирається на бажання уникнути нового протистояння, що може нагадувати часи Холодної війни, а також і те, що прихильне ставлення з боку Росії є більш вигідним, ніж підтримка малих держав, яка може коштувати НАТО дружби з Росією. Проте такий підхід викликає обурення з боку країн ЦПСЄ, які вже є членами НАТО. На їхню думку, Німеччина ставить свою економічну користь, яку вона отримує від дружніх та союзницьких відносин з Росією вище, ніж підтримку нових членів НАТО у їхніх складних відносинах з Росією [55, 41].

Проте з німецької точки зору, розчарування Східної Європи в НАТО, в його можливостях та перевагах є і неадекватним, і образливим. Домінуюча думка серед німецької політичної еліти є наступною: як країни Східної Європи можуть почувати себе зрадженими Німеччиною, коли саме підтримка чи згода з боку Німеччини допомогла їм стати членами НАТО (занадто рано, з точки зору деяких чинних членів)? На думку німецьких політиків, Німеччина – величезний інвестор у цей регіон, гарантія стабільності та сильний захисник для посткомуністичних країн, а не визнання цього з боку країн ЦПСЄ є просто невдячністю [33, 327].

З точки зору Німеччини грузинсько-російський військовий конфлікт продемонстрував крихкість стану безпеки, що встановилася після 1991 р. Берлін побачив, що не тільки США скочуються до ворожих відносин із Росією, а й Великобританія і Франція теж виявляють схильність йти таким курсом. Друга обставина стосувалося відносин Росії з пострадянськими державами. Було очевидно, що відродження російського впливу на території колишнього СРСР могло б бути відвернено в 1990 роки, але до 2008 року воно стало неминучим, що не дає можливість сусіднім країнам ігнорувати позицію Росії. У підсумку, Німеччина знову відчула себе «затиснутою» між потенційно протилежними вимогами Росії та Заходу. Виходячи із цього, був зроблений принциповий висновок про те, що відновлення ситуації «холодної війни» суперечить німецьким інтересам, що має «найглибше значення для майбутнього НАТО і американсько-німецьких відносин». Оскільки військове посилення НАТО у Східній Європі неможливе без вирішального участі Німеччини, Берлін не тільки блокує плани щодо розширення НАТО, а також гальмує загострення відносин між альянсом і Росією. Якби Німеччина приєдналася до тих, хто закликає до розширення НАТО, це стало б першим кроком до конфронтації з Росією. Другим кроком були б гарантії безпеки Прибалтиці та Польщі, що призвело б до необхідності будівництва значною інфраструктури та утримання німецьких військ на російських кордонах [ ЗС]

Німеччина продовжує опиратися на ідею, що найкращий спосіб уникнути конфронтації з Росією – це домовленість та компроміс. Посткомуністичні країни мають припинити провокувати Росію та взяти приклад з Німеччини, а також багатьох інших західних європейських країн – будувати міцні і продумані зв’язки з Росією.

Проте Німеччина не враховує історичні особливості відносин країн ЦПСЄ з Росією. Те, що може бути правильно та надзвичайно легко для таких великих і багатих країн, як Німеччина, для менших і бідніших країн, які вже були колись частиною Російської імперії та СРСР, це ніколи не буде так само легко і просто. Саме тому нові члени НАТО, не розраховуючи на підтримку Німеччини у випадку їхньої конфронтації з Росією, покладаються на США, які відкрито та чітко висловлюють свою негативну позицію з приводу певних зовнішньополітичних кроків Росії. Це у свою чергу змушує Німеччину бачити у цих країнах перш за все союзників США, та ще більше закріплювати та пропагувати союзницькі відносини між НАТО та Росією.

Оцінюючи загальний стан відносин між РФ та ФРН, німецький аналітик з фонду Маршалла Констанц Штельценмюллер стверджує, що на сьогодні тісні зв’язки з Німеччиною є найбільшим стратегічним активом РФ у її намаганнях отримати важелі впливу на Європу. Крім того, балансування між РФ і США, на яке очевидно дедалі більше націлена Німеччина в умовах, коли європейські справи перебувають на периферії уваги Вашингтона, також спричиняє потенційні ризики. З одного боку, Вашингтон був би зацікавлений у тому, щоб справи в Європі «регулювала» Німеччина, а американська адміністрація могла б зосередитися на більш нагальних глобальних справах. З другого — поведінка Німеччини, відмова підтримати започатковане США збільшення військового контингенту в Афганістані, викликає занепокоєння США так само, як не можуть їх тішити і глобальні амбіції Німеччини.

Проте найбільшим викликом для німецько-американських відносин є Росія. Деякі експерти вважають, що американці і німці, попри істотні відмінності у ставленні до РФ, мають виробити щодо неї спільну стратегію. Для Вашингтона «шлях до Москви пролягає через Берлін» [WQ]. Якщо адміністрації Обами не вдасться довести ефективність своєї політики щодо РФ — а поки що Росія розуміє «перезавантаження» відносин з Америкою виключно як поступку з боку США, — це може призвести до чергового загострення російсько-американських відносин. Зважаючи на чіткий курс Німеччини на співпрацю з РФ, потенційне загострення російсько-американських відносин піддасть жорсткому випробуванню німецько-американські відносини.

Проте ці протиріччя виглядають дрібними на фоні провідного розмежування, яке пройшлося по лінії США, Велика Британія та країни Європи, що ставлять європеїзм вище за євроатлантизм, передусім Німеччина та Франція. Проблемою, як завжди, виступає Афганістан, але він є лише прикладом, що проявляє різні бачення завдань НАТО з боку цих країн.

Німеччина виступає проти об’єднання мандатів контингенту НАТО в Афганістані (ISAF) і американських сил, що виконують операцію “Непохитна свобода”. Це рішення підтримує і німецька громадськість, яка налаштована проти того, щоб німецькі солдати воювали на афганському півдні. Уряд Німеччини впевнений, що у північних провінціях Афганістану, де розміщені частини бундесверу, вони виконують принципово важливу місію, здійснюючи військове прикриття господарського та інфраструктурного відновлення. На цих територіях вже давно є успішно налагодженою взаємодія між міністерствами економічного співробітництва, оборони і закордонних справ. Німеччина бачить свою роль в Афганістані саме у сфері відновлення мирного життя в країні, а не у військових діях проти терористів.

Міністр закордонних справ Німеччини зазначив з цього приводу: «Економіка Афганістану в цілому по суті не функціонує: велика частина продуктів харчування імпортується, що не сприяє розвитку і без того запущеного сільського господарства; інфраструктура в тяжкому стані; біля третини доходу фактично забезпечується збутом наркотиків. Для скорочення цього тіньового сектора необхідні поступові і цілеспрямовані дії, оскільки просте випалювання посівів маку залишає місцеве населення взагалі без джерел виживання і розширює ряди потенційних бійців Талібану» [55, 40]. Крім того, Німеччина вбачає, що вступ до переговорного процесу з талібською опозицією міг би принести користь усім залученим сторонам. Але цю думку американське та британське керівництво відкидає як нездійсненну.

Таким чином, можна зробити висновки, що Німеччина є провідним учасником як ЄС, так і НАТО. Щодо особливостей партнерства ФРН з Північноатлантичним альянсом, можна відмітити позицію Німеччини з основних проблемних питань: прагматичне та обережне ставлення до розширення організації на Схід, захист перш за все власних національних інтересів, обережне ставлення щодо проведення військових операцій за межами регіону та співпраця більшою мірою із Францією та іншими європейськими країнами, ніж з США та Великою Британією.

Позиція Німеччини з цих питань не стає спільною позицією НАТО, на відміну від того, як це відбувається у ЄС. Саме тому Німеччина проявляє в останні роки набагато менше ентузіазму стосовно своєї участі у НАТО і часто заслуговує критику за свою пасивну позицію. В силу обставин історичного характеру Німеччина свідомо обмежує свою участь у військових операціях НАТО, але це також відповідає її теперішнім інтересам, де економічна складова домінує над політичною складовою.