1. Сучасний стан українсько-німецьких відносин

Становлення сучасної історії українсько-німецьких відносин пов'язано із радикальною перебудовою всієї колишньої біполярної систе­ми міжнародних відносин, яка була притаманною для періоду "холодної війни". Об'єднання Німеччини та розпад СРСР стали визначальними геостратегічними чинниками формування сучасної структури партнерських контактів між незалежною Україною та Федеративною Республікою Німеччина.

На думку А. Мартинова, періодизацію двостороннього співробіт­ництва названих країн можна подати у відповідності до комплексу зав­дань, а також конкретного змісту українсько-німецьких зв'язків, що були і лишаються характерними для певних періодів. За цими критеріями мож­на виділити наступні три етапи сучасної історії розвитку, насамперед, по­літичних відносин між Україною та ФРН:

• Перший - від липня 1990 р. до червня 1993 р. Він був пов'яза­ний із радикальною трансформацією суб'єктів співробітництва.

З одного боку, інтенсивно відбувався процес об'єднання Німеччини, з ін­шого боку, Україна поступово, але неухильно здобувала державний суверенітет. Не випадково саме ФРН стала першою країною серед провідних держав світу, яка відкрила в Києві своє посольство. Цей період був також осо­бливо важливий з точки зору формування правової бази двосторонніх відно­син, яка була консолідована 9 червня 1993 р. після підписання Декларації про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччина.

• Другий період приблизно тривав з червня 1993 р. до жовтня 1998 р.

Він був пов'язаний із динамічним розвитком двосторонніх українсько-німецьких відносин, наповненням їх конкретним змістом. Водночас накопичувались проблеми, пов'язані насамперед із тогочасною економічною кри­зою в Україні, серйозними диспропорціями структури двосторонньої торгів­лі. Умовний час закінчення цього періоду пов'язаний, насамперед, із внутрішньополітичними змінами в ФРН. В жовтні 1998 р. вперше в історії Німеччини до влади прийшла коаліція соціал-демократів та ­партії зелених, а через рік столиця була перенесена з провінційного Бонну до Берліну. Це навіть дало деяким ана­літикам привід говорити про народження так званої Берлінської республіки.

• Нарешті, третій період українсько-німецького співробітництва почався на межі XXI століття після "помаранчевої" революції в Україні. Його характерними рисами є, перш за все, подальша прагматизація українсько-німецького співробітництва. Поступово на арену двосторонніх політичних відносин виходять нові суб'єкти, такі як структу­ри громадянського суспільства, місцеві муніципальні громади та феде­ральні землі [33, 367-368].

Впродовж 90-х рр. XX ст. українсько-німецький політичний діалог інтенсивно розвивався в декількох вимірах. На найвищому політичному рівні регулярно здійснювались візити представницьких делегацій на чолі з президентом України та бундесканцлером. Наприклад, Гельмут Коль побував в Україні двічі у червні 1993 р. та у вересні 1996 р., а тодішній президент України Леонід Кучма за перший період свого президентства перебував у Німеччині в липні 1995 р., та в 1997 р. У лютому 1998 р. у Києві та Хар­кові побував тодішній президент ФРН Роман Герцог. Також суттєво ва­жливим фактором формування теплого політичного клімату двосторонніх відносин став динамічний міжпарламентський діалог [33, 368].

Депутати Верховної Ради України декількох скликань постійно створювали групи співробітництва "Україна-Німеччина", аналогічні групи функціонували серед депутатів німецького бундестагу. Тим самим конструктивні політичні ініціативи, спрямовані на розбудову партнерських відносин майже відразу втілювались у конкретні законопроекти, а підпи­сані документи без зайвих бюрократичних перепон проходили процедуру ратифікації. Крім того, активний міжпарламентський діалог створює мі­стки між громадянськими суспільствами двох країн.

Характерною особливістю українсько-німецьких політичних відно­син цього часу також стало суттєве розширення кола їхніх суб'єктів. Мо­ва йде насамперед про органи місцевої влади двох країн, різні кола полі­тичної, економічної, наукової, культурної еліти України та Німеччини.

Подібна щільність діалогу спонукала до пошуку нових форм його координації. Свідченням виходу українсько-німецьких відносин на якісно новий рівень стало проведення у травні 1998 р. в Бонні перших українсько-німецьких міжурядових консультацій із усього кола питань як двосторонніх відносин, так і міжнародних проблем [25, 11].

Наприкінці 90-х рр. XX ст. в українсько-німецьких відносинах сформувався ще один стратегічно важливий канал двостороннього співробітництва. Мова йде про створений у лютому 1999 р. німецько-український форум, який був покликаний доповнити офіційний діалог між двома країнами пря­мими контактами між неурядовими та громадськими організаціями. Тобто названа структура по суті повинна сприяти розвитку діалогу між структура­ми німецького та українського громадянських суспільств. Першим позитив­ним наслідком діяльності названого форуму стала активізація співпраці між українськими та німецькими органами місцевого самоврядування.

Наглядним прикладом у цьому контексті є контакти між Дніпропетровщиною та Північною Рейн Вестфалією. У червні 1999 р. в Україні з візитом перебував прем'єр-міністр федеральної зе­млі Баден-Вюртемберг Е.Тойфель [33, 369]. Водночас розвиток партнерських відносин між областями України та федеральними землями Німеччини все ще залишається слабко використовуваним потенціалом двосторонніх відносин.

Важливою складовою двосторонніх відносин є контакти на вищому рівні. 8-9 липня 1999 р. у Києві пройшли другі українсько-німецькі консультації під головуванням тодішнього президента України Л. Д. Кучми та тодішнього федерального канцлера Німеччини Г. Шредера. Канцлер Г. Шредер під тиском "молодшого" коаліційного партнера Партії зелених рішуче вимагав остаточного закриття Чорно­бильської атомної електростанції.

Темою обговорення двох частин німецько-українського та українсь­ко-німецького форумів 15 грудня 1999 р. стала "Україна після виборів: політика, економіка, культура". Учасники дискусії досить оптимістично оцінили перспективу прискорення демократичних реформ та ринкових перетворень в Україні під час другого терміну президентства Л.Кучми.

Тим часом 22 грудня 1999 р. прем'єр-міністром України був призначений В. Ющенко, що німецька сторона сприйняла як позитивний сигнал, який свідчить про готовність України йти курсом реформ та демократії. Під впливом цих сподівань і розвивались українсько-німецькі відносини впродовж всього 2000 р. У січні того року підтиском конституційного референдуму нарешті бу­ла створена правоцентристська більшість у Верховній Раді України [33, 370-371].

В травні 2000 р. під час візиту в Київ міжпарламентської групи "Німеччина-Україна" делегації німецького бундестагу наголошувалось, що Німеччина є для України прикладом тісної роботи парламенту з урядом [33, 371]. Політична стабільність у ФРН гарантується конституційним положенням про те, що опозиція може висловити недовіру уряду, лише якщо вона спроможна сформувати нову більшість.

Водночас німецькі парламентарі висловлювали занепокоєння Ради Європи перспективою швидких змін Конституції України методом прямої демократії, тобто референдумом.

Ще однією пріоритетною темою українсько-німецького діалогу ста­ла проблема закриття Чорнобильської АЕС. Переконатись у цьому укра­їнські депутати мали можливість під час візиту тодішнього Голови Вер­ховної Ради України І.Плюща до ФРН в червні 2000 р. На той час партія зелених, яка є молодшим партнером соціал-демократів по правлячій ко­аліції, не заспокоїлась, пробивши закриття правда протягом 30 років німецьких атомних електростанцій. Німецькі зелені продовжували наполягати на аналогічному процесі в Східній Європі. У цьому контексті перспектива добудови реакторів на Рівненській та Хмельницькій АЕС сприймалась ними негативно. На цьому неодноразово наголошував і лідер партії зелених міністр закордонних справ Йошка Фішер [33, 371-372].

Після того, як Україна взяла курс на закриття ЧАЕС 15 грудня 2000 p., у Берліні за участі В.Ющенко та Г.Шредера відбулась міжнародна конференція країн-донорів, яка зібрала 335,5 млн. євро на побудову модернізованого “Укриття” на ЧАЕС [33, 372].

Ще одним плідним напрямком українсько-німецького співробітництва в політико-правовій сфері в цей час стала фахова допомога Фонду міжнародного правового співробітництва у розробці Цивільного кодексу України. У контексті двостороннього правового співробітництва мова також йшла про консультативну допомогу ФРН у реформуванні системи судочинства в Україні, зокрема адміністративних судів, а також в процесі адаптації вітчизняного законодавства до європейських інтеграційних правових норм.

Місяць культури України в Німеччині в липні 2000 р. закінчився третіми міжурядовими консультаціями на вищому політичному рівні [46, 30]. В цей час обговорювались питання реформування української економіки (зокрема надання Україні в рамках законодавства ЄС статусу країни з ринковою економікою), зовнішньої політики двох країн (в цей час Україна була непостій­ним членом РБ ООН, а німецькі дипломати докладали зусиль по формуван­ню спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС), співробітництва з міжна­родними фінансовими організаціями, питання екології та енергетики, війсь­кового співробітництва, а також низка проблем розвитку діалогу культур та вирішення гуманітарних питань. Консультації проходили в Лейпцигу, що дало привід гово­рити про потребу повернення України обличчям до нових федеральних зе­мель Німеччини, як про невикористаний потенціал двосторонніх відносин.

Фактично з початку 2000 р. після приходу до влади в Росії В.Путіна сут­тєво змінились параметри взаємодії в трикутнику Україна-Росія-Німеччина. Новий російський президент швидко встановив особисті дружні відноси­ни з Г.Шредером. А цей суб'єктивний фактор завжди відіграє особливу роль у розвитку двосторонніх відносин. Вже в серпні 2000 р. була активізована дис­кусія щодо проблем транспортування російського газу до Європи територією України. У жовтні того ж року в Москві за ініціативи “Газпрому” було підписа­но меморандум про створення консорціуму у складі: російського концерну “Газпром”, а також італійської “SNAM”, французької “Gaz de France”, та ні­мецьких “Wintershall”  та “Ruhrgas” [33, 372].

На межі XXI століття новий порядок денний українсько-німецьких відносин визначається як невирішеними питаннями, які лишились у спа­док від першого десятиріччя розбудови двосторонніх відносин, так і нови­ми викликами, пов'язаними з процесом глобалізації та адаптації України до сучасних реалій нової системи міжнародних відносин.

Впродовж першої половини 2001 р. негативним чинником двосторонніх відносин залишався "касетний скандал". Водночас латентна внутрішньополітична криза в Україні, яка стала проявом започаткування досить тривалого періоду відновлення механізмів соціального контролю та суспільної стабілізації після періоду часто не досить системних та непослідов­них реформ, не могла стати приводом для її майже повної ізоляції від європейських справ та розвитку загалом конструктивного політичного діалогу.

На початку червня 2001 р. тодішній голова Верховної Ради України І.Плющ побував із другим за два роки візитом у Німеччині. Під час переговорів, зокрема, було констатовано, що не завжди послідовна робота з наповнення змістом вже наявних домовленостей досить часто призводить до низької ефективності насамперед економічної складової українсько-німецького співробітництва. Німецька сторона вже традиційно наголошувала, що “європейські двері для України відкриті, але від України залежить наскільки широко вони будуть відкриті” [33, 374].

При цьому Україна ще мала визначитись, чи йти їй до об’єднаної Європи разом із Росією. Німецькі аналітики знову заговорили про традиційну політику врахування насамперед інтересів Москви, при чому як з боку Києва, так і Берліна. Адже пожвавлення німецько-російських та українсько-російських відносин пов’язане з політикою президента В.Путіна, який розглядав ці напрямки зовнішньополітичної активності Росії як складові проце­су відновлення її впливу в сучасній системі міжнародних відносин.

Напередодні десятої річниці незалежності України міністри закордонних справ країн "Ваймарського трикутника" - Польщі, ФРН та Франції виступили зі спільною заявою, в якій наголосили, що "завдяки спільним зусиллям розширення ЄС приведе до посилення співробітництва з Укра­їною". Важливою формою цього процесу безумовно стане активізація насамперед двостороннього співробітництва.

Тим часом у червні 2001 р. в Мюнхені відбулось шосте засідання постій­ної українсько-баварської комісії зі співробітництва. Це стало потужним ім­пульсом до активізації всіх напрямків українсько-німецької взаємодії взагалі [33, 374].

Важливою подією українсько-німецьких відносин стали початково призначені на 18 вересня 2001 р. у Криму четверті міжурядові консульта­ції. Але дипломатичний графік порушив теракт у США, який відбувся 11 ве­ресня 2001 р., тому за обопільною згодою ця важлива подія двосторонніх відносин була перенесена, як незабаром з'ясувалось на 6 грудня 2001 р. [33, 375].

До того часу канцлер Г.Шредер був зайнятий визначенням місця Німеччини в глобальній антитерористичній коаліції. Зокрема, він поставив на карту свою політичну кар'єру, коли намагався переконати партнерів по коаліції із партії зелених у необхідності участі сил бундесверу у військовій операції у рамках глобальної війни проти міжнародного тероризму. 16 листопада 2001 р. бундесканцлер із цього питання у бундестазі витри­мав голосування з вотуму довіри.

Нарешті 6 грудня 2001 р. відбувався візит в Україну канцлера Г.Шредера. За період після початку "касетного скандалу" це був перший візит західного політика такого рівня до Києва. Загалом на четвертих українсько-німецьких міжурядових консультаціях відбулись переговори у восьми секціях за основними напрямками співробітництва. Були обговорені проблеми боротьби з міжнародним тероризмом, зміцнення стабільності в Україні на­передодні парламентських виборів, значна увага була приділена відносинам України з ЄС та НАТО. Зокрема, українська сторона наголосила на важливо­сті допомоги Німеччини в реалізації Угоди про партнерство та співробітниц­тво між Україною та ЄС від червня 1994 р., яка має за кінцеву мету набуття статусу асоційованого члена в Європейському Союзі [33, 375].

До найвагоміших результатів візиту слід віднести підписання угоди про реструктуралізацію на 12 років частини боргу (245 млн. дол.) України Німеччині в рамках угоди з Паризьким клубом кредиторів. Це створило умови для відновлення страхування “Гермесом” ризиків німецьких підприємців в Україні. Також з порядку денного фактично була усунена проблема ні­мецького фінансування добудови реакторів Хмельницької та Рівненської АЕС, оскільки кредит на це врешті вирішила виділити Росія. Крім того, сторони підписали спільні заяви про підтримку заходів для підготовки українських кадрів у Німеччині та спільну заяву про співробітництво органів юстиції. Також ФРН виділила 300 тис. марок на зміцнення західно­го кордону України з метою створення перешкод нелегальним емігрантам та криміналу [33, 375-376].

Новий порядок денний українсько-німецьких відносин вихо­дить за рамки суто двостороннього співробітництва та охоплює пробле­ми адаптації України до новітніх тенденцій у розвитку європейського інтеграційного процесу, вирішення проблем глобалізації та формування нової системи міжнародних відносин. Врешті весь комплекс цих проблем виз­начає пріоритети двостороннього співробітництва.

Важливим етапом стали вибори до Верховної Ради України, які відбулися 31 березня 2002 року. Це могло покращити імідж України в Європі та світі. Але знадобились ще три роки та помаранчева революція, аби надання Україні повного статусу країни з ринковою економікою в рамках законодавства Європейського Союзу стало реальністю. Це стало ва­жливим кроком на шляху вступу України до Світової організації торгівлі.

Антракт в українсько-німецькому діалозі було перервано 10 червня 2002 р. за декілька місяців до виборів у Німеччині. Тоді у Петербурзі Л.Кучма, В.Путін та Г.Шредер підписали Спільну заяву щодо потреби створення міжнародного консорціуму з управління мережею українських газо­проводів. У жовтні 2003 р. було висунуто ідею будівництва прямого газопроводу Виборг - Грайфсвальд дном Балтійського моря [33, 376].

Водночас заклопотаність “червоно-зеленої” коаліції після перемоги на вересневих 2002 р. виборах до бундестагу внутрішніми справами, пов'язаними із зростанням безробіття та фактичною економічною реце­сією, сконцентрованість німецької політики цього часу на іракській про­блемі та на погіршенні відносин із США, відсунули німецько-український двосторонній діалог на узбіччя дипломатичного процесу. Зменшилась ін­тенсивність політичних контактів.

21 листопада 2004 р. у Києві розпочались протести проти оголо­шення перемоги у другому турі президентських виборів В.Януковича. Канцлер Г.Шредер з цього приводу неодноразово особисто телефонував президенту В.Путіну. Зокрема, у телефонній розмові 22 листопада, наго­лошувалось, що “Європі потрібна демократична Україна” [28, 68]. Німецька еліта висловлювала свою стурбованість з приводу того, що відкрита боротьба за владу розколює Україну.

Голова Європейської Комісії Ж.Баррозу, коментуючи "помаранчеву" ре­волюцію в Україні, зазначав, що "вирішальним в Україні має бути голос наро­ду". Канцлер Г.Шре­дер, телефонуючи російському президенту В.Путіну, закликав його визнати по­требу проведення "повторного голосування другого туру президентських вибо­рів в Україні" [44, 5]. Верховна Рада України 3 грудня 2004 р. проголосувала за проведення конституційної реформи та відкрила шлях до повторного другого туру 26 грудня 2004 року.

В свою чергу В.Ющенко зазначав, що в новітній історії Європи "помаранчева революція в Україні є найважливішою подією після падіння Бер­лінського муру". Німецька позиція з цього приводу була не такою романтичною, а суто прагматичною. В свою чергу Г.Коль різко критикував надто лояльну позицію канцлера Г.Шредера щодо Росії.

Врешті Німеччина вітала перемогу 26 грудня 2004 р. на президентських виборах в Україні В.Ющенка. 9 березня 2005 р. Президент України В.Ющенко виступив у німець­кому бундестазі. На його думку, Європа без України повністю не уком­плектована. Водночас новий український лідер визнав, що співробітництво з Росією не блокуватиме інтеграцію до ЄС, адже сприятиме зміцненню стабільності, безпеки та демократизації Східної Європи [33, 379-380].

Надії на нову якість українсько-німецького діалогу з'явилися в умовах «помаранчевих» подій. Проте вже в лютому 2005 р. відбувся скандал з махінаціями при видачі віз громадянам України в посольстві ФРН. В результаті корупції в німецькому консульстві в Києві за декілька років в Німеччині осіли близько 10 тисяч українських нелегалів. У результаті замість спрощення візового режиму з Німеччиною громадяни України отримали декілька додаткових посередницьких фірм, які роблять свій напівлегальний бізнес на отриманні шенгенських віз.

8-9 березня 2005 р. відбувся робочий візит у ФРН тодішнього Президента України В.А.Ющенка, в рамках якого він провів переговори з Федеральним канцлером Німеччини Г.Шредером, Федеральним президентом Х.Кьолером, Головою Німецького Бундестагу В.Тірзе, Віце-канцлером, Федеральним міністром закордонних справ Й.Фішером, а також провідними представниками політичних та ділових кіл ФРН. Президент України виступив на пленарному засіданні Німецького Бундестагу. Важливим результатом візиту стала зроблена під час переговорів та оприлюднена на спільній прес-конференції заява Федерального канцлера Німеччини Г.Шредера щодо підтримки з боку ФРН євроатлантичних прагнень України [44, 4].

В травні 2005 р. знову відбувся День України в бундестагу. Проте змістовних практичних результатів від цих заходів було мало.

18 вересня 2005 р. відбулися дострокові вибори німецького бундестагу, Причиною німецьких дострокових виборів було те, що спроби соціал-демократів і партії зелених реформувати німецьке соціальне ринкове господарство не знайшли розуміння ні в середині опозиції, ні серед виборців. За підсумками голосування бундесбюргеров виявилось, що ні соціал-демократи з партією зелених, ні християнські демократи з вільними демократами не можуть створити нову стабільну правлячу коаліцію. Тому знадобилося близько місяця, щоб соціал-демократи і християнські демократи в ім'я національних інтересів Німеччини домовилися про формування «великої» коаліції. Її очолила лідер християнських демократів Ангела Меркель. Українська еліта відразу поклала на неї величезні надії [55, 38].

16 листопада 2005 р. на парламентських слуханнях «Співпраця України і Німеччини на шляху України в ЄС» у Верховній Раді висловлювалися сумнівні прогнози щодо того, що новий канцлер Ангела Меркель проводитиме менш «русофільську політику». У грудні 2005 р. новим послом України у ФРН став Ігор Долгов.

Вже в лютому 2006 р., тобто після першої українсько-російської «газової війни», міністр закордонних справ Німеччини соціал-демократ Франк-Вальтер Штайнмайер відверто виразив заклопотаність політичною нестабільністю в Україні. Скоро екс-канцлер Герхард Шредер (не дивлячись на протести колишніх партнерів по коаліції з партії зелених) офіційно очолив Балтійський газотранспортний консорціум [50, 41].

Після формування «антикризової коаліції» на чолі з Віктором Януковичем в липні 2006 р. новим німецьким послом в Україні став Райнхард Шеферс. Він починав кар'єру ще в посольстві ФРН в СРСР, тому були надії, що теоретичне знання пострадянських реалій допоможе йому просувати німецькі інтереси в Україні.

3-4 жовтня 2006 р. тодішній президент Ющенко відвідав Берлін з робочим візитом, де отримав премію «Квадрига» за минулі заслуги часів Помаранчевої революції. Проте канцлер Ангела Меркель тоді не знайшла часу на особисту зустріч. Це було недобрим сигналом перед початком головування Німеччини в ЄС в першому півріччі 2007 р.

Найгірші очікування підтвердив офіційний візит Віктора Ющенка у ФРН 8-10 лютого 2007 р. Стратегічний прорив в німецькому напрямі Україна зробити так і не змогла. Після того, як 27-28 лютого 2007 р. в Берліні побував тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович, німецькій стороні стало ясно, що розбіжності всередині виконавчої влади України навряд чи сприятимуть розквіту німецько-української співпраці.

16 вересня 2008 року під час робочого візиту до ФРН тодішній міністр закордонних справ В. Огризко зустрівся з головою Комітету у закордонних справах Бундестагу Р. Поленцем та членами комітету М. Бек, В. Хойєром, Г. Вайскірхеном. Переговори були присвячені питанням безпеки на євроатлантичному просторі. Німецькі політики зазначили, що у ФРН поділяють стурбованість України щодо розвитку безпекової ситуації у Східній Європі, а також висловили готовність до активнішої двосторонньої взаємодії України та Німеччини на міжпарламентському, міжурядовому рівні й у рамках міжнародних організацій.

Урядова «велика коаліція» ФРН дотримувалася суто прагматичного курсу в східноєвропейській політиці. Водночас реалізації українського потенціалу зв’язків із ФРН усе ще перешкоджають відчутний дефіцит кадрів і відсутність чіткої продуманої стратегії України на шляху інтенсивного розвитку українсько-німецького співробітництва у всіх сферах міждержавних відносин.

Політична нестабільність в Україні і жорстка боротьба за владу між провідними партіями протягом останніх років значно вплинули на авторитет нашої держави у світі. Не викликає довіри й нестабільне українське законодавство, постають труднощі перед підприємствами з іноземним капіталом, спільними українсько-німецькими підприємствами. Все це певною мірою відлякує потенційних інвесторів або викликає в них недовіру. Непроведення політичних консультацій між Україною та Німеччиною на вищому рівні, активна протидія А. Меркель приєднанню України до Плану дій щодо членства в НАТО на саміті альянсу в Бухаресті дали підстави думати про певне «охолодження» українсько-німецьких відносин і перспективи наближення України до ЄС.

Після перемоги на президентських виборах в Україні 2010 року В. Януковича можна вважати, що епоха «помаранчевої революції» закінчилася.

30 серпня 2010 року Президент України В.Янукович здійснив офіційний візит до Німеччини, де мав насичену програму зустрічей, у тому числі, з керівництвом країни та представниками німецького бізнесу. Це був його дебют до Берліну в якості глави держави, однак як офіційна особа В.Янукович вже відвідував німецьку столицю в лютому 2007 р. у складі української делегації, перебуваючи тоді на посаді прем’єр-міністра, як зазначалося вище.

Якщо говорити про результати візиту, то найважливішим серед них можна назвати те, що діюча українська влада з одного боку та німецьке керівництво з іншого визначили свої позиції у ключових питаннях розвитку двосторонніх відносин. 

Важливо відзначити, що не тільки Київ, але й Берлін мають взаємний інтерес до співпраці. З точки зору України, Німеччина є впливовим гравцем на європейському просторі, в тому числі, у призмі євроінтеграційних прагнень Києва та питаннях співпраці Україна-ЄС в політичній сфері. Крім того, ФРН залишається одним із найбільших зовнішньоекономічних партнерів України – офіційно другим після РФ. За даними Держкомстату, товарообіг між Україною і ФРН у 2009 р. сягнув 5,1 млрд доларів США[1]. Що стосується інвестицій, то за підсумками першого півріччя 2010 р., Німеччина вклала в економіку України приблизно 6,62 млрд доларів США[2] (тобто ФРН займає другу сходинку в інвестиційному рейтингу після офшорного Кіпру).

Тож, не дивно, - публіцистика що українська делегація в Берліні мала розширений склад: окрім президента була представлена ще віце-прем’єром з питань економіки С.Тігіпком, главою МЗС К.Грищенком, МВС - А.Могильовим, Міністром палива та енергетики Ю.Бойком, представниками інших міністерств та відомств, главою Адміністрації Президента С.Льовочкіним. Це зайвий раз підкреслює, що для Києва питання співпраці з Берліном залишається дуже важливим. Сам же В. Ф. Янукович перед відбуттям до ФРН у інтерв’ю німецькій газеті "Frankfurter Allgemeine Zeitung" зазначив, що в розмовах з німецьким керівництвом хотів би продемонструвати "проведення Києвом відкритої політики по відношенню до сусідів", а також необхідність "бути стабільними та надійними партнерами".

З боку Німеччини інтерес у співпраці з Києвом також не обмежується єдиним пунктом. По-перше, офіційний Берлін зацікавлений в тому, щоб Україна як одна з найбільших держав Східної Європи зберігала свою соборність на тлі реалізації в ній самій численних сценаріїв, які наносять лінії розколу всередині суспільства. Сюди також можна віднести антиукраїнські тези щодо територіальної належності Криму, Закарпаття, Буковини тощо. Адже ФРН, яка без перебільшення має провідні позиції в ЄС, відчуває відповідальність за безпекову ситуацію на кордонах Євросоюзу й, таким чином, як впливовий гравець має запобігати подібним проявам. 

Другий і, напевне, найбільш актуальний інтерес Берліна полягає в тому, щоб забезпечити безперебійний транзит російського газу до ЄС.  Газове питання стало одним із центральних на зустрічі В.Януковича та А.Меркель. Розглядалися, зокрема, перспективи модернізації газотранспортної системи (ГТС) України, яка наразі залишається ключовою транзитною державою у ланцюгу постачання "блакитного палива" зі Сходу в країни ЄС. Українська сторона висловила зацікавленість у німецьких інвестиціях у цій сфері. На що федеральний канцлер ФРН відповіла: "Український газовий сектор потребує реформування. І німецький бізнес, безумовно, зацікавлений в інвестиціях в українську енергетичну сферу". Для реалізації цієї мети сторони домовилися провести вже скоро українсько-німецький енергетичний форум, на якому розглядатиметься, в т.ч. перспектива участі ЄС і безпосередньо Німеччини в модернізації української ГТС. 

Поки що інформації про дати, формат, питання, які розглядатиме цей форум, немає. Однак за практикою, подібного роду заходи є лише вершиною великого обсягу копіткої роботи, розробок та узгоджень конкретних проектів зусиллями заздалегідь створеної двосторонньої комісії. Потенційні інвестори, скажімо, німецькі компанії та банки на форумі мають лише ознайомитися з уже готовими проектами, що пропонуються для інвестування. 

Утім вірогідно, майбутній українсько-німецький форум розглядатиме дороблену версію низки проектів, які були представлені в березні минулого року на Міжнародній інвестиційній конференції з питань модернізації газотранспортної системи України. Тоді зазначалося, що розроблені проекти спрямовані на "покращення технічної ефективності ГТС та рівня впливу на навколишнє середовище, запровадження сучасних технологій, а також, як наслідок - підвищення пропускної спроможності системи". Іншими словами вони передбачають, зокрема, проведення діагностики технічного стану трубопроводів, заміну труб на окремих ділянках, газокомпресорних станцій тощо. 

Німеччина ж, незважаючи на те, що бере на себе чимале фінансове навантаження, має і свою вигоду, а точніше – гарантії. Так, для Берліна це, по-перше, питання надійності роботи газотранспортної магістралі. По-друге, ФРН, вкладаючи інвестиції в модернізацію української ГТС, автоматично збільшує свою вагу в процесі визначення "правил гри" щодо постачання газу з РФ до Європейського Союзу. В принципі, німці ніколи не приховували свого інтересу до цього. Інша справа, що вони не робитимуть цього за будь-якої ціни. 

З огляду на досягнуті під час візиту домовленості, схоже, найбільш перспективною для залучення німецьких інвестицій, наразі виглядає газотранспортна галузь України, хоча цей напрям потребує ретельного опрацювання. Але на цьому пошук інвесторів не завершився. В.Янукович неодноразово у своїх виступах перед представниками німецької політичної та бізнес-еліти закликав інвестувати в Україну. 

За оцінкою німецьких експертів, український лідер навіть залишив після себе позитивне враження, запевнивши, що зуміє стабілізувати Україну й провести реформи. Але водночас, як зазначається, існує й чимало критичних голосів. Тож Януковичу навряд чи вдалося переконати німецький бізнес інвестувати в українську економіку, стверджують на Заході. Адже головною умовою для цього є наявність додаткових гарантій, які можуть бути забезпечені лише через проведення відповідних реформ в Україні в економічному секторі, законодавчій сфері тощо. Київ має завойовувати довіру іноземних донорів. І в цьому контексті для західних інвесторів окрім всього залишається як мінімум "незрозумілою" роль олігархічних структур у моделі української державної влади. Не менш важливою є також проблема високого рівня корупції в Україні, що "відлякує" будь-яких західних інвесторів. 

До результативних моментів візиту можна також віднести підписані домовленості щодо налагодження двосторонньої співпраці на міжвідомчому рівні. Зокрема, МВС обох країн уклали угоду про боротьбу з оргзлочинністю та міжнародним тероризмом. Вона передбачає, зокрема, прямий обмін оперативною інформацією між правоохоронними органами з метою подолання транснаціональної злочинності й тероризму. Мінпраці та соцполітики уклало угоду про соціальне забезпечення. Найпрестижніші вищі навчальні заклади країн – КНУ ім. Шевченка та Вільний університет Берліна – документально домовилися про обмін студентами й викладачами. 

Отже, які перспективи чекають на розвиток українсько-німецьких відносин? Очевидно, співробітництво поступово розвиватиметься. Насамперед, у газотранспортному секторі, який по-своєму є взаємоцікавим фактором для обох сторін. Можна очікувати й посилення співпраці між правоохоронними органами. Особливо актуальним це стає в контексті перспективи проведення в Україні Євро-2012. Є певні успіхи в культурній та науково-освітній сферах. А от із вливанням німецьких інвестицій в українську економіку, напевне, слід почекати. Це питання залежить, скоріше, не від аргументів та обіцянок, а від реальної ситуації в Україні, яка потребує проведення цілого комплексу реформ. 

Німеччина бажає не лише сприяти розвитку двосторонніх політичних, економічних і культурних відносин з Україною, а й зробити все можливе, аби демократичні соціально-політичні реформи в країні стали необоротними.