Німеччина у структурі європейського співробітництва

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень……………………………………………………...

Вступ……………………………………………………………………………….

Розділ I Структура та особливості європейського співробітництва

1.1. Співробітництво у системі міжнародних відносин: теоретичні засади та концепції…………………………………………………………………………...

1.2. Організаційні форми, сутність та еволюція співробітництва у Європі…………………………………………………………………………….

Розділ II Зовнішня політика ФРН у сучасній структурі європейського співробітництва

2.1. Роль та місце ФРН в Європейському Союзі…….………………………….

2.2. Північноатлантичний альянс і Німеччина: особливості партнерства……………………………………………………………………

2.3. Участь Німеччини в регіональних організаціях європейського простору (ОБСЄ, РЄ)?????????????????????????????????????????? (не має потреби у цьому розділі, якщо немає достатньо інформації)

Розділ III Місце України у зовнішньополітичних стратегіях Німеччини

3.1. Сучасний стан українсько-німецьких відносин…………………………..

3.2.Позиція Німеччини щодо європейської інтеграції України……………………………………………………………………

Висновки…………………………………………………………………………

Список використаних джерел…………………………………………………..

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

БВВ Бюро з вільних виборів

БДІПЛ Бюро з демократичних інституцій та прав людини

Євроатом Європейське співтовариство з атомної енергії

ЄЕС Європейське економічне співтовариство

ЄОВС Європейське об’єднання з вугілля і сталі

ЄПБО Європейська політика безпеки і оборони

ЄС Європейський Союз

ЗЄС Західноєвропейський Союз

КВПО Комітет високих посадових осіб

НАТО Організація Північноатлантичного договору

НБСЄ Нарада з безпеки та співробітництва у Європі, з 1995 року -

ОБСЄ Організація з безпеки та співробітництва у Європі

ОВД Організація Варшавського договору

ООН Організація Об’єднаних Націй

ПДЧ План дій з підготовки до членства в НАТО

ПРО Протиракетна оборона

РБ ООН Рада безпеки Організації Об’єднаних Націй

РЄ Рада Європи

РЄАП Рада євроатлантичного партнерства

РМЗС Раді міні­стрів закордонних справ

СДПН Соціал-демократична партія Німеччини

СЗПБ Спільна зовнішня по­літика і політика безпеки

СПВБ Спів­праця у галузі права та внутрішньої безпеки

ЦПК Центр попередження конфліктів

ЦПСЄ Центральна, Південна та Східна Європа

ЦСЄ Центрально-Східна Європа

ISAF International Security Assistance Force

Треба писати українською всі скорочення:

МССБ - Міжнародні сили сприяння безпеці

ВСТУП

У 90-і роки ХХ століття об'єднана Німеччина проводила свою зовнішню політику в радикально змінених міжнародних умовах. Вони обумовлені об'єднанням і значним посиленням німецької держави, порушенням колишньої рівноваги в Європейському співтоваристві (в самій організації – тоді з великої, якщо ні – то з маленької треба писати), дезінтеграцією СРСР, утворенням політичного вакууму в Центральній і Східній Європі. Німеччина успішно скористалася цими сприятливими для себе умовами для переходу до нової зовнішньої політики, що адекватно відповідає її економічній потужності і зростаючому міжнародному політичному впливу.

Нова зовнішня політика Німеччини починає свій відлік у системі координат і цінностей колишньої ФРН - європейської інтеграції, атлантизму, забезпечення європейської безпеки. Окрім того, Німеччина заявляє про збереження лояльності союзам, організаціям, цінностям і зовнішньополітичній практиці, що визначала її поведінку в період до об'єднання. У той же час простежуються претензії Німеччини на лідерство у міжнародному співтоваристві та системі західних союзів і міжнародних організацій. Раніше членство в цих організаціях було для неї інструментом забезпечення рівноправності та мало формальний характер через обмеження, що накладалися суверенітетом. Тепер Об'єднана Німеччина пов'язує з ними злам колишньої ієрархії відносин і своє владно-політичне посилення на міжнародній арені.

На початку 90-х років ХХ століття ФРН збільшує зовнішньополітичну активність у процесі відстоювання свого права на національну "нормальність" і міжнародну відповідальність. Це означає підведення риски під нацистським минулим, відмову від колишніх самообмежень і забезпечення оперативного простору для нової зовнішньої політики. У партнерів і союзників Німеччини ці процеси викликають суперечливі почуття. З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від продовження "їзди на підніжці" – це публіцистичний стиль, а не науковий, вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу загальним цілям. З іншого боку, партнери і союзники побоюються, що узяття на себе Німеччиною великих зобов'язань і відповідальності зміцнить її позиції європейського лідера, але зашкодить їх власним інтересам. Такі підозри посилюють недовіру до Німеччини і спонукують її партнерів по ЄС (передусім Францію і Великобританію) проводити модернізовану політику рівноваги.

При імплементації нової зовнішньої політики Німеччина ефективно використовує свою економічну міць, значні фінансові ресурси, зростаючий вплив у міжнародних організаціях, свої можливості найбільшого кредитора держав, які потребують фінансової допомоги з метою реалізації необхідних соціально-економічних реформ. У той же час, щоб не опинитися в ізоляції і використовувати західні структури як опору й інструмент легітимації своїх зовнішньополітичних дій, Німеччина змушена була враховувати наявність значного потенціалу недовіри до себе в зовнішньому світі.

Актуальність теми дослідження визначається статусною особливістю Німеччини у системі регіональних взаємозв’язків як провідного гравця в Європейському Союзі та високим ступенем впливу на процеси розширення і поглиблення європейської інтеграції. Німеччина є впливовою економічною потугою, членом "сімки" (вже «вісімки» - РФ приєдналася у 1997 році) високорозвинених індустріальних держав, провідною силою у європейському фінансово-економічному і політичному союзі (ЄС мається на увазі?), впливовим членом європейських і трансатлантичних структур, найважливішим партнером США по НАТО. Спираючись на цей потенціал і свою роль, що підсилилася на світовій арені, сучасна Німеччина з 1990 р. починає формувати нову зовнішню політику. Ця політика впливає на міжнародно-політичні та світогосподарські процеси.

Європейська політика об’єднаної Німеччини є політично значимою для України у контексті її прагнення інтегруватися в Європейський Союз. ФРН є важливим партнером України у процесі її поступового входження до  західноєвропейських та атлантичних інституцій. ми вже не інтегруємося в НАТО, а серед європейських інституцій залишається ЄС, про який згадується в попередньому реченні, тому говорити про це в наступному реченні недоречно. Можливо варто в другому реченні прописати про Німеччину як важливого партнера України в різних сферах: перерахувати в яких тощо.

Стан наукової розробки. Потрібно прописати :

Весь спектр зовнішньополітичних аспектів ФРН знаходить своє висвітлення в численних роботах в першу чергу російських (ПІБ в алфавітному порядку) та німецьких (ПІБ в алфавітному порядку) авторів. Існує також ряд досліджень як європейських науковців (ПІБ в алфавітному порядку), так і американських (ПІБ в алфавітному порядку). Що стосується українських праць на цю тематику, то, безумовно, слід зауважити, що їх кількість набагато менша, таким чином, повністю висвітлити те чи інше питання, спираючись лише на творчі доробки українських авторів, практично неможливо.

Під час написання цієї роботи було проаналізовано та опрацьовано широке коло наукових публікацій, монографій, періодичних видань, різні за своєю політичною спрямованістю, науковою цінністю, методами дослідження, висновками і рекомендаціями, глибокий аналіз яких дає змогу розділити умовно їх на такі групи:

1. Публікації провідних українських науковців (А. І. Кудряченко, С. В. Кондратюк, В. В. Копійка), що об’єктивно оцінюють реалії сучасної системи європейського співробітництва і місце в ній ФРН, чітко окреслюючи перспективи подальшої зміни її зовнішньої політики. Серед публікацій, присвячених концептуальним засадам німецької зовнішньої політики, необхідно відзначити монографічне дослідження українського науковця Мартинова А. Ю. “Об'єднана Німеччина: від "Боннської" до "Берлінської" республіки (1990 - 2005 рр.)”. Аналізу формування та реалізації європейської політики ФРН та її стосунків з європейськими державами, у тому числі і з Україною, присвячена монографія Кривоноса Р. А. “Німеччина у структурі європейської співпраці”.

2. Численні праці російських дослідників (ПІБ в алфавітному порядку) присвячені детальному розгляду зовнішньополітичних напрямів ФРН. Російські вчені при дослідженні ролі Німеччини у системі європейського співробітництва виходять з того, що Берлін для Москви є передусім ….

3. Роботи американських (ПІБ в алфавітному порядку) та британських (ПІБ в алфавітному порядку) геополітиків, більшість з яких присвячена (1) розробці майбутніх сценаріїв розвитку подій на Європейському континенті та відповідно визначенню участі в цих процесах ФРН; (2) розгляду геополітичних/геоекономічних схем суперництва Німеччини і _______ за домінування у регіоні. В дослідженнях формулюється ідея про те, що …...

4. Також, безумовно, слід виділити праці власне німецьких науковців (ПІБ в алфавітному порядку), які висвітлюють процес еволюції розвитку зовнішньополітичної стратегії ФРН крізь призму її концептуального/доктринального забезпечення.

Аналізуючи перелік періодичних видань, які були використані у цій роботі, варто відзначити низку українських аналітичних видань, таких як: “Політика та час” (нині “Зовнішні справи”), “Стратегічна панорама”, “Стратегічні пріоритети”, “Дослідження світової політики” та російських: “Международная жизнь”, “Азия и Африка”, “Международная экономика и международные отношения”, “Международное военное обозрение”, “Военная мысль”. (Викреслити зайве або додати нове) Важливими для розуміння цілей і позиції Німеччини у міжнародних відносинах є офіційні виступи й інтерв’ю провідних політиків ФРН.

Вивчаючи наявний досвід вивчення цього питання, зазначимо різноманітність та диференційованість у підходах щодо визначення місця та ролі ФРН у системі європейського співробітництва. Таким чином, саме відсутність комплексного (універсального) підходу до визначення ключових напрямів, принципів та механізмів реалізації зовнішньої політики ФРН у вітчизняній політичній науковій думці обумовила формулювання ключового наукового завдання магістерського дослідження – на підставі аналізу змін, що відбулись у зовнішній політиці ФРН, з урахуванням сучасних геополітичних реалій, що склались на Європейському континенті, окреслити перспективи подальшого розвитку українсько-німецької взаємодії та надати відповідні рекомендації щодо інтенсифікації двосторонньої співпраці.

Метою бакалаврської магістерської роботи є аналіз процесів реалізації Федеративною Республікою Німеччиною її зовнішньополітичних інтересів у системі європейського співробітництва.

Поставлена мета обумовила такі завдання:

Зазначена мета окреслює коло таких завдань:

• на основі критичного аналізу основних напрямів сучасної теорії міжнародних відносин з’ясувати значення співробітництва у міждержавних стосунках в Європі;

• визначити місце  ФРН у структурі європейського співробітництва;

• виявити особливості сучасної європейської політики ФРН, а саме її ключової складової - співробітництва Німеччини з ЄС та НАТО;

• проаналізувати сучасний стан українсько-німецьких відносин та сформулювати конкретні рекомендації щодо інтенсифікації українсько-німецького співробітництва в контексті інтеграції нашої держави до Європейського Союзу.

Об’єктом дослідження є сучасна система європейського співробітництва. 

Предметом дослідження - зовнішня політика ФРН‚ зокрема методи і засоби‚ за допомогою яких Німеччина реалізовує власні національні інтереси з метою збереження її впливу на процеси, що мають місце в оновленій архітектурі європейського співробітництва.

Основна мета і завдання визначили методи дослідження. Методологічну основу роботи складають загальнонаукові методи дослідження: системний, структурно-функціональний, метод компаративного аналізу.

Застосування системного методу простежується у всій роботі і обґрунтовується потребою чіткого виокремлення ширшого поняття «зовнішня політика ФРН у сучасній системі європейського співробітництва» та вужчого «ключові напрями зовнішньополітичної стратегії Німеччини в умовах трансформацій сучасної архітектури загальноєвропейської системи безпеки».

Використовуючи структурно-функціональний метод автор розглядає різні рівні/виміри реалізації зовнішньої політики ФРН: (1) взаємодія в рамках ЄС; (2) співпраця в межах НАТО; (3) співпраця Німеччини з Україною.

Метод компаративного аналізу використовувався при проведенні порівняльного аналізу позицій ФРН щодо подальших перспектив розвитку ЄС, НАТО та можливостей для поглиблення співпраці Берліна з Києвом.

В магістерській роботі також застосовуються узагальнення, синтез, індукція та дедукція. При розв’язанні різних завдань дослідження автор звертається до низки спеціально-історичних методів: історико-генетичного, історико-порівняльного, проблемно-хронологічного та статистично-аналітичного. Зокрема, ці методи використовувались при дослідженні еволюції змін у зовнішньополітичній стратегії ФРН на сучасному етапі крізь призму розвитку трансформаційних процесів у системі європейського співробітництва, а також вивчення процесу становлення та розвитку зв’язків Німеччини з Україною.

В цілому при дослідженні процесів реалізації сучасної зовнішньої політики ФРН використовувався кожен з наведених методів та методичних засобів. Разом з тим, лише їх комплексне застосування може забезпечити всебічний та цілісний аналіз цієї проблеми.

Хронологічні рамки дослідження - 1990 – квітень 2009 грудень 2010 рр. - з падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 року та приєднання колишньої Німецької Демократичної Республіки до Федеративної Республіки 3 жовтня 1990 року до змін у зовнішньополітичній стратегії ФРН, які пов’язані з розробкою нових підходів щодо реалізації східної політики Німеччини внаслідок результатів саміту НАТО в Бухаресті (2008 р.) та формулюванням оновленої позиції Берліну щодо подальших перспектив розширення ЄС та НАТО на Схід після прийняття Лісабонського договору ЄС та нової Стратегічної концепції НАТО (вказати дати документів відповідно).

Структура дослідження. Бакалаврська робота складається зі вступу‚ трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Структура та обсяг роботи. Структура роботи обумовлена її метою та завданнями. Загальний обсяг дослідження становить ___ сторінок. Магістерська робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, 3 розділів, висновків, списку використаної літератури, який нараховує ____ джерел.

РОЗДІЛ I СТРУКТУРА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

1. Співробітництво у системі міжнародних відносин: теоретичні засади та концепції

Незалежні держави не розвиваються у вакуумі, вони взаємодіють один з одним, впливаючи на розвиток світової політики. Тобто держави діють у сфері міжнародних відносин. Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних й інших зв'язків і взаємин між суб'єктами, що діють на світовій арені.

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного центрального ядра влади й керування. Вони будуються на принципі поліцентризму й поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль грають стихійні процеси й суб'єктивні фактори. Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому зіштовхуються й взаємодіють на різному рівні різні сили: державні, військові, економічні, політичні, суспільні й інтелектуальні [12, с.157]. (с не потрібно писати – виправити в усій роботі)

Міжнародні відносини пройшли тривалий історичний шлях. Вони виникли кілька тисячоріч назад, одночасно з появою держав і розвивалися на всіх континентах. Однак у зв'язку з відносно швидким ростом економічної й військової моці європейських країн, і особливо після великих відкриттів кін. IV – поч. XVI ст., почалася колонізація європейськими ділками й урядами країн і регіонів в Африці, Латинській Америці, в Азії, а також Австралії, які втратили самостійну роль (якось грубо сформульовано) в міжнародних відносинах, перестали бути суб'єктами міжнародних відносин і перетворилися в об'єкти політики ряду країн Європи.

Найважливішим елементом міжнародних відносин протягом сторіч були протиріччя між капіталістичними країнами, а з кін. XIX ст. - поч. XX ст. - протиріччя між імперіалістичними країнами (якими країнами?) – не треба оперувати категоріями радянської науки. Починаючи із часів Американської революції кін. XVIII ст. і до наших днів відбувалася боротьба народів колонізованих країн за своє звільнення. У підсумку до кін. XX ст. у світі зложилася склалася система більш-менш самостійних держав, які вступають між собою в міжнародні відносини. Якщо протягом століть характер і зміст міжнародних відносин визначалися інтересами панівних класів різних держав, то в останні десятиліття, із зростанням взаємозалежності й взаємовпливу країн, розвитком світового ринку й міжнародного подолу праці міжнародні відносини почали усе більше визначатися загальнолюдськими інтересами. Такий поворот (русизм) у міжнародних відносинах був пов'язаний з розвитком науково-технічної й науково-технологічної революцій, наслідком яких були інтенсифікація обміну інформацією, створення інфраструктур, що охоплюють великі регіони [22, С. 231].

Можна класифікувати міжнародні відносини. Є різні підходи до вирішення цього питання. У марксистській літературі типологія міжнародних відносин проводиться відповідно до суспільно-класових критеріїв, відповідно до типу суспільно-економічної формації. Тут виділяються рабовласницькі, феодальні, капіталістичні й соціалістичні міжнародні відносини. Близька до цієї типологія опирається на положення, що в кожній історичній епосі відмінними є сутність і специфіка міжнародних відносин. Основним критерієм даної типології є спосіб прояву класових відносин на дві основні групи:

перша група - класово-однорідні відносини, які можна назвати класово-гомогенними: феодальні, капіталістичні, соціалістичні;

друга група - міжнародні відносини, неоднорідні в класовому відношенні - гетерогенні (перехідні). Тут можна виділити типи: феодально-капіталістичний, капіталістично-соціалістичний і тип міжнародних відносин з антиімперіалістичною орієнтацією.

Широке визнання отримала типологія, міжнародних відносин по характерних типах міжнародних дій. Відповідно до цього критерію виділяють чотири основні моделі домінування у світі, і міжнародні відносини будуються на цих моделях:

• класичний багатополюсний світ;

• двополюсний (біполярний) світ - світ з домінуванням двох держав або систем держав;

• однополюсний світ;

• наддержавний світ (безполюсний).

Тип міждержавних відносин у таких світах може розрізнятися:

а) війна,

б) холодна війна,

в) мирне існування,

г) неприєднання,

д) співробітництво.

У широкому змісті всі міжнародні відносини можна підрозділити на два основних типи:

• відношення відносини суперництва;

• відношення відносини співробітництва.

Вивчаючи процеси міжнародного співробітництва, політична наука реально показала можливість припинення перегонів озброєнь і встановлення міцного миру на планеті.

Міжнародне співробітництво – це також і загальна для всіх потреба в вирішенні глобальних проблем, що загострюються: забруднення навколишнього середовища, руйнування озонової оболонки Землі, виснаження природних ресурсів, міжнародний тероризм й ін. У сучасних умовах окремі держави просто не в змозі поодинці вирішувати такого роду проблеми [22, С. 139-140].

Міжнародні відносини як сукупність інтеграційних зв'язків між державами, міждержавними організаціями, партіями, приватними особами різних держав є те середовище, де реалізуються принципи зовнішньої й міжнародної політики. Але без вивчення поглядів та ідей різних напрямків та шкіл у історії міжнародних відносин неможливо повністю осягнути сучасний розвиток міжнародного співробітництва.

Міжнародна політика являє собою складне і комплексне явище, аналіз якого можливий лише за умови ідеального розбиття його на складові час­тини та конструювання абстрактних моделей, що являють собою спрощене віддзеркалення реальності. Один із способів створення моделей міжнарод­ної політики базується на системному підході. Відповідно до нього, міжна­родну політику можна розглядати як складну, відносно автономну, систему навколишнього світу.

У науці не сформувалося єдиної думки про характер структури міжнародної системи. Існує декілька теоретичних підходів щодо того, яким чином побудована структура системи міжнародних відносин. Умовно їх можна поді­лити на три головні напрямки - реалістичний (представники якого, що дослі­джують міжнародну політику на основі системного підходу, частіше нази­вають себе неореалістами), неоінституціалістський та конструктивістський [57, 31]. У рамках цих теоретичних парадигм було створено ряд моделей структури міжнародної системи. Розглянемо найважливіші з них.

Неореалістична модель Кеннета Уолтса виходить із того, що структура міжнародної системи складається виключно із відносин держав між собою (так звані interacting units). Структура є чимось більшим, ніж просто сумою елементів, тобто держав. Завдяки взаємодії держави стають акторами і у той же час частиною структури системи, яку вони самі ж створюють.

Держави намагаються максимально реалізувати свої цілі у рамках міжна­родної системи. Проте можливості кожної із них обмежені діяльністю інших міжнародних акторів. Конкуренція держав у рамках міжнародної системи знищує ті з них, які є менш пристосованими до системних вимог, а також змушує інші протистояти одна одній у розподілі таких спільних благ, як безпека, економічні переваги тощо [18, 21]. Таким чином, струк­тура міжнародної системи для К.Уолтса є не чим іншим, як розподілом пев­них матеріальних можливостей між політичними акторами за умов відсутнос­ті централізованої монополії на владу [3, 59].

Держави не є рівними за своєю величиною, багатством, силою тощо. Тобто, хоча держави не відрізняються у своїх функціях, проте мають різні можливості. Структура змінюється у відповідності до розподілу можливостей між державами. Метою держав за таких умов є покращити або хоча б зберегти свою позицію у міжнародній системі. Позиція держав розгля­дається як певне обмежене благо, оскільки не можна бути одночасно пере­можцем і переможеним. Тому, якщо дозволити іншим державам отримати додаткові переваги, це неминуче принесе шкоду власній. А, отже, логіка між­народної системи полягає у тому, що держави намагаються врівноважити потенціал одна одної та не допустити отримання іншими значних переваг.

Із цього випливає принцип відносних здобутків (relative gains), який стверджує, що роль окремої держави у міжнародній системі може бути визначена виключно у її співвідношенні до ролі інших держав. Якщо спробувати визна­чити вплив держави за певними індикаторами, наприклад, чисельністю збройних сил, розмірами ВВП, абсолютні значення цих показників нічого не скажуть про її роль у міжнародній системі. Тому держави зацікавлені швидше у відносних здобутках, ніж у абсолютних.

Держави бояться отримання додаткових переваг іншими як у відносинах із противниками, так і при співробітництві із союзниками. Врахування можливості отримання відносних здобутків іншим актором зменшує готовність держав співпрацювати одна із одною.

К. Уолтс абсолютизує принцип відносних переваг як свого роду фундаментальне пояснення поведінки держав на світовій арені. Але не варто забувати, що у реальності цей принцип обмежується різноманітними умовами. Зокрема, у відповідності до теорії ігор, чим більшою є кількість кооперуючих акторів, тим меншою є можливість отримання односторонніх переваг кожним з них. Крім того, можливість здобутків у одній сфері може зменшувати у актора відчуття гіркоти втрат у інших сферах. Власні низькі здобутки від кооперації оцінюються як втрати лише тоді, коли вони збільшують потенціал впливу іншого актора і цей вплив ним застосовується. Але й у цьому випадку низькі здобутки від кооперації між двома партнерами можуть компенсуватися їхніми високими здобутками щодо третіх сторін [18, 21-22].

Ще один автор неореалістичного напрямку, Стенлі Гоффман, поділяє міжнародні відносини на дві площини. Площина військової безпеки та оборонної політики визначається ним як висока політика (high politics). Цій площині підпорядковується площина низької політики (low politics), до якої належать економіка, культура тощо [51, 25]. Такий поділ був підтриманий більшістю неореалістів, проте у них досі відсутня єдина думка, на­скільки таке протиставлення є адекватним емпіричній реальності.

Зовсім іншу, ніж неореалісти, картину міжнародних відносин малюють прибічники напрямку, який отримав у літературі назву неоінституціоналізм. На відміну від представників неореалістичних шкіл, вони розглядають міжнародні відносини як значною мірою упорядковане переплетіння між­народних інститутів. Міжнародні інститути є різновидом соціальних інститутів. Це поняття, яке сформувалося в рамках соціології, означає відносно тривалі зразки чи моделі поведінки у суспільному бутті, що виникають у процесі засвоєння індивідами й соціальними групами цінностей, норм і правил функціонування у суспільстві. Соціальні інститути детермінують поведінку індивідів та груп.

Переносячи це поняття у міжнародні відносини, Р. Кохейн визначає міжнародні інститути як поєднані між собою набори правил (формальних і неформальних), що складаються у процесі діяльності акторів у міжнародній системі. Вони встановлюють поведінкові ролі для міжнародних акторів, обмежують їхню діяльність і формують очікування щодо поведінки інших [52, 163].

Тобто, інститути - це зразки поведінки міжнародних акторів у ситуаціях, які повторюються при їхній взаємодії. Дії міжнародних акторів при цьому задаються певними наборами правил, які детермінують їхні ролі, надають цілеспрямованості діям і, таким чином, визначають відносини між ними.

У науковій літературі не існує єдиної класифікації форм міжнародних інститутів. Думки різних авторів відрізняються деталями та відтінками. Іноді дуже важко співвіднести систему понять одного автора із поняттями іншого. Проте, співставляючи підходи різних авторів, можна знайти певні спільні уявлення [52, 80]. Виділяють такі типи міжнародних інститутів: міжнародні норми, світосприй­няття, цінності, принципи дій та ролеві уявлення міжнародних акторів.

Норми можна визначити як правила, за якими діють між­народні актори. Вони визначають ті засоби, які з точки зору міжнародних акторів є дозволеними і відповідними для досягнення поставлених цілей.

Під світосприйняттям розуміють, як правило, уявлення міжнародних акторів щодо побудови та функціонування міжнародної системи.

Цінності є поняттям, запозиченим із соціології. У міжнародних відносинах воно означає концепції міжнародних акторів щодо бажаного для них стану міжнародної системи. Це критерії, які кладуться в основу при вибо­рі або визначенні цілей акторів. Наявність спільних цінностей пов'язує міжнародних акторів у ціннісні співтовариства, які на формальному рівні іноді реалізуються у формі міжнародних організацій. Скажімо, ООН, НАТО, ЄС та низка інших організацій визначають себе передусім як об'єднання держав на основі спільних цінностей.

Принципи є уявленнями міжнародних акторів, що пов'язують між собою у причинно-наслідковий ланцюжок розуміння ними політичної реальності, визначення цілей та співвідношення цих цілей і засобів їх досягнення при плануванні й проведенні політичних акцій.

Ролеві уявлення - це очікування, що визначені і специфіковані більш чі­тко, ніж норми. Вони детермінують сподівання одних міжнародних акторів щодо поведінки інших у кожній конкретній ситуації.

У літературі не існує єдиного визначення того, яким чином міжнародні інститути співвідносяться з політичною реальністю, зокрема яких матеріальних, формальних та організаційних форм вони набувають у міжнародній системі. На думку Кривоноса Р.А., такою формою є міжнародні організації [18, 24].

Міжнародні організації є формальними об'єднаннями держав, наділеними спеціалізованою або універсальною компетенцією. Одночасно вони виступають як колективні актори, що діють цілеспрямовано та складаються із окремих держав [52, 3-5]. Головною функцією організацій у міжна­родній системі є формулювання спільних цілей держав-членів та визначен­ня засобів для їх досягнення. Крім того, як зауважує В. С. Бруз, вони відіграють роль своєрідних банків інформації з певних проблемних питань та сприяють створенню єдиних стандартів в окремих галузях міжнародного співробітництва [257, 6].

Оскільки міжнародні організації творять норми, правила та процедури взаємодії держав й слідкують за їх дотриманням, саме вони можуть розглядатися як головна форма функціонування міжнародних інститутів. У рамках організації діяльність її членів регулюєть­ся шляхом створення системи норм та правил, які формують організаційну структуру. Структура організації впливає й регулює як діяльність її членів, скеровану на виконання певних завдань, так і їх взаємодію між собою. Структура дозволяє системно поєднати між собою окремі довготривалі індивідуальні дії акторів, якими досягається певний спільний результат. Наявність органі­зацій дозволяє зменшити непрозорість, багатозначність, хаотичність дій окремих акторів і, відповідно, сформувати чіткі лінії їхньої діяльності і їхні зв'язки між собою.

У рамках організаційної структури аналітично можемо розрізняти цінності, норми та ролі, які є розглянутими вище типа­ми міжнародних інститутів. Спільні цінності, що знаходять вияв в статуті організації, дозволяють акторам взаємодіяти у її рамках попри відмінності їхніх інтересів. Норми включають у себе найважливіші правила поведінки акторів: визнання і дотримання статуту організації, визначення своїх прав та обов'язків. Ролеві очікування визначають в організації розподіл функцій і компетенцій між її членами. Роль держави-учасниці організації передба­чає, що вона, як мінімум, публічно визнає цілі організації чи хоча б їх не заперечує, але в жодному разі не відкидає і не поборює їх своєю політикою. Ставши членом організації, держава тим самим реалізує своє право делегувати їй частину власного суверенітету у певній сфері або сферах, а також приймає на себе низку зобов'язань, передбачених статутом або рішеннями керівних органів організації, наприклад, зобов'язується сплачува­ти певну частку її бюджету. Крім того, вимагається бажання країни-учасниці діяти для досягнення мети організації [18, 24-25].

Сенсом створення міжнародних організацій є те, що організація може очікувати з боку кожної держави-учасниці готовність активно діяти у відповідності до рішень своїх керівних органів замість того, щоб кожного разу домагатися такої діяльності від кожної окремої країни та окремо мотивува­ти своїх членів. Це робить можливим швидке планування та реалізацію складних багатоаспектних заходів для досягнення спільних цілей держав-членів, чого не можна досягти простою координацією політики окремих країн або іншими способами.

Країни-члени організації не підпорядковують їй усю свою політику, а передають певну частину свого суверенітету у дуже вузькій сфері. При цьому виникає переплетіння політики членів організації з її структурною системою. Завдяки створенню загальних та конкретних правил певною мірою ліквідуються розбіжності між політичними цілями та можливостями окремих країн [53, 29 - 38].

Оцінюючи здобутки і недоліки неоінституалістської школи, необхідно відзначити, що вона значно глибше, ніж неореалістична, аналізує міжнаро­дні відносини, вказуючи на наявність суспільних інститутів як посередників між міжнародним актором та його середовищем. У той же час її категорії мало підходять для аналізу конкретних кроків політичних акторів.

Цей недолік прагне подолати третій напрямок у сучасній теорії міжнародних відносин - так званий соціологічний конструктивізм. Він намага­ється перенести на міжнародну політику методологічні підходи з інших суспільних наук, зокрема із соціології. Конструктивістські школи підкрес­люють, що дії міжнародних акторів зумовлює сприйняття ними інших ак­торів й очікування щодо поведінки останніх. "Характер суспільного життя визначається очікуваннями держав і їхніми уявленнями одна про одну" [3,64]. Саме сприйняття інших є, на думку цієї групи авторів, визна­чальним для формулювання цілей та інтересів міжнародних акторів.

Держави, їхнє політичне керівництво і суспільства під впливом конфронтації із іншими міжнарод­ними акторами вчаться діяти у рамках певної системи правил, конвенцій та норм, яка регулює їхнє співіснування та взаємодію. Структура міжнародної системи розглядається конструктивістами як “більш соціальний, ніж матеріальний феномен” [3, 64].

Оцінюючи такий підхід, необхідно зазначити, що він дозволяє пояснити особливості поведінки окремих акторів у міжнародній системі, але залишає поза увагою системні впливи на неї. Фактично, він редукує мотивації дер­жав у міжнародній системі лише до захисту своїх цінностей та ідентичнос­ті, залишаючи поза увагою об'єктивну складову державних інтересів. Тоб­то конструктивістська методологія може розглядатися виключно як доповнення до методів двох перших парадигм.

Таким чином, серед політологів не сформувалася єдина думка про хара­ктер, сутність і форми структури міжнародних відносин. За вдалим форму­люванням А.Вендта, неореалісти визначають структуру міжнародної сис­теми як розподіл матеріальних можливостей, неоліберали (так А.Вендт називає неоінституціоналізм) - як сукупність можливостей, інтересів та інститутів, а конструктивісти - як загальні ідеї [3, 49].

Неореалісти й неоінституціоналісти єдині в тому, що держави є найваж­ливішими аналітичними структурами і у їхньому світі панують анархічні умови. Але неореалістичний та неоінституціоналістський підходи відрізня­ються трактуванням впливу міжнародних ін­ститутів, а відповідно - організацій і режимів, на стабільність міжнародної системи. Неореалісти вважають, що міжнародні інститути практично по­збавлені впливу й лише віддзеркалюють наявне співвідношення сил. Неоін­ституціоналісти ж, навпаки, виходять із того, що інститути можуть рішу­чим чином впливати на поведінку держав. Вони також вірять, що хаос, який панує у міжнародній системі, може бути зменшений шляхом інституційної кооперації.

Для неореалістів домінуючими в міжнародній системі є інтереси окремих держав. Неоінституціоналісти, навпаки, аргументують, що міжнародні інсти­тути можуть змушувати держави жертвувати власними інтересами на користь кооперації. Згідно з їхньою моделлю міжнародних відносин, здобутки від кооперації у рамках інституційних правил та норм є більшими, ніж від кон­фронтації, тому держави добровільно, без зовнішнього примусу, приймають принципи, норми й правила, встановлені у рамках міжнародних інститутів [18, 27].

У такий спосіб міжнародні інститути полегшують координацію політики між державами і зменшують вірогідність конкуренції за сфери впливу, шкі­дливої для усіх сторін. З цього випливає твердження, що вони стоять на службі державних інтересів, а держави можуть добровільно віддавати свій суверенітет на користь кооперативного розв'язання проблем, не жертвуючи при цьому власними інтересами.

Отже, саме діяльність міжнародних інститутів є тим пунктом, у якому сходяться всі три підходи до дослідження міжнародних відносин. Їх об'єднує твердження про те, що якраз інститути є основою і, одночасно, продуктом кооперативних й інтеграційних процесів. Саме мережа міжнаро­дних інститутів визначає поведінку окремих акторів у міжнародній системі. Адже процеси взаємодії міжнародних акторів відбуваються у рамках, ство­рених міжнародними інститутами.

Інститути впливають на поведінку міжнародних акторів, але не визна­чають цілей та стратегій останніх. Інститути діють там, де дії міжнародних акторів повторюються у рамках певних постійних процесів. Тому вони є як стабільною, так і стабілізуючою частиною структури міжнародної системи. У той же час міжнародні актори не обов'язково обмежуються діями у рам­ках існуючих міжнародних інститутів. Прагнення міжнародних акторів отримати додаткові здобутки поза межами, встановленими інститутами, поліпшити свої позиції у міжнародній системі, змінити правила, норми й процедури на свою користь є нормальним для більшості із них. Проте такі намагання неминуче ведуть до наростання конфліктів у рамках міжнародної системи та зменшення її стабільності.

Тому до найважливіших характеристик структури міжнародної системи належать конфлікти і співробітництво. Адже саме ними визначається сту­пінь системної стабільності. У науковій літературі існує декілька підходів до цих понять.

Об’єктивістське розуміння міжнародних конфліктів виходить із існування певних об’єктивних інтересів міжнародних акторів, у випадку неможливості одночасної реалізації яких виникає конфлікт. За відомим визначенням К. Дойча, “міждержавні конфлікти є сумішшю збройної боротьби, економічних наукових та інших змагань, а також політичних дебатів, конкретне співвідношення між якими змінюється у просторі і часі” [56, 17].

Суб’єктивістське трактування конфліктів вбачає у них наслідок суб’єктивного сприйняття одних акторів іншими. Прибічники цього підходу розглядають конфлікти як відмінності у поведінці міжнародних акторів, передусім держав, обумовлені їхньою політичною культурою й цінностями, тобто різним розумінням таких понять, як незалежність, самовизначення, кордони, територія тощо. Різниця в інтересах є лише виявом різниці цінностей і світосприйняття. Тому конфлікт, який нібито зачіпає об’єктивне розходження інтересів, може бути перетворений у конфлікт, який матиме позитивний результат для сторін-учасниць за умови такого переосмислення ними взаємного сприйняття, яке б дозволило їм співпрацювати на функціональній основі спільного використання об’єктів суперечки [18, 28].

Завданням конфлікту ці автори вбачають створення ідентичності суспільств і груп, а також чітке визначення кордонів між ними. Суспільства й інші соціальні одиниці відрізняються щодо інтенсивності конфліктів та вживання у них сили.

Очевидно, що обидва підходи віддзеркалюють два пов’язані між собою атрибути конфлікту. Конфлікти є наслідком політики міжнарод­них акторів, тобто їхнього прагнення реалізувати власні інтереси за підтри­мки або попри спротив інших акторів. Інтереси держав мають об’єктивну природу у тому сенсі, що забезпечують їхнє існування та функціонування, і суб’єктивну – у тому сенсі, що вони визначаються на основі суспільних цінностей та преференцій.

Інтенсивність конфлікту залежить від його об'єкта і тих цінностей, які його викликають. Конфлікти можуть набувати різноманітних форм, від латентної через кризову до насильницької та збройної [18, 29]. Як зазначає Г.М.Перепелиця, врегулювання будь-якого конфлікту є склад­ним і довготривалим процесом. Його успіх залежить від сприятливого по­єднання багатьох внутрішніх та зовнішніх факторів, суб'єктивних і об'єктивних умов. Розв'язання конфлікту можливе лише після переходу сторін до співробітництва у взаємовідносинах [36, 64].

Міжнародне співробітництво не вичерпується лише політичними відно­синами між державами, воно розповсюджується на практично усі сфери суспільного життя, зокрема на економіку, науку, культуру, релігію, спорт та багато інших.

Неможливо охопити їх усі у рамках одно­го невеликого дослідження. Тому у даній роботі міжнародне співробітництво розглядається як певне політичне явище, а увага зосере­джується виключно на його політичних аспектах, тобто формі та структурі, при цьому відкидається його конкретне змістове наповнення економічного, культурного чи іншого характеру.

Поняття міжнародного співробітництва відображає такий процес взаємодії міжнародних акторів, у якому домінують спільні пошуки можливостей реалізації інтересів усіх зацікавлених сторін. Співробітництво ґрунтується на наявності довіри у відносинах між партнерами. Особливе значення, яке надається довірі, пояснюється тим, що довіра є суспільним ресурсом подолання невизначеності у майбутньому. Довіра є припущенням одного міжнародного актора про майбутню поведінку інших акторів у міжнародній системі. Створення довіри у відносинах міжнародних акторів є завданням конк­ретних форм міжнародного співробітництва, які включають у себе двосто­ронню й багатосторонню дипломатію, укладення різного роду союзів та угод, що передбачають взаємну координацію політики акторів.

Оскільки все це є не що інше, як міжнародні інститути, то приходимо до висновку, що конфлікти у рамках міжнародної системи можна розглядати як прагнення окремих держав чи їх груп вийти за рамки міжнародних інститутів або змінити ті норми, правила, конвенції та режими, які регулюють функціонування міжнародної системи.

Таке прагнення пов'язується з діями т. зв. держав-челенджерів, тобто тих держав, чий економічний потенціал наближається до рівня потенціалу провідних держав світу, але які не мають достатнього політичного і військового впливу, щоб змінити взаємовідносини у системі [56, 26]. Головним способом системної стабілізації й запобігання конфліктам стає створення розгалуженої та визнаної максимальною кількістю акторів системи міжнародних інституцій. Адже відносні здобутки (relative gains) країн від співробітництва будуть зменшуватися зі зростанням кількості акторів, що беруть участь в кооперації [52, 88-106].

Тому, як справе­дливо стверджує німецький дослідник Д.Зенгхаас, чим тіснішою є політично-інституційна мережа кооперації, тим меншу роль у політиці держав відіграють класичні засоби політики безпеки, зокрема військові [18, 30].

Таким чином, аналіз перерахованих вище теоретичних підходів дає можливість зробити декілька висновків.

По-перше, неореалізм, неоінституціоналізм та соціальний конструктивізм віддзеркалюють різні сторони міжнародно-політичної реальності, а тому їхні постулати мають розглядатися не як альтернативні судження про неї, а у взаємозв'язку між собою.

По-друге, у рамках міжнародної системи існує можливість компенсувати відсутність єдиного джерела примусу створенням мережі міжнародних інститутів, тобто наборів правил та норм, завданням яких є робити перед­бачуваною поведінку міжнародних акторів і, тим самим, створювати довіру у відносинах між державами. Така мережа є структурою міжнародного співробітництва, яка запобігає розв'язанню існуючих конфліктів силовими, а тим більше - військовими засобами.

По-третє, структура міжнародного співробітництва сама по собі не є чимось стабільним, бо потребує постійної підтримки з боку усіх учасників системи. Тому вона залишається ефективною тільки тоді, якщо втрати від можливої відсутності кооперації є для кожного із них більшими, ніж кошти забезпечення функціонування системи міжнародних інститутів.

По-четверте, формування і підтримка мережі міжнародного співробітництва - це складний процес, який, з одного боку, відбувається синергетичним шляхом, через накопичення досвіду у відносинах між акторами, а з іншого – вимагає їхньої узгодженої діяльності у рамках низки організацій­них форм, що є предметом розгляду наступного підрозділу.